Від хати до колгоспної конюшні далеченько, та Васько, аби лише захотів, добіг би туди швидко. Бігти ж не можна, бо де це бачено, щоб робочий чоловік, закачавши штанці до колін, летів по вулиці, перестрибуючи через калюжі? А Васько йде не гуляти. Сам Олег Динька попросив його допомогти комсомольській організації посилити агітаційно-масову роботу. Васько, звичайно, погодився і був готовий не лише посилити її, а й здійснити будь-який подвиг, навіть якщо довелося б важити життям. Але виявилось, що ця таємнича для хлопчика агітаційно-масова робота не вимагала жертв і подвигу. Він повинен був просто возити Наталку і Світлану по всіх бригадах з книжками та дрібним крамом, який вони брали під розписку в кооперації.
Макар Підігрітий виділив для них однокінного візка і стареньку булану кобильчину. У Васькові обов'язки входило: раненько запрягати її, вкласти у візок книжки, газети і журнали й чекати біля кооперації Наталку та Світлану. Вони приходили, одержували від мовчазного, завжди сонного продавця кілька ящиків лимонаду чи ситра, цукерки, мило, печиво, брошки, дзеркальця і тоді вирушали в поле.
Візок був старенький, і Васькові довелося просити Никодима Диньку довести його до ладу. Потім хлопчик уже сам пофарбував візка голубою фарбою, а колеса — червоною. Булана кобильчина, побачивши різнокольорового візка, категорично не захотіла впрягатись у нього, але згодом звикла. За візком завжди простував Васьків почет в особі Тимка, Алика Кози і ще кількох ентузіастів агітаційно-масової роботи, яких малий Гайворон зарахував до лав книгонош.
Сьогодні Васько мав виїхати в поле вдвох з Наташею, бо Світлана пішла копати буряки. На плантації всі жінки вийшли. І Платон знову майже не бував удома, бо працював з Максимом на буряковому комбайні, а вночі сіяв озимину. Снопова бригада і тепер не мала спочинку: після жнив почалася сівба, силосування кукурудзи, а зараз ще й підіспіли буряки. Робота, робота, і не видно їй кінця.
Про механізаторів Ничипора Снопа все ще писали газети, віддаючи належне їм за ініціативу і дерзання, адже кожний тракторист бригади оволодів спеціальністю комбайнера. Наталка з Васьком вирізували статті і фотографії Платона, складали їх у папку, до якої він ніколи не заглядав. Наталка розуміла, що працював він не заради цієї скороминущої слави. Щось більше змушувало Гайворона днювати і ночувати в полі, забуваючи про дім і, може, про неї… Але про це вони ніколи не говорили поміж собою.
Молода жінка була дуже вдячна Олегові Диньці за те, що вона не просиджує цілими днями сама в чотирьох стінах, а їздить на цьому голубому візку, що там, у полі, її чекають люди, яким вона чимось допомагає. І вона їздила до них навіть тоді, коли, здавалось, не було сили встати з ліжка. Це далося взнаки: ночами почастішали приступи, і Наталка була рада, що їх ніхто не помічає. На щастя, коли гостювала кілька днів мати, Наталка почувала себе добре. Ольга Аркадіївна, правда, була занепокоєна тим, що дочка трохи схудла, але подумала: заміжжя пішло їй на користь.
Наталка артистично обставила ці перші материні відвідини, була підкреслено весела і безтурботна. На святковий обід вирвався з поля Платон і привів з собою Юхима та Максима. А ввечері зійшлися сусіди дивитись телевізор, і Наталка частувала всіх кавою, пиріжками. Потім вони з матір'ю ходили в ліс, купались у Русавці. Від'їжджала Ольга Аркадіївна з хорошим настроєм і вирішила розмову про дальшу долю дочки відкласти до іншого разу. А ця розмова мала відбутись, бо ні Ольга Аркадіївна, ні Нарбутов не могли уявити свого дальшого життя без Наталки. Дім став пусткою, і життя втрачало сенс. Михайло Костянтинович ніби постарів за ці довгі місяці розлуки з дочкою. Вони жили від листа до листа, які чомусь так рідко приходили, і вирішили зробити все, щоб Наталка з Платоном восени переїхали до них. Навіть Нарбутов, людина з загостреним почуттям громадського обов'язку, не вбачав у цьому нічого поганого, адже Платон приїде до міста не байдикувати, а працювати і зможе принести ще більшу користь.
Усе це повинна була сказати дітям Ольга Аркадіївна, але тиха Сосонка з чарівними садочками, замріяними полями і щаслива Наталка на голубому візку похитнули рішучість матері. «Хай ще побуде тут до осені,— подумала,— кращого курорту й не знайти».
…Васько добросовісно навантажив візка газетами, книжками, ящиками з лимонадом та іншим крамом і під'їхав до хати.
— Наташко! — покликав.
Ніхто не озвався. Замотавши віжки на люшню, він ловко перестрибнув через перелаз і вбіг у хату. Наташка бліда, з посинілими губами, лежала на тапчані.
— Наташко! — крикнув Васько.
Вона розплющила очі і прошептала:
— Подай таблетки… і… води…
Васько зробив усе, що міг, нагрів води і поклав до ніг грілку, тер схолоднілі Наталчині руки.
— Легше тобі, легше? Наталочко, я покличу Платона… Я швидко…
Вона заперечливо покрутила головою.
Васько просидів біля Наталки до полудня. Жінка лежала, витягнувшись у струнку на твердому тапчані, і тяжко дихала. Васько повідчиняв вікна та двері, щоб гуляли по хаті протяги, і їй стало легше. На блідих щоках пробився ледь-ледь помітний рум'янець, потеплішали руки. Смерть відступила.
— Васю, ти поїдь на поле,— промовила Наташа.
— Я тебе не залишу саму.
— Мені вже краще,— вона силкувалась посміхнутись.— А ти поїдь, бо чекають там.
— Хто?
— Люди… Люди чекають.— Вона була абсолютно переконана в тому, що в кожній бригаді тривожились, чому нема Наталки і голубого візка.— Тільки ж Платонові нічого не говори. Скажеш, що в мене роботи багато. А взавтра я вже поїду… Обіцяєш?
Васько щодуху гнав конячину. Він мусив сказати Платонові про все, Наташу не можна залишати саму вдома… Хай викличе з практики Галину, хай привезе лікарів. Швидше до Платона, швидше!
— Но, но-о,— підганяв свою булану.
Треба переїхати через оцю балку, а там зразу вже почнуться поля. Васько потягнув за віжки, вдарив батогом конячину, вона від несподіванки рвонулась судись убік, візок заскрипів, став дибки і перекинувся. Задзвеніло бите скло, розсипались книжки, цукерки і мокрі від лимонаду цигарки. Васько розгублено подививсь на червоні колеса візка, на зламану голоблю і заплакав. Булана кобильчина сумно похитувала головою, ніби співчувала хлопчаковому горю.
— Хто ж так їздить? — почув Васько Степчин голос.— А ще парубок, в штанах.
Степка скочила з коня, взялась руками за полудрабок, і візок став на колеса.
— Все чисто побив! Цукерки з тютюном змішались… Хіба не бачив, що тут риштак?
— Не бачив,— схлипував Васько.
— Не плач, що ти, дівчинка? Чи, може, вдарився?
— Ні… А за оце ж усе Платонові треба буде гроші платити… А в нього нема… А тут на карбованців двадцять краму…
— А чого ж ти сюди їхав, дорога ж є.
— Я спішив..
— Встигнув би з козами на торг,— дівчина збирала книжки.
— Я до Платона спішив. Наташа там… їй погано… лежить сама…
— Де лежить? — здригнулась Степка.
— Вдома. Сама… У неї приступ… вмерти могла,— крізь сльози промовив Васько.
— Клич Платона, а я до неї поїду. Та облиш ці ящики, потім забереш.— Степка, не оглядаючись, помчала в село.
Перескакуючи через купи гички, хлопчик добіг до братового комбайна, але за кермом сидів Максим.
— А де Платон?
— В район викликали, то Коляда на своїй машині повіз,— сказав Максим.— А ти чого такий заклопотаний?
Збиваючись, Васько розповів про все Максимові.
— Треба лікаря покликати,— вирішив той, зупинив машину і побіг до Снопа.
*
Бунчук вийшов з-за столу і голосно привітав Платона:
— Радий бачити героя колгоспних полів! Здоров, Гайвороне. Сідай. Як справи?
— Нічого, працюємо.
— Молодці. Якщо і на бурякових комбайнах рекорди дасте, то восени проколюйте дірочки на ордени. Хвалю. Справжні комуністи.— Секретар не сів за стіл, а присунув крісло до Гайворона, даючи зрозуміти, що розмова у них не офіційна.— Хочу поговорити з тобою, Платоне, по душах, а то все ми, знаєш, якось з тобою більше в дискусіях… Ти гарячий і я. А діло ж одне робимо.
— Я слухаю вас, Петре Йосиповичу.
Бунчук закурив і почастував Платона.
— Ми оце вирішили, Гайвороне, зняти з тебе догану… Сам розумієш, кращий механізатор області і… догана. Ти зрозумів і показав себе в роботі. Партія карає, але вона ж і прощає…
— Я перед партією ні в чому не завинив,— сказав Платон.
— Не будемо входити в деталі… В чомусь винен Коляда, а десь помилився ти. Одним словом, ми переглянули своє рішення…
— Спасибі.
— Що ти! Це наш обов'язок. Чуйність повинна бути в усіх питаннях.— Секретар довірливо поклав руку на Платонове плече.— Не той друг, що в очі хвалить, а той, що поза очі…
— Друзі різні бувають,— погодився Гайворон, не розуміючи, куди веде Бунчук.
— Так, так, допомагаєш йому, вирощуєш, а він, замість подяки, доноси пише… Обидно, так обидно,— зітхнув Бунчук.— Усі в районі знають, скільки я Мостовому добра зробив. І ти ж, Гайвороне, знаєш… А він…
— Я не повірю, що Мостовий пише доноси.
— Заяву написав на мене в обком,— поскаржився Бунчук.— Подумати тільки! Ніби я дав головам колгоспів вказівку посіяти кукурудзу і приховати від нашої держави площі… щоб потім цифру врожайності підняти… Хіба я міг піти на такий злочин? Що у мене, два партквитки?
— Якщо не давали таких вказівок, то чого ви переживаєте, Петре Йосиповичу? — наївно запитав Платон.
— А ти знаєш, що робить цей Мостовий? Він примушує деяких голів давати письмові підтвердження, наче я звелів їм засівати площі і не показувати їх у зведеннях.
— Хіба можна примусити людину зводити наклеп? І Мостовий цього ніколи собі не дозволить, Петре Йосиповичу,— заперечив Гайворон.
— Він і в Коляди вимагав.
— Але Коляда хотів засіяти сорок гектарів кукурудзи, щоб про неї ніхто не знав. І хоч усе звалили на Кутня, ніби він сказав неправду мені, але у нас, Петре Йосиповичу, є протокол партійних зборів, на яких виступав Кутень і слізно каявся Коляда…
— Але ж ми це питання розбирали на бюро… і ті ваші протоколи не проходять по справі, Гайвороне.
— Звичайно, бо вони б повернули її зовсім інакше.
— Де цей протокол зараз?
— У Підігрітого.
— Ти його писав, Платоне?
— Я.
Бунчук помовчав, потім витяг з шухляди два аркуші списаного паперу і подав Гайворону.
— Ось твоя заява, яку ти написав на моє ім'я після тих партійних зборів…
Платон переглянув.
— Моя.
— Я просив би тебе, Гайвороне, щоб ти… переписав її. Цю заяву і той ваш протокол… Напиши про все, тільки щоб не було оцих різких… формулювань. Не хотів Коляда засівати якісь таємні гектари. Повір мені…
— Я написав правду, Петре Йосиповичу. І сказав про це на бюро, якщо ви не забули. Та й сам Коляда тепер не заперечує.
— Коляда? — здивувався Бунчук.— Він тобі щось говорив?
— Ні. Підігрітому, коли почув, що приїжджає комісія з обкому. Радився, що йому говорити, коли викличуть.
— Бачиш, бачиш — і його умовив Мостовий! — Секретар забігав по кабінету, але поступово взяв себе в руки.— Які безчесні люди!.. Тепер я розумію, що допустив помилку. Не розібрався. Треба було записати Коляді, щоб до нових віників пам'ятав.
Бунчук уже шкодував, що сказав Платонові про цю його заяву і попросив переписати протокол, але відступати було нікуди. Коляда підвів, злякався…
— Так що тут переписувати? — запитав Гайворон.— Почерк у мене, правда, не дуже красивий, але розібрати можна.
— Я кажу не про почерк, а про суть,— тепер Петро Йосипович не міг збагнути, чи Платон справді не розуміє, чого від нього хочуть, чи сміється з нього.
— Тут усе правильно,— Гайворон поклав заяву на стіл,— і в протоколі всі виступи записані дослівно.
— Я прошу тебе,— вичавив з себе Бунчук,— переписати цю заяву так, щоб у ній не було й слова про ті ваші збори і про так звані махінації Коляди… Помилку виправлено, навіщо згадувати, нагромаджувати якісь факти, адже це все на мою голову, Платоне… Я старий чоловік, мені скоро на пенсію. А зараз б'ють окозамилювачів… шукають, попадеш під гарячу руку. Хіба ж я можу встежити за всіма?
— Я нічого не буду переписувати, Петре Йосиповичу. Тут пишеться про антидержавні дії Коляди, а не про вас. А як ви реагували на це, то вже інша річ, — сказав Платон.
— Пробач, що потурбував,— Бунчук сів за стіл, мовляв, розмова закінчена.
Платон попрощався, хотів був іти, але секретар затримав:
— До речі, де зараз твоя сестра?
— На практиці, в Хрещатому, а що?
— Радив би тобі поцікавитись, як вона живе, що робить і, взагалі… за дівчатами в такому віці потрібен нагляд…
— Я вас не зовсім розумію, Петре Йосиповичу.
— А ти знаєш, з ким вона… сплуталась?
— Що? З ким? Розтрата?
— Ні, — примружився Бунчук.— До неї їздить ночувати Мостовий…
— Неправда! Я не повірю, що вона…— Платон не закінчив, бо раптом згадав, як Галина приходила до Мостового і ту розмову з нею.
— Я теж не вірив, але, на жаль, це так… Ось тобі і дружок,— посміхнувся Бунчук.— На студенточок потягнуло… Розпусту в технікумі розплоджує… Ми займемось цією справою, і не тільки ми. Шкодую, дуже шкодую, що в цій брудній справі замішаний і ти…
— Я? Я тільки один раз був у технікумі.
— А ти знав, що твоя сестра… хм, дружить, якщо це можна назвати дружбою, з Мостовим?
— Я знав, що вона один раз приходила до нього.
— На квартиру,— уточнив Бунчук.
— Так.
— А чого ж ти мовчав? — допитувався секретар.— Хіба це нормально, що дівчинка приходить на квартиру до дорослого чоловіка.
— Я цьому не надав ніякого значення. Мостовий бував у нас вдома, вони знайомі… І Галі вже вісімнадцять років.
— Усіх учнів технікуму ми називаємо дітьми, товаришу Гайворон,— повчально промовив Бунчук.— А тих, хто розбещує дітей, ми називаємо інакше… Галина сама пішла до нього перший раз чи… за чиєюсь порадою?
— Та як ви смієте? — скипів Платон.
— Спокійніше. Я ж не сказав, що ти її послав.— Бунчук стомлено провів долонею по обличчі.— Хтось приводить до себе на ніч дівчаток, а я і про це повинен думати…
— Ні, ні, неправда! — Платон вийшов і, стиснувши кулаки, важко побрів довгим коридором до кабінету Мостового. Двері були замкнені.
Платон вирішив негайно добратись до Хрещатого. Ні, він не простить їй цього! Та як же вона могла допустити, щоб про неї заговорили в усьому районі? І Мостовий нехай не попадається йому на очі. Він не подивиться, що той секретар…
*
Платон стояв за Косопіллям, чекаючи машини, а в цей час у райкомі розривався телефон: дзвонили із Сосонки, щоб Гайворон негайно їхав додому, бо стало дуже погано дружині. Старий Котушка пішов шукати його по місту.
Платон увечері приїхав у Хрещате. Сільмаг був відчинений. Люди товпились біля прилавків, і хлопець не зразу побачив Галину. Нарешті проштовхався і, не привітавшись, запитав:
— Ти можеш вийти?
— Мотю,— сказала комусь Галина,— побудь за мене, брат приїхав.
Платон, не дочекавшись, поки вийде сестра, завернув за ріг сільмагу і швидко пішов до ставу. Галина насилу догнала його.
— Чого ти приїхав, що трапилось? — злякано дивиться на брата.
— Трапилось. Хотів побачити шльондру,— Платон, не розмахуючись, ударив Галину по щоці.
Дівчина зойкнула швидше від несподіванки, ніж від болю, відсахнулась від брата.
— За що?
— Ти мене питаєш? — хрипів Платон.— Я тебе буду питати… Мостовий ночує в тебе? Кажи!
— Он ти про що?
— Кажи, бо…
— Нічого я тобі не скажу… Ще можеш вдарити. Бий…
— Говори! Не вдавай з себе святу… Знаю я таких…
— Іди звідси, іди,— гнівно блиснули її очі.— Я не ображаюсь за те, що ти вдарив мене, але мені дуже боляче, що ти такий… убогий… душею. Іди!
Платон відвернувся, не витримавши її погляду.
— Я не хотів… але мені сказали,— нарешті промовив.
— А яке їм діло? Яке? Чому вони лізуть у мою душу? — Галина пішла.
— Але я твій брат, я мушу знати? — крикнув Платон.— А з Мостовим я теж поговорю!
— Ти не підходь до нього… І не думай про Сашка погано. Спасибі, що провідав, брате… Ех, ти…
Платон не зупинив сестру. Якоюсь вуличкою вийшов за село і пішов, збиваючи куряву важкими чобітьми. Злість пропала, залишилось почуття сорому. «Але ж вона не заперечила, що Мостовий приїжджає,— виправдовував себе.— А якщо це все справді так, як говорив Бунчук?»
Його наздогнала старенька тритонка.
— Сідай! — загальмував шофер.— Тобі куди?
— До Сосонки.— Платон вмостився в кабіні. Шофер довго вдивлявся в обличчя Платона, а потім:
— Я думав, що Гайворона на «Волзі» возять… Впізнав тебе. В газетах штук десять портретів бачив. Мені хоч і не по дорозі, а завезу тебе додому. Здорово про тебе пишуть! Справді ви,— і трактористи і комбайнери?
— Правда.
— А зараз, читав, на бурякових комбайнах працюєте?
— Умгу.
— Здорово. Одним словом, універсали… А в нас, якщо комбайнер захворів чи на хрестинах перепився, то машина цілий день простоїть… Мостовий колись приїжджав, агітував, агітував наших хлопців, але ще герої не вилупились. Може, будуть, а зараз ще нема.
— А Мостовий часто до вас приїжджає? — поцікавився Платон.
— Не дуже, але буває… Там у нас практиканточка одна є з технікуму, по імені Галина,— підморгнув шофер,— то він до неї вчащає… Славна дівка, тільки дуже на руку тяжка. Мій… напарник хотів якось, по холостому ділу, притулитись, то вона як вліпила йому, то аж передні зуби захитались… Мостового, може, й не б'є, а тому… Кирюші попало…
Платон посміхнувся і нічого не відповів, але шофер попався говіркий.
— Ти скажи мені, Гайвороне,— звернувся як до товариша,— липи у ваших рекордах не було? А то у нас вміють напустити туману…
— Ні, ми вколювали, як чорти, по дві зміни. Одну на тракторі, другу — на комбайні. І зараз так,— відповів Платон.
— То добре, коли чесно… Бо в нашому колгоспі, скажу тобі, липи ще багатенько. Ніхто ніби й не знав, а приїхав Мостовий та копнув: тридцять гектарів кукурудзи і двадцять бурячків ростуть, а в зведеннях — нема… Комерція! Це щоб урожай був більший і цифра кругліша, от як!
— Що ж голова каже?
— Кається. Каже, що йому в районі сказали посіяти і мовчати…
— Хто сказав?
— Не знаю,— схитрував водій.— А ти, Гайвороне, партійний?
— Ще в кандидатах…
— То скажи мені, Гайвороне, розтолкуй, бо я сам не можу додуматись…
— Що тобі розтолкувати?
— Чи правильно буде, коли я, к приміру, хазяїн… Маю корову, кабана, город. Прийшла пора, зібрав городину, заколов кабана і поїхав продавати…
— Якщо маєш, то продавай,— сказав Платон.
— Я не про це. А чи правильно буде, коли я продаватиму сало, молоко, картоплю дешевше, ніж воно мені все обійшлося?
— Так ти довго не похазяйнуєш,— промовив Платон.
— І я ж так кажу,— покосився на Гайворона шофер,— а мені вчитель наш говорить, що я добалакаюсь колись…
— А хто це у вас так торгує? — Говіркий шофер сподобався Платонові, і настрій у нього став кращий.
— Та це я,— водій почухав потилицю,— про наш колгосп розказую. Дядько мій бухгалтером, то як почне цифри виводити, а-а… Свиней у нас мало в артілі. А чого? Бо на відгодівлю чортзна-скільки витрат, а здавати треба за копійки. Ти зараз, Гайвороне, чоловік видний, то дуже я прошу тебе: може, з ким з високого начальства зустрінешся в президії у Києві чи в Москві, то запитай… бо в нашому колгоспі всі дуже цікавляться…
— Я і сам про це думав,— признався Платон.— Пляшка якогось лимонаду коштує дорожче, ніж літр молока…
— То запитаєш?
— Запитаю, а може, й напишу,— відповів Гайворон.— Над цим добре треба комусь подумати…
Так непомітно за розмовою під'їхали до Сосонки.
— Спасибі тобі,— подякував Платон,— я вже тут пішки доберуся. А може, в гості заїдеш, повечеряємо?
— Ні, хлопці пального чекатимуть, сам знаєш, робота! А закурити дай, якщо є.
Платон почастував його сигаретою. Коли шофер прикурював, Гайворон помітив, що в нього була розсічена нижня губа.
— Хто це тебе так почастував? — поцікавився.
— Дідько з ним, скажу,— махнув рукою водій,— то мене та… практиканточка відзначила… Це я — Кирюша… Я нічого й не думав, а так, по-холостому ділі, а вона…
— Привіт їй передай.
— І ти її знаєш? — здивувався шофер.
— То моя сестра…
— Пробач, Гайвороне, їй-богу, так соромно, хоч крізь землю провались.
— Буває,— сказав Платон,— газуй! Щасливо!
— Ні, мені колись таки попаде через мого язика,— вирішив шофер,— правду казав той вчитель.
Розпрощались, і Гайворон стежкою пішов до села. Біля старого вітряка зупинився. Он там вони сиділи зі Степкою… Платон підійшов до східців. Хотілося побути на самоті. Треба розібратись у цій круговерті думок. Бунчук, Мостовий, Галина. Шофер… А тут сиділа Степка… Невже вона вийде заміж за Кутня? Платон спіймав себе на тому, що думає про це часто… Хай виходить, що йому до того? Ні, самому собі не збрешеш… Він не хоче, щоб Степка була за Кутнем… А якби вона прийшла зараз сюди? Хай би прийшла. Він давно вже не бачив її. А Наталка? Сидить сама в хаті й чекає… Залишила все і приїхала з міського виру в якусь Сосонку… до нього. Розвозить книжечки і торгує лимонадом. Це не примха. Наталка хоче бути з людьми і щось робити. Платон пригадує, як колись, ще в Києві, вона сказала, що носила б каміння, якби змогла…
«Наташко, хороша моя Наташко,— тепліє в грудях,— ти пробач, що я мало буваю з тобою. Робота… Треба. Коли б міг, то все зробив би за один день… Восени або взимку поїдемо разом у Київ, здамо екзамени. Погуляємо…»
Платон забув уже, коли й книжку брав у руки… Професор у сірому костюмі і в жилетці… А врожай добрий зібрали. Щось і він зробив…
Прислухався. Гули трактори. Працюють хлопці. Треба йти. Але він ще зайде додому, приголубить Наталку і скаже їй хороші слова…
*
Випровадивши Васька в поле, Наташа перебралась з тапчана на ліжко і заснула. Вона не пам'ятала, скільки проспала, а коли прокинулась, то побачила біля себе Степку. Спочатку подумала, що це їй привиділось, і мало не крикнула, але дівчина нахилилась і тихо промовила:
— Ще поспи… А може, їсти хочеш?
— Спасибі.
— Я нагодую тебе… Ось принесла сиру й сметани. Ти обов'язково повинна попоїсти.— Степка підклала хворій під голову ще одну подушку, аби було зручніше, і примусила Наталку з'їсти кілька ложечок сметани.
— А де Васько?
— Він побіг до Платона.
— Навіщо? Я не хотіла, щоб він знав… Хвилюватись буде, а мені вже краще.
— Може, лікаря викликати з Косопілля? — запитала гостя.
— Ні, і ти, Степко, не сиди…
— Тобі неприємно, що я прийшла?
— Навіщо ти, Степко? Я просто подумала, що в тебе робота…
— Без мене справляться. А я з тобою побуду…
У хату тихо зайшли Максим і Ничипір Іванович.
— Ми лікаря викликали, зараз приїде,— повідомив Максим.
— І в райком Платонові дзвонили,— сказав Сніп,— ти вже тримайся, дочко.
— Не треба було. Не турбуйтесь.
Згодом Кожухар привів лікаря — маленького сивого дідуся.
Дідусь випровадив усіх, крім Степки, з кімнати, помив руки і присів на ліжко біля Наталки.
— Зараз послухаємо сердечко, що воно нам скаже…
Поки лікар оглядав хвору, до Гайворонової хати почали сходитись люди. Стояли на подвір'ї, мовчазні та похмурі. І Васько сидів на призьбі, низько опустивши голову: не міг дивитись на людей, бо це нагадувало йому той захмарений осінній день, коли ховали матір…
Перешіптуються молодиці, і немилосердно чадять самосадом чоловіки.
— Наче місце наврочене під цією хатою…
— А така ж молода. — І привітна…
— В поле приїде і так уже славно агітірує. І вірша прочитає…
— Видно, хорошого роду, бо й роботи не цурається.
— І Васько доглянутий, і в хаті, як у віночку, а слаба ж…
Лікаря, щойно він з'явився, зразу оточили:
— Як там Наташа?
— Не хвилюйтесь,— заспокоїв,— усе буде добре. Серце увійшло в норму. Зараз для Наташі головне — спокій. Завтра я ще приїду.
Макар Підігрітий викликав з хати Васька й звелів:
— Якщо Наташі стане погано, то зразу біжи до мене… Я машину всю ніч триматиму.
Степка хазяювала в хаті: нагодувала Васька, помила підлогу, щоб свіжіше було.
— Я ще посиджу біля тебе, добре?
— Посидь, Степко… Мені здається, ніби я тебе вже давно знаю,— сказала Наталка.
— Ми давно й познайомились… Пам'ятаєш, у лікарні…
— Ти тоді образилась на мене? — пригадує Наталка їх першу зустріч.
— Я не знаю…
— Ти красива, Степко. Я ніколи не бачила ще такої красивої дівчини…
— Така собі… як і всі.
Хтось нетерпляче постукав у двері. Степка побігла відчиняти.
— Як Наташа? Що з нею? — почувся Платонів голос.
Він підбіг до ліжка, впав на коліна, схопив Наталчині руки.
— А я ж не знав, я нічого не знав,— з болем говорив він, ніби виправдовувався не перед дружиною, а перед своєю совістю.— Наталочко, дівчинко моя, ну скажи мені слово… Не дивись на мене такими сумними очима! Я люблю тебе, люблю!
Степка стояла в дверях і не могла поворухнутись. А треба йти звідси, швидше, щоб не чути цих слів…