Я зачекав поки те могутнє, червоно-біле, крилате сотворіння, яке так спокійно забрало у своєму нутрі мою Лену, не почало поволі рухатись, обережно, незграбно повернулося, виповзло на свою довгу, сіру, бетонову трасу, прибрало розгону, відорвалося від поверхні землі і швидко розчинилося у засіяному дрібними світлами, темному просторі.
Як тяжко помиритися з дійсністю, що фактично все на нашій землі підпорядковане цьому самому невмолимому законові зустрічі й розставання. Все так проходить і так відходить — безмежна, безбережна, бездонна і вічна течія не визначеного і не збагнутого ніким і ніколи буття.
Цей повітряний напад Лени тривав усього сім годин, але всі мої дотеперішні пляни й надії були розгромлені. Прилетіла, зчинила бурю і відлетіла.
Вертаючись тієї ночі з летовища, я одночасно вертався з далекої, кількарічної мандрівки під знаком Лени. Я був голодний, втомлений, розбитий, зневірений. Їхав зрезигновано бічними, порожніми дорогами без поспіху і без мети, пересік кілька поперечних ліній, виїхав на шлях двійку і механічно звернув над озеро звідки розгортався широкий, чугунно-темної барви краєвид води і неба, обрамований зліва далекими вогнями великого міста. Я знав це місце, я любив ті обрії, я інколи вдавався сюди віддихнути, тут стояла пара бетонових лавиць і звичайно тут бували переважно молоді люди… Але ця нічна година була мовчазна і спокійна, ніби чорна гранітна плита в глибині підземелля, на якій були вирізьблені недосяжні істини надії. Далекі, невидимі береги, жовтий диск далекого місяця і довга, мідяна смуга далекого сяйва по безмежно рівній, легко розгойданій поверхні води.
Звичайно, це не була несподіванка, я знав і я чекав, і я був вдоволений рішенням, інакше не могло бути… і цинізм, і святість і всі ті інші чесноти — все це входило у гру моєї ненаситної наснаги, хотілося поєднати поземи і простопади і дати ще один вимір земного покликання.
Але тепер усе змінилося. Я намагався про те не думати. Мене, як і завжди, незвично вражала сила й динаміка руху земного, я готов признати це божеством поганського стилю, як частину найвищої щедрости творця всесвіту. Це загнуте луком побережжя всипане вогнями доріг і будівель на тлі нічної безодні з плямою місяця, в глибині якої в різних напрямках проходили тіні продіравлених світлом кораблів, літаків, потягів і тисячі автовозів. Хіба не щастя бути частиною такого космосу?
А Лена не вернеться. Ці блискучі дороги неволять її. Вона любить бездоріжжя. Космічний лад не її лад. Я любив її тіло, її лінію, її несподіваність, її протоплазму і твердість безформної форми. Але цього їй мало. і ми мусіли зректися боротьби між нами і підписати мир.
Я довго, довго над цим думав, дарма що намагався не думати.
Я приїхав до дому біля другої години ночі, від'їжджаючи, здавалося, я згасив було всі світла будинку, але одно з них у вітальні все таки не було згашене і воно слабо світилося рівним, спокійним тоном на тлі ночі, і це надавало будові живої сили. Я залишив авто на своєму подвір'ї і, як звичайно, зійшов униз до квітів. На траві була роса, квіти дрімали в темноті пригашеними кольорами, всі довкруги будинки були згашені, лишень світилося одно вікно у тітки Ен і ясно блищали окремі світла ліхтарів вулиці. Деякий час я стояв і вслухався у довкілля, хотів вловити мову ночі, не багато того зрозумів лишень поглибив тугу і пішов поволі вверх сходами на веранду. За кілька хвилин після цього у вітальні згасло світло, але загорілося і довго горіло одно з вікон на другому боці будинку, яке належало до моєї спальні.
Цей драматичний епізод мав ті добрі наслідки, що вияснив остаточно становище Катерини. Вона терпеливо чекала дня й години, коли це станеться, була переконана, що це станеться, не хотіла знати, що діялось з її загадковим вибранцем, ані його містерійною кузинкою, якої фотографії до останнього дня здобили його робочий стіл. Вона бачила, мовчала, терпіла, чекала. Вона навчилась чекати, була загартована чеканням, це була її основна зброя, вона перемогла нею Ен Сомерсет, вона здобула мене. Мила, дорога чекальниця.
Весь наступний тиждень я послідовно зникав вечорами, просто з роботи їхав до Торонта і проводив час в нарадах з моїми партизанами нашої будівельної спілки. Наші справи набирали форми, мені особисто вдалося набути нову ділянку грунту, я обвантажився новими боргами. Час наглив, машинерія діяла, а життя видавалось коротким.
Найближчої суботи ми з Катериною танцювали на принятті у Степана Снилика, який несподівано набув і відкрив сезон свого нового котеджа на озері Сімко, що його назвав "Ялтою" і який знаходився на протилежному березі Кесвіка насупроти відомої "Коломиї". Озброєний далековидом, я міг на другому березі бачити на сонці білий під синім дахом будинок і навіть, здавалось, уявляти себе з Леною на його пологій веранді. Деякий час я зосереджено вдивлявся у ту визначену точку моєї долі, яка стала зворотною силою мого приречення на цьому континенті. Від неї почалося нове речення нової дїі, якої перший розділ драматично закінчився на летовищі Малтону Я лиш надхненно і зобов'язано вдячний долі за цей солодкий удар і можу тепер з непомильною певністю твердити, що без таких шоків наше життя не було б багато варте
Цього гарячого червневого дня там на "Ялті" було пара десятків гостей, був буфет, звучала музика, крутився танець, гомонів сміх; по озері навіжено шугали моторові човни і рожеві, молоді людські силуети. Життя не знало й не любило перебоїв і я не мав сили і не міг йому протиставитись.
А внедовзі я дістав запрошення на п'ятнадцяте червня з'явитися у одному уряді міста Торонта, де у не великому будинку на другому поверсі при вулиці Бей поблизу Блуру дуже солідний суддя канадське — королівської юриспруденції у своїй урочистій чорній робі у присутності двох виструнченнх велетнів у червоних мундирах і широких капелюхах охоронників правопорядку, казав мені положити руку на Біблію і повторити слова присяги на вірність і послух кореневій та її домінії Канаді, після чого вручив мені документ, який стверджував, що "Павло Данилів є канадським громадянином, на підставі акту про канадське громадянство і що він є управлений користатися всіма правами і привілегіями, як також підпорядковується відповідальності, зобов'язанням та обов'язкам канадського громадянина".
Роджений у царстві всіх Росів, імператора Миколи є Романова, пройшовши крізь роки Ульянова — Леніна, Бронштайна — Троцького. Джугашвілі Сталіна, я вибрав нарешті Деї Грація Регіну Елізабет є — володарку Великої Британії й усього Комонвелту. Довга, нерівна, складна дорога, яка закінчилася щасливо.
Говорячи про право, обов'язки, про демократію і свободу, приходиться часто дивуватися, що ці привабливі, дорогоцінні, самозрозумілі і конечні привілеї людини, даються так не всім і так не легко і мені приємно ствердити, що доля призначила мене до вибраних. Тим вражаюче, що я походжу з простору плянети, у якому ці поняття не мають діючої сили. і мені дуже підкреслено здавалося, що цього дня, я переступив універсальну межу певних поиродніх володінь і тим самим зайняв місце у просторі тих поколінь, віків, тисячеліть, що прокладали через Ніль і Евфрат, через Атени і Рим епоху Рейну, Сени і Темзи… У простори Атлянтику і Тихого океану. Ця течія мене зобов'язує і коли я в її засягу фактично й юридичне, я важу її вартості унціями найвражливішої ваги, бо мені здається, що наша плянета не була б багато варта без цього плодоносного діяння.
А після цього відбулося наше з Катрсю жорстоко — педантичне заручення, яке кілька місяців пізніше, завершилось не менш педантичним, суворо — формальним, за всіма приписами й вимогами світських і не світських урядів і законів… весіллям. З великим, бурхливим приняттям, урочистими тостами, численними подарунками, голосною музикою і танцем до ранку. Це була щедра і заслужена данина Катерині і тітці Ен, які не уявляли інакше цієї процедури і було зворушливо дивитися, як виряджалося Катрусю в цю дорогу, нарядивши її у надмірно розкішну робу тяжкого срібно — білого брокату з черевичками під цей кольор і білий, летючий вельон зі сяючим брильянтами вінчиком. Мій, кремової барви сако, з білою весільною квіткою, пишні чорні штани з ляковими черевиками і білі, елястичні рукавички творили з мене елеганцію гідну голівудських фільмів, або журналів моди. Наш вінчальний кортеж блискучих машин тягнувся сливе на милю, а старенький, добрячий пан-отець Філімон з церкви св. Володимира, що при вулиці Батерст в Торонті, від щирого серця "вінчав нас духом святим", урочисто "возлагав на главу вінці" під надхненне "ісаіє ликуй" розкотистого хору диригента Головенка.
Моя хата цієї ночі, назовні і внутрі, пишалася, ніби циганка, кольорами й огнями, обложена армадою барвистих авт з гомоном музики і зі зривами сміху, а ціла картина своєю динамікою творила суміш репінських запорожців і північних вікінгів, одягнених у фраки і брокати, атакованих бурею музики і вогнем власної крови. Я був захоплений красою цих людей, вони незалежні і свобідні, а між ними вражаючою точкою вирізнялася Катерина. Моя гарна, міцна, справжня дружина.
Цього жовтня на балі інженерів у готелі Роял Иорку, ми з Катериною виступали, як законно оформлена пара повноправних громадян, все біля нас і в нас влягалося, відпадали й забувалися довголітні наші збурення, заживали і гоїлись шрами двобоїв, втихали і відходили в небуття жалі і болі, все ставало неповоротною минулістю, у якій виростали й майоріли в туманній далі замки вічної легенди про молодість.
Ми вперто вростали у шир і твердь, наливались соками, нестримна сила нестримного гону прокладала нам дорогу, для нас це було безнастанною грою в чергуванні днів і ночей від ранку до ранку, у постійному русі часу, карбованого биттям серця. Кожна секунда — частина вічного, у якій ми зі швидкістю світла несли себе у простір безконечного.
Життя тоді гарне, коли свідоме, без зумисних перешкод раю чи пекла, на шляхах проложених мудрістю людей, які від правіку були досконалішими будівничими, ніж корали чи бобри, і які не конче здавалися на ласку неба, вважаючи її частиною свого дозвілля, коли лежали нагі на гарячому піску під пальмами зелено — синьої лагуни Гавайського едему.
У цій містерії, можливо, у її ядрі, крутилися також і ми з Катериною. Рано вставали, пізно лягали, відходили і приходили, гарчав мотор, дзвенів телефон, приходив листоноша, літали ластівки. Ми відпочивали, любилися, тішилися, сумували. Такий щоденний крутіж і він нам подобався.
Наш давній ідол — баль інженерів, якому ми щороку призначали частину часу, поту і навіть крови, цього року видався для нас з Катериною, щось як ще один непроминальний і, можливо, нарешті останній, епізод драми минулих років… В його розгарі, знов таки біля буфету, де звичайно збиралася сметанка нашого бізнесу, передімною, як докір сумління, появилася Лена. Дуже в її стилі. Несподіванка. Шок. Здивування. Я ледве втримав рівновагу. У гарній, дорогій, виразно модній, короткій сукні, соковито підмальовані уста, фантастично збурене волосся. Мої очі виглядали напевно, як очі крілика.
— Аалльоо, Паавле! — свідомо, театрально розтягала слова, оздоблені відомою іронічною, як турецький перець, усмішкою. Я відчув обурення.
— Лена! — вирвалось у мене спонтанно і це звучало, як докір.
— Не пізнав? — продовжувала вона свою мефістофельську ролю.
— Ти не в Парижі? — ще одне моє фуріозо.
— Як бачиш, — співала вона.
— Що тут робиш? — розгублено питав я далі.
— Танцюю, — відповідала вона зі шармом скинутого з неба янгола.
Я дивився, бачив і не вірив. Тонка, струнка, філігранна, великі, змінливі, тепер майже сірі очі, підкреслені юністю. Фантастично, неймовірно, приголомшуюче. Мені відобрало мову, вона це бачила, на її обличчі, як на реклямі цигарок, вигравав шибеничний гумор.
— Чи можу гратулювати? — питала вона.
— Дякую, — відпорно сказав я.
— Щасливий? — питала далі з почуттям вищости, ніби розмовляла зі школярем, який успішно склав іспити і дістав диплом зрілости.
— Розуміється, — казав я з ноткою демонстрації. А ти?
— О! Як звичайно. У мене на це свої поняття. Ще кілька гірких питань і солодких відповідей і я довідався нечуване: виходило, що моя ця сама чарівна відьма, до речі дуже загоріла і здорова, ціле минуле літо провела у нас сливе під боком на озері Сімко у славетньому котеджі "Коломия". — О, це довга і марудна історія, — казала вона на моє "як це сталося?" Ну, а Монтреал, а Париж, а всі ті глобальні затії? Вона посміхалася зводницькою, шовковою усмішкою. — Це ще не тікає. Плянету я ще держу за хвоста. Але коли б ти бачив… Коли б ти бачив…
— Слухаю.
— Мою вулканну динаміку. Я готова до нової виставки. і тут у Торонті. У залях міської галерії… і вона передала мені вибагливо оформлене запрошення власної композиції на місяць листопад дня чотирнадцятого.
— Колосально! — вирвалось у мене все ще скептично.
— А що б ти думав. Виявилось, що наша "Коломия" пречудове місце не лишень для купання… Для надхнення також. Я навезла з Европи купу ідей і все це там перетворилося в мистецтво. До речі, дякую за Сезана.
Це був ще один шок. — Ти його дістала? — швидко запитав я.
— Розуміється. і дякую. Королівський дар. і ще раз дякую.
Між іншим, той Сезан, зовсім випало з голови… До цього часу не переконаний чи це не звичайна фікція, пригадую розмову з Катрею на цю тему, ми дослівно не були готові сприймати це, як дійсність, це виглядало фантастично, можливо звичайна примха Лени і ми рішили позбутися його найлегшим способом — вислати його на її адресу. Вона його відкрила і їй він належить. і ми щасливо вислали… і щасливо забули. і ні коли про це не згадували. і навіть не знали, чи вона його дістала. Мені лиш хотілося, щоб він був не лишень випадковим мітом, а також доказом, що життя може мати несподіванки доброї волі і великої приємности, тим більше, що я був перед Леною, як не кажи, весь у боргах і можливо, я ніколи не відчував цього так діткливо, як саме на тому балі, коли вона стояла передімною так сильно озброєна великістю незалежности.
— Надіюсь, що він… Що твоя виставка… Розуміється. Розуміється! — я затинався, як школяр, який погано вивчив лекцію. — А тобі там не було скучно? — нарешті вирвалось у мене.
— На Коломиї? О, Павле. Я не мала часу.
— Мала товариство.
— Розуміється. Мольберт, палітра, спогади. Не можеш уявити, яка я стала працьовита. Не ручаюсь за розміри його тривання, але поки що… Га-га! Я від раня до вечора… А до того купалася, їздила човном. Таке багате діяння.
— Самовигнання в осамітнення.
— Повір, що нам інколи цього тільки й бракує. Після Парижу… Пригадую, ти говорив про простір майбутнього. Я знайшла. Втеча! Далечінь, праліс, бігуни. Але я була також і в Ню Йорку. і вгадай чому.