Михей Кожухар віддав газети Горобцеві і примостився біля столу покурити та перекинутись словом-другим з Леонтієм Гнатовичем. Хто-хто, а Горобець знає багато, як попадеш до нього під настрій, то наслухаєшся. А щоб у Горобця настрій був хороший, треба похвалити його Христю, а потім запитати щось з політики, знавцем якої він був великий, бо читав усі газети, що надходили до Сосонки.
Михей так і зробив:
— Бачив оце я вчора твою Христю. Така молодиця стала! Личко біле, брови чорні, іде — аж земля під нею похитується. За добрим чоловіком і жінка молодіє…
Леонтій Гнатович посміхнувся, але змовчав, клацав собі на рахівниці. Тоді Михей зробив другий захід:
— А як ти гадаєш, Леонтію, куди повернеться діло з Чомбою? Я вже сам думав, думав,— Михей говорить так, ніби доля Конго для нього найважливіша за все, — і, видно, без тебе не розберусь.
Леонтій Гнатович відсунув рахівницю, всілякі папірці й тоном радіокоментатора почав:
— Проблема цієї країни, яку роздирають не тільки внутрішні протиріччя, а й міжнародні сили реакції, дуже складна. Останні відомості, що надходять з Конго, яскраво свідчать про те, як далеко зайшли у своїх маячних планах агресивні кола деяких імперіалістичних країн… Навіть така газета, як «Нью-Йорк таймс», що не відзначається особливими симпатіями до визвольного руху, писала…
Михея Кожухаря зараз більше за все цікавило, чи є гроші на рахунку колгоспу і чого їздив учора Коляда в район, але він уважно слухав, бо перебити зараз Горобця — значить втратити всі шанси дізнатися про новини.
Горобець, назвавши добрих два десятки прізвищ, правильно вимовити які для Михея майже неможливо, робить глибокодумний висновок:
— Майбутнє покаже, до чого приведе жонглерська політика деяких заморських дипломатів. Але не можна забувати уроків історії…
— Спасибі,— дякує Михей,— тепер зрозуміло, а то як в тумані ходжу. Мудрий ти чоловік, Леонтію. Тобі б у дипломати… А доводиться сидіти над цими рахунками. Чи є хоч у нас що рахувати?
— Нічим похвалитися, Михею. Картина фінансова залишається сумною…
— І дояркам не виплатите на трудодні?
— На жаль, ні.
— А Коляда ж обіцяв?
— Переживаємо труднощі… Насіння кукурудзи треба купляти, мінеральні добрива.
— А я думав, що вчора Коляда у районі домовиться, аби нам грошей підкинули, — іде в глибоку розвідку Михей.
— Та він там і рота не розкрив. Викликали на затвердження планів сівби…
Михей підсувається ближче:
— Так, так… Затвердили?
— Те, що ми тут на правлінні написали,— перекреслили… Бунчук зачитав, що скільки кожен колгосп мусить засіяти і який зібрати врожай. Так що ми маємо зараз триста вісімдесят гектарів королеви та гороху до погибелі. А ячменю — двадцять, а гречку хоч на задниці сій… Така ситуація…
— Майбутнє покаже, до чого доведе…
Михей не доказав, бо в контору ввійшов Коляда.
— Зайди-но, агітаторе, до мене,— покликав Кожухаря.
Голова сідає в крісло і виймає зі столу свою дорогоцінну папку:
— Ти знаєш, що тут лежить?
— Знаю. Почини і карточки… Ви ж усім на зборах показували.
— То я для тебя авторитет чи я для тебе затичка? — ставить питання руба Семен Федорович..
— Яка ж ви затичка, Семене Федоровичу, коли ви у нас другий чоловік на селі?
— Чому другий? — не розуміє Коляда.
— Бо по закону первий — Підігрітий, він голова сільради, а ви…
— Ти мені демократію не розводь! Ти розкажи, що про мене людям говориш!
— Та що я, записую?
— То я нагадаю тобі. Говорив, що з мене такий голова, як…— Коляда поглянув на двері і пошепки: — Як з собачого хвоста сито… Говорив?
— Не знаю, не знаю…
— А на фермі сказав, що я сам себе люблю і то раз на семирічку?
— Та любов — це таке діло, що…
— Почекай, почекай. А на голову ж ти кого намітив? Гайворона? Це тобі що, в кузні таку програму виклепали? Знаю, знаю, звідки це йде! Яке ж ти маєш право ляпати язиком і підривати колгоспний лад? За це по голові не погладять, а… Хто стоїть за твоїми плечима? Хто?
Михей оглянувся:
— Нікого нема.
— Ти з себе дурника не корч! — махає пальцем Коляда.— Я все знаю. Як ви у Снопа збираєтесь і кістки мої перемиваєте! То передай своїм дружкам-приятелям, що комар — і той злість має. Я давно розкусив вашу антипартійну групу…
Кожухар стоїть на своїх довгих зігнутих ногах і не може стримати посмішки:
— Чого ви мені політику пришиваєте, товаришу голова колгоспу? Чого ви нас хочете збити в якусь групу? Невже думаєте, що на все наше село тільки ви з Макаром Підігрітим праведники? Так, це я говорив, що з вас такий голова, як… Я. І вибачаюсь перед вами і перед людьми, що голосував за вас на зборах. А чому голосував? Жінці не сказав, а вам скажу. Тому, що боявся… Сидить у мені такий маленький боягуз — Михей — і нашіптує: туди не лізь, того не говори, сиди та мовчи, то й проживеш спокійно. І цього чоловічка ви самі виростили… А тепер я не хочу, щоб він узяв верх. Бо тоді я людям в очі не зможу дивитись. І ви мене не лякайте!
Коляда не чекав такої розмови і вирішив закінчити її мирно:
— Я розумію, Михею Іларіоновичу, що святих людей нема. І я інколи той… перегну… Але вам зла не зичу. Роботу вам дав чисту, ходите собі, а грошики йдуть, хе-хе. А те, що ви там десь сказали,— забудемо. Буває…
— А я ніякої роботи не боюсь,— сказав Кожухар.— І мені благодійників не треба. Забирайте цю торбу і шукайте когось іншого.— Поклав свою поштарську сумку на стіл і вийшов…
«Знову поспішив,— лає себе Коляда.— Піде ж зараз Кожухар по всьому селі роздзвонить. Але й мовчати далі не можна. То Макар Підігрітий почав підкопуватись, а тепер з іншого боку напасть. Гайворон голову піднімає. Понаприймали отих молокососів у партію. Тепер всюди свої носи сунуть, звітуй перед ними, демократію розвели. І Мостовий за ними руку тягне. Приїжджає і ночує у Гайворона. Та все більше по суботах, коли Галина вдома… Нас не проведеш!»
— Горобець! — гукає Коляда.
— Слухаю,— входить Леонтій Гнатович.
— Передай оцю торбу Іванові Лісняку,— буде листоношею. Скажеш, що така вказівка є…
— Добре,— забирає сумку Горобець.
— Обіцяв сьогодні Бунчук приїхати. Щоб порядок був, дивись мені. Тепер сходи до Мазура і попроси в нього журналів. Скажеш, що я переглянути хочу.
— Які журнали, Семене Федоровичу?
— Політичні візьми… Скільки є — всі й забери, потім верну. Я вдома буду.
Коляда радий, що приїде Бунчук, треба йому все розказати — і про Снопа, і про Гайворона, і про Мостового. Ні, Мостового не зачіпатиме. Хай він переходить на інші руки. Добре буде, якщо Бунчук перекусити зайде. Ніколи так щиро не поговориш, як за чаркою…
У хаті смажиться, вариться, печеться. Фросина зранку і не присіла. Такий же гість буде! І не поведе його Семен, як завжди, до Маланки, а додому запросить. За всі ці роки жоден гість не сидів у них за столом. Фросина знає чому… Не хоче Семен чужим людям показувати дружину, соромиться. І вона терпить цю зневагу. Ще коли молодшою були — місяцями очікувала його скупої ласки, а тепер… Хотіла у долі вкрасти хоч трохи щастя і не зуміла. Добре, що останнім часом розмовляти почав, а то ж і словечка не ночуєш від нього. І на ймення не назвав ніколи…
Входить Коляда, ставить у мисник пляшки.
— Як у тебе?
— Та наготувала всього, Семене… Він один буде чи ще хтось?
— Не твоє діло. Стола накриєш у тій кімнаті. Поставиш усе, і щоб я тебе не бачив.
— А як подати що?
— Тоді покличу… На очі не лізь.
— Та я ж хазяйка якась, і мені людей приятно за своїм столом побачити.
— Ти слухай, що я тобі сказав!
— Добре, Семене.
Горобець вніс півмішка журналів і висипав на лаву:
— Ледве допер.
Коляда вибрав десятків зо два і розклав на видному місці.
— А решту занеси до мого кабінету і на шафу поклади.
— Все зрозуміло, Семене Федоровичу.
— Як тільки Бунчук з'явиться, то одним духом біжи до мене. А Підігрітому скажи, щоб актив у сільраді сидів напохваті. Гайворона і Снопа хай не кличе… А Кожухаря не підпускайте й близько.
— Принеси подушку,— сказав Коляда Фросині, коли Горобець пішов.— Якщо засну, то через годину розбуди.
— Натомився ти на тому райкомі,— тамувала в собі лють Фросина,— до ранку засідали…
— Засідали, а тобі що?
— Знаю, де ти засідав, он ще пір'я з Маланчиних подушок в голові стирчить.
— Іди, відьмо, з, моїх очей!
— Але ж ходиш до Маланки, ходиш?! То ледве ноги волочив, а це до молодиць його потягло. Бугай общественний.
— Замовкни, ти!
— Виженуть тебе, недолюдка.
— Хто, хто мене вижене?! — затремтів Коляда.
— Люди виженуть. Усе тобі пригадають! Тихий та смирний!
Коляда кинувся до Фросини з кулаками, але не вдарив, тільки трусив ними над головою:
— А хто мене зробив таким?! Хто?! Я проклинаю той день, коли побачив тебе! Пропало моє життя… Я зненавидів тебе, себе і білий світ… Геть, проклята, від мене!
Коляда впав на ліжко і забився в істериці, до крові покусав губи, шматував на собі сорочку і стогнав.
Фросина вийшла з хати. Бачила вона вже не раз оці коники. Зараз він стихне, переодягне сорочку і ходитиме, як тінь, смирний та нещасний.
Так воно й було. Коляда встав з ліжка, надягнув іншу сорочку і, маленький, згорблений, ніби постарів за ці кілька хвилин, ходив по кімнаті, шукаючи бритву, щоб поголитись. Він ненавидів себе, що не був ніколи рішучим, що боявся порушити тиху течію оцього проклятого свого життя. Інколи думав про те, щоб кинути все: колгосп, Фросину, хату — і поїхати кудись на цілину, на шахти, бути вільним, сміливим та гордим. Потім народжувався інший план: він прийде в райком і скаже, що залишає Фросину, бо не може так далі жити. Ось його партквиток. Вирішуйте. Він готовий до будь-якої кари.
Але ці мрії вмирали, як тільки він уявляв себе замореним шахтариком (з ліжком і тумбочкою в гуртожитку) або сільським листоношею. Ось він приходить в Косопілля з торбою. А до райкому під'їжджають на машинах колишні його колеги. Ідуть активи, збори, наради, і ніхто не згадує безпартійного Коляду… Ні, не зможе він жити без влади, бодай маленької: уже знає її смак. І не віддасть. Він змете з дороги кожного, хто заважатиме йому. Ось закінчить заочний інститут, його можуть обрати головою райвиконкому… Його повинні помітити. Треба писати в газети, виступати, де тільки можна… А зараз він позатикає горлянки і Снопові, і Гайворону, і Мостовому. Він не побоїться, що той — секретар райкому. Над тобою вищі є. Якби не Мостовий, то не додумалися б ні Сніп, ні Мазур, ні той глухонімий протягувати в партію стригунців…
— Почекай, товаришу секретар, мене голими руками не візьмеш. Ти ще мене згадаєш!
— Чого це ти сам з собою говориш? — запитала Фросина, знаючи, що буря минула.
— Хіба не доведуть? Скоро на стіни дертися буду…
— Приїхав! — постукав у вікно Горобець.
— Ти ж дивись, щоб усе було готово,— наказав Фросині Коляда і поспішив до контори.
— Пробачте, що не зустрів, Петре Йосиповичу,— ще на ходу сказав,— не знав, з якого боку приїдете.
— Нічого, Семене Федоровичу. Я вже на господарстві у вас побував і на фермах,— промовив Бунчук.
— Без мене? Як же це, Петре Йосиповичу?
— У мене провожаті були хороші.
— Хто? — вичавлює з себе Коляда.
— Гайворон і Ничипір Іванович.
— О, то в нас такі, знаєте, актив, одним словом… Ми оце в партію Гайворона прийняли. Зміна, хе-хе, потрібна,— намагався догодити Семен Федорович.
— Мені про нього Мостовий розповідав. Це добре, що в нас такі люди ростуть.
— Ростимо, Петре Йосиповичу! І Мазурового Максима виростили… Розуміємо!
— Що ж,— звернувся секретар до присутніх,— справи у вас ідуть непогано. На фермах порядок, тільки молочка мало! Дивіться мені!
— Збільшимо! — запевнив Коляда.
— Інвентар відремонтували. Дуже хвалю Мазура і Снопа та їхніх помічників.
— Стараємось, Петре Йосиповичу! — До чого ж приємно, як ото хвалять тебе!
— А з насінням — розберіться… Трохи ми підкинемо, а решту діставайте.
— Зробимо, Петре Йосиповичу! — пообіцяв Семен Федорович, хоча не мав ні найменшої уяви, де і за що він дістане те насіння.
— Добрива мінеральні викупіть і вивезіть,— порадив Бунчук.
— Хімія у нас на першому місці, Петре Йосиповичу! Не забуваємо ні вдень ні вночі, чому нас учить товариш…
— Ну, а про кукурудзу я вже не кажу,— секретар виділяв кожне слово,— зірвете сівбу чи обробіток — будуть летіти голови…
— Хе-хе-хе,— сипнув смішком Коляда.
— Я не жартую. Є команда з першого дня сівби подавати зведення хазяїнові.— Бунчук, мабуть, для підтвердження тицьнув пальцем у сіре небо.
— Знаємо! Вони вже так ту кукурудзу люблять і учать, значить… Виконаємо.— Якби зараз Коляді наказали до весни отут море зробити, то він би, не замислюючись, відповів: «Виконаємо». Як приємно, коли начальство тобою задоволене!
Бунчук збирався їхати, вже біля машини сказав Коляді:
— Мені скаржились, що ви не обговорювали плану сівби на партійних зборах…
Коляду кинуло в піт:
— А ми той… на правлінні, значить, в широкому масштабі, Петре Йосиповичу.
— Обговоріть і на зборах. Зачитайте, що ми вам записали, і… виконуйте. Цей Гайворон у вас молодий та ранній. За словом у кишеню не лізе,— сказав Бунчук, а Коляда ніяк не міг зрозуміти, чи це добре, чи це зле.
— Він у нас такий,— відповів, щоб не було зрозуміло, який же той Гайворон.— Може, до мене заїхали б та перекусили, Петре Йосиповичу?
Бунчук спочатку вагався, а потім згодився:
— Веди. «Президента» теж заберемо?
— Аякже! Макаре, ходімо.
Вони простували вулицею, і Семен Федорович оглядався, чи усі бачать, що до нього йде сам секретар?
«Ну що то за чоловік — оцей Петро Йосипович Бунчук! Такий уже простий та привітний. Увійшов до хати, з Фросиною пожартував. Питає, хе-хе-хе, чи на танці ходить. Шофера поруч себе посадовив, сам горілки в чарки налив і цибулею закусює. А на столі ж і сир голландський, і консерви, а він — цибулькою. Даремно,— думає Коляда,— я ремствував на нього. Коли б не поважав мене чи скидати мали, то не прийшов би до хати, чарки зі мною не пив би».
— За ваше, Петре Йосиповичу, дороге персональне здоров'ячко! — підняв чарку.— Макаре, встань.
— Чого ж це за моє, за ваше…
— Ні, Петре Йосиповичу, нас багато, а ви — один. На вас, можна сказати, ми всі тримаємось… Я оце Макару часто кажу: якби не Петро Йосипович, то гріш нам ціна.
— Так, так, гріш ціна,— підтверджує Підігрітий.
— Ви перебільшуєте мої заслуги,— скромно зауважує Бунчук.
— Ні, Петре Йосиповичу, ви мені що не говоріть, голову мені відрубайте, а я це й на конференції скажу,— заявляє Коляда, знаючи, що ніхто йому голови не відрубає.
Бунчук закусює холодцем, шинкою та слухає. І знає, що бреше Коляда, а слухає. «А якщо не бреше, то справді я такий і є? Розумний, ініціативний, принциповий. І народ люблю. І скромний я».
— То розкажіть, як у вас тут Мостовий у клубі грубу палив? — сміється секретар.
— Та було, винуваті, Петре Йосиповичу.
— Нічого, нічого, то в мене такий демократ, що скоро гній з корівників буде викидати в колгоспах.— І знову Коляда не розуміє, чи добре це, чи погано.
— Буде,— на всяк випадок погоджується.
— Молодий,— вставляє і собі слово Підігрітий, та, спіймавши схвальний погляд Бунчука, додає: — Ще не загнузданий…
— З дівчатами в клубі танцював,— прискає в кулак Семен Федорович.— Кіно!
— Ми вже мали на цю тему розмову.— Коляда слухає, жодне слово секретареве не можна йому пропустити. Значить, правду казали, що перший не ладить з Мостовим…
Після якоїсь чарки Семен Федорович відчув себе теж не останньою шпицею в колесі, сміливо поклав руку на плече Бунчукові, запитав:
— Я чув одним вухом, Петре Йосиповичу, що там і під мене підкоп був… Я, знаєте, можу хоч сьогодні здати справи, але не я себе призначив. Я сказав Макарові: мене Петро Йосипович благословляв — хай він і карає. Говорив я тобі, Макаре?
— Точно,— не дуже впевнено ствердив Підігрітий.
— Був підкоп чи не було, то справа давня. А деякі товариші на вас атаку ведуть і зараз.
— Чим я не догодив кому? — десь щезла сміливість Коляди.— Я все роблю, щоб…
— А, зрештою, вирішувати буде не Мостовий,— Бунчук пошкодував, що вирвалось це прізвище,— а райком… Ви працюйте, товаришу Коляда, проведіть сівбу, урожай зберіть добрий, план виконайте, і… я вас до ордена представлю.
— Все виконаю! — вихопився Семен Федорович. Бунчук пройшовсь по кімнаті і помітив купу журналів.
— Підчитуєте?
— Нам, хе-хе, керівникам, без цього не можна… Читаю, Петре Йосиповичу, бо все, як той казав, рухається і розвивається…
— Правильно. Хвалю.
— Така вже у мене звичка. Якщо один день не почитаю, то не той… значить… приціл,— говорить Семен Федорович і клянеться в душі, що з сьогоднішнього (ні, з завтрашнього) дня буде читати всі журнали.
— А ви теж читаєте? — запитав Бунчук Підігрітого.
— Читає,— відповів за Макара Коляда.— Не все, правда, розказати може, але читає.
— У мене, Петре Йосиповичу, самих плакатів штук вісімсот,— хвалився Підігрітий.— Повна хата агітації.
У кімнату заглянула Фросина і стурбовано мовила:
— Там хлопці прийшли. Пускати чи ні?
— Які хлопці?
— Та Платон з Максимом.
— Я зараз вийду,— підвівся з-за столу Коляда.
— Хай заходять,— махнув рукою Бунчук. Платон і Максим зайшли, тримаючи в руках шапки.
— Що там у вас? — незадоволено спитав Семен Федорович.
— Сідайте,— запросив Бунчук.
— Спасибі, але нас чекають.
— Ми,— почав Платон,— хочемо знати, чому нам Горобець не дає затвердженого плану сівби по культурах і карту сівозмін.
— Чому не дає? — здивувався Коляда.
— Тому, що ви заборонили,— сказав Максим.
— Я?
— Так. Ми просимо написати розпорядження Горобцеві, щоб він видав нам усі матеріали.— Платон подав голові автоматичну ручку.
— Я не забороняв,— виправдовувався перед секретарем Семен Федорович.— Це все Горобець, я йому…
— Навіщо вам ці плани? — поцікавився Бунчук.
— Бо ми будемо сіяти, трактористи,— відповів Платон,— і нам треба подумати…
Коляда щось написав і віддав записку Платонові. Хлопці мовчки вийшли, тільки Максим на порозі попросив:
— Ви, Семене Федоровичу, як перечитаєте оці журнали, то принесіть, бо тато за всі роки збирають…
Семен Федорович ладен був провалитись крізь землю, але Бунчук зробив вигляд, що нічого не чув. Він подякував господарям за вечерю і поїхав, ще раз нагадавши Коляді, що весна не за горами.
Залишившись удвох з Підігрітим, Коляда проаналізував кожне слово, сказане секретарем, і лишився задоволеним.
— А ти зараз біжи в контору і наведи порядок,— наказав Підігрітому.— Хай ідуть у клуб і танцюють чи дівчат лапають, а не копирсаються в планах. Ревізори знайшлись.
— І піду. Я їм… У мене швидко: раз, два, і все.
У конторі не було нікого. Підігрітий заглянув у сільраду.
— Вони в клубі,— сказав виконавець.
Підігрітий зайшов до клубу і зупинився біля дверей — хотів послухати, про що ж там говорять. За столом сиділо чоловік з двадцять: трактористи, бригадири. Були тут Сніп, Мазур, Лісняк, Кожухар. Осторонь стояв, схиливши голову, Дмитро Кутень.
— Ні, агрономе, ти нам розкажи, на яких полях посієш кукурудзу, а де — гречку? — допитувався Мазур.
— А то виходить, що ти тільки хліб даремно їси. Ти нам свою науку викладай,— водив по карті чорним нігтем Ничипір Сніп.
— Я ще не встиг вивчити площі,— виправдовувався Кутень.
— Та що з ним говорити, я більше забув, ніж він знає,— підсумував розмову Михей Кожухар.— Їдь, хлопче, до тата на маслозавод та пий сироватку — більше толку буде.
— А це не ваше діло! — огризнувся Кутень.
— Тьху, трясця твоїй матері,— підхопився з лави Михей,— куди не повернусь, усі мені: не твоє діло! А чиє ж діло, я тебе питаю? Ти до осені поскрипиш отут чобітками і поїдеш, а я ж лишуся, ми залишимось. Нам хліба треба. І щоб не тільки по два плани виконати, а й дітей нагодувати та щоб насіння своє було…
— А це що у вас за дискусія? — наблизився Підігрітий.— Ви чого на агронома кричите? Він вам не підчиняється! І взагалі ідіть краще грати в карти, будуть збори, тоді й поговорите.
Ничипір Сніп, кашляючи, встав з-за столу, йому тяжко було говорити, тому лише показав на двері.
— Іди звідси, Підігрітий,— сказав Мирон Мазур.
— Що, мене виганяєте?!
— Ще просимо… Ми думаємо про хліб, про державу, а ти нас у дурня посилаєш грати? — карбував кожне слово Мирон.— Іди геть… Говори, Платоне.
Усі повернулись до Гайворона, наче й не було тут Макара Підігрітого. Той грюкнув дверима, побіг до Коляди.
Коляда вислухав і сказав:
— Атакують з усіх боків. Але є контратаки… Я їм покажу!
Випровадивши Макара, покликав Фросину.
— Затули вікна і сідай.
Фросина повісила на вікна ковдри, сіла.
— Чула? Все чула, що секретар говорив і Макар?..
— Та. чула. Якесь нещастя на нашу голову.
— Всі проти мене, всі. І Підігрітому не вірю. Нікому не вірю,— знервовано ходив по кімнаті Семен Федорович.— Хочуть затоптати, втопити… Не дамся!
Коляда ще раз оглянув вікна, чи не видно чого з вулиці, вирвав із зошита два аркуші, дістав ручку та чорнило:
— Сідай, Фросино, і пиши…
— Що?
— Заяву пиши, щоб не моєю рукою.
— На кого писати?
— На ворогів моїх… Пиши, бо не буде нам життя з тобою.
— Зі мною? — перепитала Фросина.— Що писати? Кажи, я цю заяву жовчю напишу, щоб їм усім добра не було, хто жити нам не дає…