Поміж трьома дорогами, рано-рано,
Поміж, трьома дорогами, ранесенько.
Там здибавсь князь із Дажбогом, рано-рано,
Там здибавсь князь із Дажбогом, ранесенько.
Ой ти, Боже, ти, Дажбоже, рано-рано,
Зверни мені з доріженьки, ранесенько.
Бо ти Богом рік від року, рано-рано,
Бо ти Богом рік від року, ранесенько.
А я князем раз на віку, рано-рано,
Раз на віку, в неділеньку, ранесенько.
Якось між Новим роком та Різдвом зустрілися три дівчини на дорозі в Гатне.
Одна у червоній куртці, друга — в зеленій, а третя — в кожушку до п'ят.
Одна вийшла погуляти, друга — по продукти, а третя — віднести листівку з привітаннями до Різдва.
Три дівчини привіталися, обхопилися і йшли так усю дорогу, ішли лінією з трьох людин, як триголовий дракон, ішли на захід сонця.
Посередині була дівка у кожушку, по праву її руку — дівка у червоній куртці, а по ліву — в зеленій.
Так утрьох вони йшли в тих місцях, де у дівчини народжується дівчина, а у тієї ще одна — і так без кінця. А тоді найстарша із народжених лягає у землю. І так без кінця.
І завели вони розмову.
І кожна розказала те, що знала про Сонце.
Перша дівчина, та, що у червоній куртці, та, яка йшла праворуч, і мовить:
— Вночі мені було погано, снилися жахіття. Снилася лікарня, я лежу з перев'язаною головою. Ніби голова у мене обгоріла, і лікар каже: «Твоя голова обгоріла, і мозок потроху відмирає, та повернути його буде вже вище наших сил».
Але голова ще працює. Думки з’являються, і я вирішила щосили думати, поки голова ще є на плечах. Думати якнайбільше думок.
Це зараз смішно. Тоді страшно було.
І коли я прокинулася — зітхнула з полегшенням, що це був лише сон.
А дівка у довгому кожушку, дівка з обличчям серйозним, на те відповідає так:
— Ти у себе на роботі вичитуєш газету, правиш, а сама інколи й не вчитуєшся. Щось було у вас про людей, які обгоріли в автомобільній аварії, тому таке і наснилося.
Тоді почала говорити друга дівчина, у зеленому. Та, що ліворуч.
— Згадалась мені одна моя пригода. Заходив якось до мене чоловік. Ні він мене, ні я його — одне одного ми так і не побачили. І я не знаю, хто він. І не знаю, чи він знає, хто я. І я від нього втекла, а він мною зачарувався.
І спитали тоді дві інші дівчини: «Хіба може таке бути?»
Тоді друга дівчина, дівчина у зеленій куртці, й розказує:
— Було так. Тихесенький вечір на землю спадає, а я з ногою сиджу на лавці під хатою. Друга нога у червоному оксамитовому капці звисає і качається.
Далеко, але голосно включили гарну музику відпочивальники на природі.
Купальники у ріках.
Я теж хочу включати музику так голосно.
Я посміхаюся.
Я ляпаю долонею у такт музиці по ближніх предметах і пальцем клацаю.
І ось над моєю брамою з'являється чиясь рука, яка шукає засув, щоб відчинити.
Я залишаю капці під лавкою, аби по ногах під час ходи не льопали і не видавали мене, тихенько іду за хату.
Тим часом браму відчинено, і на подвір'я зайшли.
Посмикали хатні двері. Зачинено. Пішли кругом хати.
Я слухаю, з якого боку ідуть, і теж іду, але так, щоби не зустрітися.
Доходжу до лавки, з якої все почалося.
Біля неї стоїть драбина нагору.
У купальників якраз закінчується повільна пісня і починається жвавіша.
І я тоді лізу на горище. Дверцята туди завжди відчинені.
Дуже повільно, щоби без звуку, лягаю на спину.
Надворі мене не знайшли і йдуть.
Я переповзаю на іншу сторону горища, звідки видно вулицю.
Там дверцята теж відчинені.
Я сідаю на коліна у тих дверцятах, і сонце світить мені просто в очі.
Примружуюсь і хитаю головою.
А потім дивлюся, хто заходив — але це уже якась маленька спина і потилиця дуже далеко.
Але ця потилиця відчула мій погляд, і голова розвернулась — і побачила червону пляму моєї футболки серед неба, а над нею — мою золоту голову.
І чоловік застиг на дорозі й не зразу зміг далі рушити.
А третя дівчина довго мовчала, а тоді почала.
— Жила я колись удвох із хазяйкою, яка працювала фельдшером на залізниці. І якось вона розказала мені таке.
Одна жінка їй дзвонила. Не начальниця станції, інша. Дзвонила з роботи. Каже: «Тут одна іде біля колій у бік Фастова».
Там стежка була стоптана. Ходили тудою навпростець.
Але та жінка каже по телефону моїй хазяйці: «Приходь сюди швиденько, бо я не знаю, до чого дійде».
І хазяйка вийшла на автобусну зупинку, щоби пошвидше дістатися, стоїть там, а довкола все темно-зелене і сіре. І голова порожня.
А потім вона у маршрутку сіла і ще всіх засуджувала, хто сяде, проїде кілька зупинок і виходить. Лише її затримує. Думала: «Хіба ж не можна було пішки йти?!» Усіх засуджувала.
Вийшла і дуже швидко йде, і голова порожня.
А там уже на неї ніби й не чекають, і не ясно, хто дзвонив.
Вона біжить тією стежкою на Фастів і думає: де вже буде?
Аж під кущем.
— Що під кущем?
— Голова.
І три дівчини підняли руки, відчепились одна від одної й розірвали дракона.
Дівчина в зеленому стала в коротку чергу, дівчина у кожушку із лицем непорушним звернула у провулок і тільки дівчина у червоній куртці сказала неправду.
Дівчина у червоній куртці надурила всіх.
Вона вийшла не гуляти. У день, коли відчиняються двері до Хати Сонця, можна потрапити під землю, де люди лежать.
Вхід до провулку, який був їй потрібен, завалили камінням.
Як тепер бути людям, котрі тут живуть?
І вона полізла вгору на завал…
Дівка швидко злазить із кам'яного завалу, але сонце нижчає іще швидше — і вона біжить.
Місто ніби вже й закінчується. Голі кущі заступають дорогу. Не можна навіть здогадатися, куди це вона іде, що аж кущам не байдуже.
А їй кущів не досить. Вона знає: ту, кого вона шукає, можна зустріти будь-де, будь-коли. Тільки сонце уже заходить.
Певно, люди дедалі менше розраховують на його світло, тож не помічають, який у них короткий день.
Якби ж він був хоч трішечки довший, чи мало б тоді якийсь сенс її ходіння на захід сонця?
Ні, не мало б. Як не має і тепер.
Добре, що вона зараз одна у цих кущах, у цьому болоті. Бо там, де двоє, там між ними народжується новий бог. І деякі з них забороняють іти на захід сонця.
Але кущі втратили до неї інтерес, бо вже й сонце майже зайшло.
Дівчина у червоній куртці подумала: після каміння і кущів її перестрінуть собаки, а потім і люди.
Та от тільки ж вона була лише маленький початківець, тому до цього рівня так і не дійшла.
У таких справах кожен початківець. А той, хто їх знає добре, ніколи не піде на захід сонця. Бо там таки нічого нема.
І після каміння і кущів була тільки крига: замерзло маленьке озерце. І дівчина пішла по ньому. Бо куди подітися, якщо не іти назад?
А крига не тріснула. Та сонце сіло і вже забирало свої верхні промені. Але на тому березі озера, через дорогу від води, стояла хатка, в якій якраз увімкнули новорічну гірлянду, та тільки білі-білі вогники. Хтось відчинив двері, витріпав ковдру і вже хотів зачиняти, а наша дівчина поставила свою ногу, щоб не зачиняв. І тоді господиня цієї хати спитала, чого дівка хоче.
— Я шукаю ту дівчину!
— Навіщо?
І господиня почала тиснути дверима, хотіла вже від гості відмежуватися. Бо для неї, вочевидь, у принципі не могло бути причини пустити дівку в червоному до тієї, кого дівка шукала в такий немудрий спосіб.
А вона візьми і скажи:
— Хоч поговорити з нею.