Степка боялась маслозаводського гудка. Щоразу, коли гудок, розриваючи повітря, повисав над Косопіллям, вона затуляла вуха і не могла дочекатись, поки вщухне цей рев. І кожного ранку, коли починала завивати сирена, Василь Васильович Кутень будив своїх домашніх:
— Надеждо! Пора свиней годувати…
Степка з сусідньої кімнати чула, як свекор шкарбав взутими на босу ногу калошами, і натягала на себе ковдру, бо знала, що він зараз увійде. Кутень справді заходив, безцеремонно розглядав її і кректав:
— Сплять, усі сплять… А свині їсти хотять, а кури їсти хотять…
— То нагодуйте! — Степка відверталась до стіни.
— А ти що, втомилася? Як череду пасла, то вдосвіта вже по полі бігала,— розмахував маленькими руками,— а тут запаніла… Надеждо, ти бачиш, яка у нас бариня сосонська об'явилась?
Степка вставала і допомагала свекрусі по господарству. Кутень ішов на роботу. До обіду в хаті було спокійно.
Увечері, коли приходив чи приїжджав із Сосонки Дмитро, старий Кутень брав газету і переглядав телевізійну програму.
— Сьогодні не будемо дивитись. Якийсь балет передаватимуть…
— Це ж цікаво…
— Навіщо псувати, воно гроші стоїть,— відповідав свекор.
Цього вечора передавали концерт польської естради, і Кутень теж вимкнув телевізора та ретельно накрив килимком.
— Що вони мені ляжки показують, тьху. Надеждо, принеси-но маслянки…
Увійшов Дмитро, мокрий, у болоті.
— Чого ж ти вирвався з села в такий дощ, сину? — забігала Надія Володимирівна.
— До жінки прибіг,— хихикнув Кутень.— Ще молоко на губах не пообсихало, а воно жениться… Почекали б, поки інститут закінчить та в люди виб'ється, так ні… Охо-хо-хо… Вона — тут, він — там… Ти ж можеш хоч через день ходити? Чобіт не настарчиш.
— Більше не піду,— сказав Дмитро.
— А це ж чого? — насупився Кутень.
— Не хочу посміховиськом бути.
— Ти агроном, а не посміховисько! — крикнув Василь Васильович, ображений за свій рід.
— Який я агроном, батьку? — засмутився Дмитро.— Все робиться без мене, ніхто нічого не питає. Ходжу як чужий по полях…
— А як же вони без агронома? Агроном зараз усюди в почоті!
— Там є агроном. Що він скаже, те й робиться… Всі в рот йому дивляться.
— Хто? Де він там узявся?! — свердлить очима Кутень.
— Гайворон. Хіба не знаєш?
— А Коляда? Я йому подзвоню, я піду до самого…
— Там і Коляди, батьку, ніхто не слухає… Уже Коляда викричався.
— Як, не слухають? Що за анархія? Іди в райком!
— Сьогодні приїжджав Бунчук… На правління. По плану треба було засіяти чотириста гектарів пшениці, а Гайворон зібрав комуністів, поговорив, і засіяли шістсот,— розповідав Дмитро.— Ну, я дізнався про це і подзвонив першому секретареві…
— Правильно! — схвалив вчинок сина Кутень.
— Ну, Бунчук приїхав і почав кричати на Гайворона, але не дуже, бо той же герой на всю область. А Гайворон покликав Горобця та каже: «Читай цифри товаришеві секретарю…» Горобець почав читати: пшениця з гектара дала в середньому по тридцять шість центнерів, а кукурудза — по двадцять два… То Бунчук послухав, послухав та й поїхав… А я теж написав заяву…
— Чому ж ти Гайворонової сторони не тримався?
— Я вже не знаю, кого й триматись. Обридло так жити. Обридло! — вигукнув у розпачі Дмитро.
— Треба було в інститут екзамени здавати. А він женитись надумав!
— Нічого, сину, тебе тато пристроїть кудись,— хоче погасити суперечку Надія Володимирівна.
— А ти, Надеждо, не лізь не в своє діло! — шикнув старий.— Куди я його влаштую? Куди… Хай тепер сам подумає, як жіночку прогодувати.
— Вашого хліба їсти не будемо,— відказав Дмитро.
— От синочка маю! В людей сини в міністрах та в полковниках ходять, а мій у свинопаси піде,— пророкував Кутень.
— Та заспокойся, старий,— втихомирювала дружина.
— Надеждо, замовкни, бо це ти його таким слинявим виховала. Якби не ти, то я з нього тридцять три шкури спустив, а довів би до пуття,— сотав кулачками Кутень.
— Годі вам скиглити! — не витерпіла Степка.
— Що? — не зразу й второпав свекор.— А тобі яке діло?
— Набридло слухати вас.
— Твоє діло сторона! — гримнув Кутень.
— Я як повернусь, то аж дим стовпом стане, товаришу Кутень! — Степка зухвало подивилась на старого.
— Як ти мене назвала? Який я тобі товариш?
— Ну, громадянине Кутень.
— Бач яка! Прийшла на готове, ще й командує,— притих свекор.— От невісточку синочок привів, Надеждо… Знав би, то й на поріг не пустив.
— А я не просилась. Хіба тут можна жити? Це кара…
— Чуєш, чуєш? — аж тремтів од люті старий.— То чого ж приїхала сюди?
— На кару… Так мені й треба.— Степка вибігла в другу кімнату.
— А ти чого губу відквасив? — накинувся Кутень на Дмитра.— Іди, поцілуй свою розлюбезну та подякуй, що батька отак віддухопелила… Міг би й прокуророву дочку взяти, а то привів якусь посмітюху в хату, на моє добро.
— Дайте мені спокій.
— То йди, йди вже до неї, хай приголубить… Віддячила, за все віддячила.— Василь Васильович тяжко зітхає і вимикає світло.— Виростила, Надеждо, на мою голову… Охо-хо-хо, отакі дітки пішли…
Дмитро, натикаючись на стільці, зайшов у кімнату до Степки. Знову наставала оця катівна ніч. Місяць минув з того часу, як він привіз Степку в цю непривітну батьківську хату, місяць. І вона не стала його дружиною… Першої ж ночі не підпустила його до себе. Дмитро пошматував на дівчині сорочку і, знесилений, знищений, просидів біля ліжка, на холодній підлозі. Вранці, коли Степка заснула, він коршуном налетів на неї, скрутив руки, підім'яв під себе, але вона вирвалась з обіймів і вибігла надвір. Він наздогнав дружину в сінях і приволік у кімнату.
— Не підходь до мене! — крикнула Степка. Дмитро повзав біля її ніг, благав, плакав, кричав, але не добився нічого.
Кожного вечора Надія Володимирівна слала їм постіль, збиваючи пухкі подушки, але, як тільки вона виходила, Степка кидала ковдру на тапчан і попереджала Кутня:
— Не лізь до мене…
— Але ж я твій чоловік… чому ти не хочеш бути моєю?
Степка мовчала.
— Якщо ти навіть не дівчиною прийшла до мене, я прощу тебе, тільки ж не муч мене, Степко.
Мовчала. А що вона могла сказати цьому нелюбові? Вийшла заміж і приїхала сюди собі на кару, але не могла осквернити тієї ночі у вітряку, свого першого і останнього кохання.
О, ці пекельні Кутневі ночі! Він мучився на твердому тапчані, а за кілька кроків від нього лежала Степка, його дружина, яку так жадав.
— Степко, Степко, ти спиш?
— Ні…
— Я прийду до тебе, га?
— Ні…
— Я збожеволію! Коли ти будеш моєю?
— Не чіпай…
— Я хоч поцілую тебе, подивлюся на тебе, на твоє тіло…
— Не руш!
— Я уб'ю тебе,— важко дихаючи, Дмитро підходить до ліжка.
— Убий…
І так щоночі.
Кара.
*
Десь аж через місяць після бучного весілля Степка прийшла в село провідати батька. Як і завжди, він був у своїй бригаді. Степка зайшла до хати.
На неї повіяло сирістю, мабуть, і вікон батько не відчиняє, бо ніколи. На лаві стояли немиті горшки, миски, на столі — шматки черствого хліба, розсипана сіль і дві цибулини. На жердці висіли невміло випрані батькові сорочки, підлога була брудна. Степка заглянула у маленьку кімнатку, у свою… Тут усе було так, як залишила вона тоді, перед від'їздом до загсу: ліжко заслане білим покривалом, на стільці висіло плаття, яке вона скинула, надягаючи весільне… Дзеркало, підвіконня припали пилом. Зів'яли вазони. Дівчина зрозуміла, що батько ніколи не заходив сюди…
Заходилась прибирати, прати білизну, варити. Вийшла до криниці, коли глядь: Світлана, верхи на Гнідкові.
— Світлано!
Гнідко почув знайомий голос і галопом примчав до криниці, вершниця ледь втрималась, щоб не впасти.
— Здрастуй!
— Здрастуй!
Обнялись. А Гнідко тикався головою в Степчине плече, тихенько іржав, а потім почав брикати, не вгамувавши своєї кінської радості. Степка й відра забула, обняла однією рукою Світлану, а другою — Гнідка і повела на подвір'я. Винесла хліба коневі і кілька грудочок цукру.
— Я така рада, що побачила тебе! — щебетала Світлана.
— І я.
— Чого ти не приходиш ніколи, Степко?
— Так…
— Усі шкодували, що ти з села пішла! Тепер я замість тебе пасу…
— Вожатою не працюєш?
— Ні. Батько сказав, щоб я на ферму йшла.
— А я думала, ти в інститут подасишся!
— Батько каже: відроби хоч трохи колгоспові за те, що виростив, а потім уже в інститути підеш… Мати на нього як накинулась! А батько своє: на ферму. Я подумала, подумала та й пішла замість тебе в пастухи. Уже й звикла… А як же ти живеш, Степко?
— Живу…
— Ми все думали, що ти повернешся… А тепер уже й Дмитро пішов з колгоспу.
— А хто ж агрономом? — навмисне питає Степка, аби хоч що-небудь почути про Платона.
— Платон,— лукаво подивилась на подругу Світлана,— одну зміну на тракторі відробить, а потім по всіх бригадах ходить.
— А Наталка ж як?
— Ой, погано, Степко! Ледве хату перейде. Лежить. Ми по черзі ходимо до неї і все робимо. Я, Софія, Марійка, Катя. І жінки майже з усього села приходять. Казав мені сьогодні Васько, що мають у лікарню забирати…
— От горе.
— Платон уже, бідолашний, аж почорнів. Та ще й з Галею такий клопіт,— журно розказувала Світлана.
— Жодного листа не написала, як поїхала?
— Ні словечка, Степко.
— Можна ж в розшук написати.
— Ми говорили Платонові, а він каже: «Я написав би, але це образить Галю».
— Я б теж образилась, якби мене розшукували,— сказала Степка.
— До Платона Мостовий приїжджав,— шепнула Світлана.— Наташа розказувала… Тільки не знаю, про що говорили. Мостовий любить її… Втекла Галя від свого кохання… Хіба тікають від кохання?
— Тікають,— промовила Степка і відвернулась.
— Я ще тобі щось скажу,— оглянулась на всі боки Світлана.— До мене Юхим ходить…
— Та ну?!
— Щодня. Про любов ще не казав, але ходить…
Михей Кожухар запрошував Полікарпа до себе вечеряти, але Чугай відмовився, ніби відчував, що на нього чекає Степка. Кожного разу, повертаючись з роботи, він сподівався застати її в хаті. Але Степка не приходила. І в Кутнів Чугай не бував відтоді, як за перших відвідин випадково почув, що Василь Васильович скаржився дружині:
— І цей ходить. Зараз щось просити буде…
Полікарп віддав Степці вузлик з її сукнями і попрощався:
— Нема часу, я приїхав у справі.
Не обманули сьогодні передчуття Чугая — дочка була вдома.
— Тату! — Степка кинулась до батька, цілувала його неголені щоки.
— Ти вже дорогу скоро забудеш до Сосонки, дочко. Щодня виглядаю тебе,— виливав свій смуток Полікарп.— Чом не приходиш? Не пускають?
— Я і не питала б. Так просто.
— Ой, мабуть, не просто, Степко… Але я тебе не силував, і хата наша не тісна, хоч і стара…
Що вона могла відповісти батькові?
— Якось буде, тату,— сказала тільки для того, щоб порушити гнітючу тишу.
— Дивись, дочко, бо роки швидко минають, ой, як швидко. Могла б ти з… Дмитром і тут жити… Правда, він чоловік… той, не… колгоспний. А на тому маслозаводі нічого ти, Степко, не висидиш.
Дівчина пробула в батька два дні, а на третій прийшов у Сосонку Дмитро. Поторгав замкнені двері і попростував до клубу. Степки не було.
«Вона, мабуть, у Світлани»,— сказали йому дівчата. Ще здалеку почув голосні розмови і сміх у хаті Підігрітого. Заглянув у вікно: за столом сиділи Максим, Софія, Юхим і Степка, осторонь стояв Платон, Світлана розставляла чарки. Потім Гайворон щось сказав і попрощався з усіма за руку. Дмитро помітив, як сумно дивилась на Платона Степка. Злість закипіла в грудях Кутня. Так ось чого вона прибігла в Сосонку! Старе згадала.
Дмитро зайшов у сіни і довго не міг намацати клямку хатніх дверей.
— Платоне, посидь хоч хвилину,— почув голос Світлани.
— А може, йому з нами не цікаво, — це Степка.
— Я мушу йти, Наталчині батьки приїхали… і професор.
Нарешті Дмитро знайшов клямку і шарпнув двері.
— Додому! — ще з порога крикнув, ненависним поглядом вп'явшись у дружину.
У хаті раптом стало тихо. Від несподіванки Степка забилась у куток.
— Додому! — махнув рукою Кутень і ненароком зачепив мисника. На підлогу посипались миски.
Платон узяв гостя за руку і спокійно:
— Ти чого розкричався?
Дмитро вирвався, підбіг до Степки:
— Додому! На побачення прийшла зі своїми ухажорами… чи мирову запивати?
— Сьогодні мій день народження. Це я запросила,— промовила розгублена Світлана.
— Я не знаю і не хочу знати, що у вас тут за збіговисько!
— Якщо прийшов у гості, то сідай з нами,— підвівся Максим.— А як не хочеш, то он двері.
— Збирайся! — не звертаючи уваги на Максима, сказав Степці Кутень.
— Я не піду!
— Що?!
— Не піду,— повторила Степка.— 3 таким хамом і говорити не хочу. Людей посоромився б.
— Що мені люди? Що? — кричав Кутень, силою витягаючи Степку з-за столу.
Її лице скривилось від болю.
— Пусти! — підійшов до Кутня Платон. Погляд Гайворона не віщував нічого хорошого, і Дмитро випустив Степчину руку.
— Ну почекай, прийдеш додому! — погрозив Кутень.— Я тобі покажу коханців! І ти ще мене згадаєш, Гайвороне! Згадаєш!
Кинув нищівний погляд на Степку і грюкнув дверима.
— Ось ми разом і підемо. До побачення,— сказав Платон і теж вийшов.
*
Для Наталки приїзд батьків був несподіваним. Чого вони приїхали? Напевне, їх викликав Платон, хоча вона просила ні в якому разі не робити цього. Знала, чим може закінчитись цей приїзд. Батьки заберуть її додому, покладуть в якусь клініку і хто зна, коли вона ще зможе повернутися сюди. Та й чи повернеться… І будуть лише в пам'яті Платон, Сосонка, Васько та голубий візок. Добре, що в її житті хоч на кілька місяців з'явився голубий візок. Він доповнив її щастя, бо возив щодня до людей, які чекали на неї. Мало, дуже мало зробила для них Наталка, але ж люди вірили, що вона хотіла зробити для них багато…
Тепер на голубому візку їздить до людей Васько. Якось Наташа сказала йому:
— Я хочу, Васю, щоб ти все своє життя був на голубому візку…
— А як я льотчиком буду або… художником? — не зрозумів, про що говорить Наташа.
— Ким би ти не був, а проживи так, щоб тебе завжди чекали люди, щоб ти їм був потрібний…
…Коли Наташа злягла, Платон упав у відчай: що він робитиме з нею? Адже жінці потрібен догляд, а для Васькових рученят це занадто важкий тягар. Викликати матір? Наталка нізащо не хотіла, щоб вона приїжджала. Платон не міг зрозуміти Наталчиної впертості. Але даремно турбувався Платон, що нікому буде доглянути дружину. Кожного дня до Наташі приходили подруги, сусіди і навіть жінки, яких вона мало й знала.
Лікар, який приїжджав через день-два, радив відправити її до спеціальної клініки і натякнув, що, можливо, потрібна буде операція. Платон написав листа Нарбутовим.
Надвечір Васько прибіг на поле і сказав братові, що приїхали Ольга Аркадіївна, Михайло Костянтинович та професор. Зупинивши якусь машину, Платон з Васьком добрались додому. Двері кімнати, де лежала Наташа, були щільно причинені, а на кухні сидів зажурений Нарбутов. Гайворон помітив, як постарів Михайло Костянтинович.
— Погані наші справи, Платоне,— зустрів його Нарбутов.
— Що сказав професор?
— Ще поки нічого. Вони там з Ольгою… Але я сам бачу.
Більше вони і не сказали нічого один одному, бо прийшов виконавець і викликав Гайворона в правління.
— Я постараюсь скоро прийти, Михайле Костянтиновичу.
Підписав наряди на добрива і поспішав додому. Степка побачила його у вікно, шепнула Світлані:
— Поклич.
Платон довго відмовлявся, але все ж Світлана затягнула його в хату:
— Посидь, зараз хлопці прийдуть.
— А що у вас за свято?
— Мої іменини.
— Велика рости, а я піду. Колись ми ще вип'ємо за твоє здоров'я,— пообіцяв.
— А ти заглянь до тієї кімнати, там хтось є.— Світлана відчинила двері, і Платон побачив Степку.
— У мене стільки роботи, стільки роботи! — Світлана залишила їх удвох.
— Здрастуй, Платоне.
— Здрастуй,— руки не подав, лиш вклонився.
— Не думав мене побачити?
— Ні,— признався.
— Хоч би поздоровив мене…
— З чим?
— З одруженням… Я ж заміж вийшла, чи не знаєш? На весілля просила — не прийшов… Гордий.
— Вітаю… Як ти поживаєш, Степко?
— Як у раю! — Дівчина стояла перед ним, грайливо похитуючись на своїх довгих красивих ногах, і тільки жагучі розкосі очі видавали її, бо в них була якась невимовна туга.— Мене там носять на руках…
— Дуже радий за тебе… Не скучаєш за Сосонкою?
— Ні. Так, інколи бички сняться та… Гнідко. І ще — старий вітряк… Пам'ятаєш?
— Навіщо ти, Степко? — промовив Платон, і в цей час до хати ввалилися Максим, Софія та Юхим з гармошкою.
— А я… не забула і не забуду ніколи,— дивлячись прямо у вічі, ніби в душу Платонову, сказала Степка.— Ніколи.
Світлана розсаджувала всіх за столом, коли в хату вбіг Кутень…
Після розмови зі Степкою, після зустрічі з Кутнем у Платона вкрай був зіпсований настрій. Колись він ще думав, що Степка закохалась у нього під впливом своєї невгамовної натури. Тепер, згадуючи її приїзд до Києва, до лікарні, ту ніч у вітряку і останню зустріч у полі, зрозумів, що дівчина по-справжньому любила його. Любила? Вона кохає його і досі. Треба забути про все це… Степки вже нема. Треба викинути з серця ті далекі спомини. І вітряк, і нічне поле…
*
Ольга Аркадіївна відчинила двері і попередила Платона:
— Спить Наташа, не розбуди.
— А де Михайло Костянтинович?
— Повіз професора на станцію.
— Що сказав? Як Наташа?
— Наташу треба забирати в клініку. Тут вона залишатись не може.
— Як же так, як же так? — Платон ходив по хаті, приклавши до грудей чорні, натруджені руки.
— Можливо, що треба буде робити операцію,— крізь сльози мовила Ольга Аркадіївна.— Бідна моя дитино…
— А коли відвезуть Наташу?
— Взавтра пришлють вертоліт.
Завтра. Як мало залишилось до цього «завтра»… Платон тихенько зайшов у кімнату до дружини. Вона спала, згорнувшись калачиком. Сів на підлогу біля ліжка і крадькома поглядав на неї: мати колись казала, що не можна дивитися, коли хтось спить, бо прокинеться.
Повернувся Нарбутов, і Ольга Аркадіївна покликала Платона.
— Ходімо покуримо,— запропонував Михайло Костянтинович.
Вони вийшли в садок. Під ногами шаруділо опале листя, і холодний вітер плутався в сухому гіллі.
— Нам треба, Платоне, поговорити відверто.— Нарбутов сів на лавочку і підняв комір шинелі.— Взавтра ми Наташу заберемо додому. Що будемо робити далі — вирішать лікарі. Тут її залишати не можна. Я розумію, як це тяжко тобі і їй, але іншого виходу нема. Наташа повинна бути під постійним наглядом лікарів… Ми багато думали з Ольгою про вас, про вашу з Наталкою долю. Єдиний вихід у цьому становищі — щоб і ти переїхав з Васьком до нас.
— Так, зараз це єдиний вихід, — погодився Платон,— але…
— Я знаю, про що ти скажеш,— перебив Нарбутов,— і розумію, що тобі нелегко залишити село, цю землю, яка вже зрошена твоїм потом. І слава про тебе, Платоне, звідси пішла…
— Яка там слава, Михайле Костянтиновичу, працював, як і всі, а роздули на всю Україну… На таку славу тільки один чоловік у нас заслуговує. Ничипір Сніп… А ми,— махнув рукою,— так, школярики в порівнянні з ним. У мене морда поголена була, то мене й сфотографували, а його ні.
— Про Снопа я теж читав, та думаю, що й ти дещо зробив… але не про це зараз мова,— глибоко затягнувся Нарбутов.— Тобі треба вирішувати, що робити далі. З відповіддю ти не поспішай, подумай, Платоне.
Нарбутов зайшов у хату, а Гайворон ще довго стояв, спершись на ворота, і думав про те, що завтра знову стане пусткою хата і ніхто не зустріне його на цьому подвір'ї.
…Дмитро в самій білизні сидів на ліжку і чекав Степку. Вона тихо, щоб не розбудити батька, увійшла до кімнати.
— Нагулялась?! — Кутень став у войовничу позу і виглядав дуже смішним.
— Ти чого оце вмостивсь на моєму ліжку? Ану марш на кухню!
— Степко, ну що ти?
— Забирай ковдру і йди. Швидко!
— Знову проганяєш мене? Десь волочилась, прийшла і…
— Тихо! — обірвала його.— Якщо ти мені ще колись скажеш хоч одне слово або крикнеш, то я тебе з хати витурю. Прийшов, розкричався…
— Я не буду більше, Степко… Ніколи. Пробач.
— А чого за мною у Сосонку прибіг, стежити?
— Батько послав. Іди, каже, бо вона там…
— Батько? А він що, купив мене? Плювати я на нього хочу, пережиток нещасний. Мною ще ніхто не командував. І ти не будеш! — Степка погасила світло.
Кутень взяв ковдру і поплівся на кухню.
Гайворон просидів поруч Наташі до світанку. Вона так і не прокинулась звечора. Мабуть, найдовшою в житті була для Платона ця осіння ніч. Її вистачило на те, щоб все згадати і передумати: від першого їх знайомства до сьогодні.
Ольга Аркадіївна почала готувати сніданок, і Наташа прокинулась, вчувши її кроки.
— Я так спала міцно! — усміхнулась Платонові.— А ти?
— І я…
— Але чому ти одягнений? Був у полі?
— Ні, я сидів біля тебе…
— Спасибі. Тому я так хороше спала, що ти був біля мене… Платоне! — майже крикнула.— А мене сьогодні заберуть… від тебе. Ти знаєш?
— Знаю, Наташо.
— А як же ти будеш сам?
— Наталочко, заспокойся, тобі не можна хвилюватись.
— Я не буду,— крадькома витерла сльозу.— Ти приїжджатимеш до мене в гості… Тільки обов'язково з Васьком. Це ж мій найкращий друг…
— Я приїду до тебе, Наташо. Назавжди приїду…
— Ні… Не будемо тішити себе надіями.
— Наташо, я всю ніч про це думав… Закінчимо польові роботи, прибуде новий агроном, і я приїду. Десь влаштуюсь у місті на роботу, заберемо Васька та знову будемо разом, аби лиш ти була здорова.
— Я знаю тебе краще, ніж ти… Ти не зможеш так працювати ніде, Платоне.
— Чому? Я все можу робити,— заперечив Гайворон,
— Я кажу: так працювати. Не знати ні спочинку, ні дня, ні ночі і бути щасливим. Ти, Платоне, народився хліборобом. Розумієш, у тебе талант. Як у композитора, чи фізика, чи актора. І твоє щастя тут… тут твій голубий візок…
— Наташо, я не прощаюсь з тобою… Ми будемо разом, бо в нас тільки по одному життю…
— Тому ти повинен залишитися тут… на цій землі… Я прошу тебе, Платоне, щоб ви з Васьком щодня обідали. Хоч якийсь суп зваріть, гаряче треба обов'язково їсти. Варення я наварила. Сала купіть… Васькові пальто треба нове. Костюм я йому пришлю.
Сльози душили Платона. Увійшли батько і мати.
— Наталочко, тобі треба готуватись в дорогу,— сказала мати.— Де твої чемодани?
Гайворон не міг більше сидіти в хаті і дивитись на збори. Він вийшов у садок.
— Мамо, а де ж це Васько? — запитала Наташа.
— Кудись побіг, доню.
Над Сосонкою з'явився вертоліт з червоними хрестами. Він покружляв над селом і сів на околиці, біля вітряка. Коляда під'їхав до нього і забрав лікаря, який мав супроводжувати Наташу.
Біля Гайворонової хати зібралось майже півсела. Наташа з Платоном вийшли з хати, він підтримував її.
Наташа відмовилась сісти в машину.
— Я з Васьком поїду на візку.
Васько вже давно підготував його: намостив свіжого сіна і застелив найкращим килимом, який тільки був у них у хаті. Жінка сіла, і булана конячина, не поспішаючи, потягнула голубого візка за село. Васько дав слово братові, що не буде плакати, прощаючись з Наташею, але сльози котилися самі.
Люди мовчки йшли за візком.
Пілот відчинив двері, і лікар запросив Наташу та Ольгу Аркадіївну сісти у вертоліт. Десятки рук потягнулись до Наташі.
Платон обняв Наташу. Так вони й стояли мовчки, поки не заревів мотор.
— Платоне, я люблю тебе,— шепнула вона.— Будь мужнім…
Платон міцно поцілував дружину, а Васько, ставши навшпиньки, обняв її за шию.
— Не хочу, щоб ти їхала, не хочу! — плакав хлопчик.
— Я ще повернусь,— заспокоювала його Наташа,— і ми ще будемо їздити на нашому візку…
— Півника візьми. Це тобі на спомин! — Васько подав кумедного, веселого півника.
— Спасибі… Я збережу його, Васю… Назавжди…
Вертоліт зробив прощальне коло над старим вітряком. І Наташа ще на якусь мить побачила Світлану, Максима та старого Диньку…
Вони пролітали над Сосонкою. Жінка впізнавала вулиці, хати, круті скелясті береги Русавки і курні дороги, що мережили сумні осінні поля. Їй до болю шкода було залишати це все. Тут проминули, мабуть, найкращі дні її життя. Тут залишала вона свою любов і горе, бо воно, навіть у щасті, не обминало її…