Електричка зупинилася, кілька людей зайшло.
Хлопець сів на початку вагона біля вікна, але звідти помітив мене, встав і підійшов.
Я подумала: «Ну, я з тобою точно нікуди не піду, та, коли маєш що розказати, — сідай і розказуй!»
І він розпочинає:
— Якщо ви їдете до Фастова, я вам з вікна Снітинку покажу.
І сміється.
Я кажу:
— Я бачила Снітинку. Щоразу проїжджаю — роздивляюся.
А він сміється.
— Ні, — каже, — самотужки Снітинку не роздивишся. Треба показувати.
— А я, — кажу, — дуже уважна. Я основне бачу одразу.
Він перестає сміятися і каже:
— Дура ти. Я тобі підкірку показую, а ти дзьобом лускаєш.
— Підкірку, — кажу, — хіба ж так покажеш?
Він сидить мовчки і дивиться крізь вікно у темінь.
Крюківщину минаємо без зупинки, на пероні стоїть одинока жіноча постать із рюкзаком.
— — коментує хлопець. — Ну дівка дає! Куди вона? Теж така сама, як ти… Та ні, дівка — молодець. Зібралася… Із нею що завгодно може статися!
Я кажу:
— Що з нею може статися? Хіба який хлопець зустріне і вчепиться. І підкірку їй яве.
Я сміюся.
Хлопець встає і йде на своє колишнє місце.
Електричка зупинилася, кілька людей вийшло.
Другий хлопець, точно такий, як той, зайшов до вагона, мовчки кивнув і потис руку першому, підтримуючи водночас чорну квадратну торбу на плечі. Вони посиділи разом там далеко, а потім прийшли до мене.
— Куди ви їдете? — питає в мене другий.
— У блакитну далечінь, — кажу. — І прошу не вмовляти мене проміняти блакитну далечінь на підкірку.
— Ох і дурне, — каже другий і посміхається. — Поїхали на річку. Ти ж не була у вересні на річці!
Яке його діло?
— Яка там річка!
І тоді він сказав, мабуть, найкраще, що я коли-небудь чула.
Він сказав:
— Унава.