Понад усе на світі любив Федір Власович Пишва свою автомашину. Його кофейну «Волгу» знали не тільки мешканці величезного будинку на Кловському спуску, а й столичні автоінспектори. Не подумайте, що Горьковський автозавод виготував машину на персональне замовлення Пишви. Ні, машина була серійна, але Федір Власович не терпів стандарту. Він попригвинчував додаткові фари і дзеркальця попереду та з боків, замість оленя на капоті у нього була стальна модель реактивного літака, все, що піддавалось гальванізації, було вкрите нікелем. Машина блищала, як тульський самовар.
У гаражі теж був ідеальний порядок. Усі інструменти лежали в акуратненьких мішечках, стіни побілені. У кутку стояла шафа, набита вщерть вирізками з газет. Гараж був обнесений низеньким парканчиком, і навіть малюки знали, що то є заборонена зона, та не наближались до гаража. Паркан Федір Власович поставив після того, як Васько, мешкаючи з братом у тьоті Дусі, прибив на гаражі легковажного півника, викликавши у Пишви страшенну лють. Звичайно, якби Васько знав, що колись, у юності, Пишву дражнили Півнем, то він нізащо не прибив би того півника на гаражі Федора Власовича. Але звідки хлопчакові було знати, що в часи непу Федько Пишва не боровся разом з богуславськими комсомольцями за перемогу світової революції, не знімав дзвони з церков, не переслідував спекулянтів, а торгував на базарі солодкими півниками на дерев'яних паличках. Пишва міцно тримав монополію на виробництво півників і не без успіху конкурував з карамельними «фірмами» Києва, Черкас та Богодухова.
…За рік півники на паличках принесли Федорові Власовичу гарненький будиночок, велосипед, лаковані чоботи на рипах і повногруду супутницю життя — Феофанію. Крім того, за ним, здавалось, навічно закріпилось прізвисько Півень.
Згодом ситуація змінилась, і Півень почав співати іншої, кинув свою «фірму», продав хату, забрав Феофанію та переїхав до Києва, де і влився, як він писав у анкетах, у могутні лави пролетаріату. Він працював у залізничних майстернях, потім закінчив учительські курси. Був учителем, у війну — охоронником на одному заводі, а останні кілька років — інспектором міністерства.
У вільні години любив Федір Власович посидіти в своєму гаражі. Сидить собі й дивиться на машину або візьме папку з газетними вирізками і читає. Пишва вирізував з газет тільки фейлетони, звіти про судові процеси, пригоди і статті на моральні теми. Ця пристрасть з'явилась тоді, коли він задумав написати дисертацію на тему: «Час і молодь». По тому, як виходили нові постанови, приймались нові закони та змінювалось керівництво міністерства, Федір Власович змінював і теми своєї дисертації. Назви майбутньої наукової праці лежали у папці на письмовому столі: «Школа у післявоєнні роки», «Всеобуч — рушійна сила прогресу», «Учнівський колектив і його вплив на формування характеру дитини», «Вулиця, школа, сім'я», «Роздільне навчання хлопчаків і дівчаток — новий етап», «Роздільне навчання хлопчаків і дівчаток — гальмо у процесі виховання», «Суд і виховання», «Любов і трудове виховання підростаючого покоління»…
Так уже років з десять Федір Власович змінював назви майбутньої дисертації, але не написав жодного рядка. Чорні папки з критичними статтями, фейлетонами і судовими звітами за цей час полонили Пишву, і тепер він навколо себе не помічав нічого світлого, радісного, на все дивився з підозрою. Коли бачив новий будинок, то не думав про його красу, а прикидав, скільки міг викрасти виконроб, споруджуючи його. Сідаючи в тролейбус без кондуктора, він обмацував поглядом кожного пасажира: без квитка їде… Читав у газетах оголошення про захист дисертацій і говорив Феофанії:
— Підмастив, без хабара не проліз би…
Вечорами Пишва ходив тінистими алеями парку і полохав закохані пари:
— Цілуються… Яка розпуста!
…І ще любив Федір Власович виїжджати у відрядження на периферію. Щойно в його руках з'являлось командировочне посвідчення, Пишва змінювався на очах: ставав дуже поважним, говорив повільно і ходив так, ніби за кожен його крок держава повинна була комусь платити валютою.
Перед від'їздом в ту чи іншу область Федір Власович заходив на поштамт і давав телеграму: «Буду такого-то числа крпк Зустрічайте крпк Окремий номер крпк Пишва крпк».
До речі, Федір Власович ніколи не говорив: «я прийду» чи «я приїду», він казав коротко і вагомо: «я буду». У поїздах він поводився, як людина широчезної вдачі, заводив з офіціантками ресторану, провідницями легкий флірт і розмови з ризикованим підтекстом, а сусідам по купе давав, між іншим, зрозуміти, що вони мають честь їхати, коли не з міністром, то з особою не меншого рангу.
Сьогодні голубий експрес примчав Федора Власовича на маленьку станцію — Косопілля. Пишва вийшов з вагона, але його ніхто не зустрічав, хоч телеграма була послана ще вчора директорові технікуму Очакову. Був ранок. На станції — нікого. Пишва постукав у віконце каси. Худий старенький касир, ще не вислухавши його, похитав головою і промовив:
— Скажем, скажем, усьо скажем.— І зачинив віконце.
Пишва постукав удруге:
— Я — Пишва з міністерства. Мене ніхто не зустрічає?
— Скажем, скажем, усьо скажем,— запевняв касир і заглибивсь в товстелезний довідник.
— А як доїхати мені до райцентру? — запитав Федір Власович.
— Скажем, скажем, усьо скажем,— пообіцяв касир і знову зачинив віконце.
Пишва плюнув і вийшов на привокзальний майдан. Йому пощастило — тут чатувало на пасажирів таксі. Федір Власович сів у машину і недбало кинув шоферові:
— В райком!
…Відчинились двері, і до приймальної зайшов невисокий, товстенький чоловік з величезним шкіряним портфелем. Відрекомендувався:
— Пишва з міністерства.
— Котушка з райкому,— за звичкою, відповів Прокіп Минович.
У ході дальшої розмови Котушка зрозумів, що перед ним неабиякий начальник, і люб'язно провів Пишву до готелю. У малесенькій кімнатці стіни були розмальовані під античні колони, стояло ліжко і висіла величезна картина «Ранок у сосновому лісі». Пишва належно оцінив майстерність і фантазію невідомого художника, який, очевидно, в припливі натхнення намалював не тільки ведмедів, а й лисицю, дикого кабана, вовка і сову, ставши, таким чином, другим після Савицького співавтором Шишкіна.
Пишва глянув на зім'яту постіль і зажадав свіжої білизни.
— Нічого, лягайте, тут прокурор спав,— заспокоїла його чергова.
Котушка уладнав цей інцидент, і Федір Власович блаженно заснув, попросивши Прокопа Миновича передати начальству, що він буде о десятій ранку.
Розслідування «справи» Мостового йшли широким фронтом. Комісія, створена Бунчуком у складі масовика Будинку культури і інспектора наросвіти, уже кілька днів сиділа в технікумі, перевіряючи все, що можна взагалі перевіряти, а особливо — виховну роботу. Були переписані й прослухані патефонні платівки, все, крім вальсів, польок і краков'яка, занесено до списку аморальної музики, комендант гуртожитку писав доповідні записки про кількість вечорів танців, що відбулися за останній рік. Окремо був складений список тих, хто з'являвся в гуртожиток після десятої години вечора, а також названо сторонніх осіб, які проникали сюди з невідомими намірами. Особлива увага була звернена на поведінку і «моральне обличчя» студентки Галини Гайворон.
У висновках члена комісії — масовика Будинку культури — було вказано: «До учениці Гайворон Галини один раз приходив її брат Платон Гайворон і брав активну участь у танцях на зарубіжну тематику. Галина теж танцювала і аморально піднімала ноги. Факту відвідання Галини тов. Мостовим не встановлено, але встановлений факт, що він її проводжав до території гуртожитку, а також ходив з нею після кіно по недостатньо освітлених вулицях міста Косопілля».
Інспектор райнаросвіти доповідав, що навчальні програми в технікумі виконуються, успішність хороша, викладачі чесно і сумлінно виконують свій почесний обов'язок. Директор технікуму Сергій Миколайович Очаков — старий, досвідчений педагог і чудовий організатор.
Члени комісії не викликали на бесіду Мостового. З ним мав розмову Бунчук. Перегортаючи «справу», Петро Йосипович із співчуттям дивився на секретаря:
— Нам треба поговорити з вами, Олександре Івановичу. Справа дуже серйозна. Гадаю, ви знаєте, про що йде мова…
Мостовий посміхнувся.
— Не тільки я, Петре Йосиповичу, а й увесь район,
— Мені дуже прикро,— продовжував Бунчук,— що так сталось, але ми не можемо замовчати це… Факт вашої аморальної поведінки встановлено, і… треба відповідати за свої, я б сказав, ганебні вчинки. Ваш інтимний зв'язок з неповнолітньою студенткою…
— Ви припиніть цю комедію! — обірвав його Олександр Іванович.
— Що-о? — протягнув Бунчук.— Якщо для вас це комедія, то для нас це питання честі району… Ви перебуваєте у недопустимих зв'язках з неповнолітньою дівчиною, ви загубите її життя. Гайворон може подати на вас заяву до суду. А громадськість нашого міста! Ми мусимо дати відповідь громадськості й вищестоячим органам про поведінку другого секретаря райкому.
— Я вам ось що скажу, товаришу Бунчук,— підсунувся ближче до столу Мостовий.— Запам'ятайте, що ніяких пояснень про наші взаємини з Галиною Гайворон я давати не буду.
— А ви їздили в Хрещате? Ночували в неї?
— Я ночую вдома. А в Хрещате їздив. Не дуже часто, бо ніколи, але їздив.
— Чого ви їздили?
— Не можна бути таким цікавим, Петре Йосиповичу,— засміявся Мостовий.— І я вам раджу: поки не пізно, скажіть вашій комісії, щоб вона дала змогу нормально працювати викладачам технікуму, не тероризувала учнів. А самі займіться більш важливими справами.
— Ви мене не вчіть! — скипів Бунчук.— Я сам знаю, що мені робити. А питання про вашу поведінку я буду змушений поставити на бюро і повідомити обком. Сьогодні приїхав представник міністерства. Ви розумієте, що це означає?
— Все розумію…
— Для вас у цій ситуації є лише один вихід,— подобрішав перший секретар.
— Виїхати з району,— продовжив Олександр Іванович.
— Так. Добре, що ви це зрозуміли… Тільки з поваги до вас, до вашої молодості, я постараюсь, якщо це мені вдасться, домовитись з товаришами, аби вас кудись перевели,— мирно закінчив Бунчук.
— Спасибі за турботу, Петре Йосиповичу,— промовив Мостовий,— але я нікуди не збираюсь виїжджати… До речі, ви знаєте, що приїжджає комісія з обкому, щоб розібрати мою заяву?
— Не заяву, а донос! — налилося кров'ю обличчя Бунчука.
— Петре Йосиповичу,— спокійно почав Мостовий,— я не писав ніколи доносів і ніколи їх не писатиму! Я надіслав заяву до обласного партійного комітету про антидержавну практику приписок і окозамилювання, яку насаджуєте в районі ви. Копія цієї заяви лежить на вашому столі. І написав я її тому, що після всіх моїх виступів на бюро, після товариських розмов з вами, ви продовжували обманювати партію. Ви мене виставили демагогом і чинодралом, який посягає на ваше крісло, а зараз затіяли брудну історію з розслідуванням у технікумі… Хіба це партійні методи? Ви, мабуть, втратили відчуття часу. Подивіться на календар, прокиньтесь.
Олександр Іванович вийшов з кабінету. Не чекав Бунчук, що так повернеться ця розмова. Гадав, що Мостовий ухопиться обома руками за його ідею і через кілька днів розпрощається з Косопіллям. Кому і що ти тепер доведеш, коли тій дівці вже вісімнадцять років? Візьмуть взавтра та розпишуться, ще й на весілля покличуть…
Бунчук гортає сторінки заяви Мостового: жодного факту він не може спростувати… Коляда мовчатиме, Тихонюк і Паливода візьмуть вину на себе, скажуть, що на свій страх і риск засіяли ті гектари… Перебирає прізвища інших голів колгоспів і приходить до невтішного висновку: ці розкажуть, як він, Бунчук, викликав поодинці до кабінету, наказував засіяти надпланові площі кукурудзою, буряками і щоб ніхто не підозрював, що вони існують в природі… Дві тисячі гектарів родючої косопільської землі було вкрадено…
Федір Власович Пишва після розмови з Бунчуком пішов у технікум. Ще нікого не бачивши, ні з ким не поговоривши, він був переконаний: доведеться розслідувати дуже пікантну історійку про зв'язок молоденької учениці і секретаря райкому. Це було цікаво. Ознайомившись з висновками так званої комісії, перечитавши всі пояснення викладачів, коменданта гуртожитку і деяких учнів, Федір Власович уже подумував про те, з яким фурором він доповість у міністерстві про результати свого відрядження.
Прийшовши в учительську, Пишва відрекомендувався і запитав, чи може він побачити директора.
— Сергій Миколайович,— відповіли йому,— приїде увечері з області.
Пишва зайшов у кабінет директора і розпочав роботу. Він викликав по одному викладачів та вів з ними розмову. Федір Власович гадав, що до нього заходитимуть боязкі, стривожені люди і з винуватим виглядом оповідатимуть про погану дисципліну в технікумі, аморальну поведінку учнів, про гучні пиятики, про те, як Мостовий водить до себе дівчаток…
Але заходили викладачі — байдужі до появи представника міністерства, розмовляли та поводились з гідністю і, що головне,— все заперечували. Так і не добившись ніяких зізнань про недоліки і провали, про недогляд, Пишва зажадав, щоб до нього викликали на бесіду учнів за списком, який у нього був.
— Пробачте, товаришу представник, Сергій Миколайович категорично заборонив викликати учнів на бесіди в справі Мостового,— сказав завуч.
— Але я — Пишва з міністерства! — обурився Федір Власович.
— Це не має ніякого значення, що ви Пишва. Ми не можемо травмувати учнів. Приїде Сергій Миколайович, і він, безперечно, дозволить вам зустрітися, з ким ви побажаєте.
— А Галина Гайворон є?
— Вона, на жаль, вдома, у Сосонці. Захворіла… після цих комісій. Довели дівчину…
Пишва пішов з технікуму в райком. Йому дуже хотілось поговорити з Мостовим.
— Сідайте,— запросив Олександр Іванович, коли гість увійшов до кабінету.
— Пишва з міністерства!
— Дуже приємно. У якій справі?
— До нас надійшли сигнали… про кричущі факти у технікумі,— почав.— Я пробачаюсь, але в матеріалах фігурує і ваше прізвище. Я прошу вас написати.
— Товаришу Пишва,— намагаючись бути спокійним, промовив Мостовий, все, що вам написали, брехня. Ви можете перевіряти, але я про це розмовляти з вами не буду.
— Зрозуміло,— з притиском сказав представник міністерства,— але я розберусь і без вас. Не думаю, що це буде на вашу користь.
Федір Власович вирішив будь-що розмотати цей клубочок. Ясно, що в технікумі кругова порука, викладачі вигороджують директора Очакова, учні залякані, Мостовий прикривається службовим становищем… Але Пишву не проведуть! І він вирішив поїхати в Сосонку та поговорити з Галиною.
Попутною машиною добрався до села і зайшов у сільраду.
— Пишва з міністерства,— потис руку Олегові Диньці.
— Вас, напевне, цікавить робота наших механізаторів? То можу вам сказати, що найбільше накопали буряків Гайворон і Юхим Сніп. Сівбу озимини закінчили,— доповідав секретар сільради.
— Ні, молодий чоловіче, мене не цікавлять буряки,— клацнули блискучі замки портфеля,— я по іншій лінії… Галина Гайворон проживає у вас?
— Проживає.
— Вона що, хвора?
— Не знаю.
— Значить, так. Підіть і запросіть її сюди.
Динька пішов виконувати доручення авторитетного представника.
Кілька днів підряд викликала Галину комісія, створена за вказівкою Бунчука. Спочатку дівчина не могла зрозуміти, чого хоче від неї прищуватий масовик з Будинку культури. Яке йому діло, з ким вона зустрічається? Але потім уже подруги розповіли, в яких тяжких гріхах звинувачують її. І лише тоді Галина помітила на собі зневажливі погляди деяких учнів та почула брудні натяки хлопців. Якось вона прийшла в кінотеатр, і зразу по рядах зашепотіли…
Дівчина не казала Мостовому, що її допитує прищавий масовик, примушує писати пояснювальні записки. Галина взагалі не бачила Олександра вже з тиждень. А того вечора, після кіно, вона прибігла на квартиру Мостового. Його не було. Прождала до півночі, поки нарешті приїхав із села. Галина не захотіла йти до кімнати, і вони сиділи в садочку.
Мостовий вислухав сумну розповідь дівчини і заспокоював, як міг.
— Ти й не думай про це, Галю. Тебе ніхто не скривдить.
— Я думаю не тільки про себе… Знаєте, що плетуть про нас?
— Я поговорю з Бунчуком, щоб припинили це знущання.
І Мостовий цієї ж ночі подзвонив на квартиру секретаря. Той, навіть не дослухавши, поклав трубку. Вранці Олександра запросили в обком, і він не встиг побачити Галину.
Масовик викликав її з другого уроку:
— Ви все заперечуєте. А вчора я вас бачив біля квартири Мостового. Вночі…
Галині стало млосно, вона розплакалась. До кімнати увійшов директор. Він відчинив двері і сказав масовикові:
— Ідіть звідси!
— Я виконую доручення райкому!
— Ідіть звідси! — повторив Очаков.
— Я поїду додому, Сергію Миколайовичу,— сказала Гайворон, коли з учительської вилетів масовик.
— Ні, ти повинна вчитись, Галино.
— Я не можу, Сергію Миколайовичу, ходити по цих коридорах, по вулицях і відчувати на собі зневажливі погляди… А ви знаєте, які мені записки пишуть?
— Хто?
— Вони без підпису…
Сергій Миколайович відпустив її додому на два тижні.
— Добре, поїдь, заспокойся… Більше тебе ніхто не викликатиме, Галино, поки я буду тут.
Добра чутка розноситься швидко, а погана — ще швидше. Про технікум почали говорити і в Сосонці.
— Там таке, кумо, робиться, що й сказати страшно…
— Дівчата голі на столах танцювали… перед Мостовим.
— А Галина Гайворонова верховодила.
— Та брехня!
— Сваха з Косопілля розказувала.
— Отаке Платонові горе…
— А Галина така вже тиха та смирна.
— У тихому болоті чорти водяться.
— Не повірю я ніколи, хоч убийте.
— За що купила, за те й продаю.
— Мостовий до неї ночувати їздив аж у Хрещате.
Тільки Платон не знав, що говорять про сестру у селі.
Галина прийшла додому, розповіла про своє горе Наташі і, не дочекавшись, поки прийде з роботи Платон, побігла до нього на поле. Ніч була холодна і вітряна. Гайворон накинув на сестру свою фуфайку та посадив на купу гички, бо Галина не могла вже стояти на ногах. Збиваючись, плачучи, вона повідала братові про все. Він вірив кожному її слову, і гнів закипав у серці.
— Ти пробач мені, сестро, за те, що було тоді… в Хрещатому. Так стало боляче, Галинко, коли я почув від Бунчука. Я хочу, щоб ти в мене була найкращою, найщасливішою. А мені сказали, що ти з ним…
— Кажуть… А ти знаєш, Платоне, що я досі звертаюсь до Олександра на «ви», що він ніколи не доторкнувся до мене й пальцем, під руку не взяв. А вони говорять… І про свою любов я не сказала йому. Ми з ним просто хороші друзі, справжні…
— Я тобі вірю, Галино.
— Я лиш одного боюсь, Платоне,— куталась у фуфайку дівчина,— що будуть неприємності в Олександра… І все через мене… Я не хочу більше зустрічатися з ним. Не хочу. Справді, смішно: секретар райкому і я… Аби лиш у нього не було неприємностей…
*
Пишва окинув поглядом струнку постать Галини і подумав: «Славненька циганочка, цей Мостовий має смак».
— Розказуйте,— перейшов зразу до діла.— Мене цікавить, як ви, комсомолка, учениця третього курсу технікуму, сестра славнозвісного героя колгоспних ланів товариша Гайворона, могли стати на шлях… розпусти…
Галина злякалась цього лисуватого чоловіка з масними губами. Приїхав аж із Києва, з міністерства… Що ж вона такого зробила?
— Я н-не ставала ні на який шлях…
— Так-с,— потарабанив пальцями по столу Пишва.— Але в мене факти. Ви ходили до Мостового, він приїжджав до вас у село Хрещате…
— Приїжджав.
— Значить, не заперечуєте? Майте на увазі, що ми все перевіримо.
— Не заперечую,— тихо сказала Галина.
— Ось і добре. Так і запишемо. Ви самі приходили до Мостового чи брали з собою ще якихось дівчаток? Подумайте, може, там бував ще хтось, крім Мостового? Не соромтесь… Все одно, ми будемо знати.
— Ні, я приходила сама.
— Що ви робили? Не соромтесь.
— Слухали музику, читали вірші і… розмовляли.
— Значить, слухали музику?
— Музику… опери… «Травіату», «Князя Ігоря», «Тараса Бульбу». І ще — перший концерт Чайковського.
— Значить, «Бульбу» слухали?.. Скільки разів ви залишались ночувати в Мостового?
— Ніколи не залишалась,— благально дивилась на Пишву.— Повірте, що це правда.
— А може, колись… випадково… гм… залишались… дощ ішов або сніг…
— Ой,— застогнала дівчина і тремтячими руками прикрила обличчя.
— Значить, заперечуєте? А ви знаєте, що ви підірвали авторитет секретаря райкому партії товариша Мостового? Це вам не якийсь студентик, ваш дружок, а особа о-фі-цій-на. Номенклатурна! — підняв руку Пишва.
— Я не підривала… я… не хотіла. Хіба не можна дружити з секретарем райкому? — наївно запитала.
— А що у вас може бути з ним спільного? «Тарас Бульба»? — Пишві сподобався власний дотеп.— Чому ви, так би мовити, не дружили зі своїми ровесниками, такими ж… гм, дітьми, а обрали Мостового?
— Я не обирала. Ми познайомились, коли він приїжджав торік до брата…
— Умгу,— вхопився за такий вагомий аргумент Пишва, згадавши свою розмову з Бунчуком.— Значить, вас познайомив брат? Він спеціально запросив Мостового, щоб познайомити?
— Що ви!
— А може, ваш брат… порадив вам… зайти перший раз на квартиру до Мостового? Ні-ні, просто… провідати, передати привіт? Мовчите? Зрозуміло… А в гуртожитку у вас були такі… товариські вечірки, іменини…
— Були… іменини. Моті і Варі сповнилось по вісімнадцять…
— І що ж ви, пили, танцювали?.. Мостовий заходив?
— Пили,— призналась Галя,— чай пили з халвою і танцювали… А Олександр Іванович ніколи не приходив у гуртожиток.
Пишва щось записував і тепер не здавався таким сердитим. «Ні, він в усьому розбереться,— думала дівчина,— це не той прищавий масовик…»
— Що ж, можете йти,— склав папери Пишва,— можете йти, але подумайте… добре подумайте. Ми зустрінемось завтра у технікумі, і я сподіваюсь, що ви… скажете… правду…
— Я сказала вам усю правду. І ви не вірите?
— Я чекаю на вас завтра,— сухо повторив Пишва.— До речі, мені сказали, що ви хворі, але я не помічаю цього… Навіщо ж ви обманюєте?
— Я справді дуже погано себе почуваю.
— А я думаю, ви просто втекли з Косопілля, сподіваючись, що ця історія затихне… Вам Мостовий порадив утекти з технікуму?
— Та як ви можете? Мені… я… поїхала додому, бо… мені соромно. З мене сміються, тикають пальцями.
— Соромно? І мусить бути соромно, що ви пішли по такому шляху! — проголосив Пишва.— Якби ви були ні в чому не винні, то вам би не було соромно! Ви ходили б з гордо піднятою головою, як передова комсомолка. А зараз ви сподіваєтесь, що вам допоможе Мостовий? Ні. Я думаю, що і він понесе заслужену кару за все.
— За що? Він ні в чому не винний.
— Наші закони — суворі закони. Громадськість не може пройти повз факт морального розбещення секретаря райкому. Тому я раджу вам розказати всю правду. Мостовий жив тільки з вами чи і з іншими ученицями технікуму?
Галя схилилась на стіл і заридала. Увійшов з сусідньої кімнати Динька.
— Нерви,— розвів руками Пишва.— Заспокойте її. Машина є?
— Ще нема.
— Але ж я просив.
— Зараз приїде.— Динька, не дивлячись на представника, взяв за плечі Галину і повів додому.
Платонові сказали, що сестру викликав якийсь приїжджий з Києва, і він, наздогнавши Васькового голубого візка, крикнув:
— Давай у село!
По дорозі вони зустріли Галину й Олега.
— Чого тебе викликали? — стурбовано подивився на заплакане обличчя сестри Платон.
— Він, він сказав, що я з Мостовим… як жінка… Що ти мене познайомив… навмисне.
Гайворон вихопив з рук Васька батога і побіг до сільради.
— Ти куди оце летиш, як з ланцюга зірвався? — перепинив Платона Максим.
— Пусти! Я йому покажу! Приб'ю, гада! — Платон виривався з Максимових рук, але той тримав міцно.
— Кого? За що?
— Пусти!
— Почекай, божевільний! Що трапилось?
З Максимових рук вирватись було неможливо, і Гайворон, відчувши це, якось зразу обляг. Максим посадив його на лавочку біля криниці:
— Сядь і розказуй. Куди біг?
— Розумієш, приїхав якийсь гад допитувати Галю.
— Ще в тому технікумі не затихло?
— Довели дівчину до краю,— гнув у руках пужално Платон.— А цей приїхав і каже, що вона з Мостовим живе. Та я його зараз…
— У тюрму посадять.
— Хай…
— Дурний ти, Платоне… Ти можеш з ним поговорити, але батога кинь. Не принижуйся,— Максим забрав батога.
— А він, він яке має право принижувати мою сестру? Яке?
Пишва саме сідав у машину, коли до нього підійшов Платон.
— Здрастуйте,— все ж привітався юнак.— Я брат Галини Гайворон.
— Пишва з міністерства,— обернувся Федір Власович і остовпів: так, це той, що вдерся колись до нього на квартиру…
Платон теж впізнав його.
— Ось ми й зустрілись.
— Чого вам треба? — нетерпляче буркнув Пишва.
— Я хотів запитати вас, хто вам дав право ображати людей?
— Я вашої сестри не ображаю, товаришу Гайворон, я… перевіряю дуже серйозну справу,— повідомив представник міністерства.— На жаль, я не можу вам розказати.
— Але те все вигадане.
— Я, на жаль, іншої думки… Поїхали,— торкнув за плече шофера.
— Я цього так не залишу,— сказав Платон,— я дійду і до вашого міністра.
— У нього приймальні дні по вівторках і п'ятницях… До зустрічі! — махнув рукою Пишва.
Машина рушила. Проїжджаючи біля якоїсь хати, Федір Власович побачив на воротях дерев'яного півника. Він, як дві краплини води, був схожий на того, що красувався колись на гаражі Пишви…
Галина збиралась у дорогу.
— Куди, Галю, проти ночі? — стривожилась Наташа.
— Піду, мені треба.
— Завтра тебе Васько відвезе,— сказав Платон.
— Ні, Платоне… Я тільки хотіла попросити, якщо є, карбованців двадцять…
— Я тобі дам, Галю. Ось двадцять п'ять,— Наташа подала гроші.
Гайворон був трохи здивований, що Галина прощалась, ніби назавжди. Поцілувала Наташу, Платона і довго не відпускала від себе Васька. Потім попросила, щоб він провів її. Біля вербички міцно обняла брата.
— Я тебе дуже люблю, Васю… Будь розумником, добре вчись, Наташі допомагай, бачиш, вона хвора яка.
— Добре,— пообіцяв Васько.— А ти, Галю, не плач…
— Не буду.
Галині пощастило: у кімнаті нікого не було. Чергова сказала, що всі пішли на комсомольські збори.
Галина склала свої платтячка в чемодан, в окремий пакунок загорнула ковдру та пальто. Здається, все. Вирвала із зошита два листки і написала:
«Олександре Івановичу!
Ми з вами більше не побачимось. Коли ви отримаєте цього листа, я вже буду далеко. Через мене, через якихось злих людей вам доведеться, мабуть, ще багато пережити, але я ні в чому не винна. Я щаслива, що була вашим другом. Я тепер дивлюсь на світ такими ж очима, як і ви. І хочу бачити навколо тільки прекрасне.
Прощайте. Галина»
Вона підійшла до віконця каси:
— Куди йде перший поїзд?
— Скажем, скажем, усьо скажем… А вам куди треба?
— Мені… мені… до Луганська,— назвала чомусь це місто дівчина.
— Ого, куди зібралась! — стукнув компостером касир.
З вікна вагона Галина побачила далекі вогники Косопілля і прощально махнула рукою…