— Що не вірю?
— Щось не вірите.
— Може тому, що все таки вірю.
Вона посміхнулася ясною, доброю посмішкою, інколи в неї це гарно виходило — вишнево і соняшно. — Як гарно, — відповіла вона. Це її "як гарно" значило, що їй щось справді подобалось. — Ну, так що? пдемо купатися?
— Лисий може нас забрати… Або просто ми самі, автобусом. Ви і я. Чи не зворушливо. Двоє закоханих… На пляжі… Гарячий пісок… Бронзові тіла… Оранжеві купальники… Ви ж маєте суботу вільну.
— Не тільки суботу, маю вільний тиждень. Це моя відпустка, — відповів я.
— Разпрекрасно! Еврика!
— Т я маю ідею.
— Ов!
— А що коли б декорації трішки ускладнити. Скажемо: котеж… озеро… Ранні тумани… Вечірні зірниці… Двоє закоханих…
— Це спокусливо.
— Я міг би замовити котедж… На цілий тиждень.
— А ви не боїтесь?
— Чого?
— Пам'ятайте моє "ніколи-ніколи". Це поважно.
— Двоє… скажемо… к таке слово "платонічний"… Допустимо, ми не з живого матеріялу, а, скажемо, астральні з'яви, або, скажемо, боги з мітології, такий божественний Аполон і така божественна Афродіта…
— Но, но, но! Не залазьмо на Олімп, тримаймось краще астрального.
— Скоряюсь. Двоє астральних синдерел живцем з казки, як зійде жовтий, надутий місяць, в тумані берега зі стрункими тополями, з подувами могильного холодку, з повітрям, що його пронизують кажани, побрязкуючи кістяками…
— Стоп! Стоп! Стоп! Кажани побрязкують кістяками?
— Не кажани… з'яви.
— Чи астральні з'яви мають кістяки?
— Мають. Танець кістяків на березі холодного озера, під жовтим місяцем у фіолетовому тумані.
— А що далі?
— Кидаємось в льодову воду і зникаємо. Лишень два круги на воді. "Я живу у зростаючих кругах". і глибока, могильна, космологічна тиша!
Лена виразно була зацікавлена, очі і уста посмішалися, голова заперечливо похитувалася, це її інтригувало і бавило.
— Ви не погоджуєтесь? — питав я її.
— З вами — так. Лишень не з собою. Бо я… погоджуюсь.
— А чого нам боятися?
— Запитайте краще себе.
— Я вже давно помітив, що ви в мене не вірите, — казав я агресивно.
— О, Павле! Маю вірити у вас? Як? Ви не вірите мені.
— Я вам не вірю, але я у вас вірю.
— Ви пропонуєте мені провести з вами тиждень…
— Не пропоную і не провести… і не тиждень…
— Я вас не розумію.
— Не розумієте? Що можуть бути вищі, кращі, могутніші слова, як "провести", як просте "жити". к ще утопія, казка, мрія… к чудо! Чому не хочете погодитися, що поезія, краса, щастя, радість це реальні явища?
— О, Павле! Ви божевільний! Ви не знаєте мене.
— Не знаю і не хочу знати. Допустимо, я вас відкриваю, як Колумб Америку. Не знаючи наперед, куди це заведе — у прірву, в індію, у пекло. Допустимо, я з вами одружуються, і за пару тижнів виявиться, що я одружився з відьмою. А може це цариця Савська, або Клеопатра. Або просто пригода. Не все на світі стандарт. Можемо бути найгіршим подружжям на плянеті, але найкращим у соняшній системі. "Я живу у зростаючих кругах" і ви цього не забувайте. Допустимо, ті круги розходяться, розходяться, сягають далі і далі…
— Аж куди?
— У безконечність. Туди, де нас ще не було.
— Що це все значить?
— Уявіть самі.
— Я не можу.
— Оооо — ви можете! Лишень… Я розумію. Плачетесь, що вас кинуто за океан, боїтесь простору… Що не матимете гарної спіднички…
— Вибачте, — я не плачусь.
— Ви плачетесь! Лишень вдаєте хоробру. Вас вислано сюди, викинуто в стратосферу і не дано можливости повороту. Вас викинуто в чужий город, ви побачили, що тут краще і збунтувалися. В Ню Иорку? Не може бути! Що таке Ню Иорк? Купа каміння. А от там у нас… Але скажіть, моя Клеопатро, чи наш сліпий бунт проти дійсности не є признанням нашої слабости…
— Що хочете цим сказати, шановний Улію? Я людина самостійна. Хочу жити в свободі.
— Казати все одверто. Все! Маєте болі — кажіть. Смієтесь — кажіть. А хочете продатись — продайтесь, але дорого. Щоб було знати пальці. Не розмінюйтесь.
— Замовчіть! Павле, замовчіть! — і вона одвернулась. Цей поворот був меткий, рвучкий, разючий. Її прекрасна фігурка виконала цей рух з балетною досконалістю. Я був вражений остаточно. Мені хотілося вірити, що Лена ні в що не замішана, що це певний дивовижний збіг обставин і моя не менш дивовижна на це вражливість. Лена ж своїм мімозним чуттям відчувала мої турботи, але уникала якихбудь роз'яснень. Ми ловили одно одне з зав'язаними очима, оминаючи основні небезпеки, годилися на Сімко, на інтригуюче, споскусливе, прагнули бути незалежними, відповідати перед самими собою, не зважати на ніякі конвенціональні догматичні вимоги. Жити "по своєму", не в'язатись з думками інших, відповідати лишень перед власним сумлінням. Лена розуміла становище жінки, відчувала моє до неї наставления, була свідома своєї відповідальности. Але ми мусіли, ми хотіли, ми прагнули себе випробувати, між нами стояла невловна неясність, це нас інтригувало, вимагало виходу, круги наших зацікавлень весь час зростали і втягали нас у свій концентричний вир. Це нас в'язало, це нас бентежило, це нас гнало вперед.