Сосонка пахла свіжим хлібом… Після довгих вагань Коляда нарешті підписав відомість на видачу авансу, хоча Бунчук і попередив:
— Ти з цим питанням не поспішай, бо ще можуть бути корективи.
— Але, осмілюсь нагадати, ми вже виконали два…
— Треба підтримувати, Коляда, в народі бойовий дух.
— Дух є, але їм ще хліба треба.
— Дивись, ти хазяїн. Подумай, бо тобі відповідати доведеться.
— Який я хазяїн,— скаржився в телефонну трубку Коляда.— У нас такі порядки завели, що я тепер без правління і парторганізації не можу, звиняйте, й той… Вчора прийняли рішення, щоб видати аванс, якщо хочете відмінити, Петре Йосиповичу, то приїжджайте…
Сосонка пахла свіжим хлібом…
Над хатами звивались синюваті димочки, в печах на капустяних листах допікались високі, рум'яні паляниці. А в Ганни Кожухарихи вони вже лежали на лаві, застеленій білими рушниками. Пораючись у хаті, Ганна раз по раз поглядає на них і радіє, що хліб удався: і не глевкий, і не підгорів, і на смак вгадано. Давно вже Ганна не пекла хліба, і дуже їй хочеться, щоб хтось зайшов до хати, вона б і похвалилась. Але ніхто не приходить. Михей сидить на низенькому шевському стільчику і латає чобота.
— Що ти їх щодня латаєш, взув би нові та й ходив на здоров'я,— каже Ганна.
— У нових чоботях тільки до куми ходити, а до роботи вони не годяться, Ганю, бо чоловік тоді лиш про них думає та людям показує.
— Я і не знала, що ти такий хвалько.
— Кожен хоче, щоб до його персони було вніманіє…
— Звісно…
— Ось ти виклала паляниці переді мною і чекаєш, щоб похвалив.
— Чекаю,— призналась жінка.
— Знаю тебе.— Михей відкладає чобота, витирає об штани руки і незграбно обнімає дружину.— Ти у мене, Ганю, чистеє золото… Вибери-но там зо дві паляниці, то я Полікарпові занесу.
— Авжеж, віднеси, бо хто йому спече? Степка не навчена. Хай свіженького покуштують,— погоджується Ганна.
— І Платонові, Ганю, віднеси, бо там теж хата без хазяйки,— радить Михей.
— Що ти хочеш, коли воно не приспособлене до нашої жизні, та ще й хворе, бідолашне…
— У кожній хаті знайдеться куточок для горя.
— Кажуть люди, що приступ у Наташки був від сонячного вдару. Цілими ж днями їздила на тому візку по бригадах та культуру розвозила,— згадує Ганна.
— Дасть бог, вичуняє… Піду я, Ганю,— Михей взуває чобота і проходжається по хаті,— зносу їм нема, солдатські… Пам'ятаю, видав мені їх старшина під Будапештом. З тиждень носив я їх із собою, хотів додому неходженими принести. А перед однією атакою взув: думаю, вб'ють і не походжу в нових чоботях. Дали команду, вискочив я з окопу і біжу. Автомат у руках аж підскакує, а я ні-ні, та й погляну на чоботи. Легко було бігти… А потім: бах! Дз-з-з… Міна розірвалась. Упав я, обмацав себе, чоботи — живий. Тільки халяву осколком розсікло. Так жалко було…
— Сорочку білу одягни, Михею,— нагадує Ганна.
— Е, до вечора чорна буде.
— Одягни,— наполягає жінка,— сьогодні ж неділя.
— Я вже й дні погубив за цією роботою.
— Але ж у бригадири вибився,— підсміюється Ганна,— і патрета при дорозі виставили…
— Якби не було за що, то не малювали б,— відказав.— Що колись колгосп за городину мав? Абсолютну, як той казав, дулю. А зараз Горобець на рахівниці клацає та грошики лічить, і на трудодні трохи видали. Так що моя бригада теж чогось варта, і я не остання шпиця в колесі, Ганю.
— Такий герой, аж нікуди! — Жінка зав'язує в хустину дві паляниці і подає чоловікові.— Тільки ж не розхвалюй мене перед Полікарпом, скажеш, що хліб не дуже вдався…
Полікарп чекав Михея біля своїх воріт. Вони завжди ходили на роботу разом — так потоваришували. Михей хоч і старший був, але ставився до Чугая, як до однолітка. Полікарп, відчувши Кожухареву душевність, віддячував йому суворою, непоказною любов'ю. А що вже до роботи, то кращого помічника Михеєві й не треба. Полікарп сам відремонтував старого моторчика, десь аж з Косопілля попривозив іржаві труби і по них качав воду на городи. Дерев'яними жолобками вона розбігалась по ділянках, і городина росла, зелена та буйна. І вродила цього року, як ніколи. Щодня відправляли машинами огірки, помідори, капусту і моркву в Косопілля, на приймальний пункт, возили на базар, і, справді, Горобець рахував гроші та радів. Коли приїжджали в Сосонку кореспонденти, Коляда неодмінно водив їх у городню бригаду. Одного разу вони сфотографували Полікарпа на тлі помідорів, і незабаром фотографія з'явилась в газеті. Лісняк вивісив її на вітрині, біля контори, щоб усі бачили. А на ранок хтось видер фото з газети. Це дуже стривожило Підігрітого: невже досі не простили Чугая? Макар пішов у бригаду до Полікарпа.
— Там вчора якийсь хлопчисько газету порвав на вітрині… Я йому вуха накрутив! Так що ти, Полікарпе, не думай, ніби хтось проти тебе зло затаїв…
— То я сам зірвав, Макаре,— сказав Чугай.
— Навіщо?
— Перед людьми я винуватий…
— Та скільки ж ти будеш винуватий? Люди вже й забули про ту пожежу,— переконував Макар,— і викинь цю тугу з серця.
Легко сказати, та важко зробити. Не міг Полікарп забути тієї страшної вітряної ночі, коли палахкотіла Сосонка у вогні. І Марту не міг забути. Та як забути, коли глянеш на Степку,— вилита Марта… Інколи брав маленьку карточку і просиджував над нею годинами, немов повертався у молодість.
…Чугай прийняв від Михея хліб і запросив до хати. На столі — пляшка горілки, закуска.
— Це ж з якої радості, Полікарпе? — здивувався гість.
— Це не з радості,— відповів, не приховуючи смутку,— а для годиться… Дочка заміж виходить…
— За кого? — Кожухар аж рота розкрив від несподіванки.
— За Кутня,— сказав Полікарп і відвернувся.— Вибрала…
— А чого ж це я не чув? — здвигнув плечима Кожухар.— Все знаю, а про це не чув… Дивина.
— Хай би виходила, я не проти, природа, як то кажуть… але хіба їй Кутень до пари? Он Юхим всю зиму ходив. То ж хлопець! Ні, Кутня сподобала, ех! — Полікарп долонею вибив корка і наповнив чарки.
— А коли ж вона тебе порадувала?
— Вчора…
*
Платон стоїть навколішках перед Наталкою і каже їй, тільки їй: «Не дивись на мене такими сумними очима! Я люблю тебе, люблю!» Цей спомин не залишав Степку ні на мить. Він був останньою розірваною ниточкою, яка вже не втримувала дівчину від безглуздого, відчайдушного кроку. Приїхала увечері до клубу, сподіваючись там зустріти Дмитра, при всіх кинутись йому на груди і сказати: «Не дивись на мене такими сумними очима! Я люблю тебе, люблю!»
Але агронома не було, і Степчин задум не вдався. Тоді вона побігла в контору, де йшло якесь засідання, і написала Кутневі записку: «Приходь сьогодні в поле. Я чекатиму. Степка».
Він прийшов уночі. Дівчина чекала його біля згаслого вогнища.
— Я… я прийшов, Степко… Ти кликала?
— Кликала.
— Чого?
— Я виходжу заміж!
— За… за кого?
— За тебе! Чого стоїш? Обнімай, цілуй мене!
Кутень тремтячими руками обняв Степку і впився холодними губами в її уста. Дівчина вирвалась з його обіймів, але ошаленілий хлопець уже розшматував на ній кохтину.
— Геть! — крикнула Степка, і Дмитро відскочив, ніби тільки й чекав цього слова.
— А тепер іди.
— Я побуду з тобою, Степко,— благально дививсь на дівчину.
— Ні, я тобі вже все сказала.
— А коли ми одружимось? Я такий щасливий, Степко.
— Я рада, що з'явилась ще одна щаслива людина…
*
Чугай вислухав дочку і по тому, як говорила вона, зрозумів, що Степка не відступить від свого рішення.
— Що ж, перечити тобі не буду,— журно промовив,— аби лише ти щасливою була.
Сосонські молодиці підхопили на язики цю новину, і пішла вона гуляти по селу, викликаючи здивування, тривогу і радість, здогадки і натяки, сміх і горе.
— Довго вибирала!
— Ну й щастя вхопила, щоб тобі ні дна ні покришки!
— А чого? Хлопець культурний, при должності…
— Сказано, як судилося чоловікові, то й з припічка вб'ється.
— А Юхим, кажуть, як ніч ходить… Пісні ж про неї складав…
— Та не на той голос…
— Їй-богу, чула, що це Степка на зло Платонові заміж за Кутня йде… Щоб я цих відер додому не донесла, як брешу…
— І я чула, кумо.
— Отак життя запропастить…
— Любов!
— Теперішня любов на три дні. То колись, бувало…
— Де ж це вона тепер житиме?
— Хату поставлять, та й усе. Батько ж у нього директор, то й з цегли змурує…
— А я кажу, що тут діло не чисте. Мабуть, уже так приспічило, що хоч бігом до загсу біжи… Хіба б я свою пустила одну в полі ночувати? Допаслася…
— Степка не така. У строгості себе тримала…
— А-а, нам аби на весіллі погуляти та чарку випити.
— Мать, духову музику наймуть.
— Юхим на гармошці їй зіграє!
— Ні-і, не Кутневі це жінка. Він же як вальок, прости господи, а вона ж — вогонь…
— А Олег Динька хвалився, що комсомольське весілля Степці влаштує.
— Про мене хоч і піонерське, аби потанцювати.
— О, о, дивіться, до Чугая сват приїхав на молоковозі.
— О, і сваха!
— Та худюща ж, як та Колядиха!
— А пишається!
*
Олег Динька бігав по селу з таким виглядом, наче жениться він. Дівчата чепурили хату, плели вінки, хлопці звозили з усього села столи. За всім цим стежив Динька, давав вказівки і поради, домовлявся, що і коли грати, писав запрошення на весілля. А тим часом, мабуть, у десятьох хатах пеклося і варилося, смажилось і парилось. Полікарп купив кабана, а колгосп преміював Степку бичком та грішми. Василь Васильович Кутень теж підкинув якусь сотню, але участі в підготовці до весілля не брав.
— Не хочу, Надеждо, щоб на мене потім анонімки строчили,— сказав дружині.— Могли б і, в нас повечеряти, а то затіяли бал… Тільки грошам горе.
— Та у нас же один син,— пробувала заперечити Надія Володимирівна.
— Йому так треба було женитись, як мені оце вмирати,— буркнув Кутень.— Він сам себе не прогодує. Закінчив би якийсь інститут — та в люди вийшов, а так…
Кутень і синові сказав, щоб не робили ніякого весілля, але Степка й слухати не хотіла.
— Буде таке весілля, що аж у Косопіллі почують. А своєму батькові передай, що його грошей мені не треба.
Дмитро попросив батька, і той домовився в загсі, щоб шлюб зареєстрували, не чекаючи місячного строку.
— А може, ще передумаєш, Дмитре? Колеса ж і назад крутяться,— пробував відраяти сина Кутень.
— У мене, батьку, своя голова є…
— Та дурна ж вона в тебе, як обичайка…
*
Степка з дружками ходила від хати і до хати, запрошуючи на своє весілля. Молода у білому платті ішла попереду королівською ходою, а дівчата, у віночках, у барвистих вишиваних сорочках та плахтах, у найкращих сукнях, ішли за нею і співали. А ще далі крокували піонери в краватках. Алик Коза сурмив у горн, а Васько вторив йому на старенькому барабані,— таку інструкцію дав їм Динька. Він приготував і ще один сюрприз, але поки що нікому не говорив: взавтра мали приїхати з кіностудії, щоб зняти комсомольське весілля у Сосонці.
Платон сидів на ліжку біля Наташі і читав уголос томик Сосюри:
Жовтіє лист, і щастя розцвітає,
нема йому ні гранів, ані дна…
Зі мною знову ти. І тільки серце крає
очима синіми печальна далина…
— Хто це співає? — прислухалась Наталка.
— Степка заміж виходить.— Гайворон виглянув у вікно.— До нас ідуть.
Гості увійшли в хату, поклонились. Степка ступила до Наталки:
— Прошу на весілля, Наташо.
— Бажаю тобі щастя, Степко, великого-великого.
Тоді поклонилась Платонові.
— Приходь і ти на моє… весілля,— з болем, з докором подивилась йому в очі, і Гайворон не витримав цього погляду…
Трам-та-там, трам-та-там,— вигравали на подвір'ї Васько з Аликом Козою.
Наталка помітила, як подивилась на Платона Степка і як той раптово зблід.
— Ти ж проведи молоду,— сказала, щоб порушити тишу, яка запала в хаті, коли пішли дівчата.
Платон вийшов на подвір'я. Молода з дружками були вже за ворітьми. Але Степка оглянулась. Помахала йому рукою, а потім взяла у Світлани рожеву айстру і кинула Гайворонові під ноги…
А вранці в селі заграли музики. На відкритій машині приїхали з Косопілля молоді. Їх зустріли хлібом-сіллю, і Макар Підігрітий виголосив гучну промову. Потім урочиста процесія пішла до хати. І все це знімали оператори. Степка йшла під руку з Дмитром, аж сяяла вся від радості… Вона шукала очима когось у натовпі і не знаходила.
Усім весільним ходом командував прибулий кінорежисер, йому підкорялись музики, гості і молоді. З ним ходив ще якийсь високий, засмаглий чоловік з пишною шевелюрою. Він не відривав погляду від Степки. Коли вже сідали за столи, підійшов до неї і відрекомендувався:
— Кінорежисер Борис Авер'янович Лебідь. Вітаю вас з весіллям, чарівна пастушко.
— А звідки ви мене знаєте? — кокетливо мружила очі дівчина.
Лебідь вийняв з планшета кілька Степчиних фотографій і показав їй.
— Минулого разу, коли приїжджали до вас мої товариші, вони в дарунок мені віддали ці знімки. І я не міг не приїхати… У житті ви ще красивіша… Пробачте,— звернувся він до Дмитра,— що я затримав вашу дружину. А з вами, Степко, я б ще хотів мати розмову, але, звичайно, не зараз.
Олег Динька проголосив тост за здоров'я молодих.
— Гірко-о!
— Гірко-о!
Кричали в хаті і за столами в садку. Музики заграли туш.
Дмитро нахилився й поцілував Степку.
— Встань, — шепнула Надія Володимирівна, — встань…
— Не хочу,— відказала Степка.
— Ти гляди мені,— помахав виделкою захмелілий Василь Васильович Кутень.
Коли всі двадцять два тости, заплановані Олегом Динькою, були виголошені під бурхливі овації присутніх, Семен Федорович Коляда кивнув музикам і запросив молоду до танку.
О, як вони танцювали! Ніхто ніколи й подумати не міг, що Коляда такий танцюрист. Він, здавалось, літав навколо Степки, великі, блискучі хромові чоботи лише на якусь мить торкались підлоги. Очі його світились, обличчя було натхненне. Він то відпускав молоду від себе, то підхоплював її, наче пушинку, і вони крутились в шаленому вихорі.
Їх нагородили оплесками. Семен Федорович провів Степку на місце, поклонився їй і тихо сказав:
— Я сьогодні був щасливий…
Степка не почула цих слів.
Полікарп Чугай обходив довгі столи і припрошував гостей, пив по чарці за щастя, за добро. І люди усміхались до нього: ніхто не пам'ятав зла. Хай би дожила до цього дня його мати, стара Степанида…
Нема кінця розмовам за весільним столом. А Михей Кожухар зібрав хор, і ллється пісня, хтозна-ким і коли складена, але жива:
Зеленая ліщинонько,
Чом не гориш, та все куришся,
Гей, молодая та дівчинонько,
Чого плачеш, чого журишся?
*
— За здоров'я трактористів!
— Іменно…
— За Ничипора Снопа!
— Іменно…
*
— Чого ти припав до цієї чарки?
— Жінко, ш-ш-а!
— Щоб ти вже смоли напився!
— Жінко, ш-ш-ша…
*
— Бачила сьогодні Маланку, отаке-о перед собою носить…
— Від кого ж це в неї?
— Мать, від Коляди…
— Ото сміху буде, як у пелені до Фросини принесе…
*
— Мені маслозавод що? Мені індустрію давай, і я покажу…
— Або предприятія.
— І предприятія давай… Я такий!
— І я…
*
— А мені, чуєш, Чапаєв і каже: «Гаврюша, погибаю… Ти спасайся, бо й твоя жизнь дорога… Каже, передай привіт нашим, чуєш, і своїй жінці Оляні…» То я, чуєш, на коня і в отступлєнія…
— От як воно було, значить.
— Каже, чуєш, передай привіт нашим і жінці Оляні…
— Любив я її від весни до першого снігу. А потім на мене щось найшло… Іду додому, а мене до Параски верне. Іду, а воно верне, а воно верне… За твоє здоров'я…
*
— Пшениця всьому голова, бо це хліб… А кукурудза нам без пользи.
— Та тихше…
— Я кому хочеш скажу, бо в мене душа за государство болить… Ну, посій сто гектарів, двісті, але ж не п'ятсот! То чумиза якась, то кукурудза…
*
— А Степка сумна сидить…
— Уже віддівувала.
— Кажуть, Платонові квітку кинула на прощання.
— Та бре…
— Айстру… Червону-червону…
*
— Ти піхоти не зачіпай! Ви що? Бабахнули — і кури, а ми на пузі — вперьод!
— Без нас ви й гроша ламаного не варті… Сказано, бог війни!
— А піхота — цариця! А ви бабахнули — і кури. А ми на пузі — вперьод!..
*
Хор:
А ще сонце не заходило,
Та й настала темнота…
Та й нещаслива та дівчина,
Котра любить козака…
*
Степка підвелась з-за столу.
— Ти куди? — притримав за руку Дмитро.
— Душно… Я сама піду…
Вийшла з хати і стала під старим кленом. Вона зараз бажала тільки одного: щоб не бути причетною до цієї музики, до цих співів і поздоровлень… Якби сталося так, щоб вона могла піти звідси, щоб її ніхто не шукав. Пізно… І Платон не прийшов на її весілля… Для кого ж вона зіграла оцю сумну комедію зі своєю долею?
Степка плакала, притулившись щокою до шершавої кори клена.
Співаймо, дружечки, співаймо,
Нашу Степку згадаймо.
Щоб була щаслива й багата,
Як у рідного тата…—
виводили весільної дружки.
— Чого сховалась? — підійшов до неї Дмитро.— Ти плачеш?
— Ні.
— Степцю, не плач, — пригорнув дружину,— у нас такий день сьогодні, а ти… Ось розійдуться гості, і ми залишимось удвох…
— Я не хочу! І в Сосонці не залишусь! — гнівно блиснули іскорки в її розкосих очах.
— А де ж ми будемо жити? — не на жарт перелякався Дмитро.
— Не знаю… Поїдемо в Косопілля. А тут я не зможу…
— Чому? Скажи.
— Не хочу!
— Але ж я на роботі…
— Без тебе обійдуться… Їдьмо. Вези мене звідси!
— Як же так раптово, що скажуть люди? — зовсім розгубився Кутень.
— Ну, я ще побуду трохи, якщо хочеш… Ходімо.
У тісних сінях Степку схопив за руку Лебідь.
— Тепер ви від мене не втечете… Я хочу вам сказати кілька слів.
Вони вийшли на ґанок.
— Чого ви хочете? — не зовсім чемно запитала Степка.
— Я вам хочу запропонувати зніматись у моїй картині. Мені потрібна героїня…
— Я ще не героїня.
— Ви не зрозуміли. Мені потрібна дівчина на головну роль,— пояснив Лебідь.— І тільки ви мусите зіграти її. Я допоможу вам, і ви станете знаменитою артисткою… Вірте мені. Ви повинні вчитись…
— Як же я поїду? — розгубилась дівчина.
— Це не сьогодні і не взавтра,— поспішив заспокоїти режисер.— Я розпочну знімати фільм восени, а ви мені будете потрібні взимку. Я тільки хочу, щоб ви дали згоду приїхати на мій виклик.
— Напишіть…
— І ви приїдете?
— Напишіть!
Лебідь вклонився і поцілував дівчині руку. Пізно ввечері колгоспівський газик відвіз Степку і Дмитра в Косопілля…