“Кава по-турецькому вариться, звичайно, найшвидше. І смакує найкраще.
Насипав у джезву цукор і каву, залив окропом, перемішав
і встромив у гарячий пісок. Або на маленький вогник поставив.
Тут два секрети є: пару разів акуратно перемішати гущу,
що пішла нагору, бажано дерев’яною паличкою
(в наших широтах можна вишневою - аби не сосновою чи ялиновою),
щоб відтягти кипіння. Це перше.
І друге - довести до кипіння, але не кип’ятити.
А потім двічі-тричі: зняв-поставив, зняв-поставив…”
З рецептів Олекси Сироти.
- Послухай, класичний філолог, тобі в Університеті не казали, звідки приказки беруться?
- Напевне, звідти ж, звідки й загадки.
- А до чого тут загадки?
- Ну, тобі, менту, це ж ближче - загадки розв’язувати. Так от, щоб ти знав, їх вигадує один здитинілий графоман із села Пидоси, а потім розсилає по редакціях.
- Знущаєшся?
- Щодо Пидосів?
- Ні, щодо графомана.
- А чого б це мені знущатися? Ми от недавно одержали від нього дев’яносто вісім сторінок із загального зошита, з усіх боків списані загадками. Як тобі така, це по твоїй лінії: «На шиї у тата затягнута шпагата, свято наступає - сильніше затягає».
- Яке свято? День народження Захер Мазоха?
- Не обов’язково. Може бути і День радянської міліції. А взагалі це загадка про галстук.
- А ну тебе разом із твоїм пи-до-якйоготамським графоманом! Я тебе серйозно запитую: звідки всі ці прислів’я з приказками з’являються насправді?
Я подивувався такому незвичному запитанню мого друга Олекси Сироти, але почав старанно переповідати йому відповідний розділ вузівського курсу фольклору. Та він не дослухав:
- Облиш теорію, мене конкретика цікавить. Звідки оце пішло: «Віддай дружину дяді, а сам іди до…»?
- Вибачай, Олексо, у нашому підручнику було лише про любов до праці, до Батьківщини і класову боротьбу. А стосовно того, чому треба йти до незаміжньої сусідки з підозрілою репутацією, на жаль, ані слова.
- Тоді я скажу. Це не інакше, як якісь дореволюційні лягаві придумали. Бо точніше не скажеш.
- Якщо у тебе виникають сексуальні асоціації на рівному місці, Олексо, то це означає лише одне - начальство знову використало тебе у якості пасивного партнера. Тож давай, полегшуй душу.
Від автора:у мого друга, старшого інспектора Київського карного розшуку Олекси Сироти було, як я вважав, три породи начальників. Перша - його безпосередні зверхники в Управі. Все той же Старий, наприклад, чи Генерал. Ці хоча могли і обкричати, і навіть послати по інфернальній трасі, але швидко відходили і до них знову можна було йти, як до людей.
З другою породою - партійною - Олекса, на щастя, майже не пересікався. «Керівну і рушійну силу радянського суспільства» - так Конституція СРСР обзивала компартію - в Управі репрезентував замполіт, особа не дуже великого розуму, метушлива, ідейно витримана, але не така вже й небезпечна для довкілля. До того ж, коли черговий комісар починав виявляти надмірну ініціативу або нахабно втручався в справи оперативні чи слідчі, його без зайвого галасу спроваджували куди подалі. Скажімо, в Комі або в Якутію. Звісно, з підвищенням. Але краще було зайвий раз у кабінет до «рушійної сили суспільства» не зазирати. Набагато не безпечнішими були ті партійці, котрі сиділи у відділах контролю райкомів, міськкомів та інших «комів» КПРС, але туди тягали на цугундер не таку дрібноту як інспектори карного розшуку, а виключно вище міліцейське начальство.
Натомість порода номер три офіційно НЕ керувала міліцією. Зате шкоди могла наробити, що тільки ой! Ці начальники були високоосвічені і бездоганно виховані, до того ж не вдягали два дні підряд одну й ту ж сорочку. Вони ніколи не лаялися матом вголос і взагалі ніколи цього голосу не підвищували. Спілкувалися виключно на ви та по імені-по батькові, однак після такого спілкування різне бувало. Хтось сам ішов з роботи, а хтось взагалі зникав, як булька на воді. А той, хто лише втрачав почуття гумору, міг вважати себе щасливцем. Ці начальники сиділи в Конторі, вона ж - Комітет державної безпеки УРСР. Як ви розумієте, в той бік краще було навіть не дивитися. І зайве не поминати.
Та того дня, коли Сирота раптом зацікавився тонкощами усної народної творчості, я дізнався про існування ще й четвертої халепи на голову чесного радянського міліціонера. І називалася вона - прокуратура.
Олекса Сирота:
Мені так пояснювали, що прокуратура, як інституція, була задумана з найкращими намірами. І перший генпрокурор, Криленко, кажуть, був людиною цікавою і талановитою. На Ельбрус лазив, боротьбу самбо в міліції запровадив, у шахи грав на рівні нинішнього гросмейстера. Його офіційно за це і розстріляли у тридцять сьомому. «За шкідництво в радянських шахах…» Що там можна було нашкодити? Ферзя поцупити? Чи підлогу на дачі замість паркету краденими шаховими дошками викласти?
Але політика мене не цікавить. Моя професія - ловити вбивць, грабіжників, ґвалтівників і їм подібних сексуальних збоченців - як ти розумієш, специфічна. Далеко не кожен одержує задоволення від необхідності рити землю голими руками, аби видряпати з-під неї чергового сучого сина. Особливо, якщо його вже вбили, закопали, і напис написали. Ексгумація називається!
Мало кому з простих радянських людей сподобається регулярно одержувати по ребрах, в голову, нижче пояса, а то й ножем у живіт від тих же вищезгаданих сучих синів.
Я не мазохіст, мені це теж не подобається, але все компенсує момент істини. Це коли ти лебедика зрештою вислідив, скрутив, притяг, притис!… Зараз, зараз він усе викладе, чесніше, ніж на сповіді! А у тебе десь між дупою і лопатками виростають крила. Вони розгортаються, ось-ось - і ти злетиш… І тут двері роблять «ба-бах!», на порозі виростає «хвигура» з прокурорськими петличками, котра жодного разу не заробляла по морді. Бездоганно чистюсінький мундир цього індивідуя ніколи не обригували, мізки у нього, як сіднички у новонародженого, бо звивина лише одна, та й та пряма, - і от ВОНО навіть без «добрий день» кидає тобі в спину:
- Підозрюваного ми у вас забираємо.
Молоді та наївні, звісно, підхоплюються і починають гнівно вимахувати крильцями:
- А чому?!
І одержують у відповідь:
- А тому!
Ні, буває, що оте «воно» являє милість і опускається до детальнішого пояснення:
- Так належить, товаришу як-вас-там… я поцікавлюсь у вашого начальства, чому ви про ЦЕ не знаєте.
Але найчастіше на тебе мовчки дивляться, як на ту стінку, знизають плечима і повертаються на сто вісімдесят градусів, демонструючи добре вгодований, як казав Маяковський, нижній бюст. І замість скромного котрою весь день вантажили гній, а потім кинули в куток, навіть не помивши. Єдине, що втішає - ти не поодинокий у тому кутку, бо й твоє безпосереднє начальство у своїх затишних кабінетах на цей момент переживає щось аналогічне. Тільки ти п’єш із горла горілку, а Генерал заливає образу хорошим коньяком з кришталевого гранчака.
Кажеш, прокуратура теж бере участь у розслідуванні від самого початку? Де це ти вичитав? Знаю я цю книжку, два брати-акробати написали. Прізвищ не запам’ятав, але точно, що не Сирота і не Хряпа. Ні, офіційно так має бути. Більше того - прокурорські повинні з нами виїжджати на місце злочину. І виїжджають, але переважно в кіно. В реальності теж виїжджають, але вже на наших шиях. Бо то у них людей не вистачає, то судових справ накотило… а коли вже немає чим відбріхуватися, то, бачите, зайняті, бо здійснюють НАГЛЯД! Ти б знав, як мене бісить саме це слово! Бо воно викликає одну-єдину асоціацію: наглядач у в’язниці чи в концтаборі.
Ні, ти тільки глянь на них! Партконтроль наглядає так, що не встигають нові кабінети добудовувати. Народний контроль теж не пасе задніх. Комсомол зі своїм «прожектором» в душу без мила лізе. В кожній конторі свої ревізори… о, ти диви! І у мене приказка народилася. Дожився.
В кожному міністерстві свої контрольно-ревізійні управління. В Конторі швидкість стуку вже давно перевищила швидкість звуку. Тю! Знову приказка, бодай їй!
- Це ти до чого?
- Це я до того, що всі контролюють, прокуратура наглядає, а знайомий майор з обехаесу на п’яну голову виляпав, що у нас щороку розкрадають на суму, яка дорівнює державному бюджету країни. То на ікса воно такий нагляд?
- Для ІКД - себто імітації кипучої діяльності. Але ти щось не в той степ повернув.
- А про що я говорив? Про участь прокуратури у слідстві? Та хай би було. Але переважно, коли треба виписати ордер на арешт та обшук. Тут без них ніяк. Згідно з законом. Однак, коли припре, то можна й без ордеру. Головне - результат. Ну, от як у цій історії, котра мене ледь зі світу не зжила.
А почалося все це п’ять років тому. Якраз Оболонь заселялася. Кому новосілля, а лягавому - смерть на бойовому посту. Бардак повний, бо народу прибуває, а штати райвідділу переглянуть тільки після нового року. Квартирних злодіїв розвелось, як тих бліх на собаці, а обкрадені громадяни не можуть навіть міліцію викликати, бо телефонну станцію здали до чергового свята, тобто, достроково, і вона одразу вийшла з ладу. Доки людина добіжить до райвідділу, то ризикує бути ще раз пограбованою на темній вулиці, це не рахуючи мокрих ніг, подряпаних колін і розбитого носа. Бо коли газ тягли, випадково екскаватором порвали силовий кабель і тому ліхтарі на вулицях не горять. А в деяких будинках і в квартирах очима світять бо ліхтарики, гасові лампи, не кажу вже про звичайнісінькі свічки, у нас у дефіциті. Кому сльози, а кримінальному елементу - рай!
Десь у травні, якраз, коли солов’ї над Дніпром відспівали, викликає нашу групу сам Генерал і каже:
- Товариші офіцери, на Оболоні якийсь «партизан» з’явився. До речі, товаришу підполковник, це, здається, по вашій лінії.
Наш Старий, як справжній ковпаківець, в кишеню по слово не поліз:
- Дозвольте уточнити, товаришу генерал: чий саме партизан? Наш, ковпаківський, чи сабурівський, або ж Мринського? А може, то взагалі не наш, а якийсь поляк із Армії Крайової, чи, не дай Боже, хтось із бандерівців зі схрону виліз? Тоді це не наша справа, а Контори. Вони всіх цих партизанів з сорок першого пасли, то нехай і далі ловлять.
Генерал у відповідь, теж, щоправда, ввічливо так:
- А оце ви, товаришу підполковник, разом зі своїми людьми і з’ясуєте… а ви, Сирота, чого крутитеся? Запитання є?
- Так точно, товаришу генерал. Що він, цей народний месник, конкретно робить? Пускає під укіс ешелони на станції Петрівка? Чи вішає червоні прапори над районною службою працевлаштування?
Розумної відповіді я чомусь не дочекався.
- Нема чого тут нам «Молоду гвардію» цитувати, Сирота. Як ти такий цікавий, то будеш безпосередньо відповідати по цій справі. І людей не дам - сам впораєшся, розумник… можеш оболонських узяти. Тільки без жартиків. Бо точно вклею. Іване Борисовичу, проконтролюйте.
До оболонського райвідділу я вплив у доброму гуморі. Але жартувати мені перехотілося, ледь я перегорнув перші сторінки протоколів. Заповідалося на щось складніше, ніж троє петеушників із вкраденим у санчастині ефіром. (див. «Вилов бандюг по-науковому» - авт.) Бо по-перше, грабіжник виходив на «велику дорогу» самотній, як той герой класичного вірша М.Ю.Лермонтова. І теж у тиху нічну пору, коли народ з останнього автобуса чимдуж біжить до рідного під’їзду кремнистим шляхом по суцільних вибоїнах і в темряві. А по-друге, як знаряддя переконання, грабіжник використовував не ножа і навіть не пістолет чи револьвер, а карабін. Справжнісінький армійський карабін на базі трилінійної гвинтівки конструкції капітана Мосіна. Діяло безвідмовно і блискавично, ніхто й не пипснув.
Все, що змогли встановити хлопці з райвідділу, так це те, що нападник був високого зросту, хоча може й просто видався таким з переляку. І ще - ніхто не запам’ятав його обличчя, бо він ставав спиною до далеких ліхтарів. Карабін бачили, а от обличчя - фактично ні. Оце і вся цінна інформація. Плюс чималенький списочок потерпілих. І, звісно, оберемок копій скарг на бездіяльність міліції, адресованих в усі вищі інстанції.
Сіли ми у райвідділі, перекурили, позітхали, подивились один на одного, мов ті студенти на суворого викладача - хтось і каже:
- Що будемо робити? Може, поїдемо на місце епізодів?
- І що ми там побачимо? Це ж тобі не сніг і не зоране поле.
- А може, «зону видимої оперативної тиші» зробимо? - це вже в мій город камінчик.
- Не зробимо. Ми ще ті вистріляні патрони не посписували. А потім, це ж вам не беззбройні петеушники. У нього карабін. От хтось із вас зможе на нападника з рушницею голіруч піти? Особливо, коли у нього патрон в патроннику і палець на гачку? Пістолет ще сяк-так можна вибити, якщо заняття по самбо не сачкував, а карабін… не знаю, не знаю.
Оболонські колеги збагнули нарешті ситуацію.
- Сирота, що ж нам тепер буде?
- Доки ніхто «нагору» не настукає, то й ми ще житимемо. А так - ви собі уявіть: Контора довідується, що столицею Радянської України містом-героєм Києвом безкарно розгулює злочинець із армійським карабіном в руках. Те-те-ха (тактико-технічні характеристики, - авт.) цієї цяцьки знаєте? Прошиває автомобіль марки «Чайка» за п’ятсот метрів. Запитання будуть? У Контори - так! Бо це вам справжня зброя, а не пістолет системи «макаров», з якого і тещу толком не вб’єш.
- А армія ж куди дивилася? Порозкидали свої цяцьки…
- Не шукай крайнього, однаково ним зроблять тебе. Армія зняла ці карабіни з озброєння ще в п’ятдесят четвертому році. Щось передали ВОХРу, якусь дещицю геологам, аби їм у тайзі від комарів відстрілюватися. Ну і маленькі партії були у професійних мисливців, що на кабана та лося ходили. Тут усе під обліком, усе вже перевірено. Без вас і без мене. Ви ось що краще зробіть: дістаньте мені карту Оболонського району і позначте точно всі місця нападів. Є у вас така карта?
- Тільки та, що у начальника в кабінеті висить. Але то лише для службового користування.
- Даруйте, а я що - в неї оселедці загортати збираюся?
Мене провели до кабінету, з усіма пересторогами відсунули шторку і продемонстрували «державну таємницю». Я скривився:
- Ні, ця для мене завелика. Навіть якщо у дванадцятеро складу, в кишеню не влізе. Що хочете робіть, але знайдіть меншу.
- І все?
- Ні, ще моліться, іроди!
- Чого раптом?
- Не чого раптом, а про що. Щоб у вашого ворошилівського стрільця вистачило розуму не натиснути на спуск, коли якийсь Матросов попре на амбразуру. Отоді побачите!
- Що побачимо?
- Смаженого вовка, село ви не заасфальтоване! Шукайте карту.
Я не буду відволікатися розповіддю про те, як ту карту шукали. Бо схема вулиць Києва, котру продавали в кіосках «Союздруку», не годилася з двох причин. Перша: з якихось невідомих нікому таємничих обставин її масштаб абсолютно не відповідав дійсності. А по-друге, на ній не було… Оболоні, бо в цій п’ятирічці внесення змін і доповнень у схему не планували. Військкомат і цивільна оборона зажадали від нас листа за підписом Міністра, у райвиконкомі єдиний екземпляр порівняно точного плану вулиць мав розміри три на чотири метри і був наглухо прибитий до стіни в кабінеті голови. Виручила скромна установа - управління по землевпорядженню. Їхні документи мали такий високий рівень точності, що ЦРУ вдавилося б від заздрості. У них, американських чекістів, нічого такого й близько не було. Не там шукали…
Від автора: зараз, коли всі кіоски, не кажу вже про Інтернет, переповнені найдетальнішими картами будь-якої місцини колишнього СРСР, а в кожній другій машині стоїть навігатор, котрий ніжним жіночим голосом підказує, в який бік вам повернути через триста метрів, проблема, з якою зіткнувся Олекса Сирота, може видатися надуманою. Як це так - не можна було дістати справжньої карти? А так - не можна було. Мав я в молоді роки друзів, поведених на туризмі. Ну, було таке масове суто психічне захворювання серед радянського населення. Ліквідація комплексу неповноцінності - якщо за кордон нікого не випускають, то бодай об рідну землю ноги до крові зіб’ємо. Хоча можуть бути й інші точки зору… Так от, вищезгадані приятелі і колеги ставали на вуха не в пошуках найкрутішого туристського спорядження. Коли треба було, гідрокостюми самі клеїли, а не те що - якісь там рюкзаки чи вітровки. Все впиралося у відсутність нормальних топографічних карт. Я знав групу, котра успішно облазила рік за роком всі відроги Кавказу завдяки… німецьким трофейним картам часів Другої Світової війни. Як вони вже до них втрапили - то тема окремого детективу. Але що було, то було.
Олекса Сирота:
Коли через пару днів Старий за звичкою рипнувся до мого кабінетику, то перше, що він побачив - це мої сідниці. Бо я стояв у характерній позі над розстеленою на підлозі картою і з’єднував позначки на ній прямими лініями олівцем під лінійку.
- Ну, нарешті! - зрадів ветеран партизанського руху. - Взявся за розум. Карта - це серйозно. Хочеш, я тобі свій бінокль принесу? Сам Вершигора колись подарував. Муху за сто метрів видно!
У списку по-справжньому святих людей колишній начальник розвідки з’єднання Ковпака займав у розповідях Старого третє місце: після самого Сидора Артемовича і комісара Руднєва. Тому я не загострював ситуацію:
- Ну, товаришу підполковник, чогось та й ви нас навчили.
- Та годі вже тобі, філософ. Розказуй!
- Подивіться, товаришу підполковник: усі місця нападу розташовані приблизно на відстані півгодини ходу від уявного центру. Отже, бандит або там живе і перед сном виходить подихати свіжим повітрям, або він там працює - і то в нічний час.
- Молодець. Логіка залізна. І без усякої там науки. Хто працює вночі? Третя зміна на підприємствах, сторожі і кочегари. Є ще таксисти, але тоді не було б такої кучності. Якраз навпаки - сьогодні тут, а завтра в Дарниці.
- А післязавтра, товаришу підполковник, міліція почала б обшукувати всі машини, що їздять уночі, бо ми б це вирахували. І хтось би та й знайшов карабін під сидінням.
- Кажи далі, Сирота. Приємно слухати, а ще приємніше Генералу показати.
- А що, він уже цікавився?
-
- Хто? Ті, що через площу навприсядки, з міському партії, чи, не дай Боже, з Великої Хати на Орджонікідзе?
- Ні, поки що наші, міністерські, з Богомольця. Але це поки що.
- А хіба настукав хтось?
- Гірше. Отой партизан пограбував тещу одного з заступників Федорчука.
- Воістину правду казав Володимир Ілліч Ленін: людина з рушницею - то все!
- Сирота, стули писок! Головне, що Контора на сьомому небі від щастя.
- Ну, начальства ніхто не любить.
- Я не про те. Федорчук, на відміну від нашого Міністра, своїх людей зневажає. Але у нього на Головченка зуб іще з часів спільної служби в Конторі.
- Згоден, товаришу підполковник, це вже всім непереливки.
Від автора: Головченко Іван Архипович (1918-1992 рр.) довше від усіх його попередників і заступників - аж 20 років - керував міліцією радянської України. До появи в МВС у 1962-му році служив у КДБ на посаді заступника Голови республіканського комітету.
Версія щодо того, що інтереси Головченка і Федорчука перетнулися ще в чекістські часи вперто побутувала серед міліцейського люду, хоча документальних підтверджень цього знайти не вдалося. Федорчук від сорок п’ятого до шістдесят другого року служив у Відні, Берліні та Москві, а Іван Архипович - виключно в Україні. Подейкують лише, що перший секретар республіканського ЦК Петро Шелест хотів бачити керівником республіканської Контори саме Головченка. Але не склалося.
Олекса Сирота:
Старий присів навпочіпки біля мого мальовидла, роздивився і, не підводячись, звелів:
- Теорію разом із плітками встроми, сам знаєш, куди. Давай конкретику. З чого почнеш шукати ствол?
- Підприємств і установ із тризмінним циклом в цій зоні немає. Залишаються сторожі і кочегари. Рутинна міліцейська перевірка.
- З обшуками, чи без?
- Як по мені - то навіть без появи у цьому районі чужих ментів у формі. Виключно через відділи кадрів.
- А що, є ще якісь дані крім того, що він високий і ймовірно «мужської статі», як сказала одна з потерпілих?
- Немає, але я вирахував, як той єврей з анекдоту. По-перше, він має бути місцевим, не лімітою з якихось там Перебродів чи Романового Хутора. І не просто місцевим, а десь із Куренівки.
- Сирота, ти що - до ворожки ходив?
- Яка ворожка, громадянине начальник? Чистісінький матеріалізм! Він добре знає цей район, навіть уночі. Бачите - тут новачок ногу зламає, а він орієнтується, мов той кіт. Отже, десь тут ріс, ходив на Довбичку рибу ловити, лілії на протоках для дівчат зрізав. І працює десь тут же від перших новобудов. Гляньте, це ж не просто шмат району. Оці мікрорайони здали і заселили найпершими.
- Ще щось тобі твій матеріалізм підказує? А якщо він не сторож і не кочегар, а, скажімо, художник? Або простий радянський інженер, яких мільйони? До вісімнадцятої горобцям дулі дає за свої сто десять каербе, потім приїздить із трьома пересадками додому, приходить до тями, вечеряє і, як ти кажеш, перед сном виходить подихати повітрям, а заразом - підробити до скромної інженерської зарплати. Тоді тобі треба всіх у цій зоні трусити. А це ж тисячі людей!
- А в мене вибору немає, товаришу підполковник. Я мушу, як вчить нас журнал «Радянський міліціонер», перебрати подумки всі версії і зупинитися на одній.
- Ну, тисни на гальма, зупиняйся. Нема коли кататися. Ти що, не втямив: ми вже приїхали!
- Як приїхали? Куди? Що я маю втямити?
- А те, що вже вся Оболонь гуде: міліція, мовляв, вирахувала, хто це перехожим кишені чистить - і ось-ось заловить на гарячому.
- Та невже? Та я ж нікому! Ну… майже нікому. Так, парі хлопців з райвідділу.
- Ото тепер сиди і молись, як ти любиш казати, щоб наш грабіжник не ходив на базар і не перекурював у своєму дворі з пенсіонерами.
Старий нарешті підвівся, підійшов до вікна, витяг «біломорину» і в перервах між затяжками пояснив мені, що сталося.
Всупереч відомій блатній приказці основною згубою для фраєра є не жадібність, а пиха. Вона мене і підвела. Повихвалявся перед оболонськими лягавими, який я розумний, а хтось із них своєму місцевому начальству доповів, те начальство вдома за чаєм розляпало, теща на базарі розповіла, ну і… повний абзац оперативним таємницям.
А все ж було так добре продумано, що хоч зараз вписуй до підручника з криміналістики! Я від самого початку поставив на нічних сторожів. Ні, спершу я грішив на кочегарів з нічної зміни. Але всі вони не вписалися в мою версію. Більшість охоронців - теж. Крім одного-єдиного.
Молодий слюсар з відомого київського заводу, шостий розряд, «майстер золоті руки», кращий за професією у галузі, раптом кидає роботу і влаштовується нічним сторожем. На сімдесят каербе і голий вассер. Добро би він овочеву базу охороняв, а то ж - звичайнісіньку установу, самі канцтовари, та й ті пораховані. І не хворий, і ні з ким не конфліктував, і ні в що не вплутався (мається на увазі кримінал), а на утриманні у нього двоє дітей малолітніх і дружина, котра не працює, здається, з моменту зачаття старшенького. А він з двохсот десяти-двохсот двадцяти, плюс квартальні премії, плюс тринадцята зарплата - раптом переходить на сімдесят… мимоволі замислишся.
Усе це я виклав Старому, не приховавши своїх марнославних намірів заловити підозрюваного на гарячому максимум за пару найближчих ночей аби привести його до кабінету Генерала і наче так, між іншим зауважити:
- Тут дехто з присутніх не раз підколював інспектора Сироту, що він своїх злочинців вишукує лекційно-семінарським способом. Так от вам мій контраргумент - живий злочинець, якого я вирахував на кінчику пера! Прийміть і розпишіться.
Старий пирхнув і навіть плечима знизав з погордою:
- Вирахував ти його й справді непогано. Як для екзамену в середній школі міліції. А як для нормального життя, то є тут одна придибенція. Маємо потерпілих, склад злочину, навіть сяких-таких свідків, але! Мотив, синку, мотив! Який? У нас мільйони живуть на сімдесят п’ять карбованців у місяць. А по селах - ще менше. Але майже ніхто з них не виходить на нічне полювання з карабіном у руках. Хто підробляє, хто підкрадає, хто відверто цупить. Але «людина з рушницею» - це вже, синку, не жарти. Це, між іншим, на всі п’ятнадцять років тягне. У нього що - ще два життя в запасі?
- А може йому припекло? Може він сам хворий чи хтось із рідних, на ліки не вистачає?
- Сирота, не тринди. У тебе якась версія щодо мотиву є?
- Немає.
- Ото ж! Сподівався - візьмеш на гарячому, злочинець сам усе розкаже?
- Була така думка.
- Дурна думка.
- Згоден.
- Та не лізь поперед батька в пекло! Для цього старші за тебе є. Затям: пом’якшуючі обставини не тільки адвокат шукає, а й слідчий. От ти кажеш: хлопець кинув золоту роботу і перейшов на ту, де сімдесят чи сімдесят п’ять на місяць платять.
- Кажу.
- Тоді ще скажи ось що: ця ідея роздобути карабін і грабувати перехожих коли йому на думку спала?
- В якому розумінні?
- У прямому. Він з хорошої роботи пішов для того, щоб на грабунках ще більше заробляти? Чи навпаки - семидесяти п’яти рублів виявилося замало і він у такий спосіб сімейний бюджет поповнює?
- Не знаю. Не думав. І потім - у вироках як пишуть? Грабунок із корисливою метою чи з метою особистого незаконного збагачення. А коли ця дурна думка в його дурну голову влізла - хіба це має якесь значення?
- От і подумай. Аби тільки часу вистачило.
На жаль, глибоко замислився і підозрюваний. Після того, як його викликав до себе придурок-кадровик, вигнаний з армії по статті «три-б» (параноя) і ляпнув приблизно таке:
- Тут я чув, що міліція, начебто, думає на когось із нічних сторожів, що то він людей грабує, але все то розраховано на дурників. Це вони хочуть перевірити у нас дисципліну праці. Ще, чого доброго, ревізора пришлють о третій ночі. Так щоб ти цеє… з роботи ні ногою! Не підводь мене.
Колишній «майстер золоті руки» і справді добре знав Оболонь та Куренівку. Він відірвався від нашого «хвоста», якого ми йому завчасно вчепили, і розчинився посеред приватного сектору за пташиним базаром. Та ще й встиг десь приховати карабін. А потім мертво ліг на дно. І цим остаточно себе видав. Бо що зробив би справжній професіонал на його місці? Заховав би якомога надійніше зброю, а потім повернувся городами у свою сторожку, де нахабно сказав би тим, хто на нього чекав: «Вибачайте, дорогі радянські міліціонери, а які у вас є докази? Хтось мене зафіксував, тобто, опізнав? Чим я можу довести свою присутність на робочому місці в такі-то дні? А чим ви можете довести мою відсутність? Кажете, хтось схожий на мене, грабував людей? Так он ваш сержант теж на мене схожий. Що ви ще проти мене маєте? На робочому місці не застали? Готовий нести повну відповідальність згідно з Кодексом законів про працю. А не з кримінальним, наголошую. Зараз, хвалити Бога, не тридцять сьомий рік, коли за п’ятнадцять хвилин спізнення давали п’ять років таборів». І найсумніше те, що підозрюваний був би правий…
Звичайно, якби не ті ляпала з райвідділу і шизонутий кадровик, ми б учинили інакше. Слідкували б за ним удень і вночі і, врешті решт, скрутили б на місці чергового злочину. А може б, не чекаючи, самі цей напад спровокували б. Оскільки сексуальний момент для нашого «партизана» не мав ніякого значення, підсунули б йому, як «підставу», кількох хирлявих інтелігентів в окулярах… і зі званням майстра спорту СРСР по самбо. Вони б цього «партизана» навколо його карабіна вузликом зав’язали. Але, знацця, не судилося.
Федорчук таки придумав, що йому робити з нашим «фантом». Ні, він і не збирався рятувати честь пограбованої тещі свого заступника. Він вчинив, як справжній єзуїт. Доповів Щербицькому, що «дев’ятка» (дев’яте управління КДБ по охороні керівників партії і уряду, - авт.) поки що не в змозі гарантувати повну безпеку шановному Ве-Ве під час поїздок на дачу в Петрівцях. Бо міліціонери генерала Головченка бездарно проґавили особливо небезпечного озброєного злочинця і той зараз швендяє з армійським карабіном у руках уздовж урядової траси.
Ве-Ве прореагував адекватно.
Я чекав, що одразу розпочнеться роздача слонів, покарання всіх причетних, починаючи від вищезгаданого кадровика і закінчуючи одним надміру самозакоханим старшим інспектором міської Управи, але, але, але… Кадровика, звісно, вигнали ік бісовій матері. І навіть ненадовго посадили за розголошення державної таємниці. Щоправда, не одразу, а десь згодом.
Стосовно ментів, то Генерал викликав усіх, хто був під рукою і сказав у властивій йому манері:
- Товариші лягаві, в ружжо! Ніхто нікуди не розходиться. Цілодобова готовність! Спати, харчуватися, перекурювати і відправляти природні потреби будете водночас. Ловимо «партизана». Як кому не подобаються умови праці, хай пише рапорт, але після закінчення операції. Одне слово - настукала якась падла. Самому Міністру ґнота вставили.
Ми й без начальника розуміли, що таке наполоханий любитель із карабіном в руках посеред столиці. Тому ніхто не ремствував. Швиденько розбилися на групи, позалишали засідки на квартирах родичів та друзів підозрюваного, а самі заходилися прочісувати горища і підвали, руїни, недобудови та зелені зони.
І тут я зробив першу помилку у цій справі, а вона потягла за собою наступні. Мені чомусь дуже не хотілося висиджувати довгі години в тісній «хрущовці» під переляканими поглядами рідних і близьких підозрюваного. А надто - допитувати дружину, точніше, схиляти її дати свідчення проти власного чоловіка і батька її дітей. Ні, я розумію, що працюю в карному розшуку, а не в інституті лікувальної косметики, що навпроти Центрального універмагу. Але саме цей неприємний момент я вирішив відкласти на потім, коли затримаємо «партизана». Окрім того, весна була в повному розпалі, вона стрімко переходила в літо, у квартирах було жарко, а на вулиці, особливо в тіні - приємна прохолода. На додачу того року звереснула мода дівчатам не носити ліфчики. І моє інтимне життя одразу набрало нових вимірів. Одне слово - я напросився шастати вулицями і перетрушувати підвали та горища.
Та от біда, щоб не сказати гірше - дні ставали довшими, ночі коротшими, а наш «партизан» жодного разу не засвітився. З міста за всіма агентурними даними він не втік, отже, ліг на дно. Але де? Знову ж таки, жодної втішної інформації.
Полювання на озброєного бандюгу - паскудна справа. Бо він має перед тобою ту перевагу, що не просто озброєний, а й стрілятиме без усяких інструкцій. А ми вимушені за будь-яких умов чітко дотримуватися правил, вигаданих якимсь кретином, котрий не те що не нюхав оперативної роботи, а й ніколи не тримав у руках зброї. Якщо мені скажуть, що все це напридумував мудрагель із прокурорських, то я не здивуюсь. От послухай:
Перш, ніж застосувати зброю, працівнику міліції слід голосом чітко і виразно попередити підозрюваного про свої наміри. Потім зробити попереджувальний постріл угору, а якщо працівник міліції не впевнений, що підозрюваний зрозумів усю серйозність ситуації, то слід повторити попереджувальний постріл. І лише після цього повести вогонь на ураження, уникаючи влучання куль у життєво важливі органи підозрюваного.
Розумієш, «після цього»! Після того, як випадково залишишся живий. Я тобі іншим разом розкажу, у що це нашому брату менту обертається. (див. у наступному томі повість «Непосидючі покійнички» - авт.) І зауваж - якщо матимеш достатньо глузду в макітрі не дотримуватися цих правил дуже вже буквально, баєчка про те, що затримуваний був поранений у дупу, бо з переляку високо підскочив і у польоті зустрівся з попереджувальною кулею, (див. роман «Поїзд, що зник», - авт.) спрацьовує лише раз.
Підозрюю, що наказ про моє негайне звільнення з органів уже був заготовлений. Просто начальство вирішило до певного часу не вискакувати з ініціативою, як Пилип з конопель. Інша справа, коли пройдуть усі відведені строки, і на вулиці Богомольця або, не дай Боже, у Конторі зацікавляться результатами розшуку - от тоді наш гуманіст Генерал стане струнко і доповість: затриманого немає, зате є винний. Старший інспектор Сирота, він у нас уже давно не працює. Звільнений зі служби в органах рішенням офіцерського суду честі.
Що це за інстанція така, я толком не знав. Бо у нас в Управі суд честі був чимось на взірець бабая. Ним нас лякали, але до нього поки що ніхто не втрапив. Однак мені чомусь не хотілося зробити з цієї страшної казки ще страшнішу реальність.
Проте, раптом сталося таке, про що довго розповідали всім салагам, котрі приходили на службу в київську міліцію. Було це через три доби, три безсонних доби біганини, пошуків і розшуків здимілого «партизана». Ми якраз прочесали всі залізничні пакгаузи та будки від станції «Київ-московська» аж до Видубицького монастиря. Вже вечоріло і начальство зглянулося:
- Відпочивати до шостої ранку, вас підмінять курсанти з вищого училища.
Троє хлопців з групи і я видряпалися по вулиці Кіквідзе до гастроному неподалік Печерського мосту. Народу було небагато, але ми розділилися. Хлопці зайняли черги до різних відділів, а я став до каси. Рештки сил ішли у мене на те аби не заснути отут-таки, навстоячки, як той кінь. І тут хтось ззаду не дуже ввічливо стукнув мене по плечу і гукнув у саме вухо: «Ворушись, чого став? Черга…»
Я обернувся аби відгавкнутися нахабі і остовпів. Бо за мною стояв власною персоною особливо небезпечний злочинець, якого вже другий місяць надаремне шукала міліція за пограбування зі вбивством одного багатого тіньовика десь у Дніпропетровську.
Ми не були особисто знайомі. В усякому разі, моя фотографія не висіла у нього на стінці, приколота поряд із портретом Брежнєва. Але щось він, напевне, «протелепатив», бо сягнув рукою за борт спортивної куртки.
Я не став повторювати його помилки і втопив свого кулака йому у сонячне сплетіння. А потім іще додав свій улюблений прийом: удар обома стиснутими руками згори по потилиці і вчасно підставлене під перенісся коліно. Це сталося так блискавично, що черга навіть не встигла обуритися. Мої колеги з криками: «Я за вами, я зараз!…» підбігли, коли я вже одягав на непритомного бандита наручники. Вражений народ мовчав, ловлячи дрижаки.
«Швидка допомога» привела затриманого до свідомості вже в Управі. Він ушморгнув носом криваві соплі і прошелестів:
- Давай, начальнику, папір, напишу «щиросердне». Бо як настали такі часи, що менти на кожному кроці - то нема чого тут видригуватися і клеїти горбатого до стінки.
- Може, відлежишся у в’язничній больничці, а вже потім усе намалюєш?
- Ні, начальнику, належні процедури я вже від вас одержав. І що цікаво, по дорозі до каси.
Потім він дряпав ручкою по паперу і тихо бідкався:
- Що ж це воно за життя? Справжній блатний і пачки цигарок не купить без того, щоб йому лягавий в дихало не заїхав! Хоч у «зону» не встромляйся - засміють пацани!
…Мій щасливий випадок, звичайно ж, був поданий «нагору» як результат складної планомірної операції по розшуку і затриманню вбивці. Міністр із полегкістю витяг ґнота, встромленого йому за «майстра золоті руки» і навіть висловив сподівання, що колектив нашої Управи і надалі, і так далі, і таке інше. А нам дали переспати аж дванадцять годин!
Коли ми відмилися, відіспалися і поголилися, то почало здаватися, що справа «партизана» потихеньку перетвориться у черговий «висяк». Напевне, він все ж таки дременув кудись із Києва. Залишалося сподіватися, що десь там він втратить пильність і зайде одного дня до продмагу аби зайняти чергу за тамтешнім ментом у цивільному. Замполіт на урочистій літучці з нагоди затримання вбивці тіньовика так і ляпнув:
- Наше щастя, що отой із карабіном нікого не застрелив. Бо тоді б нам нічого не допомогло. Нехай би ми навіть усі «висяки» розкрили.
- А тіпун тобі на язик! - спересердя гукнув Старий, який загалом намагався з нашим комісаром не заїдатися. Мені здалося, що він навіть тишком перехрестився під столом. Але було пізно.
Колишній слюсар не дав нам навіть перевести подих. Бо наступного ранку за площею Шевченка, неподалік автовокзалу «Полісся» знайшли два трупи. Відпускники - будівельники з Чорнобильської АЕС - не доїхали додому. Обох убили пострілами з карабіна в голови. Гроші, речі і документи зникли. Експертиза досить швидко встановила, що стріляли з армійського карабіна на базі мосінської «трьохлінійки» зразка тисяча дев’ятсот тридцять восьмого року.
Єдиною підставою для маленької втіхи було те, що згідно з результатами балістичної експертизи куль та гільз, із цієї рушниці ще нікого не вбивали. Після сорок п’ятого року і до вчорашнього дня. Це втішало. Більше того - фактично цього карабіну вже давно не існувало, його одразу після війни передали міністерству освіти як учбову зброю, а потім списали в металолом. Але що з тої освіти візьмеш, коли на головного партача вже затвердили міліцію.
Нам не треба було нічого казати. Начальству теж. Навіть миршавий пацюк, загнаний у куток, чіпляється собаці в горло. Ми загнали «партизана» у безвихідь - він і почав кусатися.
І все ж таки ми його ледь не проґавили. Він ховався від нас у геніально простий спосіб. Того року літо було дуже жарким. Люди почали купатися ще на початку травня. А в червні всі пляжі в Пущі Водиці були переповнені з ранку до вечора. Той, кого ми шукали, роздягся до трусів і вилежувався спокійненько на сонечку. На нього втрапив «найзеленіший» з нас - молоденький дільничний інспектор з Оболоні. Саме йому спало на думку зняти штани і пройтися понад берегом, начебто роздивляючись дівчаток у сміливих купальничках. На щастя, вистачило розуму не кидатися на «партизана» з криком: ви заарештовані! Хлопець побіг до нас.
Далі все було справою техніки і досвіду. Ми не брали його на самому пляжі - ану раптом у нього під одягом лежить ніж чи ще якась зброя? З такого станеться. Роздобув же він десь карабін. Ану в тому місці, де він його спіонерив, ще й іменний маузер товариша Котовського зберігався? З патронами.
Враховуючи гіркий досвід затримання петеушника, ми дочекалися, доки наш клієнт почвалав до туалету, відбув там належне - і прийняли на виході. Отут скоїлася маленька придибенція, така собі дрібничка, на яку я навіть спочатку не звернув уваги. Слюсар знався на металі, але не на бійці. Тому фактично не чинив опору. Але я трошки посковзнувся, коли проводив захват і це здоровило вдарилося вилицею об мій лікоть так, що у мене рука затерпла. А в нього одразу набубнявів здоровенний синяк на пів обличчя. Це вже потім ми дізналися, що у хлопа були дуже слабкі судини, а відтак навіть при невеликому, слабенькому ударі виникав непропорційно великий синець.
Привезли ми його до Управи, посадили, дали водички, потім - закурити. Я розпочав допит за формою: як звати, коли і де народилися, ким будете, де прописані? Фіксую в протоколі, коней не жену, але даю зрозуміти, що два вбивства і п’ятнадцять епізодів збройного пограбування - то вам не тещу до першоджерела послати. Навіть при свідках і дільничному. Потім з усією делікатністю починаю пояснювати, що він сам повинен усвідомити практичну безвихідь ситуації і покластися на чудо, яким у даному випадку є щиросердне визнання. А суд, мовляв, зарахує і ударну працю на уславленому підприємстві, і перемоги у соцзмаганні, і двох маленьких дітей… дивлюсь, він теж на душевну розмову настроюється, бо просить ще цигарку. Я даю, я добрий. І то не якусь «Приму» витягаю, котра «мейд ін Прилуки», а «Дніпро»! Сам теж затягуюсь із насолодою. Сидимо, мовчимо, дим пускаємо, на взаєморозуміння настроюємося.
Я ще свою сигарету до кінця не докурив, як зрозумів: «партизан» у мене не з фраєрів. Інший би мені давно вже в ногах валявся і туфлі цілував. Мовляв, рятуй, начальнику, бо я дурню впоров, а жить так хочеться!
А цей мовчить. І вже єхидненько так позирає. Доведеться притиснути.
- Зрозумій, хлопче, дурником кидатися сенсу немає. Не та у тебе ситуація.
- А яка?
- Глухий кут! П’ятнадцять епізодів збройного грабунку, по кожному - заяви потерпілих. Поки що п’ятнадцять. Бо як Оболонь дізнається, що ми тебе пов’язали, набіжить решта покривджених. І черга стоятиме… сам знаєш…
- Ну, це ще довести треба. Заяву написати - це як дурному з гори побігти. Хіба мало у нас по району бандитів лазить? Чому обов’язково я?
- По-перше, грабували мирних жителів лише під час твоїх нічних змін. По-друге, всі напади здійснені на відстані десяти-п’ятнадцяти хвилин швидкої ходи від твого об’єкту. Бігцем - ще швидше. По-третє, твоя зброя. Карабінів під носа людям в Києві не стромляли років так… від сорок восьмого, здається.
- То все слова.
- Не перебивай дядю. По-четверте, якщо ти святий та божий, чого ж ти від нас ховався?
- З жінкою полаявся. Задовбався бути вдома і за тата, і за маму. Ну і вирішив: хай без мене трохи поживе, а я хоч відісплюсь від того крику.
Пропустив я тоді ці слова повз вуха - щодо дружини і крику вдома. Каюсь! Поспішав дотиснути:
- Як за великим рахунком, хлопче, то ми всі ці грабунки можемо й не розслідувати. Тільки час та папір переводити. Бо двоє вбитих тобою на автостанції - це розстріл з гарантією. Не відкрутишся.
- Доведіть, що то я!
- Ну, знов за рибу гроші. Ти ж про відбитки пальців чув або читав? На дурного ж не схожий, тож знаєш, що це таке. Карабіна твого ми й справді не знайшли. Але знайдемо. Я тобі всю його історію можу розказати. Але то таке… головне, що гільзи ти забрати не встиг. А на них - твої пальчики. Тож можна коней не гнати, а спокійненько підшивати відбитки до справи. Залізний доказ!
- Що мені світить?
- Я ж тобі казав: розстріл. Тільки не вигадуй друга Васю, котрий і карабіном бавився на Оболоні, і будівельників застрелив, а ти тільки пару разів у нього взимку зброю позичив і на зайчиків у Пущу Водицю вибрався. От звідки начебто твої відбитки на патронах.
- Спасибі за підказку.
- Будь ласка. Але врахуй: можеш Васю вигадати, Петю, Колю, яких ми, звісно, не знайдемо. Але для слідства це ще краще.
- Чому?
- Бо по вбивству не одна стаття є, а кілька. По одним - «зона» світить, але без розстрілу.
- Це в яких випадках?
- Це коли ти сам «партизанив». А з Васею, навіть якого не знайдуть, це вже інша класифікація. І стаття інша. Сімдесят сьома! Вбивство з корисливих мотивів у складі організованої групи з двох і більше людей. Однозначно розстріл. Тобі - так точно. Бо ти у нас в руках, а Васю ще шукати треба.
- А якщо без Васі?
- Господи, я ж тобі від самого початку про що кажу? Про те, що чудеса бувають навіть у радянських судах. Ти ударником комуністичної праці був? Був. Рекорди ставив? Ставив. «Вражих голосів» ночами не слухав? Політику партії та уряду під сумніви не ставив? Анекдоти про Брежнєва навіть на п’яну голову не розповідав? От бачиш! Судимостей, затримань, штрафів за перехід вулиці у невстановленому місці немає? Теж згодиться. Плюс дружина і двоє маленьких дітей. Думай, йолопе, тільки швидше!
Колишній ударник трохи помовчав, зрештою наважився і попросив помити руки і дати ще одну цигарку. Я, звісно: мий, можеш навіть мій рушник узяти, тримай цигарку, ось папір, ось ручка, пиши «щиросердне», а я даю тобі чесне ментівське, що за мною не заіржавіє.
Коли раптом двері - «ба-бах!». Крик із коридору: «Ми його у вас забираємо!» І лише після цього влітає таке собі прокурорське цабе у спідничці і ніжки іксиком. Фізія відповідна. А потім одразу:
- Ой, хто це вас так?
Це не до мене, це до затриманого. Вони там у прокуратурі всі ввічливі. Всім «викають», навіть безнадійним. «Партизан» одразу ожив і мовчки в мене пальцем тицьнув. Оцей, мовляв, нелюд роду людського. Прокурорша так на мене зиркнула, наче я її улюбленого котика у помийному відрі втопив.
- Ми його НЕГАЙНО забираємо! А з вами я не прощаюсь - готуйтеся. Ми не дозволимо розпускати руки!
Мене таке зло взяло, що я навіть не заперечив. Махнув рукою, мовляв, беріть оце лайно, ми не збідніємо. Вперше, чи що? Підписав папери без коментарів, випросив відгул, заліз у ванну, напився кави… і там таки у ванні заснув.
Точніше, спочатку я поцікавився, звідки така дивовижна оперативність у нашої прокурорської служби. На затримання баришня з нами не виїздила і взагалі не мала досі ніякого відношення до цієї кримінальної справи.
Якщо чесно, то я не просто поцікавився, а увірвався в кабінет до Старого і загорлав з порогу:
- Товаришу підполковник, яке це «б», а також «г», «д», «ж», «з», «м» і, звісно, «йо» нас прокурорським здає?
- Стосовно «з» - це ти що маєш на увазі? А, зрозумів, наш замполіт. Саме той.
- А це як у нього вийшло?
- Доки ви «партизана» з пляжу в Управу везли, він сів на телефон і розтеревенив, куди тільки встиг, що особливо небезпечний злочинець, який загрожував життю першого секретаря ЦК компартії республіки, заарештований.
- І звісно ж, завдяки замполіту, як представнику партії в правоохоронних органах. Ну, зараза!… Ні, не зараза. Гірше! Інфекція. Бубонна чума!
- Що ти хочеш, Олексо! Прокуратура спрацювала за принципом «хапай мішки, вокзал відходить!»
- Ще й погрожують, Іване Борисовичу!
- Хто конкретно?
- Ну, така: губки курячою дупкою, а ноги іксиком.
- А, ця! Олексо, щиро тобі раджу: тримайся від неї якомога далі.
- Та у мене на неї навіть на безлюдному острові…
- Синку, відставити! Інакше матимеш такого іксика на кар’єрі… і не тільки на кар’єрі… Негайно бери відгули і відіспись. А там подивимося. Може, пронесе. Особливо як цій… збентеженій за наші заслуги орден дадуть. Виконуй наказ!
Я так і зробив. Пішов додому, напустив води у ванну, зварив каву, занурився у воду і там-таки виспався. Снилася дурня - але не будемо про це. Відіспався, повернувся на службу. З прокуратури - анішелесь. Ну, я й раденький, що дурненький.
Служба далі покотилася, минув червень, за ним липень, серйозні блатні, як завжди, «на юга» подались. І нам, лягавим, легше дихати стало. Коли раптом - передають через Генерала виклик до прокуратури. Думаю, чого це раптом? Може, вирішили в якості свідка заслухати? Це траплялось, але дуже рідко. Нехарактерно. Бо як про мене згадували, то викликали прямо до суду.
Від автора: коли я переглядаю зараз по телевізору американські детективи, то мимоволі питаю себе - що сказав би Олекса Сирота про обов’язкове американське правило Міранди, котре має виголосити кожен коп в момент арешту підозрюваного. Ну, те, щодо права зберігати мовчання, права на виклик адвоката і попередження, що все, надалі вимовлене заарештованим, може бути обернене проти нього. Господи, які церемонії, яка турбота про права злочинця! За часів Олекси затриманий часто-густо бачив адвоката лише ПІСЛЯ закінчення слідства, коли справу вже передано до суду. І яке там «право мовчати», коли улюбленою фразою всіх радянських слідчих була сентенція: «Твоє мовчання лише обтяжує твою провину». Я розумію, що сьогодні вчинки Олекси Сироти довели б до гикавки не одного експерта з якогось там Європарламенту, чи як його там… Але він жив і працював в такі часи, коли інших варіантів просто не існувало. І змінити ситуацію можна було лише в один спосіб - вийти з гри. Сироту не врятувало і це…
Олекса Сирота:
Куди дінешся - їду на Різницьку. Хороша назва вулиці для такої установи. Заходжу до нового будинку Прокуратури - краса! В коридорах як чимось і пахне, то виключно свіжою фарбою, а не хлоркою, як у нас в Управі. І стелі високі. Дбають про себе люди. Знаходжу потрібний кабінет, стукаю в двері, заходжу… здрастуйте, давно не бачилися! За столом моя знайома захисниця побитих грабіжників, тільки в петличках вже не чотири маленьких зірочки, а одна велика.
- Поздоровляю, - кажу, - з підвищенням.
Не дякує. Лише на стілець показує. Сідайте, мовляв, бо розмова довга буде. І крізь зуби.
- Ту справу, котру ви, капітан… поки що капітан, ледь не завалили, ми закінчили. Якщо вас цікавить, суд уже відбувся, вирок вступив у законну силу.
Ігнорую натяк на «поки що капітан». Мене часом тричі на день обіцяють розжалувати. Прямим текстом, без натяків. Мені не звикати.
- Спасибі за інформацію. І що хлопу відписали? «Вишку» чи п’ятнадцять?
- Жартуєте, Сирота? Яка «вишка», які п’ятнадцять? Суд розглянув усі обставини і дав три роки «хімії».
Колись Старий пожартував, що збити мене з пантелику можна лише з допомогою буфера тепловоза. Але це був якраз той випадок.
- Чекайте, яка «хімія»? Там же два вбивства і збройний грабунок! П’ятнадцять доведених епізодів! Плюс незаконне зберігання зброї. Та ще якої! Армійського карабіна!
- Ви, капітане, здається, остаточно запрацювалися у своїй ментурі. Звідки зброя? І де ви там побачили грабунок? Було звичайне хуліганство, щоправда, з обтяжуючими. Ось, прошу, послухайте: «Підсудний визнає, що змайстрував із дерева макет карабіна, пофарбував його у чорний колір і з хуліганських міркувань почав лякати ним запізнілих перехожих». Розумієте, громадянине Сирота, людина різко змінила ритм життя… Незвичні умови, нудьга, недопрацювання з боку колективу. Власне, який у нічного сторожа колектив? Зарплату - й то нарізно одержують. Маємо негативний вплив самотності. От він і розважався. Так йому здавалося. Він же, на відміну від декого, філософських факультетів не закінчував, кави на роботі не пив, забороненої літератури не читав.
- Ви, часом, не цікавилися, чого це він раптом ритм життя змінив? І рівень зарплати теж? Одержував двісті двадцять, а тут раптом перейшов на сімдесят. З двома малими дітьми на шиї і дружиною, яка ніде не працює.
- До суті справи це не мало ніякого відношення. Це ви зі своїх слідчих справ детективну макулатуру робите. Судді скаржаться. У нас у прокуратурі це не проходить. Повторюю: людина просто розважалася.
- А гроші і сумки він теж задля розваги забирав?
- Що значить - забирав? Ви там взагалі у себе на Богдана знахабніли! Вибиваєте з людей фальшиві зізнання, залякуєте. Ордени хочете заробить? Заробите. З усією строгістю закону! Між іншим, потерпілі визнали, що підсудний НЕ забирав у них гроші. Вони їх самі ховали від дружин, а звалювали все на якогось грабіжника.
- Пробачте, що, отак усі п’ятнадцять потерпілих вирішили звалити все на грабіжника?
- Які п’ятнадцять? Там було лише два епізоди. І обидва, як ви кажете, потерпілі з переляку кинули сумки з продуктами і втекли. Так що - ніякого грабунку не було, бо він навіть до цих сумок не доторкнувся. Нічого, попрацює знову на благо Держави і більше не буде хуліганити. Не маленький.
- А вбивства?
- Які вбивства?
- За автовокзалом.
- А оце й мене цікавить, громадянине Сирота. Зараз ви візьмете папір і для початку напишете два пояснення. Перше - як ви вибивали з затриманого неправдиві показання проти нього ж. І друге - як ви намагалися почепити два вбивства на безневинну людину аби врятувати себе і все ваше управління від відповідальності за нерозкриття. Попереджаю: ваша подальша доля залежить від щиросердності пояснень. Інакше ви звідси не вийдете!
Замість обуритися, замахати руками, почати виправдовуватись, я чомусь розлютився. Зі мною це не часто буває - аби накотила під самі очі холодна, чорна лють.
- Сподіваюсь, баришня, ордеру на мій арешт ви ще не випросили. Інакше б хапали мене на робочому місці під марш кінної міліції і везли б сюди в наручниках. Що, сучка прокурорська, ще одну зірочку захотіла? А хоч три начепи, фригідкою так і здохнеш! Одержиш від мене пояснення - як рак свисне. Ти про лягавих із анекдотів знаєш, а я серед них живу, бо сам такий. І запам’ятай: твій хуліган безневинний через три роки вийде на волю. Карабіна ви так і не знайшли, бо не шукали. Бігли навздогін за нагородою, аж трусики змокли. Так от: він уже крові спробував, яка вона на смак. Вийде на волю, дістане зі схову карабін і знову почне вбивати. От тоді пригадають і твоє слідство, і твою версію, що мента втопила, зате звіра поміж людей випустила. Тоді й наплачешся, бо я мовчати не буду.
Доки я все це говорив, баришня то червоніла, то біліла, то ставала жовтою, як гепатитник. Але до нормального кольору обличчя так і не повернулося. Проте, я її недооцінив.
- А ти, Сирота, і не доживеш до того дня. Ти забув, що у капезе з колишніми ментами роблять? А тебе туди встромити - раз плюнути і два розтерти. Ми - державний нагляд, державне око! А ти хто? Мент із вищою освітою? Отже, виродок. А виродків топити треба. Аби не розплоджувалися. Іди, поки що гуляй. А мокрі у мене трусики, чи сухі - то мій клопіт. Треба буде - і виперуть, і висушать із задоволенням на власній мордяці. І не такі, як ти!
Я пішов пішки, бо у мене раптом виникло дике бажання напитися. На щастя, від цього емоційного наміру мене порятував сам Ве-Ве, котрий наказав свого часу позакривати всі алкогольні заклади навколо орденоносного заводу «Арсенал». А потім я пригадав погрозу прокурорші і сказав собі: стоп, дурню! Ти вип’єш, тебе одразу заметуть, по дорозі до відділення кудись зникнуть документи, суддя негайно оформить п’ятнадцять діб за появу в нетверезому стані на вулиці, тебе відвезуть до «діда Лук’яна» і начебто випадково встромлять у камеру до блатних. І все. Прокуратура слів на вітер не кидає.
Від автора: практика «ліквідації» невгодних міліціонерів руками кримінальників за часів Брежнєва була досить таки поширеною. «Зробити козу ментам» вважалося хорошим тоном і в прокуратурі, і в КДБ. Цікаво, що для своїх людей, котрі необережно «залітали», у високого міліцейського та прокурорського начальства існували і добре захищені слідчі камери, і спеціальна колонія, де не було жодного блатного - виключно колишні правоохоронці. Називалося це чудо соціалістичної законності «установа номер 13». В народі - «червона зона» для своїх.
Олекса Сирота ніколи не намагався бути «своїм». За те й потерпав.
Олекса Сирота:
По дорозі нічого такого не сталося, щоправда, я переходив вулиці виключно на зелене світло і дуже обережно, а також оминав десятою дорогою всіх підозрілих типів. На роботі, як я й здогадувався, вже все знали. Старий чекав навіть не в моєму кабінетику, а на вулиці, біля головного входу.
- Що ти цій… шпичці у ліфчику наговорив?
- Нічого особливого. Обмінялися враженнями.
- То чого ж у генеральського телефону мембрана вилетіла?
- Фабричний дефект, напевне, товаришу підполковник.
- Сирота, я не повинен цього говорити. Для тебе було б краще, якби ти побув підвішеним, сам знаєш за що, бодай пару днів. Але тут не одного тебе під монастир підводять, а всю Управу. Уявляєш - два трупи і невіднайдений карабін на нас почепили! І хто - нехай би міський прокурор, чи хтось із Генеральної! А то ж - оце нещастя! Їй колись племінник союзного прокурора з великого перепою один раз під спідницю заліз. А потім по доброті своїй, щоб скандалу не було, прилаштував на Різницьку. От вона і гребе під себе, аж голови летять.
- Втішили, товаришу підполковник. Що накажете робити?
- Повернутися, звідки прийшов, зґвалтувати її прямо на столі і тут же, як порядний мужчина, оженитися… хоча, не вийде. Дуже вже ти їй допік.
- Не вийде з іншої причини, товаришу підполковник. У мене на неї навіть під пістолетом не зерегує. Я, до речі, їй натякнув.
- Не зреагує, не зреагує… харчами почав перебирати, Сирота. Пішли до Генерала.
Генерал, всупереч моїм песимістичним прогнозам, аніскілечки не гнівався.
- Капітане, воно, звичайно, жінку треба поважати не тільки Восьмого березня. Навіть якщо ця курва старша від тебе за званням і служить у прокуратурі. Я цю породу знаю. Спочатку вони тримаються на своєму місці тому, що з кимсь сплять. Потім їх не звільняють, бо вони колись із кимсь спали, а раптом і досі сплять? Потім ще якийсь час тримають, бо ж незручно виганяти жінку тільки за те, що вона з кимсь колись виспалась, а потім цим козиряла. Зате, коли всі строки проходять, її так викидають за двері - летить далі, ніж очі бачать. Але то таке… як ти кажеш - лірика. Зробимо ось що: ви, товаришу підполковник, підготуйте службову записку на ім’я прокурора міста, що до закінчення службового розслідування поведінки капітана Сироти в такій-то кримінальній справі Управління не вбачає необхідним розпочинати проти нього слідчі дії з боку прокуратури. Я підпишу. Тепер щодо тебе, капітане. Звичайно, можна було б забрати твою зброю, посвідчення і погнати додому, аби ти сидів і чекав, доки старші товариші вирішать, що з тобою далі робити.
- От і я кажу, товаришу генерал, що треба було б Сироту з педагогічних міркувань у куток поставити. Голими колінами на гречку.
- Згоден. Але гречку видають тільки діабетикам і тільки за рецептом лікаря. Тож не будемо переводити дефіцит.
З інтонацій Генерала я відчував, що голим по кропиві мені таки доведеться побігати. Але виключно з власного бажання, а не під прицілом прокуратури. І це поволі повертало мене до життя. Генерал зрозумів, що я оцінив ситуацію і звернувся до Старого:
- За правилами я мав би спровадити капітана Сироту на час службового розслідування у відпустку. Але то завелика розкіш для Управи. У нас не вистачає людей - і тут, і в районах.
Старий зі зрозумінням закивав головою. Генерал десь навіть зрадів:
- От і домовилися! Іване Борисовичу, якщо надійде офіційна «бомага» від іксанутої прокурорші, відповісте без узагальнень: тимчасово відсторонений, ведеться службове розслідування. Про результати… і так далі.
- У мене в розшуку теж жодного зайвого оперативника немає, товаришу генерал. Та куди подінешся. Сьогодні ця дурепа верещить: де карабін? Завтра з тим же запитанням з’являться інтелігенти від Федорчука, а післязавтра… мовчу, мовчу, мовчу! Єсть! - відсторонити. Єсть - у разі чого повідомити.
- Капітан Сирота! З завтрашнього дня я відряджаю вас у розпорядження Шевченківського райвідділу. Зональним інспектором на Татарку. Тимчасово. Хоча - слід подумати. Але час є. Прошу працювати по-чесному. І ще, Олексо, якщо побачу тебе або в Управі, або навіть коло неї - сам візьму за шкірки і відвезу на Різницьку. З тельбухами. Не чую?…
- Єсть! - відбути, єсть - працювати, єсть - не показуватися в Управі і поблизу неї. Навіть уночі.
- Йди! Але затям: це востаннє. Не чую?
- Востаннє, товаришу генерал! Ліміт вашого терпіння щодо мене вичерпався. В черговий раз.
- Ой, колись дожартуєшся, Сирота! Передай усі свої справи Іванові Борисовичу, а «стєчкіна» залиш собі. Мало що… місця на Татарці дикі, кажуть, взимку й досі вовки з Куренівського цвинтаря забрідають.
- Цілком реально, - погодився Старий. - Вночі ярами, повз стадіон «Спартак» - і на Смородинку. Цілком! Хоча до зими ще далеко.
Назавтра я прийняв майно рухоме і нерухоме. Рухоме - трьох дільничних із шести за штатом, старшину, молодшого лейтенанта та ветерана, що засидівся у старлеях. Нерухоме - службове приміщення на першому поверсі довоєнної п’ятиповерхівки з мансардами. Проектували його як двірницьку - із запасним виходом у двір, коморою для лопат та мітел, кухнею і тісненьким туалетом з чавунним унітазом і таким же бачком під стелею. Коли смикали за дротяну петлю, прикручену замість ланцюжка, бачок випльовував мізерну порцію води і починав зітхати, мовляв, він усе на світі бачив, а от стати свідком заміни труб йому, певно, не доведеться.
Плиту з кухні чомусь демонтували, але залишили кран із раковиною. Напевне, щоб стромляти під струмінь холодної води гарячі голови.
У невеличкому передпокої під стіною, до якої колись назавжди припасували чотири алюмінієвих гачки для верхнього одягу, дорозсихалися три старі стільці і клишоногий ослінчик.
- Головне, що не по-панському, - підсумував я оглядини. - Жодний перевіряючий не скаже, що міліція порозводила собі хороми, мов ті письменники.
- Знайдуть щось інше, - заспокоїв мене підстаркуватий старлей, - служба у них така: людям життя псувати.
Його колеги промовчали, а я подумав: старшина служить за обіцяну «гостинку», молодший лейтенант - за направлення до вищої школи міліції аби повернутися звідти у нашу Управу або й на Богомольця. Ветеран догрібає до пенсії. Я відбуваю покарання. Цікаво, чи залишився ще в Києві бодай один нормальний дільничний із тих, що коли біда, люди біжать до нього, а не до телефону.
- Ви, товаришу капітан, на роботі не дуже засиджуйтеся, - попередив молоденький старшина, - бо тут у молоді звичай є такий: новим дільничним хрещення влаштовувати.
- Водою з вікон обливають?
- Шиби б’ють. Першого ж вечора.
- Нервова у вас молодь. Не інакше як у ранньому дитинстві няньки їх міліціонером лякали.
- Тут така публіка, - додав старлей, - що і лякати не треба. Кожний третій сидів, а кожний другий притягався. Особливо ті, що в дореволюційних клопівниках на Юрківській живуть. І в приватному секторі коло старого цвинтаря.
- А яка спеціалізація?
- Широкий профіль, як у сільських механізаторів. Самогон, браконьєрство, крадіжки майна - державного і особистого. Хто розумніший - дефіцитом на Житньому базарі спекулює. Хто відважніший - контейнери на «Київ-товарній» чистить. А ще маємо своїх циганів. Вони, щоправда, на Хрещатику людей дурять: косметика з гуталіну, фальшиве золото… ну, звісно, «позолоти ручку, то погадаю»…
- Багата ти на таланти, Україно, - зітхнув я і подумки подякував Генералові.
- Ледь не забув! - похопився ветеран. - Проституція!
- Де?! - зрадів я.
- У вас під боком. Через дорогу. Одноповерховий будиночок бачите? Сімейний бардак. Мамуня - проби ніде ставити. Афоризм, крадіжки на довіру, звідництво. Персонал - п’ять її дочок.
- Скільки-скільки?
- П’ять! Всі від різних батьків, як водиться, і всі курви. З тринадцяти років. І не дивіться ви так на мене, товаришу капітан. Наче ви не знаєте, що у нас легше секретаря обкому зняти, ніж шалаву за проституцію притягти.
- Знаю. Стаття про притони розпусти є, а щодо проституції - немає.
- Так ото ж!
- А за дармоїдство притягати не пробували?
- Яке дармоїдство, товаришу капітан? Вони ж працюють! Аж гай шумить. Правда - без патенту.
- От-от-от! Оформлюйте незаконну трудову діяльність.
- Зараз! Це ж їх треба на гарячому зловити. В момент передачі грошей за послуги. То що я маю - над ними зі свічкою стояти?
- Облаву зробіть. Наші з Управи допоможуть. Сказав би навіть - із поросячим вереском.
- А що облава? Мамуня скаже - до дочок кавалєри прийшли. А чого вони без штанів? - бо з серйозними намірами. А чого щоночі інші? Ну ви ж, товаришу міліціонер, знаєте, яка зараз молодь перебірлива. Це ж не так, як я колись: аж два роки одному тільки майору конвойних військ давала - і більше нікому.
Ми посміялися, домовилися зустрітися завтра об одинадцятій, після чого дільничні розбіглись, а я залишився, доки двірничка на моє прохання наводила в цій новій «шпаківні» бодай якийсь лад у обмін на півмішка порожніх пляшок, знайдених мною у шафі для паперів.
Ветеран не помилився. «Хрестителі» не забарилися. Ледь стемніло і вулиця спорожніла, як у підворітті чотириповерхівки, що на розі, замерехтіли невиразні тіні і чотири вогники цигарок. Я обережно, не вимикаючи світла, вийшов на темну кухню, пововтузився зі старим іржавим засувом, тихо прочинив двері і вислизнув у двір. А звідти - під стінкою, ховаючись у густу тінь будинку, підійшов до підворіття на таку відстань, що міг би згасити цигарку прицільним плювком. Але не став цього робити.
Тіні нарешті матеріалізувалися у чотирьох отроків, зовсім не подібних на вигляд на випускників музичного училища імені Глієра. Телепні покидали недопалки на асфальт, озирнулися на всі боки і підтяглися ближче до освітленого вікна опорного пункту. Один із них вийшов вперед і жбурнув щось у вікно, за яким я кілька хвилин тому розмірковував про сенс буття. Камінь втрапив не в шибу, а в раму і відскочив. Повторити спробу отроки не встигли.
Чим хороший у аналогічних ситуаціях звичайний спортивний стартовий пістолет? По-перше, з нього навіть випадково не заподієш шкоди. Хіба коли вистрелиш упритул. По-друге, він дає звук, що не поступається обрізу трилінійної гвинтівки і лише трохи тихіший за постріл тридюймової армійської гармати. По-третє - водночас із пострілом зі ствола виривається добрячий стовп вогню, що в темряві виглядає особливо вражаюче. Ось чому я час від часу залишаю свого «стєчкіна» в сейфі зброярської кімнати, але зі стартовим пістолетом не розлучаюся ніколи.
Після першого «ба-баху» той жлоб, що пожбурив камінь, підскочив, упав на асфальт і накрив дурну голову руками. Ще не стихло відлуння від четвертого пострілу, як решта сміливців на бігу трощили флору вже десь між вулицею Фрунзе і Петрівкою. Заповідалося на світовий рекорд із кросу по пересіченій місцевості.
Світло в усіх квартирах на Овруцькій і Айвазовського вимкнулося, як по команді. Тільки з єдиного освітленого вікна кострубато лунав «етюд Черні для фортепіано» в супроводі жіночого вереску:
- Грай, скотино безвуха, грай, бо я тобі зараз пальці повідламую!
Я заховав свого пугача у внутрішню кишеню і підійшов до фігури, що лежала на асфальті. Хлопак був живий, бо не тільки дихав, а й відтворював деякі інші фізіологічні звуки. Я штурхонув його носаком:
- Вставай!
- Не можу! Я мокрий.
- Тоді лежи і слухай. Сьогодні я добрий, тому стріляв у повітря. Наступного разу зроблю ваших дітей сиротами.
- У мене ще нема дітей…
- Тим краще, не будеш розмножуватися. Лежи і сохни. А виступиш іще раз - розкажу всій Татарці, як ти, ледь побачивши лягавого, напудив з переляку у штани.
- Дядьку, не треба! Краще заберіть у капезе!
- Буду ще я тобі біографію робити. Обійдешся!
Наступного ранку я приймав громадян. Точніше, вони прийшли самі, дізнавшись про появу нового дільничного. Напевне, у цій найвищій точці Києва чутки поширюються набагато швидше, ніж на Подолі чи Куренівці.
Першою рівно о восьмій об’явилася бабця в темній хустині, зав’язаній під підборіддям, довгій чорній спідниці, старомодній кофтині такого ж кольору і старих хромових чоботях чоловічого крою.
- Товаришу міліціонер, або ця профура перестане вибивати свою чечітку, або я пожалуюся товаришу Калініну!
- Яка профура?
- Ну, та, що наді мною живе.
Посилання на всесоюзного старосту, котрий помер майже тридцять років тому, одразу викликало у мене певні підозри. Але я сам був не в тій ситуації, щоб перебирати харчами, тому ввічливо пообіцяв обов’язково все з’ясувати, вжити заходів і повідомити. Задоволена бабця подибала собі, а на порозі замалювався ветеран Першої Світової, громадянської і всіх наступних воєн, персональний пенсіонер місцевого значення і так далі і таке інше. Цей зажадав аби на вибори йому приносили додому не лише бюлетень з урною, а й дефіцитні продукти з виїзного буфету на виборчій дільниці. Я так і не второпав, яке відношення до цієї делікатної проблеми має міліція, але пообіцяв на наступних виборах (а до речі, коли вони?) цей недолік виправити.
Коли об одинадцятій надійшли мої дільничні, я вже був у милі, мов той кінь.
- Тепер ви зрозуміли, товаришу капітан, - пояснив вічний старлей, - чому на нашій роботі люди довго не тримаються? Клімат тут специфічний!
- Зрозумів. Визнаю і каюсь.
- Бабця Межинська заходила?
- Менжинська? Вдова покійного голови ОДПУ В’ячеслава Рудольфовича?
- Ні, Ме-жинська. З одним «н». У хромових чоботях.
- Котра Калініну скарги досі пише на сусідку? Заходила.
- Та сусідка вже десять років, як померла, а бабця все скаржиться.
- А ветеран усіх воєн - він що, теж теє?…
- Ні, ветеран справжній! У Котовського воював. Але стаття по медичній частині - в наявності. Стосовно голови.
- Фронтова контузія?
- Еге… котра Сталін Йосип Віссаріонович! Цей котовець з його ласки вісімнадцять років у таборах кайлом махав. Тож самі розумієте… але він тихий. Тільки перед виборами у нього загострення. То його або вдома під замком тримають, або у психушці, якщо місце є.
- Дивні діла твої, Господи, дуже дивні. А багато у вас таких на районі?
- Як я ще починав - більше було. З таборів повертались якраз. А зараз вимирають потихеньку. Одна у них радість залишилася - раз на місяць до ветеранського магазину доповзти, там у них щось наче клуб старих більшовиків.
Від автора: я особисто не належав до жодної з категорій радянських громадян, ощасливлених можливістю, як тоді казали, отоварюватися в одному з закритих магазинів-розподільників. Проте якось колега, що прихворів, попросив мене одержати чергову пайку продовольчого дефіциту для родича-ветерана, котрий у свою чергу вже не виходив із хати навіть на балкон.
Цей розподільник ховався на тилах звичайного овочевого магазину між Московською і Голосіївською площами. Родич колеги був неабияке цабе - п’ятдесят років стажу в КПРС, до 39-го року слідчий «важняк» у прокуратурі, потім військовий прокурор, голова трибуналу. А після війни - прокурор одного з найбільших районів Києва. І чим же йому віддячила рідна партія і радянська влада за всі звитяги?
Я запам’ятав на все життя: півлітра кукурудзяної олії, дві банки шпротів на межі терміну придатності, зім’ята банка горбуші в оливі, кілограм зеленої цибулі, половину ваги якого складала грязюка, та банка індійської розчинної кави радянської розфасовки з підозрілим запахом перепаленого в сільській кузні заліза в суміші зі смородом самої кузні і коней, яких там підковували.
І це все! За свої ж гроші, раз на місяць.
Стосовно ж номенклатурної еліти, то її не отоварювали, а завантажували практично без обмежень у спеціальному котлопункті на Печерську - у дворі навпроти Держбанку. Звісно, самі вожді пролетаріату і навіть їхні дружини туди не їздили, а надсилали помічників чи референтів. І вже ті напихали багажники службових «волг» вірменським коньяком, ікрою червоною та чорною, баликом і шинкою, ковбасою напівсирого і сирого копчення, гранульованою кавою, розфасованою там, де вона росте, а не у Львові чи Одесі.
Це сьогодні той номенклатурний рай, як казали в народі, «панського розподільника» виглядає бідним родичем на тлі навіть пересічного магазину в нормальному райцентрі. А тоді то була стіна між партією і народом, набагато вища і міцніша, ніж Кремлівська.
Олекса Сирота:
На четвертий день свого заслання я прийняв перше бойове хрещення.
З вечора запрацювався над паперами, котрих тут, виявляється, було не менше, ніж у нас у розшуку. Тому додому не поїхав, а вирішив переспати в опорному пункті на завбачливо привезеній з дому розкладачці. Ліг - і під фортепьянні етюди та вереск невдоволеної матусі з будинку навпроти заснув.
Ледь сонце встало, як дільничний, котрий старшина, лупає в двері:
- Товаришу капітан, вставайте! У нас шкандаль на всю губу! Гастрономчик, що через стінку від вас, обікрали!
То не просто шкандаль, як казала Проня Прокопівна. То ганьба джунглям! Обчистити торгівельну точку під носом у зонального дільничного, який дає хропака через стінку - то, сам розумієш… як казала Ніна Жарикова, добра знайома нашого Старого, повний пардиманокль!
Гастрономчик, про який ішлося, був невеличким, але не слабеньким. Зранку тут можна було навіть м’яса настояти. Щоправда, тільки мороженої яловичини, але це краще, ніж нічого. Головне - виторг був непоганий, бо двічі на день через цю точку пролітав потік працівників величезного інституту автоматики, а вдень у горілчаному відділі ґрунтовно затоварювалися постояльці єдиного на кутку готелю «Спорт». Переважно чемпіони з роздрібного продажу цитрусових на Бессарабці.
Доки я однією рукою вмивався, а другою нашвидкуруч голився и чистив зуби, старшина описав ситуацію. Ввечері напередодні експедитор добряче запізнився і привіз товар хвилин за двадцять до закриття. Природно, обидва вантажники гастроному були вже п’яні. Ні, вони все витягли, перетягли і навіть поставили. Але коли заносили останній ящик, то переплутали вітрину з дверима. На щастя - без шкоди всім, крім вітрини.
Щоб довго не морочитися, хлопці разом із продавщицями виламали великий шмат дерев’яної огорожі з сусіднього довгобуду, притягли, поставили його впритул до дірки у склі, ще й підперли двома стовпчиками. І розійшлися.
О пів на восьму продавщиці з’явилися на робочих місцях - і одразу побачили, що стовпчики валяються на асфальті за кілька метрів, а імпровізований дерев’яний щит відсунутий. Дочекалися завмага, відчинили двері, звірили наявність із відсутністю, здійняли крик і подзвонили в міліцію. А хто з ментів найближче до місця злочину? Не райвіддільські, вони сидять у Рильському провулку біля самої площі Богдана Хмельницького. Підвідділ - на Сирці за двома діючими і одним старим цвинтарем. А от дільничний - за два будинки куток знімає. Видзвонили, він одразу по мою душу.
Прибігаємо, дивимося: батальний живопис пензля Верещагіна: продавщиці виють, завмаг обіцяє повіситися в м’ясному відділі (бо тільки там є гак), місцевий люд уже випадає з вікон і балконів, хлопці з підвідділу під’їхали і витягають з машини двох собак-шукачів. А ті невиспані - і теж гавкають.
Та найстрашніше для слідчого - через півгодини по території народ попре на роботу і затопче всі сліди.
Я вже був морально готовий телефонувати в міський розшук і просити підкріплення, аж тут молоденький старшина, котрий досі мовчки стояв перед розбитою вітриною, раптом загорлав:
- Баби - цить! Що вкрали?
Собаки перестали гавкати, жінки плакати, а завмаг пояснив нарешті:
- Два ящики горілки, пів ящика консервів «кілька в томаті», упаковку «Прими», упаковку «біломору» і три блоки «БТ».
- Нащо тобі «БТ», коли ти «біломор» смалиш, - замислився вголос старшина. - Не інакше, якийсь інтелігент до гурту затесався… що ще взяли?
- Три буханці хліба і пів батона ковбаси. Собі на сніданок залишили.
- Більше нічого?
- Нічого.
- Тоді - тихо всім! Баби, я кому сказав? Цитьте! Чи ви хочете за все вкрадене самі заплатити?
Погроза подіяла. Старшина, уважно вслухаючись, закрутив головою. Потім вказав пальцем у бік Смородинки:
- Чуєте?
Ми нашорошили вуха. Пустотливий ранковий вітерець приніс із найближчого гайка фрагмент хорового співу:
- Мати, мати, стала коло хати, а навкруг в диму село…
Від такої наруги над шедевром композитора Шашкевича ми остовпіли. І тільки старшина не втратив гумору:
- Наші люди. Не блатняк. Патріоти. Пішли брати їх, поки тепленькі… гей! Собак заберіть у машину! Тут по-чесному крали.
- А раптом опір вчинять? - стривожився вже на ходу хтось із підвідділу.
- Їх троє, - відмахнувся старшина, - двоє несли по ящику горілки, третій цигарки, кільку і хліб. Одну ходку зробили. Пили, либонь, усю ніч. Зараз поправляють здоров’я. Тікати не в змозі, опору чинити теж не встануть. Навпаки, запропонують з ними випити. Я ж кажу - по-чесному крали.
І тільки наступного дня я згадав, де я чув цей оригінальний вислів: красти по-чесному. У того з Толстих, котрий дзеркало російської революції. Ну, щодо мене, то це зрозуміло, а от звідки старшина такий обізнаний? Невже лише прикидається недовченим?
За повсякденними клопотами і не помітив, як закінчилося літо. На самому початку осені мене викликав Генерал. До того рідна Управа жодного разу не цікавилася моєю долею навіть по телефону. У свою чергу я дотримав слова і не показувався на Богдана, не дзвонив і взагалі не мав поняття, як там справи з отою прокурорською п’явкою. Тому виклик до Шефа мене стривожив. І небезпідставно.
Генерал виглядав заклопотаним - і це був кепський знак - але не злим, що трохи заспокоїло. Не обриваючи, вислухав до кінця мій статутний рапорт щодо мого прибуття, згідно з його наказом - і лише потім подав голос:
- Сирота, минулого разу я тебе не розпитав, що ж такого ти наговорив на Різницькій, але прокурорша чомусь цього забути ніяк не може.
Я навіть не зморгнув:
- Поняття не маю, товаришу генерал, яка муха її вкусила. Ми спокійно, по-колежанському обговорили тонкощі розподілу повноважень між нашими відомствами у світлі останніх постанов пленуму союзного Верховного Суду.
Генерал підозріло примружив око:
- Обговорили, кажеш. По-колежанському? Хотів би повірити. Але не виходить. Так от, внутрішнє розслідування ми завершили на твою користь.
- Велике спасибі, товаришу генерал.
- Не мені, а експертам. Вони розкопали в заводській поліклініці за передостаннім місцем роботи «партизана» його медичну карточку. Виявляється, у цього типа якась рідкісна патологія судин. Навіть якщо його комар вкусить, нажене фінгал, як від джеба правою на боксерському рингу.
- І я теж дивувався. Ніхто його не бив, я тільки випадково ліктем зачепив. А прокурорша одразу: пиши пояснення про незаконні методи допиту!
- Не скачи, Сирота, танців не буде. Це сучило повернуло наше пояснення і написало нову скаргу, вже на мене особисто. Що я, мовляв, покриваю грубі порушення соцзаконності і так далі.
- Товаришу генерал, вона, вибачайте, хоч розуміє, на кого «туп» ногою робить? Ви ж не просто начальник столичної міліції, а ще й заступник міністра!
- Ну, понесло дурну бабу, як ту кобилу, котрій шлея під хвіст втрапила. Але це ще півбіди. Конторські у казочку про дерев’яний карабін не повірили.
- От бачите - я ж казав!
- Не перебивай. Не повірили, але тиснуть на нас. Мовляв, знайдіть, доки він ще якомусь ударнику п’ятирічки до рук не втрапив.
- То може я сам того карабіна з дерева виріжу і їм принесу, щоб заспокоїлися?
- Сирота, тобі не вирізати з дерева, а нарізати звідси треба! І якомога швидше. Туди, де міська прокуратура влади не має.
- То про що мова? Дайте мені відпустку, я зашиюсь десь у гори Саяни… чи аж на Камчатку.
- Кому що, а брудному лазня. Це ж падло тебе в розшук оголосить. Тобі воно треба - через увесь Союз в наручниках під конвоєм до Києва вертатися?
- Так, дістала вона нас, товаришу генерал, як той Мауглі з анекдоту.
- Ну, нічого. Повторне службове розслідування влаштувати доведеться. Тоді вона не зможе ордер на твоє затримання виписати. Але… ти знаєш, капітане, що на всяку хитру гайку є свій болт з лівою різьбою? Так от, у нас на твою міську прокуроршу, щоб ти знав, є Республіканська Прокуратура. І одна велика людина звідти має до нас прохання. Їй залежить. А це важливо, в першу чергу - для тебе. Так співпало. Я поважаю товариша з Республіканської Прокуратури, товариш прокурор поважає мене і ми обидва, як каже Райкін - поважані люди. А тобі, Сирота, знову пощастило. Поїдеш у термінове відрядження, як писав Зощенко, до глибокої провінції. Ось тобі телефон, дзвони, домовляйся про зустріч.
- А як же моя Татарка без зонального інспектора?
- А він уже є. Відсьогодні. Твій старшина. Точніше, вже лейтенант.
- Як лейтенант?
- Міністр підписав наказ: за блискуче розкриття серйозного кримінального злочину - пограбування гастроному - хлопцеві присвоїли офіцерське звання і підвищили до зонального інспектора. Вчись, Сирота! Може й тобі колись пощастить. У тій самій провінції.
Я подзвонив, домовився, зустрівся, вислухав, звісно, погодився, спакувався - і відбув. У глибоку, дуже глибоку провінцію. Все це протягом кількох годин.
Не скажу, що цього разу моє міліцейське щастя впало мені в руки, як той пайок із дефіцитними продуктами під професійне свято. Відробляти довелося, та ще й як! Про мою провінційну польку з вихилясами я тобі розповім іншим разом. Бо то довга історія, і я знову забуду, з чого почав. Тому повернемося до нашого ударника комуністичної праці з карабіном навперейми.
Доки я зникав з Києва, потім знову виринав, писав пояснення, відповідав на запитання незворушних офіцерів з відділу внутрішніх розслідувань - минула осінь. Настала холодрига, жіноцтво повитягало з нафталіну те, що тепліше, отже - найдорожче. І по Києву прокотилася хвиля крадіжок хутряного і шкіряного дефіциту. Причому, крали нахабно, серед білого дня: в їдальнях, перукарнях, гардеробах поліклінік, шкіл, вузів і театрів. Включно з філармонією. Заскакували також в установи, відслідковували кабінети, звідки народ традиційно вийшов «на хвилинку» попліткувати в коридорах за цигаркою і чашкою кави - і нахабно хапали все, що кепсько лежить чи висить.
Райвідділи не встигали реєструвати заяви та виїздити на місця злочинів. Тим більше, що часто-густо між самою крадіжкою і її фіксацією проходило від півгодини до повної робочої зміни. За цей час досвідчений злодій міг відскочити на достатню безпечну відстань навіть пішки. А що вже доїхати!
Велике начальство, як завжди, заворушилося, коли поцупили щось хутряне у когось із наближених до номенклатурного тіла. Тож довелося нашому Генералові скликати термінову розширену оперативну нараду. Всі наші служби присягалися, хіба що не навколішки, що зробили все аби упередити і виявити! На жаль, нехарактерний збіг обставин плюс чергова амністія з нагоди чергової річниці-чогось-там не дають поки що можливості бодай з’ясувати, чия це робота.
Генерал слухав-слухав, а потім бахнув кулаком об стіл:
- Товариші офіцери, я теж не дурний! І в Управу не з місяця впав. Я знаю, що начальству навішують і куди саме. Хто у нас головний по спекулянтам? Встаньте!
Відділ боротьби з розкраданням соціалістичної власності слухняно підвівся. Генерал теж встав.
- Тут хтось вдає незайману після семи абортів, товаришу підполковник? Чому мовчить ваша агентура?
Начальник відділу гумору не зрозумів:
- Це не по нашій лінії! От якби все це розкрадали з фабрик чи складів - тоді ми б мобілізували всі зусилля. А тут - особисте майно, не наша компетенція.
Генерал слова «компетенція» чомусь не любив. Відтак ворог особистої власності дістав, як кажуть у народі, не відходячи від каси:
- А ви що, товаришу підполковник, затримуєте і притягаєте тільки тих, хто державу зобидив? А що гроші на наше з вами утримання відраховують із заробленого тою самою простою радянською людиною - не знаєте чи знати не хочете?
- Розумієте, товаришу генерал…
- Не розумію і не хочу розуміти! Всім відділом, на чолі з вами - під магазини, на базари, на легальні і нелегальні барахолки зі списками вкрадених речей у руках. І досить мені нидіти про приватновласницькі інстинкти. Ми не на політзанятті. У нас, між іншим, третина продовольства не в колгоспах з радгоспами виробляється, а у приватному секторі. На присадибних діляночках. Там що - не радянські люди проживають?
Отут виліз наш замполіт:
- Товаришу генерал, звертаю увагу, що сам Щербицький в останньому виступі на партзборах заводу «Арсенал» наголосив, що з приватновласницькими інстинктами, особливо серед членів партії, слід боротися аж до виключення.
Настала тиша. Генерал виразно зиркнув на мене і одразу перевів погляд на люстру, мовляв, не вискакуй, Сирота, бо тебе з прокурорського гачка ще не зняли.
Пауза затяглася. Борці зі спекуляцією, котрі вже налаштувалися на вихід, спочатку зупинились, а потім почали потихеньку сідати на вільні стільці. І тут підвівся Старий.
- Товаришу генерал, дозвольте? До яких пір на наших закритих оперативних нарадах будуть присутні сторонні особи?
Максимум за кільканадцять секунд сенс сказаного дійшов до всіх. Крім замполіта. Він навіть глузливо усміхнувся:
- Іван Борисович має на увазі свого улюбленця капітана Сироту, якого відсторонили від оперативної роботи за порушення законності.
Старий, не дивлячись у бік замполіта, як відрізав:
- Капітана Сироту повернули на оперативну роботу рішенням Республіканської Прокуратури на підставі висновків наших внутрішніх службових розслідувань. А я маю на увазі того, кого у нас у коридорах обзивають комісаром паніки.
Замполіт зірвався з місця і замахав руками. Мовчки, бо йому відняло мову. Старий тим часом вийняв зі своєї течки папери і показав Генералу:
- Ось секретна інструкція щодо порядку проведення оперативних нарад. У пункті третьому - перелік осіб, допущених до участі. Заступник по політроботі тут не фігурує, товаришу генерал.
Найбільше здивувався, здається, наш Шеф. На його обличчі було написано великими літерами: якщо це так, то чому замполіт завжди з’являвся на оцих клятих оперативках? А Старий тим часом продовжував забивати гвіздки:
- Пункт п’ятий, підпункт один встановлює, що інформація, яку я зараз доповім, є особливо секретною і не підлягає аби її виносили о-о-он за ті двері.
- Іване Борисовичу, - нарешті подав голос Генерал, - та не мучайте вже. Кажіть, кажіть!
- Кажу. Точніше - доповідаю. В результаті оперативних розробок встановлено, що один зі старших офіцерів нашого Управління поширює в публічних місцях службову, а також секретну інформацію, котра не підлягає розголосу. Зокрема щодо змісту наших оперативних нарад.
Генерал зблід:
- Іване Борисовичу, якби це сказав капітан Сирота…
- До речі, товаришу генерал, цей же старший офіцер надав міській прокуратурі через вашу голову неперевірену наклепницьку інформацію про капітана Сироту.
- Настукав, падло! - буркнув хтось за моєю спиною.
- Ось мій рапорт на ваше ім’я, товаришу генерал, де вказане прізвище цього офіцера та конкретні факти. Де ляпав язиком, коли, про що конкретно - все зафіксовано. Прошу прийняти до розгляду.
Старий поклав рапорт на стіл перед Шефом і повернувся на своє місце. Генерал глянув на першу сторінку, підвівся, обсмикнув мундир і, не підвищуючи голосу, повідомив:
- Цей офіцер, щоправда, є номенклатурою міськкому партії, але він один із моїх заступників. Тому я відсторонюю його від роботи на час службового розслідування. Та якого там біса службового! Не знаю, що там партія скаже, але по нашій лінії тут кримінальною відповідальністю тхне! Полковник, звольте вийти - і негайно!
Коли те, що залишилося від замполіта, витекло в коридор, Генерал вже спокійно звернувся до Старого:
- Здогадуюся, що ви, Іване Борисовичу, працювали ці дні не тільки над тим, як втопити нашого дурня.
- Так, по темі наради маю розробки. Готовий доповісти, бажано особисто.
Генерал погодився, закрив нараду і зачинився в кабінеті разом зі Старим, головним кадровиком і начальником відділу внутрішньої безпеки.
Тим часом Управа гула! Ніхто не працював, у кабінетах, коридорах, курилках і навіть біля пісуарів обговорювали ранкові події. Найактивнішими, як водиться, були ті, кого зазвичай не запрошували на оперативки. Одні висловлювали обґрунтовані побоювання, що замполіт уже побіг поперед батька в пекло, тобто, капати на Генерала у міськком партії. Інші заспокоювали, що черговий на виході присягався: комісар паніки повз нього з Управи не виходив. Треті пропонували наче випадково зачинити гада в його кабінеті і відімкнути на щитку його телефон.
Але з’ясувалося, що наш Старий ще мудріший, аніж ми вважали. Бо винуватець переполоху вже через хвилину після того, як його вигнали з оперативки, засів у своєму кабінеті з покладеними на коліна руками у компанії двох мовчазних офіцерів з ВВБ. Після цього дискусія перейшла на «чому і як». По першому питанню думки загалом співпали. Наш Старий свого ставлення до інституту комісарів ніколи не приховував. А от стосовно «як», всі лише розводили руками. Бо достеменно знали, що наша агентура, з допомогою якої Іван Борисович сплів личаки замполіту, крутилась у середовищі, яке офіційно називають кримінальним. А наш чистоплюй такі «публічні місця» обходив десятою дорогою. Але Генерал повірив Старому, ледь глянувши на його рапорт. Дивина!
Намагалися витрусити бодай щось із мене, мовляв, Сирота, ти ж завжди все знаєш. Але я кліпав очима, мов те безневинне ягнятко з байки Глібова і стояв на тому, що для мене сьогоднішня ситуація - найбільша несподіванка в моєму житті. І, чесно кажучи, не лукавив. Бо найболючіша моя проблема ще не вмерла, а, як кажуть медики, лише впала в кому, з якої ще могла і випасти в будь-яку мить.
Так, добра людина з Республіканської Прокуратури взяла мене під захист. Але мою ворогиню лапала за ерогенні зони нехороша людина з Прокуратури Генеральної, себто союзної. Субординація однак! А потім - зі свого міліцейського досвіду я добре знав, на що здатна розлючена жінка. Ніякий Конан Дойль із Сіменоном і Шейніним до купи навіть з могутнього бодуна не вигадають.
Від автора: класиків світового детективу сера Артура Конан Дойля та Жоржа Сіменона спеціально представляти не треба. Їх і досі всі знають. І знатимуть. А от про Шейніна пару слів сказати варто. Хоча б тому, що протягом тридцяти з гаком років тиражі його книг в СРСР напевно перевищували спільний тираж вищезгаданих метрів жанру.
Лев Романович Шейнін (1906-1967 рр.) свої перші оповідання написав у перервах між роботою в Генеральній Прокуратурі СРСР, де він працював старшим слідчим з особливо важливих кримінальних справ. Увійшов до новітньої історії як один із обвинувачувачів від радянської сторони на Нюрнберзькому процесі (1946-47 рр.).
У 1949-му році Шейніна заарештували як «безрідного космополіта і резидента американських та міжнародних сіоністських спецслужб». Він витримав чотири роки катувань у спецв’язницях МДБ, аж доки після смерті Сталіна його не амністували, а згодом реабілітували. Щоправда, витуривши з основної роботи на пенсію.
Останні 14 років свого життя Шейнін заробляв на шмат хліба перевиданням своєї єдиної вартої уваги книги «Записки слідчого», а також написанням сценаріїв уже забутих фільмів і кон’юнктурних п’єс.
Мій друг Олекса не випадково пригадав саме Шейніна, бо у професійному середовищі було добре відомо, що Лев Романович як «важняк» гучно проколовся лише двічі. І що характерно, на вбивствах, скоєних розлюченими жінками на ґрунті ревнощів.
Олекса Сирота:
Десь за годину Старий подзвонив до моєї «шпаківні» і кинув одне лише слово:
- Приходь.
І це було добрим знаком, бо коли йшлося про неприємності, то наш ветеран казав:
- Зайди!
Після обнадійливого запрошення Іван Борисович подзвонив ще раз - за кілька секунд:
- Прихопи з собою чайник, бо мій погорів. І ту каву, що ти з обехаесників за консультації витрушуєш.
Ну точно цей рік - не мій! Всім так і кортить на мене настукати. В борщ я їм наплював, чи що?
Натяк на чайник і хорошу каву свідчив про те, що буде розмова. До того ж - ґрунтовна. Я не помилився. Доки перша порція справжньої гранульованої розчинної кави охолоджувалась у щербатих чашках службового сервізу заступника начальника кримінального розшуку, я почув таке:
- Що ти про всі ці крадіжки думаєш?
- Ну, взагалі-то я більше по вбивствам…
- Не викручуйся! Бо переведу в злодійську бригаду.
- Крадіжки ризикові. Але це вигідніше, ніж по кишенях у трамваї нишпорити. Чи навіть кіоски чистити. Ви ж знаєте ціни на цей дефіцит.
- Нагадай.
- Рік тому, коли ми ловили отих шмаркачів-петеушників на Куренівці (див. повість «Вилов бандюг по-науковому», - авт.), самопальний кожушок від підпільного кушніра вартував мінімум чотириста рублів, до того ж - це якщо зі свого краму. Готовий - ще плюс двісті. Дублянки, думаю, теж не подешевшали - від шестисот до тисячі. А за хороше імпортне шкіряне пальто з теплою підкладкою, що відстібається, можна виторгувати і півтори тисячі.
- Ти правий. Стільки грошей ніхто в гаманцях не носить. Хіба що цеховики, але вони в трамваях не їздять. Навіть якщо барига собі півціни забере, все одно остача непогана виходить.
- А якщо, Іване Борисовичу, наші «невловимі месники радянській торгівлі» працюють за принципом «сам п’ю, сам гуляю»?
- Оце мені, Сирота, і не сподобалося. Не мали наші перекупники ніяких виходів на цю публіку. Жоден. Хоча трусили ми їх - по першому розряду. Дивні якісь злодії… дуже дивні. Схема «украв-продав-пропив-знову вкрав» не спрацьовує. Красти - крадуть. Але чомусь не продають і не пропивають. Це ми точно встановили.
- Що не продають, Іване Борисовичу, є пояснення. Чекають, доки зима по-справжньому прихопить. Отоді народ торгуватися не стане.
- По-перше, скільки у нас тої зими, а по-друге, звідки ти знаєш, що вона по-справжньому прихопить?
- Читав у «Сільських вістях».
- От бачиш - а нормальні злодії газет взагалі не читають. То їм не в масть.
- Але ж ви самі сказали, що маємо справу з ненормальними злодіями.
- Сирота, що ти, як той вужака під вилами? Не стільки сам говориш, скільки від мене відкручуєшся. Я тебе покликав не для того, щоб об дурня постукатися. Кажи!
- Єсть! - казати. Наскільки мені відомо, товаришу підполковник, жодний епізод у цих «невловимих» не зірвався. Нікого не прилапали, нікому не довелося тікати з краденим у руках або кидати його і робити ноги. Був дефіцит - нема дефіциту. І все! А про що це свідчить? Кожний епізод бездоганно підготовлений. Вони заздалегідь знають, що брати, у кого, де воно висить, а головне - коли саме народ гав ловить.
- Як це називається, Сирота?
- Розвідка, товаришу підполковник, розвідка.
- Але ж навідників серед тих, хто по місцю крадіжки постійно працює, ми теж не виявили.
- Це у звичайних злодіїв, Іване Борисовичу, навідники. А у наших - роз-від-ни-ки. Отже, як казав Папанов в «Ад’ютанті його превосходительства», знову ми з вами на інтелігенцію напоролися. Котра не тільки краде, а й над нами насміхається. Перша ознака інтелекту - одержувати кайф не стільки від результату, скільки від процесу.
- Спасибі, втішив, синку. А щодо «знову напоролися» - ти про що? А, згадав! Фальшиві чеки, котрі під універмагом замість реальних килимів продавали. (див. повість «Прищепка на хвості», - авт.). Але ж почерк не співпадає! Там афера, тут чистісінька крадіжка.
- Це у тупого злодія почерк один і той же. А розумний його постійно змінює. І двічі не повторюється.
- Але щось спільного має ж бути навіть у цих твоїх розумних.
- Давайте подумаємо. По-перше, зухвалість. Міліції вони не бояться не тільки тому, що вважають себе розумнішими за нас.
- Я б не сказав, що вони так уже й помиляються.
- Це ви про замполіта?
- Це я про деяких начальників, котрі нас зі своїх кабінетів оперативній роботі вчать. Продовжуй.
- Отже, зухвалість, самовпевненість, старанна розвідка і ще - вміння залишатися непоміченими в натовпі. Оті потерпілі їх впритул не бачили. Хоча крали під самісіньким їхнім носом, мало не на очах.
- Студенти з Карпенка-Карого до стипендії підробляють? Жартую.
- А я - ні. Вам такий актор як Горбачов на очі втрапляв?
- Нагадай.
- Старий уже фільм «Ревізор».
- Точно! Геніальний хлопець!
- Так от, він театральних інститутів не закінчував. Самодіяльний театр Московського університету, історичний факультет. А тепер ось - народний артист, лауреат усіляких там премій. Що цікаво: за іншими знаменитими акторами у тому ж Ленінграді шанувальники натовпами ходять. А Горбачов зійшов зі сцени, розгримувався, вийшов на вулицю - і все, простий радянський вчитель історії, яких мільйони.
- Так, талант у портмоне не заховаєш. Отих розумних під Універмагом теж ніхто не запам’ятав. Хоча витріщалися на них дві сотні свідків годину підряд. А що запам’ятали? Двох хлопців у синіх робочих халатах і молоду касирку, теж у халатику. Добре, Сирота, що тобі ще у цій справі муляє?
- Те, що крадуть тільки у двох районах Києва. А конкретніше - по обидва боки Хрещатику. З перукарень, котрі тільки для своїх, та й то по запису, з театрів, куди теж небідна публіка ходить, зі шкіл, де діти неслабеньких батьків вчаться. І нарешті - з установ, де служить народ, запакований у суцільний дефіцит. Ну чистісінькі тобі кармелюки та робінгуди: як у тій пісні. «Я багатих роздягаю, бідних одягаю!» Щоправда - кого вони одягають, ще не встановлено.
- А мене, Сирота, більше бентежить, що оті твої кармелюки роздягають багатих якраз тоді, коли в міліції ранкові оперативки, а в патрульному полку перезмінка. І ні на хвилину раніше, і ні на хвилину пізніше.
- Товаришу підполковник, ви що? Невже наше партійне ляпало всю цю операцію провернуло? Він же дурень!
- Олексо, колись у всіх установах у кожному кабінеті і коридорі плакати висіли: «Балакучий - знахідка для шпигуна!». Чи для розвідника - це з якого боку подивитися.
- То виходить, ви нашого замполіта нейтралізували не тільки тому, що він у всіх уже в печінках сидить, а й щоб він нам цю операцію не перекапустив?
- Одне другому не заважає. Звісно, він співучасник, але мимовільний. Його втемну використовують. А от те, що крім цього дурня серед наших «невловимих» є або діючий, або колишній мент - не хотів би навіть думати, але мушу.
- Партизанська інтуїція?
- Міліцейська практика, синку. Свого часу розслідував крадіжки у міськкомі партії.
- Де-де?
- У міськкомі, отому, що через площу. Розважався наш, щоправда, колишній. Але ганьби від того не менше. Ну, а про історію нальоту на квартиру заступника Голови Ради Міністрів - на Печерську, під самим носом у «дев’ятки» - ти, звісно, чув.
- Аякже! І про вашу особисту участь теж, і про стрілянину…
- Можна було б і без стрілянини обійтись. Але начальнички, котрі забули, як пістолет виглядає, пхали нас у сраку. Мовляв, швидше хапайте, беріть негайно, бо ж треба відрапортувати! От і відрапортували: один бандит убитий, другий у в’язничній больничці сконав, а у нас половина групи рік із шпиталю не вилазила. Та я не про це. Я про того, хто злочинців на цю квартиру навів.
- Ходили чутки.
- Так ото ж. Його всі перевіряли - і партійці, і «конторські», і ми, грішні. До дев’ятого коліна. І що? Допомогло, як мертвому припарка.
- То кого шукати, товаришу підполковник? І де? Тобто, я розумію, що розвідника, такого, що скрізь у відкриту ходить, розмовляє, може навіть вказівки дає. Але його ніхто не запам’ятовує. Міліціонер, пожежний, листоноша, кур’єр? Сантехнік, прибиральниця?
- Сантехнік із прибиральницею - вже тепліше, бо вони можуть у кількох установах за сумісництвом працювати. Хоча… бери-но, Сирота, ноги в руки, ходи і думай. Думай і ходи. Тільки не в кабінеті, а по місцях злочинів! Кроком - руш! Спасибі за каву. Чайник можеш залишити, він тобі поки що не знадобиться, а як мого відремонтують - віддам.
І я пішов. Від міністерства культури до профради, від профради до спецперукарні «Чарівниця», де, до речі, зміг причарувати популярну майстриню на прізвище Шуляк, правда, сам не знаю, навіщо, бо майстриня працювала в дамській половині салону. З перукарні зазирнув до кав’ярні на другому поверсі готелю «Україна» і пересвідчився, що дістатися туди можна лише, пробивши подвійну оборону: першу лінію зі швейцарів на головному вході і другу - цербера біля дверей самого закладу. Щоправда, це не завадило «невловимим» винести звідси верхній одяг половини делегації японського міста-побратима Кіото. Добре, що не Хіросіми!
З готелю до Жовтневого палацу, звідти через філармонію до мінсільгоспу, а по дорозі - до якоїсь контори з маленької літери, зате союзного підпорядкування… і скрізь розглядав, розпитував, вислуховував, нотував. І так до кінця робочого дня. Коли я повертався до Управи, де на мене вже чекали в черзі потерпілі, почалася друга дія «мармезонського балету»:
- Коли ви нарешті?!…
- А ви хоч знаєте, у що мені це обійшлося? Та я після цього з Феофанії не вилажу!
- Я буду на вас скаржитися! Вже сьогодні! Ні, завтра зранку!
Я у свою чергу відповідав ввічливо і стереотипно:
- Докладемо всіх зусиль аби віднайти і повернути.
- Я не знаю, у що це вам обійшлося, хоча здогадуюсь. Рекомендую поміняти Феофанію на районну лікарню. Як рукою зніме!
- Будь ласка, скаржтеся. Тільки не забудьте вказати джерело ваших доходів та реальну вартість вкраденого.
Коли емоції втихомирювались, я розпочинав нормальну розмову.
- Чи було щось незвичне між тим моментом, коли ви востаннє бачили ваше хутро, дублянку, шкірянку і тим, коли ви виявили пропажу?
- Чи не з’являвся у вашій профраді, міністерстві, театрі, конторі, перукарні хтось сторонній окрім персоналу, звичних відвідувачів чи клієнтів?
Спочатку мені казали: «е-е-е…», потім: «м-м-ме…», нарешті - «треба подумати». Процес напруженого мислення не без моєї допомоги призводив до сумних висновків: при розумній організації експропріації обікрасти цю публіку - все одно, що дурному з гори побігти. В ролі дурного, звісно, виступали самі потерпілі. Бо на так званих робочих місцях вони займалися чим завгодно, крім роботи. Тринділи по телефону, пліткували, читали дефіцитну літературу, чоловіки годинами стирчали на перекурах, а жінки, зібравшись у тихому закутку, пили каву, а потім ворожили на кавовій гущі. І лише позирали на двері, щоб не проґавити появу перевіряючого з… ну, в кожній конторі свої ревізори, я тобі, здається, це вже казав.
Вахтери і навіть постові міліціонери виконували функції живих меблів, вони ж - порожні місця. Повз них можна було винести (і виносили ж!) все, що завгодно - від казенних канцтоварів до казенного ж концертного роялю чеської фірми «Баррандов». Пригадую, як ще в моєму дитинстві народ у кінотеатрах лягав покотом від репліки героїні Ріни Зеленої, мовляв, зайшла бабуся водички попити, попила, а потім хазяї похопилися - «піаніни» немає. Так це якраз той випадок.
Про дисципліну праці по обидва боки Хрещатика згадували за п’ять хвилин до початку робочого дня і забували п'ятнадцять хвилин потому. Один із потерпілих чесно визнав:
- Ту роботу, що мені належить, можна лівою ногою через праве вухо виконати за дві години. А решту часу треба якось вбити. Розумієте - вбити! І так не один день, не два, а майже все життя, Господи!
Що ж до походження дуже дорогих украдених речей, то відповіді теж не відзначалися різноманітністю:
- Заощадила…
Якщо співставити вік і зарплату потерпілої та вартість вкраденого хутра, то ощадити вона почала ще до власного зачаття.
- Родичі з села купили. В кооперації, за лікарські трави. Рік косили, сушили, здали, ще трохи доклали - от і вийшла шкірянка на хутрі.
- Швагер-полярник подарував. У них там це як спецодяг.
Версії: подарував знайомий академік, секретний фізик, капітан дальнього плавання, родич з Канади, але він в їхній компартії.
- Купила за півціни у подруги. На неї, корову, не налізло, а на мене якраз.
На прохання показати мені корову, яка продає дефіцит за півціни аби випадково на ній не одружитися, я чомусь одержав відмову.
І, звісно, ніхто з цієї гоп-компанії нічого незвичного і нікого зайвого не бачив, не помічав, не фіксував. І лише після того, як я вдесяте пропонував ще раз подумати, лунало сакраментальне «здається».
- Здається, хлопці-зв’язківці лінію перевіряли. Бо начебто були скарги, що коли нам дзвонять, то в їхніх телефонах тріщить.
- Здається, ходив якийсь чоловік у формі з погонами. Може, міліціонер, а може пожежний. Бо разом із комендантом вікна-двері перевіряв.
- Так, заходив, заходив. Молодий такий майор з цивільної оборони. Посвідчення? Перепрошую, не питав. Але по-перше, він у формі, а по-друге, цікавився, де у нас плани евакуації і чи не захаращені запасні виходи. Кому це треба знати, крім цивільної оборони?
- Пожежний? Ах, так він пожежний? Я так і зрозуміла, бо він попросив з-під вікна вчительської відсунути сміттєві баки аби на випадок пожежі міг вільно під’їхати їхній транспорт.
- Було двоє… так, двоє електриків. З драбинкою. У щитку колупалися. Ще гукнули: не хвилюйтеся, п’ять хвилин буде темно, хто хоче, нехай цілується, а хто не хоче - кричить «Ура!» А через п’ять хвилин, коли ми накричались і націлувались, увімкнулося світло і зникли наші дублянки! Канадські! Фірма! Жах!
- Аякже! Посвідчення він показав. Ми навіть не питали, він сам. Червоне таке, з гербом СРСР. Прізвище? Розумієте, він палітурочки так тримав, що не видно було. Але фото його, велике, чітке таке.
- Щоб ви знали, ми в учительську навіть батьків не пускаємо. Всі розмови або в вестибюлі, або на зборах у класах. Але ці двоє ввічливі такі, сказали, що вони з ка-де-бе, пред’явили посвідчення і попросили дозволу перевірити телефон в учительській. Так, верхній одяг ми залишаємо саме в учительській, а не в гардеробі. Для чого ка-де-бе перевіряти телефон? А вони сказали - є підозра, що хтось його підслуховує. Ми так злякалися! Ви ж знаєте, чия дружина у нас викладає. Господи, яке щастя, що у неї того дня не було уроків!
- Той інженер сказав, що у нас на запасному виході пошкоджена лінія і що його треба закрити аби не було короткого замикання і пожежі. Ми закрили, а він забрав ключа і пообіцяв, що завтра його люди все полагодять. А назавтра нам обчистили службовий гардероб.
- Чи ті, з ка-де-бе, знайшли щось у телефоні? Так, бо попросили нас усіх вийти з учительської, самі вийшли і сказали потерпіти півгодинки, вони повернуться зі своїми техніками і все ліквідують. Звісно, вони не повернулися, вчительську відчинили запасним ключем, а що ми там побачили - я вам, товаришу капітан, уже казала.
- Той, з цивільної оборони попросив опустити затемнення і вимкнути світло, щоб подивитися, чи немає щілин. Щілин не було. А от він здимів одночасно зі шкіряним пальтом нашого шефа.
- Як той майор виглядав? Ну, молодий, у формі - от і все.
- Електрики? Звичайні! В синіх халатах, не старі, ну хіба що горілкою від них не тхнуло. А більше нічого не пам’ятаю.
Далі можна було не розпитувати. Ніхто не запам’ятав таємничих візитерів, ніхто не вчитувався у їхні посвідчення, навіть коли їх пред’являли, вистачало кольору обкладинки і герба Союзу. Чи варто казати, що ні пожежні, ні цивільна оборона не посилали у ці дні за відповідними адресами своїх людей для розчистки запасних виходів, а також під’їздів і виїздів. Що ж до перевірки «жучків» у телефонах однієї ну дуже елітної школи, то каюсь, «конторським» я нічого не повідомив. Думаю, вони дізналися про це раніше нас. І виключно з якихось своїх причин ще не насипали нам солі в каву.
Я звів усі свої спостереження і протоколи допитів у зручну для начальства форму, після чого разом зі Старим подався до Генерала. Доповідав цього разу Іван Борисович, а я сидів мовчки, не відриваючи погляду від бюстика Дзержинського на столі у Шефа.
- Ну що, товаришу генерал, спочатку про наробітки. Склад групи ми встановили. Думаю, не більше, ніж чотири-п’ять чоловік. Максимально чітка організація роботи, старанна попередня розвідка. Хоча… не бридують і імпровізацією. Працюють під прикриттям професій, на які у нас ніхто не звертає особливої уваги: зв’язківці, електрики, пожежні і так далі.
- Хоч якісь словесні портрети маєте?
- Надзвичайно ґрунтовні! Порівняно молодий, не старий, у формі з погонами, у синьому халаті… от вам і весь міліцейський живопис.
- Відбитки пальців?
- Як любить казати капітан Сирота, вагон і маленький возик! Це ж не місця злочину, а прохідні двори! Весь наш відділ дактилоскопії у службовому приміщенні одного лише театру тиждень мотузився. А толку? Ну зняли, ну співставили, половина відбитків своїх, тобто працівників і акторів, половина чужих, які, до речі, в наших картотеках не фігурують, а на додачу - дві тачки скарг у ЦК, що міліція ображає провідних діячів радянської культури необґрунтованими підозрами.
- Втішили, Іване Борисовичу, нічого сказати, втішили, - зітхнув Генерал. - Словесних портретів немає, перспективних відбитків теж, підозрюваних нуль цілих ікс десятих, свідків… нормальних маю на увазі… як кіт наплакав. Слухайте, а може, це якісь гастролери налетіли? Товаришу полковник, що ви там мовчите у своєму кутку, як той об це? Хто у нас розшуком керує? Ви чи капітан Сирота?
- Ви, товаришу генерал, - нахабно огризнувся Полкан, - і я не ховаюсь, а почуте аналізую.
- І які ж у вас результати аналізів, дозвольте поцікавитися?
- Якби це були гастролери, то наші агенти давно б уже кожного розкусили, змалювали і настукали. А так - справи набагато гірші.
- Куди вже гірші! Піввагона дефіцитного барахла як корова язиком злизала! Кажіть, не тягніть!
Полкан встав, обсмикнув за звичкою кітель і чітко відрапортував:
- Радянська інтелігенція в особі окремих невстановлених представників перейшла від хорового співу блатних пісень до реальних дій.
Генерал встав, обіперся обома руками об стіл і наказав:
- Підстави, мотив? Викладайте.
- Мотив? Будь ласка. З такими зарплатами, як у наших вчителів та інженерів, залишається тільки красти. Що вони й роблять. А оскільки люди вони творчі, талановиті, то роблять це з фантазією. І крадіжка - це ще півбіди. У Москві нещодавно в одному величезному НДІ молоді фахівці вбили двох інкасаторів і касира. Здобич - сто тисяч карбованців. А головне - чисто працювали. Вляпалися абсолютно випадково. Про це навіть «Літературка» писала. І що цікаво - у жодного з них не було ніяких зв’язків зі злочинним світом.
Генерал повільно сів і махнув рукою Полковнику, мовляв, із нього досить. Потому благально глянув на Старого:
- Іване Борисовичу, хоч ви щось втішне скажіть!
- Скажу. Крадіжки дефіцитного верхнього одягу припинились, як і почались. Одразу. Тиша!
- Невже ми їх сполохали?
- Навряд, товаришу генерал. Вони, вибачайте, не фраєри. Їх жадібність не згубить. Прорахували заздалегідь, скільки їм потрібно до повного щастя, свій план виконали - і все!
- Таке вже було, Іване Борисовичу, з отими килимами під Універмагом, пам’ятаєте?
- Вік не забуду. Як перше побачення і першого вбитого німця. То які будуть розпорядження по розшуку?
- Повертаємося до нормального режиму роботи. Спецгрупи розформувати, матеріали систематизувати і передати злодійській бригаді. Продовжити спостереження за комісійними магазинами, базарами і особливо нелегальними барахолками.
- І хімчистками! - раптом виявив свою обізнаність Полкан. - бо ту ж саму дублянку кольору пряженого молока перефарбувати у чорний - і ходи у ній під вікнами Управи! І ніхто й уваги не зверне.
- Погоджуюсь. І хімчистки. Має ж це крадене десь сплисти, врешті решт. Не будуть же вони його самі носити!
Тут і я нарешті пробився:
- Дозвольте, товаришу генерал! Якщо спливе, то не у нас у Києві і навіть не в Україні. А там, де клімат суворіший і люди більше заробляють.
- Спасибі за ідею, Сирота. Доведеться, либонь, і тебе спровадити для продовження служби туди, де клімат суворіший. І люди теж. Щоб охолов. Для тебе зараз головна проблема - аби на Оболоні новий народний месник не сплив зі старим армійським карабіном. Бо поради давати у нас є кому, а от бандитів ловити… Запитання є?
- Товаришу генерал, я тут доки по всім цим прохідним дворам бігав, то зовсім зв'язок із життям втратив. Я ще на гачку у міської прокуратури чи вже ні?
- Сирота, якщо недочув на оперативці, то повторю ще раз, спеціально для тебе. Тебе повернули на оперативну роботу розпорядженням Республіканської Прокуратури.
- Товаришу генерал, вибачте, але ви краще мене знаєте: ота «Д-2Ц»…
- Що-що?
- «Дошка-дві цицьки» - так вона не тільки на Генеральну Прокуратуру попре, а й навіть на Генерального Секретаря… Організації Об’єднаних Націй, маю на увазі.
Генерал з бойової стойки перейшов у розслаблену і навіть посміхнувся:
- Товаришу полковник, заберіть цю жертву прокурорського свавілля до себе в кабінет і введіть у курс, що там у нас… гм… з дошками. Товариші офіцери, всі вільні!
Полкан не був би самим собою, якби не упередив розмову у своєму кабінеті до-о-овжелезною мхатівською паузою. Потім почав здалеку:
- Може ти чув, Сирота, що доки ти бігав по театрах у Москві помер один ну дуже серйозний прокурор, племінник якого наглядає за нашою Республіканською Прокуратурою.
- Це той, котрий нашу «плоскодонку» лапав?
- Той самий.
- Про те, що його дядько гигнувся… звиняйте, відійшов, я не чув. Але, присягаюсь, що не маю до цього сумного факту ніякого відношення.
- Я так і думав. Хоча були сумніви. А тобі відомо, що племінник з горя занепав здоров’ям?
- Буває, товаришу полковник, що небожі переживають більше, ніж рідні діти.
- Це точно. Наш небіж допи… допереживався до того, що його за станом здоров’я мусили перевести в районну прокуратуру десь у Костромській області.
- Прикро. Особливо його пасії.
- Звісно. Бо й пасію - того… поки що коротнули за штатом. Не повіриш - скирдує папірці в архівному управлінні. Але найгірше для неї ще попереду.
- Як, це ще не все?
- Ні, не все! З’ясувалося, що вона хімічила зі слідчими справами, робила собі хорошу статистику.
- Розкажіть, товаришу полковник, може й нам знадобиться?
- Цить, дотепнику! Вона брала собі тільки стовідсотково надійні справи, а решту або закривала начебто за відсутністю доказів, або перекваліфіковувала на легку статтю. А це вже кримінал. Уявляєш, як її в жіночій «зоні» зустрінуть?
- Мотузочка урвалася, Каштанка застрелилася.
- А тобі, Каштанко, наука: навіть якщо у тебе є дуже впливовий дядько, не дуже на нього покладайся. Родичі, знаєш, матерія не вічна. Тож вертайся у свою вбивчу бригаду і радій, що обійшлося.
Мені би порадіти чужому горю, та було ніколи. Злочинний елемент повернувся з південних берегів Чорного моря і, як водиться, розперезався. Ну і своїх справ накопичилось, доки з мене верблюда тригорбого робили. Не до свят було, не до свят. А якщо врахувати, що ті два вбивства так на нас і повисли, то ти мене зрозумієш. Нам про це високе начальство щомісяця нагадувало, шукайте, мовляв, шукайте, погано працюєте, товариші… А що його шукати? Сидить он той, хто це зробив, точніше - працює на будовах народного господарства, згідно з вироком нашого найгуманнішого в світі суду. На роботу ходить без конвою, ночує в гуртожитку, на вікнах замість ґрат - фіранки. Щоправда, за околицю не можна виходити без дозволу міліції. Але хіба звикати? Всі ми живемо у величезній «хімії» розміром в одну шосту глобуса.
Щодо «невловимих месників радянській торгівлі», то хлопці зі злодійського відділу скинули опис краденого в усі без винятку союзні республіки і навіть примудрилися до кінця року закрити справу за відсутністю реальних підозрюваних. Хоча, як по правді, то була у мене одна версія, котру я так і не став розкручувати.
Де найпростіше дістати будь-яку форму з відповідними погонами? Звісно, на кіностудії в костюмерному цеху. І не тільки дістати, а й підігнати по фігурі начебто для кіно проб у черговому шедеврі соцреалізму. А де, знову ж таки, найпростіше виготовити будь-яке посвідчення, котре зовні не відрізняється від справжнього? На тій же кіностудії. А якщо додати до цього, що деяким свідкам обличчя перевіряючи і електриків здалися знайомими, то вимальовується дуже чіткий слід. Все, що треба було зробити - взяти в акторському відділі студії Довженка фотографії служителів Мельпомени відповідної вікової категорії і продемонструвати свідкам та жертвам зухвалих крадіжок. А також з’ясувати, хто з колишніх ментів зараз крутиться у тих колах.
Але я цього не зробив. І навіть ніде про це не заїкався. Бо й сам десь у глибині душі вважав себе інтелігентною людиною.
Про колишнього стахановця з карабіном я, звичайно, цікавився, як йому там, на «хімії» живеться. Десь собі записав навіть відгук із зони: працює за фахом, норми перевиконує, користується авторитетом, правил не порушує. От тільки одна дивинка спостерігається - свою частину зароблених грошей сім’ї переводить - і крапка. Більше ніяких контактів. Дружина приїздила на побачення - навіть не вийшов. Листи від неї відсилає назад, нерозпечатані.
І отут я зробив другу помилку.
Мені б насторожитись, але після того, як я колись дістав цеглиною по голові від однієї дами, котру врятував від садиста-благовірного, то забожився надалі не втручатись у сімейні проблеми. Життя не раз доводило помилковість моїх суджень, але нічому не навчило. Наприклад, якщо ти йдеш на роботу і настрій у тебе на рівному місці - якнайкращий, то це означає лише одне: невдовзі тобі його зіпсують. А я й про це забув.
Власне, не стільки забув, скільки завчасно заспокоївся. Бо вважав, що до виходу оболонського вбивці на волю у мене ще принаймні пара років. От випустять його - і ми без усякого там поспіху та зайвих імпровізацій візьмемо його під такий нагляд, що нікуди він не дінеться. Бо порушення повторного розгляду закритої справи вимагає все ж таки міцних доказів. А їх, завдяки отій заразі з прокуратури, не було.
Якби знати, де впадеш! Та ще й так боляче!
Іду якось на пізньої осені коридорами Управи, черевики блищать, як лисина у негра (ти десь лисого негра бачив, ні? - так ото такі у мене черевики), на голові у мене модна шапка зі штучного хутра фасону «Абрам Царевич», а запах мого «шипру» перебиває навіть традиційне управське «амбре» - хлорка плюс мастика, - йду і Окуджаву наспівую: «Я дежурю по апрелю…» Повертаю за ріг, а там уже Старий стоїть і печально так на мене дивиться:
- Гальмуй, Олексо, доспівалися. Наш «партизан» на свободу вирвався. Як той юний барабанщик під гуркіт канонади.
- Втік? Та йому ж іще півтора року відробляти.
- Якби! Достроково звільнили, за ударну працю.
- Товаришу підполковник, я так розумію: якби наші «золоті рученята» знову пустувати не почали, ви б мене зранку в коридорі не чекали.
- Це ти в саму точку. Зайди.
А в кабінеті у Старого вже всі наші сискарі - запасні обойми по кишенях розпихають. Ну, тут у мене передчуття з великим запізненням, але спрацювало.
- Що, таки віднайшовся карабінчик?
І не тільки віднайшлася зброя, а й вистрелила. Аж вуха позакладало. Одне слово - по порядку.
З вокзалу «партизан» не одразу додому поїхав. Він попрямував до тайника, де всі ці півтора року спокійненько лежав аж ніяк не дерев’яний, звичайно, карабін і набої. Змащені і запаковані, як і належить для тривалого зберігання. А про що це свідчить? А про те, що наш «партизан» був морально готовий до того, що його в будь-який момент залапати можуть. Тайник він влаштував у нас під самим носом - на тому об’єкті, де він працював сторожем. Ми там сто разів усе обнишпорили і простукали - надаремно. Що ж, звання «майстра золоті руки» дурням не дають.
Потім цей нежданий-негаданий дістався до рідної хати, але в двері дзвонити чомусь не став. Піднявся в квартиру пожежною драбиною, заліз у вікно, мов той кіт і на очах у дітей впритул розстріляв свою дружину. Потім про всяк випадок розбив уже мертвій жінці голову прикладом і гайнув у світ. Якраз сонце тільки зійшло, сусіди останні сни додивлялися, тому наяву ніхто нічого не бачив. Постріли, щоправда, почули, ще б пак, армійський карабін - то вам не дитячий пугач, але грішили на якусь машину з несправним глушником. І тільки коли діти почали плакати, кричати і стукати в двері, здогадалися, що сталася біда. І вхопилися за телефони.
Але найбільше злякалися не діти і навіть не сусіди, а той відділ Контори, котрий за охорону вождів відповідає. Бо отой будинок, в якому мешкала родина вбивці, стояв усього за тридцять метрів від урядової траси, по якій сам Ве-Ве щовечора їздив відпочивати у Пущу Водицю, а щоранку - повертався на роботу. Ну, а сама думка, що армійський карабін і за півкілометра урядову машину проб’є, доводила загалом витриманих чекістів до стану групового оскаженіння. Хочеш - не хочеш, а мусили доповідати і своєму генералу, і в московську Контору. Ну, а у цій Конторі є свої ревізори: звідти таке прискорення дали, що вистачило б долетіти до Марса і назад. Навіть без дозаправки на Місяці.
Від автора: Олекса Сирота дещо применшив талант російського зброяра капітана Мосіна Сергія Івановича. Прицільна дальність його армійського карабіну складала не шістсот, а всю тисячу метрів. А з оптичним прицілом - майже вдвічі більше! Ось чому ця чудо-зброя й досі використовується спецназом саме у снайперському варіанті.
Олекса Сирота:
За що я люблю нашого Старого, так це за одну його геніальну рису - чим гірша ситуація, тим він спокійніший. Знаєш, є такий старий дореволюційний київський анекдот про пожежу в борделі на Ямській. Всі кричать, верещать, бігають. Брандмайор кричить: подайте воду на другий поверх! А з вікна йому спокійно: і два пива, будь ласка, в шістнадцятий нумер. Так оце про нашого Старого.
- Синки, - сказав він, - доки наші і конторські генерали бігають вздовж траси і заважають один одному, ми працюємо. Півтора роки тому ми цього ворошилівського стрільця шукали навмання. Зробили дурницю. Зараз у нас на це немає часу. Заховайте ваші стволи подалі аби нормальних людей не полохати - і бігом на Куренівку. Допитувати всіх, хто хоч щось знає - і про вбивцю, і про вбиту. Нам його, як каже Сирота, вирахувати треба. Бо хлоп збрендив. І то давно.
Того дня я мало не щохвилини подумки матюкав придуркувату прокуроршу, котра вихопила у мене з рук «партизана», не давши навіть допитати. Якби я знав тоді стільки, скільки довідався за якихось пару годин зараз, то дідька лисого вона б у мене його забрала. Бо на першій же розмові - з сусідкою-двірничкою я заробив, як ми жартували в Університеті, «фейсом об тейбл».
- А мені, товаришу начальник, тільки діточок-сиріток шкода. А цю сучку, прости Господи, ні на копійку.
- Ну, гріх же так про мертвих…
- А їй не гріх було стільки років чоловіка пиляти? Коли ти, мовляв, злидень, почнеш заробляти, як усі нормальні люди? Або: коли ти жити навчишся, он, у того машина, той учора купив «дивана і шкафа», а в тебе самі почесні грамоти. А як він оте звання одержав, то вона навмисне вікно відчинила, аби всі чули, і кричала на весь двір, куди він має ті «золоті руки» собі увіпхнути. Бо їй справжнє золото потрібне, котре з пробою.
- Так увесь час і кричала?
- По правді, за місяць перед тим, як ви його пов’язали, притихла.
Я думаю! Якраз за місяць до арешту він хапонув у сумі десь шістсот карбованців за вечір.
Сусід навпроти не тільки підтримав двірничку, а й поглибив образ убієнної:
- Ви знаєте, нормальні люди як уже сваряться між собою, так намагаються, щоб хоч ніхто не чув. А ця спеціально - то кричить, як несамовита, то в дворі його перехопить і трясе, то вікна пороз’ячує. А то на порозі стане і верещить. Ми чітко знали, коли у нього на заводі получка. Вона тоді репетувала: ці копійки старцям віддай, а мені справжні гроші потрібні.
Ну, а останні мазки на цьому портреті маслом зробила вчителька старшенької дитини:
- Дівчинка засмикана, перелякана. На кожен різкий звук аж підскакує. Плаче без причини. А матір? Що вам сказати? Приходила на батьківські збори і казала: ви не волнуйтеся, як свою дочку воспитувати, я лучче вас знаю.
- Саме так і казала? «Не волнуйтесь», «воспитувати»? Не перебільшуєте?
- Я не перебільшую, товаришу капітан, я цитую.
- Як писав класик - село і серце відпочине!
- Саме так, село. І то не Моринці, а Старі Задрипанці. Зображала з себе велику пані, а сама ліміта в сьомому поколінні. У нас у школі прибиральницею працювала, доки цього дурника не обкрутила. Не розумію, як ви, чоловіки на отаке от ведетеся. Засліплює вас, чи що? У мене племінниця - красуня, інтелігентка, з квартирою, а от уже скоро тридцять - і ніяких варіантів… вибачте, як то кажуть, у кого що болить…
- А може він вважав, що така освічена і розумна, як ваша племінниця, за нього не піде?
- Дурниця! У моєї однокурсниці чоловік лекальником працює на номерному заводі. Теж, до речі, «майстер золоті руки». І що? Вона за його міцною спиною і Університет закінчила, і аспірантуру, і докторську захистила. Зараз у нашому ж Університеті завкафедрою. І живуть душа в душу, і діти «недовченого» тата обожнюють.
- А тут, бачите, не вийшло. Ну такі ми, чоловіки, дурні: на макуху ведемося. Натуркотять нам на вухо - ми й віримо… А коли у покійниці оці от підвищені запити з’явилися?
- Думаю, одразу, як тільки в загсі штампи в паспортах поставили. Я не знаю, що там покійниця до весілля туркотіла, а після нього - все, я більше робити не буду, хай мене з дітьми чоловік утримує. Ось вам іще: коли перша дитина народилася, ми, звісно, теж до пологового прийшли, поздоровити. Все ж наша співробітниця, в декрет від нас ішла. І що? Всі породіллі, що з вікон визирають, своїм благовірним розповідають, на кого дитинка схожа, а наша кричить: Толік, ти не забув? Що не забув? Виявляється, за першу дитину він їй мав золотий ланцюжок подарувати. А ще якби син - то з кулоном. Але першою донька вийшла…
- Так, вимоги до життя жіночка ставила підвищені.
- Ставила? Витрушувала! Тільки як цей бідолаха сів, трохи притихла, забігала. Жити ж треба - то допомогу випрошувала, то путівки, то молодшого в цілодобову групу в дитсадочку прилаштовувала. Та, як бачите - пізно похопилася, хай земля їй буде пухом.
Від автора: я так відчуваю, що ще років п’ять, і мої коментарі до спогадів Олекси Сироти займуть більше місця, ніж власне розповіді мого друга. Це як із першим томом «Войны и мира» Л. Н. Толстого (вулична кликуха - «зеркало русской революции»). Там до тисяча дев’ятсот сімнадцятого року в перших розділах граф шмаляв цілі сторінки діалогів французькою мовою. І що дивно - читачі всю цю двомовність розуміли. Ну, а коли радянська влада оцих от аристократів розміняла в чека і провела кампанію поголовної ліквідації неписьменності, то довелося оту от не нашу мову перекладати на державну. А відтак - зросли видатки на друкування класичних творів улюбленого письменника В.І.Леніна.
Але я про що? Про ліміту. В нормальному світі аби жити краще удосконалюють так звані знаряддя виробництва, а ширше - технологію. При цьому відбувається скорочення робочих місць, що викликає т.зв. безробіття (К. Маркс і Ф. Енгельс, том з першого по тридцять восьмий, на кожній сторінці). А відтак, гуманна радянська планова економіка пішла шляхом «до навпаки». Тобто, на верстат ДіП-200 (догнати і перегнати) ставили не одного і не двох, а трьох пролетарів. Відповідно, з цієї залізяки двадцять сьомого року випуску витискувалося все, що можна і не можна. А оскільки переважна більшість міського населення чомусь не поспішала «доганяти і переганяти», то в робочий клас терміново вихрещували сільську молодь. Кожен завод, кожне велике підприємство мало свій ліміт збільшення кількості робітників для виконання зростаючих планів. А відтак - оця вже не сільська, але ще не міська публіка була охрещена в народі лімітою. До речі, обізвати етнічного городянина «лімітою» означало автоматично одержати у відповідь у зуби. Без коментарів.
Чим відрізнялися лімітники? Вирвані зі свого рідного гнізда, кинуті в чужий для них світ міської субкультури, ці люди втрачали все краще, що мало споконвіку українське село і ніколи не піднімалися до рівня «города». Хоча й намагалися. Але як? Вони чомусь вважали, що їхнє сільське походження видасть єдине - українська мова. І тому переходили на «руську» - ні, не на російську, а саме на «руську», - так вони самі називали отой неоковирний суржик, яким послуговувалися.
Пригадую, років двадцять п’ять тому настав мені час сина до школи віддавати. Пішли, записали, йдемо назад - зустрічаємо маму двох дівчаток-близнючок із Богданового дитсадка. Богдан одразу похвалився, мовляв: а мене до школи прийняли. Нас теж, вистрибують дівчатка. То що ж, питаю, в садочку в одній групі були, то може, і в школі в одному класі?
- А ви в яку записалися?
- Та ось же, в цю…
- Е, ні. То ж українська. А ми - у руську!
Тут мій семирічний синок пирхнув і гордо промовив таке, що примусило мене його заповажати:
- Я українець - тому ходитиму до української школи!
… Ледь не забув. Прізвище тих дівчаток було - ви не повірите - Сердюк. Сердючки, одне слово. Але немає нічого такого кепського, щоби не вийшло зрештою на краще. Під час грудневого дві тисячі першого року перепису населення України підслухав я випадково діалог двох жіночок:
- То як ви сьомий пункт записали?
- Ну, ми з чоловіком так, як у радянському паспорті - росіяни.
- А дітей?
- Про що ви питаєте? Звичайно ж українцями. Їм же тут жити…
Олекса Сирота:
Мотив і цього вбивства, і попередніх почав чітко вимальовуватися. Як і причини раптової перекваліфікації передовика виробництва в нічні сторожі. На даний історичний момент залишалося встановити головне: де він зачаївся? Бо одна справа брати його голого-беззбройного на порозі «об’єкту типу сортир», а зовсім інша - коли він загнаний, як звір, у руках армійський карабін, а кишені напхані набоями. Доки ми зі своїми пукавками на дистанцію пострілу підійдемо, він нас здаля на друшляк подірявить. А ми навіть не збагнемо, звідки вогонь ведеться.
Врятував нас усіх чоловік двірнички, одноногий каліка на костурах:
- Вона йому, хлопці, навіть виспатися не давала. Все пиляє, пиляє, пиляє… То він спочатку терпів, а потім, як вона заверещить, за шапку - і з дому. Піду, каже, Степановичу, відпочину.
- Сто грам з горя випити, чи як?
- Та ні, що ви! Він же все до копійки - на дітей. Просто відпочити, виспатися. Бо як не тікав з дому, то вона до середини ночі верещала.
- А де ховався? У когось зі знайомих?
- Еге, я спершу теж так думав. А потім якось запитав, а він: є, каже, одне місце, де тебе ніхто не смикає і голову не дурить. Цвинтар.
- То він що - на цвинтарі спав?
- Ну так. На цвинтарі. А що? Влітку там добре, тепло, хулігани не лазять, міліція - і та десятою дорогою обходить.
- Степановичу, не тягніть кота за хвіст, скажіть швиденько, на якому кладовищі отой затраханий жінкою бідолаха пересип влаштовував?
- Звиняйте, а ще міліція. Не на Байкове ж він бігав! А на наше, Куренівське. Там, щоправда, ніяких «членів» не ховають, але воно, либонь, чи не найстаріше в Києві. Ні, ну його років зо двадцять, як закрили і тепер там… як це його… слово забув… ну, підзакопують вроді. А так - тиша, благодать, пташечки співають. Якби не мої костури, я би теж туди з чекушкою додибував.
Перш, ніж ми «додибали» до місця вічного спочинку куренівських аборигенів, якийсь нечистий приніс двох чекістів з чистими руками, гарячим серцем і пістолетами під пахвою. Їм чомусь видався підозрілим хлоп років тридцяти, котрий спокійненько йшов вздовж вулиці, тримаючи на плечі кілька загорнутих у мішковину саджанців. Звичайна людина подумала б - чи не запізно висаджувати? Але ж ці онуки «залізного Фелікса» звикли саджати у будь-яку пору року, тому лише поцікавилися:
- Перепрошуємо, але що це у вас?
- Груша. Дичка.
- І куди це ви її?…
- Тещі на могилку.
- Ги-ги! Що ж ви на «бере зимова Мічуріна» не спромоглися?
- Не заслужила.
- А глянути можна? На всяк випадок.
Чолов’яга сказав: а чого ж… І відразу зацідив згортком в голову спочатку одному кадебісту і тут же другому. Обидва збагнули, що в мішковину загорнуто не тільки саджанці за мить до того, як втратити свідомість. Але, згідно з заповітом Ф. Е. Дзержинського, до чека набирали людей не просто з холодною, а й з міцною головою. Мається на увазі саме череп. Тому від удару, який спровадив би в глибокий нокаут навіть колгоспного бугая, андроповці лише захиталися і на хвилину втратили орієнтацію в просторі. Та цього було досить, аби «зять» відбіг на безпечну відстань. Чекісти вихопили таки персональну зброю і здійняли стрілянину, як у сорок п’ятому під Рейхстагом. Слава Богу, що ми були неподалік. Щоправда, перспектива одержати кулю з карабіну майже впритул дещо охолодили наш запал, а тому ніхто не став зображати з себе Олександра Матросова.
Ми культурно полягали на асфальт, але встигли відслідкувати, куди побіг отой «мічурінець». Тому Куренівське кладовище було оточене вже через п’ятнадцять хвилин.
Ну загнали, ну оточили. Але він нас і тут перехитрував. Заскочив у старий склеп і зайняв класичну кругову оборону. Позиція - маршал Жуков краще не вигадав би. Він на горбочку, а ми у нього, можна сказати, на долоні. Або, як інтелігентно висловлювався мій армійський старшина Тарас Васильович Головко, як та воша на барабані. Це точніше. Залягли ми за надгробками, носами землю риємо, а наші начальники через мегафон пропонують «майстру золоті руки» почесну капітуляцію. Зараз! Встане і вийде з піднятими руками під «вищу міру» за три вбивства.
Було це… стривай, зараз порахую. Від прокурорші дали йому три роки, строк пішов з моменту арешту. Скрутили ми його на початку червня, відсидів він півтора року… ну, доки оформили дострокове звільнення… правильно, останні дні листопада. Якраз перший сніжок випав. І приморозило. А ми лежимо, як у серпні на Трухановому острові. В голові у мене суцільна дурня крутиться. Чомусь пригадалось, як свого часу мені Старий розповідав, що вхідний отвір від кулі з цього карабіну такий собі невеличкий - чи то сім-шістдесят два, чи то дев’ять міліметрів. А от на виході, як у груди вдарить, то половина ребер вилітає. Уявив собі мої закривавлені ребра, розкидані поміж старими надгробками - і засумував. А оборонець склепу продовжує відповідний настрій створювати: кричить аби ми не підходили і з карабіна на всі боки прицілюється. Ще годинку полежали, і що характерно - плоть охолоджується, а мізки навпаки, гріються. У мене, як у нашого Старого, кебета працює на максимумі або при «плюс тридцять», або нижче нуля.
- Хлопці, - кажу, - скільки він набоїв вистріляв? Три начебто?
- І ще прикладом, - відгукуються з-за сусіднього надгробка, - теж тричі. Один раз жінку і двічі андроповських.
- Та чхати я хотів на андроповських! Стріляв він скільки разів?
Замислилися. Підраховують. Тим часом «конторські» вже захрипли гавкати у мегафон і передали його нашим. Ну, ті й ревонули, аж перший іній з дерев посипався.
- Сирота, це ти питав про постріли? Так їх п’ять було.
- І всі в хаті?
- А, ні, не тільки в хаті. Там він тричі вистрелив, а ще два рази по «конторським» шмальнув, доки вони за ним бігли. Але навмання, не обертаючись.
- А більше він не стріляв?
- Ні, тільки ми по ньому. На вулиці - вгору, бо люди кругом були. А тут по ногам цілили. Але не влучили.
- З вашим щастям тільки в слона влучати. Та й то, коли його до пальми за ногу прив’яжуть.
Тут чую - збоку хтось сопе. Старий підповз. І то професійно так - ані голови, ані сідниць не задирає. Що то школа Сидора Артемовича!
- Сирота, ти про що?
- Я про те, чому він не стріляє.
- А я про те ж саме думаю. Як ти вважаєш, скільки у нього набоїв?
- А це ви запитайте у тої прокурорші, котра його пожаліла. Слухайте, давайте цю дурепу сюди привеземо, виставимо замість живого щита. Невже він стане в свою рятувальницю стріляти?
- Стоп, Олексо! Не бухти. У нього мосінський карабін, отже - п’ять набоїв у магазині. Це тобі не СВТ і не СКС.
- Так ото ж п’ять… Колись на автовокзалі він два набої витратив. П’ять і два - сім, навіть якщо він мав тільки дві обойми, то у нього ще три патрони. Ми лежимо перед ним, як тюлька на тарілочці, а він не стріляє.
Якийсь гуманіст за два надгробки від мене свої п’ять копійок додав:
- А може, він усвідомив?
Тут уже Старий не витримав:
- Аякже, усвідомив! Сидить в отому доті і пише явку з повинною. Можеш піти забрати. А я поки що представлення на твій орден напишу. Посмертно.
Гуманіст чомусь не пішов. Напевне, примерз до ґрунту. Але і «партизан» мовчить. Я би на його місці бодай би раз на п’ять хвилин пострілював - для остраху. А головне, аби до темряви протриматися. Дні зараз короткі, ночі темні. Тут уже щастя було б на його боці. Він кожен кущик знає, а може, на додачу, з того склепу підземний хід кудись веде. Старі люди про цей цвинтар різне казали…
Лежимо, мовчимо. Він теж мовчить. Ствол карабіна у вибиту віконницю вистромив і час від часу ліворуч-праворуч поводить. Але мовчить. А ми - лежимо.
Першим Старий не витримав:
- Ну, так хто сьогодні буде Олександром Матросовим? На пальцях кинемо, чи хтось добровільно?
Мовчать.
Одна справа - на наших колективних п’янках співати про комсомольців-добровольців, а інша - вставати під кулі на весь зріст. Я ще трошки полежав, подумав, потім підвівся, скинув куртку, потім піджак, здійняв руки над головою і пішов уперед.
Це вже, як усе закінчилося і в мене влили два гранчаки «Столичної», я щось про точний розрахунок варнякав. А насправді - єдине, на що я розраховував, так це, як не дивно, на одну конструктивну особливість цього карабіна, через яку я ще в школі двійку з військової підготовки вхопив. І ще - на свій пістолет, завчасно запхнутий ззаду за пояс. Ну, а здійняти руки і продемонструвати порожню кобуру, як ти розумієш, то чистісінький понт. Злодюга в законі мене б одразу розкусив. А цей мужиком був - мужиком і під розстріл піде.
Іду до склепу, дивлюсь: ствол мені просто в груди націлений, падати ніколи буде. Хіба що - з діркою в серці. Ще кілька кроків зробив, відчуваю: від спини пара йде. Дурна така думка майнула: ану, мій «стєчкін» заіржавіє? Коли я його востаннє змащував?
А ось і наш, єдиний, коханий і неповторний. Стоїть, розчепірившись, палець на гачку, а погляд такий, що краще навіть уві сні не бачити. Я вже впритул підійшов, грудьми на ствол наїхав… хлопці потім жартували: від тебе, Сирота, пара йшла, як від коня. А я їм: у вас би на моєму місці не лише запарувало б, а й закапало. Сльози маю на увазі, а не те, що ви подумали!
Що далі? Далі я лагідніше, аніж мій Старий у скрутні моменти, кажу:
- Ану, дай-но сюди цю залізяку, хлопче, бо ще бабахне.
Беру делікатненько двома пальцями за ствол, відвожу його вбік і без ґвалту тягну на себе. А слідом за карабіном і «тричі вбивцю Радянського Союзу» витягаю зі склепу на світ Божий.
Карабін, звичайно, без затвору. Він його, коли від чекістів тікав, на ходу пересмикнув, затвор разом із гільзою й вилетів. Я ж казав, що є у цієї моделі така дурна особливість. Ми той затвор потім з собакою знайшли, у купі листя. А йому шукати було ніколи, бо чекісти вже оговталися і стрілянину здійняли. От і вийшло - набоїв повні кишені, а нас довелося «на пушку» брати. У прямому розумінні цього слова.
Я його так, майже ніжно, як брата за плечі на доріжку вивів, а потім врізав кулаком з усієї сили в скроню. Далі у мене руки затрусилися, ноги підігнулися. Сів я на щось м’яке, як з’ясувалося - на непритомного вбивцю, сиджу… народ біжить, руками махає, щось кричить. Старий мене підвів, Генерал обійняв, аж ребра затріщали. Чекісти руку тиснуть, наші по спині луплять. Аж дивлюсь - на цій картині народного тріумфу прорізається абсолютно сторонній кольор. Фокусую погляд - так і є! Зелені прокурорські петлиці. Якесь цапидло з великими зірочками до мене пропихається і вже рота роззявило. Ну, тут я остаточно з котушок злетів, рвонув пістолет з-за пояса, і закричав:
- Тримайте мене, бо я це лайно зелене зараз отут і поховаю!
Як там у «Сімнадцяти миттєвостях?». Ще ніколи Штірліц не був так близько до провалу? Нормальна ситуація! Він теж об гестапівські довбешки склотару розбивав.
І що характерно: порятували мене «конторські». Вхопили живчика під руки і так йому суворо:
- А де ви були, коли наші люди зуби на тротуар випльовували? Геть звідси, доки не притягли за бездіяльність! Марш у нашу машину і чекайте там! Поїдете до нас, на допит щодо ваших фокусів, через які озброєний убивця знову по урядовій трасі гуляв!
Скажу чесно - не люблю я їх, отих, що на три літери. Але вочевидь і у них раз на п’ятирічку щось людяне прокидається. Бо одразу Генералу нашому руки потисли:
- Спасибі за співпрацю, приємно було… забирайте, то ваш клієнт. Ми зі свого боку офіційно підтверджуємо, що це не контрик, а ваш злочинець, ви його і розробляйте. Бажаємо успіхів!
Ніхто ні про що розпоряджень не давав, але коли я нарешті оговтався і руки-ноги дрижати перестали, перше, що я відчув - присмак горілки в роті і чиюсь присутність у кабінетику. Все справедливо. Я життям ризикував, щоб оце одоробло сиділо переді мною в наручниках із синяком на півмордяки. Це все, чим моє начальство могло мені віддячити - правом першого допиту.
- Будеш говорити чи ще один фінгал поставити для симетрії?
- Та чого вже там, буду.
- От спасибі, порадував. А ти знаєш, що я півтора року тому для тебе, іроде, пом’якшуючі обставини шукав? Як би тебе з-під «вишки» вивести. Щоб діти сиротами не росли.
- І що?
- І нічого. Скажи спасибі придуркам з прокуратури - тепер не діждешся. Карабін твій я роздивився. Де потяг? Зі школи чи з ДОСААФу?
- Зі школи. Їх там списували і недорахувалися.
- Сам на бойовий переробляв чи хтось допоміг? Хоча, про що я? Ти ж у нас - «майстер золоті руки»! Кращий за фахом. Вибач, що образив твою професійну гідність.
- Та нічого, питайте далі.
- Про що? Тут і без суду все зрозуміло. Хоча ні - де патрони брав?
- На Лютіжі. Там коли глибоко копнути, можна і танк знайти.
- Ще раз дякую, що ти не глибоко копав. Я собі уявляю, як би ти в танку по Куренівці вночі шастав. Вистачило б розуму.
- А може я теє… явку з повинною?
- А чого ж, пиши. А я потім її в трубочку скручу, встромлю тобі, сам знаєш куди, і підпалю. У нашій країні всяке буває, але від трьох мокрих справ ще ніхто не відмивався…
Хоча стривай. Пару питань у мене все ж таки є. Коли ти додому не зароблені, а грабовані гроші став носити, твоя благовірна заткнулася?
- Ну, не кричала більше.
- А вона хоч здогадувалася, чого це ти раптом розбагатів?
- А навіщо це вам? Вона ж мертва. За співучасть не притягнете.
- А я, знаєш, тут одружитися збираюсь, тож хочу знати, чого від жінок в принципі можна чекати - в екстремальних ситуаціях.
- Ну, раз для загального розвитку… я не казав, вона не питала. Але звичайно ж здогадувалася. Вона ж не дурна, тобто не зовсім дурна. Я от тепер, коли від тебе заробив, то навіть думаю, що вона цього хотіла. Бо як іще у нас багато грошей узяти, крім як украсти або пограбувати?
- А тобі ніколи не спадало на думку замість гасати ночами з карабіном, та зняти з нього ремінь, та скласти його вдвоє, та приписати своїй законній дурепі такої припарки, аби потім з неї хірург труси по ниточці пінцетом знімав?
Довго мовчав. А потім ляпнув:
- Ні, такого не зміг би. Бо я її люблю.
- Оце ти їй на тому світі розкажеш. А до кримінальної справи твоя любов ніякого відношення не має.
Так співпало, що цього «партизана» на суді довелося захищати моєму знайомому адвокату. Призначили, звичайно, згідно з графіком. Хоча він чесно відпрацював свій скромний, бо від держави, гонорар: посилався на інтереси двох дітей-сиріт, котрі повинні бодай колись побачити батька живим, валив усе на гнітючий психологічний клімат у родині, на байдужість громадськості, на важке, знову ж таки, дитинство підсудного. І нарвався. Суддя обірвав його на півслові:
- Ви тут, товаришу захисник, не морочте нам усім голови своїми психологіями. В усіх важке дитинство. В мене, між іншим, теж було… У сорок сьомому, щоб з голоду не здохнути, кору на деревах обгризав і баланду з лободи сьорбав. А щодо дітей, то не хвилюйтеся, наша держава виховає їх краще, ніж підсудний. Ми вже не першого такого, як він, розстрілюємо, так що в курсі. Я вам більше скажу: то правда, що мені часом дзвонять і тиснуть, мовляв, тому треба добавити, а цьому скинути. Так от, нехай мені хоч сам, ви знаєте, хто - не те що подзвонить, а й до суду з’явиться особисто, так я його навіть на поріг дорадчої кімнати не пущу!
І, не моргнувши, засудив «партизана» до вищої міри покарання. І лише після оголошення вироку вибачився перед адвокатом за свою різкість і додав:
- Шкодую про одне: засуджую до вищої міри я, а при розстрілі присутній прокурор, котрому що горілка, що кулемет - аби літери закону дотримуватися. Навіть якщо ваш підзахисний касацію не напише, зробіть, будь ласка, це за нього.
На спорожнілу квартиру набігла ціла купа жінчиних родичів із глибокої старозадрипанської провінції, але тут уже вибухнула вчителька, про яку я згадував. Вона одягла всі свої нагороди, обійшла всі райкоми і таки наполягла, аби житлову площу залишили за сиротами, котрі з дня вбивства опинилися у школі-інтернаті. І то не в простенькому, а в «китайському», де й справді вчать цю чудернацьку, як на наш слух, мову. Звичайно, ані перекладачів, ані дипломатів, ані розвідників з них не вийде - я переконаний. Зате після школи матимуть не койку в гуртожитку, а свій дах над головами. А то вже щось.
Від автора: нещодавно у одній із газет втрапило мені на очі інтерв’ю з колишнім, ще радянської пори прокурором, про якого згадував суддя. Йому справді за штатом належало бути присутнім при стратах засуджених. Виявляється, діялося це мало не в центрі Києва у спеціальному розстрільному блоці Лук’янівського слідчого ізолятору на вулиці Пархоменка (нині Дігтярівська).
Прокурор запам’ятав, як приводили у виконання вирок «київському робітнику високої кваліфікації, передовику виробництва, ударнику п’ятирічки, котрого засудили за вбивство трьох людей, серед них і власної дружини».
В СРСР існувала добре продумана процедура, завдяки якій приречені до останньої секунди не здогадувалися, що з ними вдіють. Зазвичай їм говорили, що їх ведуть у спеціальну кімнату, де засідає комісія депутатів Верховної Ради, щоб ще раз його вислухати. І хто знає - може і замінять вищу міру на максимальний строк? А на порозі отої таємничої кімнати обнадієний засуджений діставав кулю в потилицю.
Потім тюремний лікар констатував смерть, прокурор з начальником ізолятора підписували відповідний акт, а тим часом безпосередні виконавці вироку накривали в окремій кімнаті стіл з випивкою і закускою. Гроші на це спеціально виділялися з державного бюджету, їх було достатньо аби купити продукти не в зашморганому продмазі, а на Лук’янівському базарі.
За спогадами колишнього прокурора пили небагато, але й немало. Не менше трьохсот грамів на особу.
Труп розстріляного тим часом холонув у сусідній камері.
«Майстер золоті руки» був чи не єдиним, хто не купився на історію з комісією від Верховної Ради. Ледь прокурор розпочав про депутатів, як засуджений його обірвав:
- Не розказуйте казочок, я не маленький. Розстрілюйте швидше - та й край.
Замість епілогу: у мого друга Олекси Сироти з-поміж багатьох його дивних звичок була й така. Він ніколи не цікавився, який строк одержав той чи інший злочинець, котрого він вислідив, виловив, запакував і віддав під суд. Зараз я розумію, що набагато важливішим для Олекси був той моральний вирок, який він сам виносив за скоєне. І, на відміну від професійного судді, завжди враховував і власну міру провини. Як у тій історії з рушницею, котра в фіналі все ж таки не вистрелила.