21436.fb2
«Дорогий брате Платоне!
Твого листа дядько Михей передав мені в руки. Тепер я живу по другому разу в Ничипора Івановича. А як ти ще не приїдеш, то перейду до Полікарпа Чугая. Живеться мені добре, чого й тобі бажаю. Дядько Мирон перешив мені Максимові чоботи. Переди юхтові, а халяви з чистого хрому.
Дядько Ничипір дуже кашляє, але щодня ходить на ремонт, бо скоро весна буде. Юхим теж ходить на роботу, а вечорами сидить вдома і дуже сумно грає на гармошці. Тітка Марія каже йому: «Не тільки світа, що у вікні». А він не вірить.
Оцінки в мене є всякі, але нічого. Швидше поправляйся і приїжджай додому, бо треба жити.
Іван Іванович учить мене малювати. Галя, коли приходить, то забирає мене додому, а потім я знову йду до людей.
Василь Андрійович Гайворон».
Платон дочитав листа і пішов до головного лікаря: — Виписуйте мене, будь ласка, Борисе Вікторовичу, три тижні відлежав.
— Принесуть аналізи, подивлюсь, а тоді вирішимо.
Довго тягнеться час.
Нарешті до палати входить головний лікар:
— Платоне, можете їхати додому.
— Спасибі вам за все.
Поїзд на Вінницю відходив через десять хвилин. На Косопілля — ввечері. Стоячи в черзі, Платон ще вагався, куди йому брати квитка. Та біля віконця сказав:
— До Вінниці.
Зрештою, він не буде там довго. Дві-три години — і назад. Треба обов'язково поговорити з Наталкою. Зажадає від неї відповідей на всі питання, що мучать його. Він одержав кілька Наталчиних листів. Дівчина писала про старого генерала, про якісь вірші модного поета, про вінницький базар, але жодного слова про свої почуття. Десь між рядками Гайворон уловлював натяки на Степку, хоча ім'я не згадувалось.
З вокзалу Платон доїхав маленьким чепурним трамвайчиком до готелю «Україна», а там показали йому і вулицю Котовського. Невеличкий двоповерховий будинок, огороджений низеньким парканом, стояв навпроти скверу. Світилось лише в одному вікні. Платон постукав. Двері відчинила Наташа. Голова її була пов'язана пухнастим рушником.
— Слово честі, я сказала матері, що ти сьогодні приїдеш… Заходь, бо я застуджусь.
Платон пригорнув її до себе і поцілував.
— О, який ти холоднющий! Іди вмивайся та будемо пити чай, а коли мій гарнізон повернеться з кінотеатру — повечеряємо.
— Я ненадовго, Наташо…
— Знаю. Ти пробач, але я мушу причесатися.
Платон пив чай, а Наталка, в коротенькому халатику, розчісувалась перед люстром.
— Платоне, відвернись,— Наталка помітила на собі його погляд.— Сиди, не підходь!
Але Платон тримав її уже в своїх обіймах.
— Наталко, я люблю тебе…
Платон відчував, як тремтіла Наташа. Він цілував її в губи, в мокрі коси. У неї не було ні сили, ні бажання пручатися. Платон підхопив дівчину на руки. Запаморочилась голова. Ще мить — і вона задихнеться від його поцілунків.
— Платоне! — хоче крикнути Наташа, але не може. Тисячі голок пронизують її тіло, вона відчуває на своїх грудях Платонову руку… Куди він її несе? Він поклав її на тахту… Ні, ні… Не треба… Її ще ніхто ніколи так не цілував… А його руки! Ці вперті руки… Вона буде вся в синцях… Хай будуть… хай… Незнайомі, незвідані ще почуття переповнюють дівчину… Раптом вона відчула, що його нема поруч… Клацнув вимикач. Стало темно… Ні…
— Ні! — кричить Наталка і відштовхує від себе хлопця.— Увімкни світло! Чуєш?
Світло вдарило в очі. Наталка не може розплющити їх. Нарешті неймовірними зусиллями піднімає повіки. Гайворон стоїть, одвернувшись до вікна. Халатик збився чортзна-куди… Невже Платон бачив її всю?
Наталка підхоплюється з тахти і йде в другу кімнату, натягує на себе плаття з високим комірцем, розчісується, їй не хотілося б зараз бачити гостя, але він там…
Платон винувато дивився на дівчину. Вона зараз може прогнати його… Що вона говорить?
— Що ти говориш, Наташо?
— Я кажу, щоб більше цього не було… Зрозумів?
— Зрозумів.
— Я не сумнівалась у твоїх розумових здібностях.
— У мене через дві години поїзд, Наташо. Ти мусиш відповісти на мої запитання.
— Якщо зможу.
— Ти вийдеш за мене заміж?
— Оце, я розумію, запитання!
— Ти вийдеш за мене заміж? — вперто повторює Платон.— Я не можу без тебе…
— Але ми не можемо жити з тобою одним днем…
— Ти про що?
— У тебе й так погано склалося життя, і я не хочу, щоб воно стало для тебе мукою. Я не зможу принести тобі… яблук, навіть за п'ять кілометрів…
— Наташко, як ти можеш так говорити?
— Мене лікарі привчили до раціонального мислення. Сьогодні я ходжу, а завтра… Бачиш, я не егоїстка.
— Ти не любиш мене?
— Хіба ти сліпий?
— Тоді чому ж ти так говориш? Чому?
— Я не хочу, щоб моя любов стала для тебе горем.
— Наташко, все буде добре… Ти одужаєш. Я вірю в це.
— Платоне, не треба будувати повітряні замки.
— З чим же я поїду від тебе? Навіть надії нема.
— Надію я залишаю тобі… і собі.
Платон так і не дочекався Нарбутових. Наташа провела його до хвіртки.
— Я буду ждати,— сказав Гайворон.
— Жди.
— Ти будеш моєю, Наташко…
— Твоєю, або нічиєю.
— Коли?
— «Почекай до весни, до тепла»,— відповіла словами пісні.
Ольга Аркадіївна зразу помітила, що Наташа чимось збуджена.
— Що з тобою, Наташко? — запитала, подаючи вечерю.
— Був Платон. Уже поїхав. Передавав персональні привіти батькові і тобі.
— Він спеціально для цього приїжджав,— підтвердив Нарбутов.
— Наташо, ти не повинна надавати особливого значення цим візитам,— зауважила Ольга Аркадіївна.— У нього свої плани, а у нас…
— Він хоче, щоб я вийшла за нього заміж,— нічого не приховує Наташа.
Мати, звичайно, сплескує руками і стогне. Михайло Костянтинович п'є чай і вдає, що ця розмова його не зачіпає.
— Що ж ти йому сказала? — безсило опускається на стілець Ольга Аркадіївна.
— Я сказала, що подумаю.
— Невже це можливо? Чуєш, Михайле, вона ще буде думати. Це неймовірно, нереально…
— Я його люблю, мамо. І для вас це не секрет.
— Михайле, що вона говорить?
— Мамо, ми — люди військові, і у нас нема часу для зайвих виступів, так, товаришу полковник?
— Коли весілля? — питає полковник.
— Прочитаєте наказ по гарнізону.
— Якщо це серйозно,— говорить Ольга Аркадіївна,— то ми з батьком не можемо тобі заборонити, але ми повинні проконсультуватись у…
— До адвокатів можете не ходити,— перебила Наташа.
— Я кажу про лікарів.
— Я їх не буду слухати. Батьку, не моргай мамі, бо я все бачу.
— Він, звичайно, перебереться до нас?.. Він обов'язково повинен закінчити академію.
— Я поїду до нього, і ми вирішимо. З нас вистачить і однієї кімнати.
— Ти поїдеш до нього? Коли?
— Мамо, на це запитання я ще не відповіла і собі… Ти обов'язково знатимеш, коли я буду їхати. Прес-конференція закінчена. Спасибі за увагу.— Наташа пішла у свою кімнату.
— Що нам з нею робити? Ти, Михайле, не уявляєш, чим це може закінчитись. У неї може бути дитина…
— Все може бути,— погоджується Нарбутов.
— Ти мене дратуєш своїм олімпійським спокоєм. Це ж наша єдина дочка!
— Тому, Ольго, я і бажаю їй великого щастя.
— Ти її відпустиш у село?
— Вона поїде, але, звичайно, не залишиться там. Наташка розуміє своє становище, їй потрібен постійний лікарський нагляд, і вона це знає. Вони приїдуть сюди.
— У нього є ще сестра і брат…
— Це дуже добре, я страшенно люблю, коли в квартирі багато дітей.
*
Хата була замкнута. Де Васько міг бути, Платон не знав, а тому вирішив зайти до Снопа. Все було саме так, як писав Васько: Ничипір Іванович кашляв, читаючи газету, а Юхим у другій кімнатці грав щось сумне.
— Слава богу! — вигукнула Марія.— Повернувся. Який же ти? Юхиме, Платон прийшов!
Ничипір Іванович встав з лежанки і тричі поцілувався з гостем. Юхим мовчки потиснув руку.
— А Васько — в Полікарпа,— сказала Марія,— сходи, Юхиме, поклич. Діждатися не може тебе.
— Не хочу я туди йти, мамо.
— А що ж, я по селі буду бігати?
Юхим неохоче одягнувся і вийшов.
Не встигла Марія і стола накрити, як до хати ввійшли Михей Кожухар та Лісняк.
— От знаю, коли приходити! Люблю обідати. Усе б обідав та вечеряв… Здоров, болящий! — привітався Михей.
— Оце, Платоне, щовечора в мене клуб у хаті… Сідайте вже,— припрошувала Марія.
— Зараз ще Мазур прийде, і буде повний парламент,— похитувався на своїх довгих ногах Михей Кожухар.
І справді, не встиг він скінчити, як увійшли Мирон Мазур і дід Вигон.
— Вчора, Платоне, мене оцей боцюн,— тикнув Михея берданкою Вигон,— дурнем лишив… Якби ж я ото знав, що в нього не десятка чирвова, а сімка трефова, то не викрутився б він… Може, зіграємо який раз-другий, бо скоро мені на пост?
— Та дайте Платонові попоїсти з дороги. Ото грають в цього дурня, поки й самі дурнями не стануть,— сердиться Марія.
— Діло не в картах, кумо,— заперечує Мирон,— а в тому, що ми збираємось і ведемо розмови душевні.
— Толку з цих ваших балачок,— махнула рукою Марія.— Сидіть уже. Я скоро прийду, Ничипоре, молока ж гарячого випий.
За півгодини Платон знав усе, що сталося в Сосонці, поки його не було. Трактори відремонтували, залишилися ще сівалки. Плуги теж готові. З насінням погано. Ячменю, може, й вистачить, а кукурудзи нема…
— Зняли оце з горища качани, а вони потрухлявіли, чим хоч сій…
— Збирається Коляда в якімсь радгоспі купляти. Влетить колгоспові в копієчку. За торішнє насіння ще не розрахувались. От хазяюємо, тьху,— сплюнув Мирон.
— Кращу землю віддали під ту кукурудзу, а восени по п'ятнадцять центнерів качанів зберемо. Діла-а, Платоне, ой, — закашлявся Ничипір.
— Скільки ж її сієте? — спитав Платон.
— Торік було триста гектарів, а цього року ніби спустять план на триста вісімдесят. А чим ти її обробиш? Тут ледве з буряками вправляємось. Цілісіньке літо жінки не розгинаються,— зітхає Мирон.
— То з буряка хоч доход маємо,— роздумує Вигон.— І гроші, і гичка, і жом для худоби. І держава не в обиді, а ця ж кукурудза себе не окупить та праці людської. Ні, сій, бо таке вказаніє… Що ж ви робите, люди добрі? Кому ж видніше, що родить у Сосонці, а що тільки землю та працю переводить?
— Заклали торік цього силосу,— розповідає Ничипір,— годували свиней. Всі льохи мертвими поросят поприводили… Хворість така настала. На одному силосі й свиня не проживе.
— Треба розтолкувати все оце Коляді,— сказав Платон.— І агроном же є.
— Ми на правлінні позавчора до хрипоти сперечались,— довго мне цигарку Мирон. — Та хіба ж ти переконаєш Коляду? Він тіні своєї боїться, а не те що в районі слово сказати. Ничипір йому: «Ця кукурудза нам, як гирі на ногах», а Макар Підігрітий Ничипору під ніс плаката тиче: «Дорогу королеві полів!» — і директиву читає…
— А Коляда сказав, що я йду проти лінії партії, — знову закашлявся Ничипір Іванович.— І що витягне мене на бюро райкому. Я йому, дурневі, толкую, мовляв, партія ніколи не може дати таку лінію, аби народові і країні тяжче було, а він об стіл кулаком…
— А що агроном?
— Сидить та пальцем в носі колупає,— вилаявся Михей,— йому все одно, що ми будемо сіяти, чи горох, чи редьку. Краще б нас не відділяли були від Городищ, там і голова — хазяїн, і агроном діло знає, і порядок є. А з цим Колядою та Кутнем ми нахазяюємо…
— Ти, Платоне, пособи нам, ти в академії вчишся і землі наші знаєш,— з надією дивився Мирон,— у район поїдь, поговори, бо хто дядька послухає…
— Але ж ви можете викликати Коляду і Підігрітого на партійні збори та поговорити з ними як комуністи,— сказав Гайворон.
— Я говорив про це з Колядою. А він сказав, що ми з Мазуром — опозиція і що він до нас добереться,— гірко посміхнувся Сніп.— Ми оце тебе чекали, Платоне. Підпрягайтесь, хлопці, ви — молоді, вчені.
— Я не знаю, з чого й починати, Ничипоре Івановичу…
— Почнемо, мабуть, з цього.— Ничипір Іванович дістав з-за портрета Шевченка тоненьку папку, розгорнув її і подав Платонові три папірці, списані різними почерками.
Хлопець узяв, прочитав на одному, на другому, на третьому: «Рекомендація».
— Одну даю тобі я,— сказав Мазур,— другу — Ничипір, а третю — Іван Лісняк.
Іван Лісняк ствердно кивнув головою і написав у своєму зошиті: «Платоне, я не чув, про що говорили тобі всі у цій хаті, але то правда. Я рекомендую тебе в партію, бо вірю тобі».
— Спасибі, але це для мене трохи несподівано.
— Ми знаємо твоїх батьків, які засівали перше колгоспівське поле, і знаємо тебе, бачили, як ти працюєш… Ти міг їздити на своєму фургоні в Києві… Але ти повернувся до нас. Ще мати твоя, Дарина Михайлівна, говорила колись: «Земля сили молодої просить».— Ничипір Іванович замовк, його знову душив кашель.
— Мій Максим теж написав заяву,— не без гордості повідомив Мазур.— Райком комсомолу його рекомендує, ну і наша гвардія.
— Це хлопці стоющі,— попихкує люлькою Вигон.— Як ти гадаєш, Михею?
— Я теж хотів написати, щоб їх прийняли, але Мирон каже, що від безпартійних рекомендації не дійсні… Як Підігрітий напише, то дійсна, а як я, то не дійсна,— розвів руками Кожухар.— А я своїм оком кожного наскрізь бачу. Ось ти, Даниле, комуніст, хоч і не партійний, а Коляда, як каже Чемерис, не знаю, не знаю… Одним словом, сумніваюсь.
*
Радісний, вбіг у хату Васько, кинувся до брата:
— Приїхав, приїхав! А подивись, які мені чоботи пошив дядько Мирон!
— Славні. Спасибі вам, Мироне Миколайовичу.
— Та про що там говорити, Платоне.
— А двійок скільки, Василю? — серйозно запитав Платон, коли вони прийшли додому.
Васько мовчки показав на пальцях: три. Платон розпалив грубку, а Васько не вмовкав:
— Дрова нам привіз дядько Полікарп. Вночі, щоб ми не бачили… Він казки мені щовечора розказував, коли я жив у них. Про царівен всяких.
— А за що ж ти двійок нахапав?
— Та по домашньому письму. Сказала вчителька, щоб ми написали вдома, хто що побачив у неділю, в селі… То я написав про п'яного Никодима Диньку, як дядько Мирон чоботи шив і… а-а, не скажу…
— Ні, ти скажи, Ваську, що ти написав?
— Ну… написав, як наш агроном Степку в сінях цілував…
— Хто?
— Агроном, Митька Кутень. Я прийшов до дядька Полікарпа ввечері, а він Степку обняв і… Ну, вчителька сказала, що я не спостережливий, бо не побачив горобчиків і як ремонтують трактори. Горобців я бачив, а трактори не ремонтували, бо неділя. Ну, вчителька поставила двійку, щоб не був таким розумним…
— А другу за що поставили?
— Та на уроці ручної праці звеліли нам принести з дому по хустинці і…
— І ти не приніс хустинки?
— Приніс. Мені Степка свою дала, пахучу.
— Ну й що? — допитувався Платон.
— І сказала вчителька, хай кожний вишиє на хустинці слова…
— Які? Ну, чого ти мовчиш?
— «Дорогій мамі… на… Восьме березня». А я не хотів вишивати… Ти не сердься, Платоне…
…Три аркуші паперу, списані корявими літерами, лежать на столику перед Платоном. Троє людей написали про нього багато хороших слів, яких він, можливо, і не заслужив. Але вони хочуть, щоб він був таким, як вони написали. Що він може зробити для цих людей, та й не тільки для них?
Ось воно яке життя, Платоне… Розбиваються об нього мрії і народжуються нові. З роками мрії опускаються з надхмарних висот все нижче і нижче до землі, по якій ти ступив свої перші кроки і ступиш останній. Навіть якщо ти злетів на ракеті у космічне безмежжя, і там ти не зможеш уявити себе без своєї землі. І коли не повернешся до неї,— загинеш.
Земля для Платона зараз починається тут, за порогом, за селом. Планета починається за селом. Цю сосонську планету орали і засівали його пращури та діди. Мати сіяла огірки, квіти і водила по цих чорних гонах трактори. Після війни однорукий батько ходив за плугом, тримаючись за чепігу. Тепер ти прийшов на цю планету. Тебе вчили, що треба робити, аби сосонська земля родила…
Ти відбігав своє дитинство по стернях, відсидів його біля нічних багать на пасовиську. Тобі співала мати, тобі співали солов'ї та зозуля кувала довгі роки. Ти вперше пізнав тут світ, радість і горе. І любов.
Яка в тебе бідна душа! Який ти нікчемний у своїй зверхності. Тобі вже не подобається Сосонка? Твоя земля? А-а, ти вже звик до асфальтових вулиць, ти вже навчився лаяти міськради і двірників, що пізно поливають тротуари. Ти вже сидів у ресторанах і знаєш, скільки буває зірочок на коньяках?
Ти хотів ходити в сірому костюмі і в жилетці? «Який молодий, а вже професор!»
Тобі темно у Сосонці? Засвіти!
Тобі сумно? Одному — ніколи тобі весело не буде!
Тут принижують твою людську гідність? Не дозволяй цього нікому! Іди до людей і скажи їм, що вони великі. Розкажи їм, що вони володарі планети, яка починається за селом.
Ти закоханий? Кохай! Ні, любов не стане міцнішою, якщо ти сидітимеш біля торшерів чи лежатимеш після ванни на тахті. Вона стане просто зручнішою… Теща готуватиме обіди, і на день народження тобі даруватимуть по костюму…
Ні!
…«До партійної організації села Сосонки від Гайворона Платона Андрійовича
Заява
Прошу прийняти мене до кандидатів у члени КПРС. Хочу віддати всі свої сили народові».
Платон підписався. За вікном народжувався день.
Макар Підігрітий, а ще більше Коляда, були здивовані, побачивши, що перед початком партійних зборів біля сільради зібралось стільки людей.
— Я гадаю,— сказав Ничипір Сніп,— збори треба провести в клубі, тут тісно.
— А чого це вони посходились?
— Та цікаво ж, як будуть у партію приймати хлопців,— здогадувався Олег Динька.
Довелося переходити в клуб. Підігрітий відкрив збори:
— На порядку денному одне питання. Прийом до кандидатів у члени партії Платона Гайворона і Максима Мазура»
Підігрітий зачитав Платонову заяву та анкетні дані.
— Які в кого будуть запитання?
— У мене є,— почулось з кутка. — Що буде робити Платон, коли поступить в партію? Значить, на яку должность мітить?..
— Хто це питає? — Підігрітий постукав олівцем по графину.
— Це Савка Чемерис вопроси кидає,— почулося з кутка.
— Іменно я,— підвівся Сава Чемерис у латаному кожушку,— лічно, інтересуюсь.
Платон став перед людьми:
— Я, дядьку Саво, мічу на найбільшу должность.
— О, цей хоч не приховує! — тоненько засміявся Чемерис.
— Я буду,— продовжував Платон,— колгоспником… Трактористом.
У залі засміялись.
— Ну й Платон!
— Що, Савко, схопив?
— Я запитав,— роз'яснює Сава,— бо досі у нас було так: якщо образований вступає, лічно, до партії, то зразу йде в комірники, чи обліковці, або в кооперацію… А як дуже образований, то і в селі не втримаєш…
— Ви не по суті говорите,— кинув Коляда.
— Та воно ж у тому й суть…
— Хто за те, щоб прийняти в кандидати партії Гайворона,— підніміть руки. Так. Дядьку Саво, вас не торкається, опустіть руку. Дядьку Кожухар, і ви не маєте права.
Максим стояв біля столу червоний, як варений рак. Підігрітий зачитав заяву і анкету.
— Хай розказує біографію? — запитав.
— Давай!
— Розказуй.
— Я народився,— Максим відкашлявся,— у родині коваля…
— Знаємо!
— І діда твого знаємо! Я, лічно, знав.
— Товариші, тихіше!
— Закінчив десять класів і став трактористом… Більше біографії нема.
— Запитання є до товариша Максима Мазура?
— Хай розкаже, як він козу на хаті Надьки Самійленкової прив'язував!
У залі вибухає регіт.
— Я більше не буду,— тихо говорить Максим.
— Хто скаже слово про Максима? — Підігрітий веде збори за всіма правилами.
— Приймай!
— Я скажу,— подає голос Вигон.— Усі ми знаємо Мирона Мазура…
— Знаємо!
— Усі ми знали,— продовжує Вигон,— Андрія Гайворона і нашу Дарину. Хто ж вони? Хлібороби і солдати. Вони стояли на смерть за нашу землю і за весь, можна сказати, народ. Дарина і Андрій Гайворони стільки того поля засіяли! І після себе залишили добро. Добро і дітей… Старший з них розправляє крила. Хай іде в партію, бо там мусять бути найкращі… Цього дня я не хочу говорити про тих, у кого дрібненькі душі, хто вступив до партії, думаючи тільки про власну шкуру і живіт. Я вірю Платонові і вірю Максимові. Спасибі тобі, Мироне, за сина. Він не зганьбить твого ковальського роду. Я, Савко, бачив Максима не тоді, коли він тягнув козу на хату, він би й корову міг винести; я бачив три роки його в тракторній бригаді, коли у нього від поту сорочки перетлівали на плечах… На цьому я закінчую, бо треба йти на пост…
Після зборів Коляда дуже тепло поздоровив Максима і Платона:
— Тепер, я сподіваюсь, у мене буде міцна опора.
— Орли! — підійшов до них і Підігрітий.— Тепер, хлопці, тримайтесь, бо в мене — дисципліна! Сказав,— умри, а зроби. Ось так. Партія.
На вулиці до Максима підбігла Софія:
— Я так боялась за тебе.
— Дурненька. Свої ж люди.
— Максиме,— горнеться дівчина,— а тепер тобі можна ходити… ну, на вечорниці… Не до клубу, а так?
— Можна, Софіє. Сьогодні до Степки підемо…
Юхим запросив Гайворона до себе на вечерю.
— Прийди, Платоне, я з тобою поговорити хочу.
— Нагодую Васька і зайду,— пообіцяв Платон.
*
Гайворон ще здалека побачив Степку і Дмитра Кутня. Вони вийшли з кооперації, зупинились на сходах. Хочеш чи ні, а треба пройти повз них. А чому, власне, він повинен боятися зустрічі з нею? Хай собі стоїть і жує цукерки. Кутень частує… Степка відвернулась. Невже не подивиться? їй дуже пасує цей коротенький кожушок. А спідниця яка вузька! Мода штурмує Сосонку… До чого ж у неї стрункі ноги… Чому вона так сміється? Що ж, він привітається. Ні, не зараз, а як порівняється з ними, щоб потім не бачити її обличчя.
— Добрий вечір,— тихо промовив Платон і поминув їх.
— Добрий вечір,— почув голос Дмитра. Дівчина не відповіла… Вона не простила йому тієї зустрічі.
— Платоне! — гукнула Степка.— Хоч би слово сказав. Іди сюди! Маю повні кишені цукерків. Чи не вкусиш? — голосно розсміялась.
Гайворон підійшов:
— У мене зуби міцні.
— Бери! — Степка відтягнула кишеню.— Всі забирай, мені не шкода.
Платон узяв цукерку і довго не міг очистити її від сріблястого папірця. Дівчина це зробила швидше: — На… Як тобі їздилось?
— Куди?
— У Вінницю,— одвернулась від Кутня, наче його й не було тут.
— Добре.
— Я дуже рада.— Гайворон помітив у її очах докір.— Пробач, що затримала тебе.
Степка потягнула за руку Дмитра, і вони побігли з гори, сміючись.
Платон ще довго-довго чув її сміх…