Я ношу з собою ці олівці, бо вони барвисті.
Їхній дід ковзнувся на кризі, й спалахнуло світло біле і червоне.
І дві пари жіночих рук принесли його в простирадлі додому. Дід у ньому зігнувся і провис.
І всі стільці у кімнаті, де він лежав, були кольорові, а на стіні висіла картина «Купання червоного коня».
Над ним проспівали шкіряний священик та металевий тромбон, і крізь повітря, температурою мінус нуль, дід покрокував у наступні місця, а життя віддав до рук того, хто його і позичив.
Після похорону онуки лягали спати під червоного коня, і хтось плакав.
А хтось сказав: «Ходімо і побудемо першу ніч на могилі!»
Їхній шлях ішов далеко-далеко, навколо нього лежали земля і порох, у землі сиділи жовтаві насінини різної рослини.
Ніхто нічого не бачив у темряві.
Дорогою ішли їхні сірі черевички. Сірі у темряві, а насправді — кольорові.
Їхні сірі черевички ішли за місто і через село, в якім собаки заливалися чотирма голосами, і щось гуділо, як здоровенний комах.
Кольорові черевички крокували уздовж траси, і на них дивилися з придорожніх щитів великі кольорові обличчя, напівприховані в темряві, й ніжно-фіалкові реклами «Мілка» і червоно-білі реклами «Лайф».
Вони вийшли на поле, коли небеса уже починали бути барвистими.
Раптом!
Їм здалося!
ніби звідусіль
їх оточили
Коні!
Коні!
Коні!
Коні!