У Сосонці світанки народжуються за Видубецькими горбами. Це так кілометрів з п'ять буде від села, якщо йти навпрошки через поля. Ніякі астрономи не зможуть заперечити цього, бо мале й старе знає, що з-за тих горбів сходить Сонце.
З діда-прадіда небесне світило і сосончани живуть у великій дружбі та любові. Сонце добре знає всіх, хто живе в цьому селі, і не ображається, якщо навіть малюки-безштаньки звертаються до нього на «ти»:
Сонечко, сонечко,
Заглянь у віконечко…
Сонце сходить раненько, але йому ніколи не вдавалось встати раніше за людей. Влітку воно пробувало виглядати з-за Видубецьких горбів, коли ще чорти й навкулачки не бились,— і запізнювалось, бо вже ходив полями Ничипір Сніп, клепав щось Мирон Мазур, видзвонювали дійниці і порався біля коней Савка Чемерис. До речі, цей Савка Чемерис був з Сонцем запанібрата: лаяв його на чім світ стоїть, коли воно нестерпно пекло, і з викликом, навіть улітку, носив стару солдатську шапку-вушанку…
А ось Ничипір Сніп завжди усміхається Сонцю, коли воно сходить. Хороший чоловік цей Сніп. Сонце не відає, чи є в нього хата, бо завжди бачить Ничипора в полі або в майстерні…
Сонце знає, що Ничипір Сніп не вірить ні в бога, ні в чорта, а поклоняється тільки йому, Сонцю. Він і інших привчає до цієї віри сонцелюбів. Щодня його хлопці-трактористи стрічають і проводжають Сонце в полі. Від такої людської шани інше б світило загордувало, а Сонце — ні… Бо знає, що без цих людей воно б не змогло зробити стільки добра на землі. А так разом вони — Сонце і люди — викохали оці лани хліба, яблуневі сади і ці милі соняшники… Знав би Місяць, яке це щастя — помагати людям, то, наперекір усім законам природи, став би Сонцем, а не байдикував у нічному небі і не вихвалявся перед зорями, що про нього стільки складено пісень…
Сьогодні Сонце вперше побачило в Сосонці високу чорноброву дівчину. Вона вийшла з хати Платона Гайворона і зупинилась на городі, вражена чарівним світанням. На картоплинні, на квітах вигравали діамантами краплини роси, над Видубецькими горбами багряніли хмари, щебетали пташки.
«Невже ти вперше побачила, дівчино, як я сходжу?» — запитало Сонце.
«Я бачила, як ти сходиш у місті. Ти з'являлось з-за високого похмурого будинку, і я не помічала твоєї краси,— подумала Наталка.— А тепер ти інше, Сонце!»
«Ти щоранку виходь зустрічати мене, і я вселю в твоє серце радість буття та запалю в твоїх очах вогонь»,— сказало Сонце.
«Добре»,— усміхнулась дівчина і почала слати постіль у садку, під яблунею.— Ти не ображайся, Сонце, що я стелю в холодку. Тут буде спати Платон. Він зараз прийде з нічної зміни, і йому треба спочити».
Платон нечутно підійшов до Наталки і, коли та нагнулась, підхопив дружину на руки. Вона зойкнула від несподіванки і міцно пригорнулась до чоловіка. Платонів чуб лоскотав її обличчя, потріскані губи шепотіли:
— Люблю, люблю…
— І я…
— Що тобі снилось?
— Я не знаю… Може, ти… Боже мій, ти весь у солярці. Давай під душ!
Душем іменувалася стара бочка, яку прикотив з поля Васько і встановив на стовпцях. Бочка велика, відер на тридцять, але завжди була повна — Васькова гвардія старалась… Любителі голубого екрана товклись біля воріт уже зранку, хоча малий Гайворон усіх попереджував, що денні передачі бувають лише об одинадцятій годині. Кілька вицвілих проти сонця голівок і зараз виднілись біля перелазу.
Поки Платон купався, Наталка приготувала сніданок та розбудила Васька. Він зробив зарядку і теж метнувся під душ. Брати сміялись, плескали один одного по плечах, розкидаючи навколо срібні водограї. Потім стройовим кроком промаршували в садок, до столика, і відрапортували Наталці:
— Гайворони з'явились за вашим наказом!
— Вільно! — скомандувала жінка, і всі сіли за стіл.
Вперше за останні дні Васько бачив брата таким веселим. «Як добре, коли ото люди веселі»,— думає хлопець. І Наталка якоюсь іншою стала, вся ніби світилась. От коли б так завжди було, бо дуже Васько не любить отих злих, малозрозумілих для нього розмов між Платоном і Наталкою, які він уже не раз чув. Правда, Наталка більше мовчить, а Платон уже як почне, то спинитись не може і все питає. Якщо любить, то чому не хоче розписуватись, а як ні, то чого приїхала. Дивак цей Платон. Васько ж сам чув, як Наталка сказала, що любить, так ні, не вірить… Чого йому ще треба?
Платон подякував, обняв дружину і поцілував. Васько низько опустив голову, намагаючись не дивитись на них: хай собі цілуються, як їм хочеться. Бо Васько в поцілунках, наприклад, не знаходить ніякого смаку. Якось у класі, коли вони з Лесею чергували, Васько поцілував її за дошкою в підборіддя. І нічого. Тільки синяк довго тримався, бо Леся вдарила його шматком крейди по лобі, ще й нахвалялась розповісти вчительці. Васько дав їй доброго стусана, і таємниця була збережена. Тепер, коли вона приходить дивитись телевізор або в кіно, то намагається сісти біля Васька, але він присягнувся, що краще поцілує Алика Козу, ніж доторкнеться до Лесі.
Сніданок закінчено, зараз Васько помиє посуд і може майнути на всі чотири сторони.
— Ти хіба не будеш спати? — запитала Наталка, побачивши, що Платон одягається.
— Мене чекають хлопці, Наташко, біля комбайнів.
— Всю ніч працював і знову йдеш. Невже без тебе не обійдуться? День і ніч у полі.— У жінки й сліду не лишилося від хорошого настрою.
— Треба. Розумієш, Наташко, трактористи вирішили на час жнив працювати комбайнерами у другу зміну, бо людей не вистачає, а ми за кілька днів машини вивчимо… Сьогодні Ничипір Іванович дасть перший урок.
— Ти будеш, як я зрозуміла, працювати одну зміну на тракторі, а другу — на комбайні? — уточнила Наталка.
— Не тільки я, а й Максим та Юхим. Ти не ображайся — жнива…
— А тобі за це догану не винесуть? — Наталка склала простирадло і забрала подушку.— Чи ти вислужуєшся перед Колядою?
— Я працюю не для Коляди.
— Я знаю, що ти працюєш для народу.
— Умгу.
— А народ тобі нічого не скаже, що ти не поїхав на сесію? — поцікавилась Наталка.
— Я здам екзамени восени. Бачиш, ніколи все. Ну, чого ти, Наташко, злишся? — Платон пригорнув до себе дружину.— Я скоро повернусь, і до вечора ми будемо разом. На річку сходимо.
— Ти вже обіцяв,— махнула рукою.— Що ж, іди…
Знову одна. Навіть хлопчаків під ворітьми нема — кудись повів Васько. Згадала, що досі не відповіла на материн лист. А що писати? Жодного разу Наталка не написала батькам правду — навіщо хвилювати? Вона описувала, як щовечора ходить з Платоном у ліс або катається на човні. Потім вони слухають музику і читають вірші. Кілька разів Платон брав її в поле… А скільки подруг має в Сосонці!
Ольга Аркадіївна писала наївні материнські листи, даючи безліч непотрібних порад, присилала рецепти нових тортів і овочевих рагу, навіть розпорядок дня для Наталки і Платона. Бідолашна мати! Вона не знала, що з тієї пори, як почалася сівба, Платон приходить додому, щоб тільки поспати кілька годин. Не лягає до Наталки в ліжко, бо йому ніколи відмити пилюку, що разом зі смердючою соляркою і автолом в'їлася в пори. Прийде — впаде на тапчан і, не поворухнувшись, проспить до світання. А ці нічні зміни! І отак щодоби.
Минають дні, схожі один на одного, як телеграфні стовпи. Тільки й розради, що тепер вечорами приходять сусіди подивитися телевізійні передачі. Тоді Наталка дізнається про всі сосонські новини. Інколи на годину-другу забігають дівчата — Світлана з подругами, а коли з'являються хлопці, то вони по одній зникають. Якось увечері прийшла й Степка, ніби запитати, чи нема Галини. Наталка запросила її до телевізора, але дівчина відмовилась:
— Я ще й вдома не була, а мене чекають…
На Степці — коротеньке вишневе плаття з срібними ґудзичками і нові туфлі на височенних каблуках. «Каже, що вдома не була, а вирядилась, як на весілля,— подумала Наталка,— точно, прийшла позадаватись обновами». Гостя манірно повернулась і не дуже впевнено подибала в своїх туфликах. Дівчата провели її заздрісними поглядами.
Наталка не сказала Платонові про ці дивні відвідини, хоч була переконана, що саме для нього надягла Степка і нове плаття, і туфлі. Прийшла, щоб нагадати про себе і, може, про свою любов. На що сподівається ця Степка?
…Наталка почула чиїсь кроки і вийшла з хати.
— Комсомольський привіт,— сказав Олег Динька, протягуючи руку.
— Ми до тебе, Наташко,— промовила Світлана.
— Дуже рада, заходьте.— Жінка скинула фартушка, щоб не бути такою буденною.
— Якщо не заперечуєщ, то давай посидимо на лоні природи,— запропонував Динька.
— Давайте на лоні,— погодилась Наталка і провела гостей в садок.
— У вас з Платоном є якісь книжки? — без вступу почав Олег.
— Трохи є,— відповіла Наталка, не дуже розуміючи хлопця.
— А ти можеш їх віддати нам у тимчасове користування? — без зайвої дипломатії запитав Динька.
— Ми бібліотеку збираємо, — пояснила Світлана,— бо в сільській дуже мало книжок. Коляда тільки на брошури гроші дає.
— А твій батько лише на плакати,— не стерпів Олег.— Отака в нас культура, Наталко.
— Ходімо, я покажу вам книжки.— Господиня провела Олега й Світлану в кімнату.
— Замучить мене цей Підігрітий,— скаржився Динька.— Приїхав з наради і заходився: давай мені ініціативу! Щодня давай йому ініціативу.
— Яку ініціативу? — спитала Наталка.
— Каже, щоб була в селі агітація і пропаганда. Ми з Іваном Івановичем Лісняком уже тиждень ночами лозунги пишемо. А оце викликав, наказав організувати пересувні бібліотеки і розносити книжки та газети по хатах.— Динька забрав з полиць всі книжки.— То я тепер не знаю, чи мені в сільраді щось робити, чи бігати по бригадах… Ти, Наталко, хоч допоможи Світлані попереписувати ці книжки, а я вже тоді покличу хлопців— і хай носять.
— Я допоможу,— погодилась жінка.
— Довіку не забуду,— приклав руку до грудей Динька.— До речі, ти комсомолка?
— Колись була, ще в школі…
— Ми тебе знову приймемо,— пообіцяв Олег.— Це нічого, що ти замужем… Будеш читати лекції про дружбу і любов…
— У тебе теж є досвід,— зауважила між іншим Світлана.
— Дівчата, з честю виконаємо вказівку товариша Підігрітого! — вигукнув Динька і підхопив в'язку книжок.
У сільраді на столах, на підлозі і на підвіконнях лежали купи книг, з обшарпаними палітурками і зовсім нові, ще ніким не прочитані.
— Дівчата, якщо ви дасте раду оцим скарбам людської мислі, запишете кожну книжечку, а потім з них укомплектуєте шість бібліотечок, то вас не забудуть нащадки, і я потисну ваші руки. Бажаю успіху, а сам лечу складати зведення і думати над новою ініціативою.— Динько налив у засохлу чорнильницю води, помахав рукою і зник.
Через кілька годин під стінами вишикувались рівненькі рядочки книг. Динька приніс печива, цукерок і дві пляшки лимонаду.
— Успіх вирішує матеріальна зацікавленість! — проголосив він і знову кудись побіг.
Дівчата гризли карамель і запивали лимонадом.
— Ти вже звикла у нас? — підсіла до Наталки на підвіконня Світлана.
— Я все життя прожила в місті, Світлано…
— А я, здається, ніде не могла б жити, крім Сосонки…
— Людина до всього звикає. Вийдеш заміж, і завезуть тебе в Москву або на Сахалін… Чи не поїдеш? — засміялась Наталка.
— Я, мабуть, не вийду заміж,— здригнулись руді бровенята Світлани.
— Чого?
— Так,— прошептала.— Бо кращі за мене є…
— Ти що, ні з ким не дружиш?
— То один проведе додому, то другий, а серйозного нічого… Колись Кутень ходив, а потім біля Степки почав упадати. Ця Степка всім голови позакручувала… А я не вмію з хлопцями так, як вона… Хі-хі та хи-хи… Інколи на мене такий жаль нападе, що не хочеться й з хати виходити,— поскаржилась дівчина.
— І тобі ніхто не подобається?
— Подобається,— призналась Світлана.— Юхим Сніп… Тільки ти нікому не кажи, Наташко.
— А він знає?
— Ні. Він теж за Степкою сохне. Пісню про неї склав. А вона на нього й дивитись не хоче. Дурний Юхим…
— Я і не знала, що в неї залицяльників стільки. Подумаєш, красуня!
— Еге, ще й артисткою хотіла стати, на кіностудію їздила! Не бачили там таких! Якби я хлопцем була, то й не глянула б на неї,— запевняє Світлана і не дуже впевнено додає: — Бо краса не на лиці, а в серці…
— Звичайно,— поспішно погоджується Наталка. Світлані дуже приємно, що і Наталка думає так, як вона. А що б сказала ця жінка, якби знала все про Степку! Дівчина довго вагається, а потім все ж вирішує розказати.
— Ти гадаєш, що Степка за Кутня вийде? — починає здалеку.— Він уже раз сватався, то ледве в двері втрапив… Знаєш, на кого вона мітить?
— Ні,— тенькнуло серце в Наталки.
— На Платона. Їй-богу,— забожилась Світлана.— Тільки ж ти не кажи йому. Оце така Степка. Думає, якщо посиділа колись з Платоном вечір, то вже й причарувала…
— Хай чарує… Приходила якось,— пригадала Наталка.— Плаття модне, туфлі на шпильках, іде, мало не переломиться.
— М'яса в рот не бере, щоб не погладшати,— запевняє Світлана,— і хліба не їсть. На самій картоплі сидить. А в тебе, Наташко, все одно талія тонша… Я теж колись була, як лозинка.
— Хіба Платон часто зустрічався з нею? — думає про своє жінка.
— Може, колись провів з клубу… Тоді він ще хлопцем був. А тепер жонатий. То чого ж ти сім'ю розбиваєш? — звертається до невидимої суперниці Світлана.— А я, каже, його люблю… Ти бачила таку навіжену? Інша хоч би й полюбила, то мовчала…
— Любові не приховаєш, Світлано…
Наталка поверталась додому, сповнена якихось сумних передчуттів. Невже отак завжди між Платоном і нею стоятиме Степка зі своїм коханням? Рано чи пізно, Платон повинен буде вибрати. Як це принизливо чекати: виберуть тебе чи іншу… Жінка прискорює ходу, їй хочеться швидше прийти до хати і розповісти чоловікові про все, що вона передумала.
Васько, побачивши Наталку, гукнув:
— Платоне, прийшла!
Гайворон вибіг з садка і кинув під ноги Наталці фуфайку:
— О, світло очей моїх, де ти ходиш? Ми з Васьком, щоб не вмерти з голоду, наварили галушок і просимо тебе до столу!
Від такої зустрічі, від Платонової усмішки в Наталки пропала злість. Вона розповіла, як прийшли Олег зі Світланою і забрали її, як Динька частував дівчат цукерками та лимонадом.
— Він жартує з вогнем! Я викличу Диньку на дуель, або Васько підстрелить його з рогатки,— пообіцяв Платон.— Як галушки?
— Зроду таких не їла. Ви, хлопчики, молодці!
Після вечері Платон зібрався на роботу, Наталка провела його через городи на леваду. Навкруги не було ні душі, тільки бовваніли у сутінках копиці сіна, наче куполи казкових соборів, що виростали з землі.
— Ти стомилась сьогодні, Наташко?
— Ні… Я зраділа, коли прийшов Олег і забрав мене…
— Я тебе нікому не віддам, нікому.— Платон говорив так, ніби їм справді загрожувала розлука.
— Любиш? Розкажи, як ти мене любиш.
— Я не вмію говорити про любов, Наташко, але інколи думаю, що не міг би жити без тебе.
— Інколи?
— Так. Тоді, коли я бачу твої сумні очі… Я все розумію, Наташко, знаю, як тобі тяжко просиджувати самій днями й ночами… І, може, ти проклинаєш оцю Сосонку.— Гайворон покусує стебельце полину.
— Не говори так, Платоне. Я ж сама приїхала…
Наталка поклала голову на його плече і легко ступала по скошеній траві. Платон був поруч, її Платон. Чому ж вона мусить думати про якусь Степку? Хай вона кричить на весь світ про свою любов, хай хизується своєю красою, що їм з Платоном до того? Що?
— Платоне,— потягнулась до нього жадібними устами Наталка,— поцілуй мене…
Відчула на його губах гіркий присмак полину і впала на пахучий росяний покіс…