- і скажіть… Признайтеся. За яким таким циганським законом, ви так ганебно мене залишили? Чи вас не мучить сумління? Отже за зустріч! — і я підняв склянку. Лена пила також.
— Павле, — казала вона по хвилині надуми. — Я ніколи вас не залишила.
— Мовчіть! — стукнув я по столі кулаком.
— Я вас не залишила, — спокійно повторила вона своє і зосереджено дивилась на мене. і я раптом замовк. Мені видалось, що вона говорить якусь правду. Я відчув знайомі нотки її мови… Наші очі визивно зустрілися, було замало світла, щоб бачити їх вираз, але я відчував. Наступило раптове відпруження.
— Мені хочеться когось вдарити, — вирвалось у мене.
— Перед вами стіл, — відповіла Лена.
— Чортова справа! і кому це потрібно? — лютував я.
— Ви ж тоді обіцяли, — казала далі Лена.
— До чорта ясного… Коли і що обіцяв?
— Телефонувати.
— Куди і кому?
— Ви! Мені! Після балю в Каса — Ломі. Я ж просила. і дала вам телефон. і чекала цілий день. і чому ви не телефонували?
Я був п'яний, моя голова варилася, як котел з брагою, але я враз задубів. Що справді сталося? Чому я задубів? Чому мені занімів язик? і я враз пригадав.
— Я ж телефонував! — вирвалось у мене сливе розпачливо. Цілий день.
— Але куди і кому?
— На Шша!
— На Шша! Я ж вам… — і вона замовкла. Я мовчав також. Я зрозумів. Вона дала мені телефон Зарубовської, а я переплутав.
— Леночко! Знаєте! Мене мало повісити! Мене треба розірвати на шматки!
— викрикнув я, схопив свою склянку і випив до дна. Але моє оп'яніння швидко проходило, я був приголомшений, не мав ніяких слів пояснення. Ані виправдання. Я вперше зрозумів цілу цю винятково безглузду, безмірно судьбоносну ситуацію.
— Фу! — вирвалось у мене. Чи ви будете тут ще завтра?
Вона подумала і відповіла: — Ні.
— Прокляття! — відповів я. Чому б вам не зістатися? Один тільки день.
— Який сенс?
— Сенс? — вирвалось у мене.
— Як би ви це назвали?
— Маєте рацію, маєте рацію. Вибачте.
— Ви ж мене так добре знали.
— Як і ви мене. Що власне сталося?
— Мабуть помилка, — казала вона.
- і ви не могли… перевірити?
— Як було перевірити? — казала вона. Не було часу. Не було сили. Я боролася… До останнього. Ви знаєте, що все це… Все це важилось роками. Зрештою, я не хочу сподіватися.
— Не треба. Я зрозумів. Вина за мною і тільки за мною. Я був ганчірка. Сам не знаю… Я… Я… не раз! У мене завжди так складалося, це моя якась патологічна хиба. Ви знаєте, що я був… Зрештою, ви це добре знаєте. Я був ненормальний і я є тепер ненормальний, я був вирваний… Я вас люблю! Я вас… вами хорий. Я хорий! Я хорий! Лено! — Я мав руки сперті ліктями на стіл, голову обняту долонями, дивився невідомо куди. Лена мовчала.
— Можливо нічого не сталося, — проговорила вона по часі.
— Як ви це розумієте? — глянув я на неї.
— Бо я ще та сама, — відповіла вона.
— Як це справді розуміти? Я це вдруге чую. Вперше, коли ви вернулися з Ню Иорку.
— Бо це правда, — казала вона. Не знаю, як ви, але я та сама, направду та сама… Мене виповняє мистецтво, інакше я б… здохла.
Я глянув на неї і хотів вгадати її справжню думку. Вона дивилася на мене довгим, впертим, рівним поглядом. — Так. Я та сама. Ви для мене той самий, — казала вона.
— Можете працювати? — запитав я спокійнішим тоном.
— Дуже добре.
— Він розуміє?
— Дуже.
— А як мама? Вдоволена? Напевно.
— Не знаю, Можливо. Вона в нас німа. Говоримо на митах.
У цей час хотілося сказати дуже і дуже багато, сказати все повною, ясною, чистою мовою, висказати невисказане, пояснити непояснсне. Але не було ніякої для цього сили. Я бачив перед собою Лену, вона на досяг моєї долоні, але вона була поза межами досягнення і я не міг їй нічого, абсолютно нічого сказати. Як знайти доступ, або вихід, або вхід, або відхід, щоб вона зрозуміла. і я знав, що вона розуміла, і напевно так само, як я, і так само нічого, крім коротких, холодних, сухих слів не могла сказати. Ми замовкли. За нами і біля нас бушувало те чорне море музики, танцю, співу, розкриті і закриті пристрасті гойдалися, як хвилі великого окоану, набридлі та одноманітні. Ми сиділи в куті, під стіною, завалені і заставлені масою ніг, спин, животів, голів, рук, нами на щастя ніхто не цікавився і ми на щастя ніким не цікавились. Я вигнав з пам'яті все, що було до цього, я заставив всі входи сторожею своїх най інтимніших проблем, я мав на досяг долоні Лену… і завтра її не буде.
— На якій мові говорите? Дома. — запитав я її.
— Англійська. Трохи німецька.
— Лена Соренсон, — відповів я.
— Вам це подобається?