Протягом якихось двох днів Васько став найщасливішою людиною в Сосонці, а може, і в усьому Косопільському районі. Щастя постало перед ним не ефемерною філософською категорією, а в реальних образах електричної плитки і телевізора. Ці події жваво коментувалися серед Васькових однокашників, і хлопцеві доводилось по кілька разів на день оповідати з усіма деталями, як Платон, приїхавши з Косопілля, урочисто поставив на лаву плитку, як швидко закипіла вода в банячку та яким смачним був борщ.
Щоб спростувати можливі випади скептиків, Васько запросив товаришів до хати. Вирішив урочисто продемонструвати бездоганність заводу «Електронагрівапаратура». Баняка з водою поставили на плитку, і кільканадцять пар очей завмерло в чеканні. Васько запевнив, що рівно через одна тисяча чотириста сім секунд вода закипить. Хлопці хором почали рахувати секунди, раз по раз опускаючи пальці в баняк. Минали десятки, сотні секунд, а вода і не потеплішала. Чорний баняк, що пройшов крізь дим і полум'я печі, зухвало вилискував холодними чавунними боками, не бажаючи підкорятись ніяким законам фізики. Честь Васька і марки «Електронагрівапаратури» була під загрозою. Дехто з хлопців уже кинув рахувати і з жалем дивився на Васька.
— Дев'ятсот вісімдесят сім…
— Щоб ти луснув,— побажав Васько старому банякові.
— Тисяча…
— Це такий баняк, що його електрика не бере…
— А може, плитка зіпсувалась?
Васько поставив баняка на долівку, і всі схилились над плиткою. Чорна пружина-змійка була холодна. Васько клацнув вимикачем — лампочка загорілась. Штепсель і розетка справні, а плитка не хотіла подавати ніяких ознак життя.
— Ну й брехун же ти, Ваську,— відверто висловив свою думку про власника плитки рудий Алик, на прізвисько Коза.
— А може, її треба опустити в баняк? — несміло запропонував Тимко Чемерис — найменший з вірних Васькових ординарців у походах на баштани.
— Ти — дурний,— не дуже чемно охарактеризував Тимка рудий Алик Коза, поставивши під сумнів розумові здібності семирічного ординарця.
— Сам ти дурний,— з гідністю відповів Тимко і став біля мисника у войовничу позу.
— Ану ще раз скажи! — для чогось зажадав Алик, піднявши плечі і нагнувши голову. Два руді вихрики справді нагадували ріжки.
Зібравши всю свою мужність, Тимко випалив:
— Ти дурна Коза. О!
Тільки бій зараз міг врятувати славне ім'я Кози. І він кинувся на Тимка. Невідомо, чим закінчився б цей герць, якби не трагічний збіг обставин. Коза стрибнув, щоб зайняти бойову позицію, але попав однією ногою в баняк і витягнувся на підлозі. Хлопці посхоплювались і зайшлися від сміху, а Коза лежав у калюжі, відчуваючи, як набрякають його штаненята. Алик підвівся з підлоги, ступив на сухе місце і зніяковіло дививсь, як під ним зрадливо розпливалась нова калюжка…
Тимко, що не робить йому, звичайно, честі, скористався з цього і під регіт хлопців добив свого супротивника:
— А Коза в штани набурив! А ще в четвертому класі!
Коза не міг промовити й слова. Він знав — даремно зараз доводити хлопцям, що заява Тимка є грубою провокацією, недостойною славного товариства і чесного герцю. Найбільше боявся тепер, що до його прізвиська Коза додасться ще одне… А хлопці вже як назвуть, то нікому не доведеш, що все те — наклеп. А тут ще, як на зло, до хати ввійшла Наталка і теж почала сміятись, наче маленька. Алик хотів, було, шмигнути в двері, але вона порадила:
— Незручно парубкові бігти по селу в мокрих штанах, скидай і лізь на піч.
Васько з сумом розповів Наталці про свій невдалий експеримент, та оглянула плитку і розсміялась:
— Ех ви, електрики! Та ти ж увімкнув її в розетку для радіо, Ваську. Чорненька — для радіо, а біла — для плитки.
Наталка втикнула штепсель, і пружинка-змійка почервоніла. Старий добрий баняк, налитий вщерть водою, вмостився на плитці, готовий довести всім свою повагу до законів фізики…
А на другий день Наталка привезла з кооперації телевізора. Треба сказати, що громадяни Сосонки, чи то з надмірної ощадливості, чи з якихось інших причин, не дуже часто витрачали великі суми, та ще й на такі речі. Тому новина не могла лишитись не поміченою, тим більше, що Васькові дружки рознесли її по всьому селі. Не секрет, що їх повідомлення супроводжувались однаковими вимогами, висловленими в тій чи іншій формі, залежно від характеру і від настрою батьків.
*
— Тату, купіть телевізора. Он Васькові купили…
— Ти-но краще вроки роби…
*
— От щоб нам, мамо, телевізор! Все показують, як у кіні!
— То візьми он, сину, гроші в прискринку та збігай купи.
— Та тут же тільки сім карбованців…
— А скільки ж тобі треба?
— Двісті…
— То не для нас те кіно, сину.
— Тату, дайте двісті карбованців. Дайте.
— Що, женитись будеш?
— Таке скажете. Телевізора куплю.
— Що?
— Телевізора…
— Та ти що, здурів? Ось як візьму паска, то…
*
— А Наталка Гайворончиха телевізора купила. Двісті рублів дала…
— Бо гроші дурні має… Батько в полковниках ходить, то чому не купити? Вона як схоче, то й мацоклета купить… Вхопив Платон щастя!
*
— Тату, ти не хочеш телевізора купити?
— Хочу.
— То купи.
— Гаразд.
— Коли?
— Та в неділю. Корову продамо та й купимо. Добре?
— Ги-ги…
*
Не дуже зрадів і Платон, побачивши телевізора:
— Ми з тобою ще не такі багачі, Наташо. Я ще не заробив на нього.
— Мені залишив гроші батько,— згасла радість в Наталчиних очах.— Це ж не розкіш, Платоне, а звичайна необхідність у сім'ї…
Гайворон нічого не відповів дружині, мовчки їв борщ, і Васько не міг зрозуміти, чому неприємно братові, що Наташа купила телевізор.
Пообідавши, Платон нетерпляче глянув на Васька, який голосно читав інструкцію про користування телевізором, і покликав Наташу в другу кімнату.
— У тебе якісь неприємності? — Жінка провела рукою по неголеному обличчю Платона.— Хоч би що сталось, не переживай. Знову з Колядою сварився?
— Ні. Мене образила ти…
— Я?
— Ти. До тебе приходила Христя?
— Горобцева дружина? Приходила. І Маланка приходила, і…
— Чому ж ти свої думки звіряєш не мені, а стороннім?
— Я не збагну, про що ти говориш? — насторожилась Наталка.
— Ти сказала Христі, що не хочеш реєструвати свого шлюбу зі мною? Сказала? — доскіпувався Гайворон.
— Сказала, ну й що? Хіба доказом кохання є загсівська печатка?
— Ні, але я не хочу, щоб про мене і про тебе погано думали. Не хочу, щоб про нас говорили, ніби ми «збіглись», як на станції, ніби я тебе «підчепив», ніби…
— Невже це говорила Христя? — щиро засміялась Наталка.— Коментарі до наших стосунків не дуже точні, але злі.
— Ми живемо серед людей, Наташо.
— Мене зовсім не турбує, що подумає Христя чи Маланка.
— Але я теж думаю… і ці думки не дають мені спокою,— глухо промовив Платон.
— Що тебе тривожить?
— Я не впевнений, що ти залишишся тут… Якогось дня раптово поїдеш звідси так, як і приїхала.
— Ну що ти говориш? — Наталка з докором подивилась на чоловіка і відійшла до вікна.
— Якщо це не так, то ми повинні розписатись і… щоб усе було по закону… І весілля треба справити,— додав після паузи.
— Моє весілля вже було… А штампи в паспортах не заважають тисячам людей розлучатись. І взагалі — облишмо цю розмову, Платоне.— Жінка хотіла вийти, але Гайворон зупинив її.
— То, може, й ти сюди на екскурсію приїхала?
— Платоне! Як ти можеш так?
— А я не знаю твоїх думок,— відмахнувся.
— Ти не знаєш? — Наталка журно похитала головою.— Я не таїла від тебе нічого. І я не винна, що ти сліпий.
— Ти не роби з мене дурня! Я хочу знати все, все… Платон не доказав, що він хоче знати, що мучить його, бо в кімнату вбіг Васько і, заступивши Наталку своєю худорлявою постаттю, прошептав:
— Не кричи на неї, не кричи.
Платон взяв фуфайку, вийшов з хати. Пройшов повз вікно і не оглянувся.
— Вечерю візьми, на всю ж ніч ідеш! — гукнула вслід жінка.
Пішов.
— Чого він кричав на тебе? — запитав хлопчик.
— Він не кричав, Васю,— посміхнулась.
— Я чув.— Васько помовчав, а потім порадив: –— То розпишись з ним… І весілля хай буде в нас. Музики і дружки…
Наталка міцно пригорнула його до себе і несподівано весело сказала:
— Давай телевізор встановимо!
Вони вдвох ще раз прочитали інструкцію і прийшли до висновку, що без Платона не обійтись: треба ж поставити антену на хаті. Та хіба міг Васько чекати, поки повернеться з роботи брат?
— Я швидко! — гукнув Наталці і, схопивши книжечку-інструкцію, побіг.
Наталка не могла забути розмови з Платоном. Невже кілька слів, що вона жартома сказала про своє заміжжя Христі, могли так його вразити? «Я не впевнений, що ти залишишся тут… То, може, й ти сюди на екскурсію приїхала?» — ятрять душу чоловікові слова. Як він міг сказати таке? І це після того, що вона сама приїхала до нього, залишивши батьків та, може, ризикуючи своїм життям… І він ще сумнівається! Йому потрібна печатка!
А що, коли… Ні, ні. Наталка відганяє від себе настирливу думку. Але вже не можна позбутись її. Може, Платон просто шукає зачіпки, щоб розлучитися? Чому вона раніше не подумала про те, що в нього не лишилось ніяких почуттів до неї? А коли приїхала, Платонові не вистачило сміливості сказати про це…
Тепер Наталка зв'язувала уривки розмов з Галиною, Христею, все, що чула за ці тижні про Степку. Згадала про свою зустріч з нею в лікарні… Степка й не приховує, що любить Платона. А він? Як необачно зробила вона, що приїхала непрошеною, довірившись своїй наївній дівочій мрії… Хіба зрозуміє Платон, що не загсівська формальність стримує її від шлюбу, а відчуття власної фізичної неповноцінності. Жінка більш за все боялась стати тягарем для Платона і з властивою їй прямотою оцінювала своє становище. В першу-ліпшу хвилину черговий приступ може звалити її з ніг. Хвороба рано чи пізно зітре романтичне забарвлення їхнього з Гайвороном кохання, і настануть важкі, сірі будні.
Ні, не треба було приїжджати сюди. Хай би залишився Платон у мрії, якщо вона не має права на земну, важку любов. І Платон слабодухий, чому він не сказав, що не така дружина потрібна йому? Наталка пригадує, як Гайворони садили картоплю на городі, а вона сиділа на стільчику під грушею, бо навіть заступ був для неї заважким. А вчора вона пробувала сапати. Як не старалась, а гостре лезо сапи стинало зелені сходи. До вечора сяк-так просапала грядку, разом з пирієм вирубуючи й картоплю.
Платон весь час у полі, Васько в школі, і цілими днями сидить Наталка в хаті, на самоті зі своїми думками. Чоловік приходить з роботи стомлений, хоча і намагається не показати цього, пробує жартувати, а вона відчуває, що це робиться тільки для неї.
Ні, не така дружина потрібна Платонові. Йому б таку, щоб хазяйкою люди назвали, щоб зуміла раду дати і городові, і поспівала з молодицями, йдучи з буряків, і дітей народила… Як гнітить оця хатня тиша. Наталка виходить на подвір'я, бере сапу і йде на город. Несміло обсапує кущики картоплі, боячись підрізати їх, вириває бур'ян руками. Під нігті набивається земля, і пучки починають пекти, ниє спина, і якась млість розливається по всьому тілі. Це зразу важко, а потім вона звикне, вона навчиться сапати, і город у них буде чистий, як у сусідів.
Жінка відчуває, як б'ється на скроні жилка від припливу крові. Тяжко дихати. Хочеться випростатись або лягти на землю. Ні, треба досапати цю грядку. Прийде Платон — і не повірить, що це вона сама стільки зробила. Ще один кущик, ще… Яке міцне коріння в цих бур'янів. А ми їх сапою, сапою. Краплинки поту скочуються з Наталчиного чола, солоний присмак їх вона ловить на губах. Бачиш, скільки вже просапала. І не стомилась… Вона зовсім не хвора. То все понавигадували лікарі… Але сапа стає все важчою. Хай би Платин подивився, як вона славно сапає… Згодом разом з усіма в поле піде. Пошиє собі широку синю спідницю і зав'яжеться білою хустинкою. Зустріне Степку в полі і розсміється їй у вічі… Отак: ха-ха!
Сива пелена туману заслала Наталчині очі, вона тихо зойкнула і впала на вогку, теплу землю.
Михей Кожухар з Максимом внесли її до хати і поклали на ліжко. Мов крізь сон Наталка чула, як схлипував Васько.
— Мені вже краще,— прошепотіла, дотягнулась рукою до столика, взяла якісь таблетки.
— А ми прийшли антену поставити,— винувато пояснив Максим.
— Спасибі, я зараз встану.
— Ні, ти лежи, Наташо,— все ще злякано дививсь на неї Васько.
— Міг бути від сонця такий вдар,— висловив здогадку Кожухар, потім намочив у холодній воді рушника і поклав на голову хворій.— Поспи, дочко, сон усі хвороби лікує…
Савка Чемерис з торбинкою солі, по яку послала його до кооперації ланка, вже зо три години добивався додому. Там і дороги тієї, мов у кози хвоста, але то одного зустрінеш, то з другим словом перекинешся, а воно час іде. Душевну розмову Чемериса з Полікарпом Чугаєм перебив онук Тимко.
— Ідіть додому, діду, бо казали баба, що всю бороду обскубуть! Уже з Криму можна було солі принести, а ви наче примерзли до шляху.
— Та йду вже, йду, лічно,— неохоче розпрощався з Полікарпом Чемерис, взяв онука за руку і повагом попростував додому. І був би вже приніс ту сіль, але, побачивши на Гайвороновій хаті Михея Кожухаря, завернув на подвір'я.
— А чого це тебе на дах винесло, Михею? — поцікавився Чемерис.
— Та дурнів скликаю на совіщаніє,— пробасив Кожухар.— Добре, що ти нагодився, Савко. Першим будеш.
— Щоб тебе підняло й кинуло,— побажав Чемерис. На даху з'явився й Максим із залізною хрестовиною.
— Це антену нам ставлять, бо ми телевізора купили,— похвалився Васько.
— А ви не вірили,— висловив свою образу Тимко.
— Добра це штука — телевізор, у кума в Косопіллі колись з перервою дві доби, лічно, дивився,— пригадав Чемерис, поклав торбинку на призьбу і собі поліз на хату.
У цей час ішли вулицею Никодим Динька з Данилом Вигоном.
— Показились, хреста на хаті ставлять,— сплюнув Динька.— Живі до бога лізуть. А що ви там робите, Савко?
Савка Чемерис слово в слово повторив відповідь, яку почув від Михея, але Диньку це не втримало, і він теж поліз на дах. А Васько з Тимком потягли Вигона до хати, щоб показати телевізора.
А через кілька хвилин головнокомандуючим на даху став Никодим Динька, переконавши Максима, що ні Савка, ні Михей до кінця віку не встановлять антени.
— Для цього діла майстер потрібен, а Михей за все своє життя й топорища не зробив, а ти, Савко, зовсім не технічний чоловік, злазь з хати і не заважай.
— Та ти ж тільки дишлі вмієш робити. Майстер, тьху,— перекреслив усі Никодимові таланти Савка.
— Ні, він ще вміє кілки тесати,— уточнив Михей, але уступив місце Диньці.
Після довгих суперечок антену нарешті закріпили на даху.
Наталка прокинулась, і Васько, показуючи на чорний лискучий дріт, що звисав зі стелі, доповів:
— Уже поставили антену. Максим питає, чи можна зайти до кімнати.
— Хай заходять, я зараз встану. Скільки треба дати їм грошей, Васю?
— Грошей не візьмуть нізащо.— Васько нахилився до Наталки: — Півлітра треба поставити. Я збігаю до Маланки.
— А може, краще гроші?
— Ні,— заперечив хлопчик,— у нас хто що кому зробить, то ставлять півлітра.
Васько побіг. Наталка підвелася з ліжка і, ледь похитуючись, вийшла з кімнати.
— Заходьте, Максиме,— запросила хлопця.
Вслід за Максимом до кімнати ввійшла вся добровільна бригада ентузіастів телебачення. Наталка, готуючи вечерю, чула, як вони сперечались, де мусить стояти телевізор. Никодим Динька чомусь вирішив, що місце йому посеред хати, на столі. Савка тулив телевізора до стіни, а Михей запевняв, що треба поставити на покуті. Динька обізвав усіх невігласами, демонстративно плюнув і сів на поріг, мовляв, робіть, що хочете.
— Я цих телевізорів за своє життя штук… двадцять, лічно, поставив,— заявив Савка, прибиваючи ізолятори.
Такої неправди Никодим не міг стерпіти.
— Бо-о-оже,— благально звернувся він до всевишнього,— чи ти чуєш, що оцей Савка меле?
— А може, й двадцять п'ять,— уточнив Чемерис. Максим розсміявся, а Кожухар підтвердив:
— Савка все може.
— Та ти ж цієї машинерії зроду-віку не бачив… Ти ж зуба в борону не зугарен вставити! — кричав Динька.
— Хочеш — вір, хочеш — ні, а я в Косопіллі телевізори ставив. Навіть прокурор приїжджав і просив. Михей чув,— сказав Савка, постукуючи молоточком.
Кожухар зразу ж підтвердив, що на власні вуха чув, як прокурор слізно просив Савку, аби той приїхав і допоміг встановити телевізора.
— Обидва ви брехуни, яких ще світ не бачив.
Ця характеристика аж ніяк не вплинула на Савку і Михея. Вони переглянулись і, посилаючись на авторитет Данила Вигона, що саме увійшов до кімнати, ошелешили Диньку ще одним повідомленням.
— Дивіться на оцього темного чоловіка,— сказав Михей Вигону, тикаючи пальцем в запалі груди Никодима.— Він не вірить, що Савка знає всі телевізори, як воза. Діло хазяйське. Але розкажи йому, Даниле, хто придумав двоствольне ружжо…
Кожухар підморгнув Вигонові, і той сказав:
— Як хто? Савка Чемерис… Йому ще й пальця відірвало, як стрельнув перший раз з двох стволів…
Савка показав Никодимові ліву руку без мизинного пальця і пообіцяв:
— Після жнив я ще й з трьома дулами ружжо зроблю.
— Таж усі знають, що тобі пальця січкарнею відчикрижило! — відстоював Динька святу правду.
— Ні,— таємниче прошептав Кожухар,— то було навмисне такий поголос пущено, щоб Савку німецькі шпигуни не викрали… Де, ти гадаєш, Савка перед війною два роки пропадав?
— Хе-хе,— затрусились худі плечі Диньки.— Шкіри вичинював у Бердичеві на заводі.
— Що з ним говорити,— безнадійно махнув рукою Михей.— Не в Бердичеві, а в засекреченому місці сидів Савка, а що робив — не скажу, бо то діло воєнне…
— Ну вас к бісу, — не витримав Динька,— бо як ще трохи послухаю, то повірю, що Савка й генералом був на війні.
— Генералом не генералом, а полковником був… У кавалерії.— Нова хвиля фантазії відриває Савку від землі. І він уже бачить себе на коні з шаблею в руці…
Васько з Тимком, притримуючи руками чорні півлітрові пляшки, що зрадницьки виглядали з пазух, тюпцем бігли вулицею і всіх, хто лиш стрічався на дорозі, запрошували дивитись телевізор. Дорослі дякували, обіцяли прийти, як впораються по господарству, а найменші громадяни Сосонки, забувши про все на світі, зразу приєднувались до Васькового почту в особі Тимка. Так вони і вбігли гомінкою ватагою на подвір'я та, підкоряючись владному жесту Алика Кози, щезли в садку.
— Сидіть, поки не покличу, і ні пари з вуст! — наказав Тимко і на правах Васькового ординарця зайшов до хати.
Наталка приготувала вечерю, запросила майстрів до столу.
— Ще діло не зроблене, хай уже потім,— відповів за всіх Михей.
— Я надворі посиджу, покличете.— Жінка взяла велику хустку, що висіла за шафою, і вийшла до перелазу.
Наталку лихоманило. Так було завжди після приступу. Вона подумала, що вдома вклали б її на кілька днів у постіль, приходили б лікарі, метушилася б мати. Добре, що приступ був легкий і що вона встала… Треба попросити Васька і Максима, щоб не розповідали Платонові. За ніч вона спочине, і все буде гаразд. Вранці повернеться з поля Платон. Вона розвіє всі його сумніви. Його і свої…
Кінь, наче вкопаний, зупинився біля перелазу. Наталка аж здригнулась від несподіванки: Степка.
— Добрий вечір, з приїздом,— зухвало розглядають Наталку розкосі, якісь дикі Степчині очі.
— Спасибі,— сухо відповіла Наталка, витримуючи погляд.— Я давно вже приїхала.
— Не знала,— відверто бреше Степка і в цьому знаходить задоволення.— У гості приїхала?
— Я приїхала до свого чоловіка, теж не чула? — в тон їй відказала Наталка.
— Піп не вінчав, музики не грали… Чого ж це він тебе ховає? Боїться, щоб не вкрали? — вершниця погойдується в сідлі, явно хизуючись перед Наталкою своєю красою.
— Я не боюсь. Він мене нікому не віддасть.— Зірвала з себе хустку, кинула її на ворота і стала в позу цариці.
Степка зміряла поглядом струнку постать суперниці, критично оглянула стареньке платтячко на ній і спритно підчепила нагайкою хустку.
— Тепла?
— Тепла.
— Можу тобі подарувати… на весілля. Вона йому теж подобається. От запитай,— стримує Гнідка.
— А чого це ти маєш дарувати її? — не розуміє Наталка.
— Бо це моя хустка. Моя. Не віриш?
— А… а чому вона у нас? — розгублено подивилась на Степку Наталка.
— Його запитай,— відказала Степка і помчала в поле.
А коли б не поїхала, то бачила б, як горда цариця раптом стала нещасною дівчиною в старому коротенькому платті…
— Го-о-о-ол!!! Шайбу-у-у! — несамовито волав хтось у хаті.
Цієї ж хвилини на подвір'я вибіг Васько і теж закричав:
— Давай, братва! Показують!
«Братва» під командою Алика Кози висипала з садка та кинулась у сіни.
Коли Наталка ввійшла до кімнати, Никодим Динька вклонився і з гідністю промовив:
— Приймайте роботу. Що могли,— зробили.
На екрані шмигали якісь довгі тіні, їх змінювали блискавки, крапки, хвилясті кола. І з цього хаосу вилітало магічне слово, підхоплене тисячами горлянок:
— Ша-а-айбу!
— От дає! — аж підстрибнув Алик Коза. Наталка звично покрутила регулятори і вгамувала цю стихію. На екрані з'явились люди, які бігали за м'ячем.
— Футбол,— пояснив присутнім Савка, доторкнувся і собі до регуляторів, так сказав, ніби все це він зробив сам.— А тепер дивіться.
Майстрів не довелось запрошувати до столу двічі. Але поки чарку не пригубила Наталка, ніхто й не покуштував Маланчиного перваку.. Двері розчинили навстіж, так що й з другої кімнати було видно все, що діялось на екрані телевізора.
— От дожилися,— ніяк не міг заспокоїтись Никодим,— сидиш собі, закусюєш, а воно показує! Їй-богу, куплю.
Наталка зустрічала гостей. Прийшов Полікарп Чугай і Лісняк з дружиною, потім прибігла Христина. Вже давно стемніло, а люди підходили, вмощувались, де хто міг, і мовчки дивились, аж поки опівночі невидима рука написала: «На добраніч». Довго й церемонно прощались. Наталці приємно, що цим людям було хороше в її хаті.
— Ще приходьте,— запрошувала.
Васько розбудив кількох, не загартованих районною кінопересувкою малюків, і допоміг прибрати в хаті.
— Добре, коли люди приходять, правда, Наташко? — шукає підтримки для якихось своїх думок хлопчик.
— Добре…
Наталка насилу добралась до ліжка, але заснути не могла. Перед очима гарцювала на коні Степка, розмахуючи хусткою, як чорним прапором. Що Платон приховує від неї? Він любить Степку. Любить… Коли б швидше світало… Вона примусить Платона розповісти все… А може, зараз піти до нього в поле?
Плутаючись в довгій нічній сорочці, Наталка підводить до вікна. В садку щебечуть солов'ї. Вітер з поля несе терпкий запах полину. Наталка прислухається — не чути тракторів. Холодно. Кутається в ковдру. Спати, спати…