Словом, почала наша Управа цей факт розкручувати. І посипалися кримінальні епізоди, як пір’я з казенної подушки. Виявляється, обслуга витверезника гроші у п’яних крала, рукам волю давала, а у жіночому відділенні особливо агресивних клієнток стригла «під нуль». Ну, паскудниками не наш відділ займався. Нам з головою небіжчика вистачило. Привезли його з «Києва-пасажирського». Документів у нього не було. Щоправда, від одягу тхнуло горілкою і лежав він на першій платформі, неподалік депутатської зали в стані, який здався залізничній міліції «глибоким алкогольним сп’янінням». Бо мужчина вже навіть не мимрив, а лише рукою відмахувався. Викликали спецмашину з витверезника. А треба було - «швидку». І негайно везти до токсикології. Якби здогадалися, бідолаху можна було б врятувати. Бо токсикологія вважай поряд з вокзалом - в Калінінській лікарні навпроти Політеху. А заодно вдалося б дізнатися чимало цікавого, але…
Щоправда, особу померлого ми встановили оперативно. Його, до речі, вже шукали. Я Старому так і доповів.
- Що за людина?
- П’ятдесят років. Працівник районної ланки. Аграрій.
- Що він у нашому місті робив?
- Транзитник. Повертався з відрядження. Кінцевий пункт - Рубіжне. Чекав поїзда на пересадку.
- За місцем проживання не дізнавався - сам він у це відрядження їздив чи з якоюсь особою жіночої статі?
- Сам. Один. Без баб-с. Хоча - міг у поїзді познайомитися. Чи на вокзалі. Часу у нього було достатньо. Добрих півдня.
- А що багаж? Навряд чи він у відрядження з одним портфелем їздив.
- Якраз із портфелем: окрім ділових паперів - труси-шкарпетки-зубна щітка. Поїздка термінова і короткострокова. Тож якщо і поживилася, то тільки гаманцем. Але як у ньому що й було, напевне у ресторані залишили. Хто ж у таку поїздку велику суму бере?
- Отже так, Сирота. Годі займатися цим… як ти там говориш? Мозковим штурмом? Беремо ноги в руки - і на вокзал.
Якщо Старий каже «беремо ноги в руки», а не «дуй, Сирота, на вокзал», то це означає, що він наміряється задіяти свої особисті канали інформації. Вже цікаво.
Добиралися ми, звичайно, не пішки, а на «газику». Але повернули на платформу для приміських поїздів. Народу практично не було - окрім трьох глухонімих чоловіків. Один середнього віку, двоє молодших, розмовляють мовою жестів.
Ми підійшли… Старий ляснув ззаду по плечу того з трійки, що старший. Той обернувся с незадоволеним виглядом.
- Громадянине, пройдемо!… До вияснення обставин…
Бере мій Підполковник глухонімого за лікоть, тягне за приміщення вокзалу, я про всяк випадок страхую ззаду. Глухонімий намагається щось мукати і казати жестами, але коли ми опинились у закутку, де нас ніхто не бачить, одразу ж лице його распливлось у посмішці. Щось на пальцях показав - привітався, чи що?
- Та годі тобі, Гансе, - обірвав його Старий. - чи я не знаю, що у тебе музичний слух!
Це ж треба - у Ганса тут же голос прорізався:
- Іване Борисовичу, наше вам! Проводжаєте, зустрічаєте? Чи нарешті самі від’їжджаєте кудись у південні краї?
- Тебе шукаю. Є розмова.
- Угу… «Казав сліпий - побачимо, казав глухий - послухаємо, казав німий - побалакаємо»… Нас тут ніхто не засіче?
- Не відволікайся. Про мужика, котрий біля депутатського залу вирубався - чув?
- Це котрий нібито з трудового селянства? Так його ж до витверезника відвезли, там і гигнув. А звідки це така турбота з боку високого начальства? Чи мало у нас п’яних на вулицях валяється, щоб громадянин підполковник про кожного дбав?
- Звідки знаєш, що він помер?
- Так цей же… ваш… стахановець - це він про мене - щойно транспортних навиворіт вивернув і носильників перетрусив. Звідси роблю висновок: у товариша напевне був не напад апендициту, а щось таке з летальним кінцем.
- Ти моє терпіння не випробовуй. Я ж знаю, що ти наглядаєш не лише за глухонімими, котрі в поїздах календариками та карточками з голими бабами торгують. Дівки-клофелінниці теж під тобою.
- Вашому молодому чоловіку відповів би, що це брехня і провокація. Але що стосовно вас, шановний Іване Борисовичу… скажу, як на сповіді. Згадані дівки тут ні до чого. Звичайно, недоліки бувають, як і в будь-якій роботі. То пустишку витягнуть, то зайвого капнуть і клієнт одразу хрюльником у салат… але щоби насмерть? Вибачайте, не ту масть тримаємо. Та ми цій шалаві самі збиралися руки-ноги в вузол зав’язати, але вона надто вже швидко дременула!
- Ага, так ви її все ж таки бачили!
- Не встигли. Поки нам носильник стукнув, що якась стороння на нашій території фраєра чистить, її вже і слід охолов.
- А ну, викладай. І докладніше.
- А що докладніше? Тут ви більше мого знаєте. Нібито баба, нібито не стара. Точно - не наша, та й годі. У вас усе? Бо мене, вибачайте, робота чекає.
- Ця робота почекає.
- Я не ЦЮ роботу маю на увазі, а ту, де моя трудова книжка лежить. Там, знаєте, з дисципліною суворо.
Коли ми під’їзними шляхами пробиралися до вокзалу, я спитав:
- Ганс - це що, кликуха така у блатного?
- Взагалі-то він всім представляється Геннадієм. Хоча за паспортом він Ганс. Йоганн Вольфгангові. З сибірських німців. Між іншим, з вищою освітою, як і ти.
- І де ж його, як він сказав, трудова книжка?
- Він адміністратор в театрі глухонімих.
- М-да… тиха робота. На відміну від нашої.
- Не подобається наша, - буркнув Старий, - йди на ту! Я Ганса попрошу, він тобі рекомендацію дасть. В обмін на партквиток і міліцейські погони.
Коли ми спустилися з відкоту насипу і вийшли на вуличку, де нас чекав «газик», Старий раптом зупинився:
- Щось мені, Сирота, підказує: ти вважаєш, що це не вбивство з необережності, а навмисне позбавлення життя. Так от, запам’ятай: жодне начальство - ні міліцейське, ні партійне - не дозволить, щоб цей «висяк» надто довго висів на стіні кабінету капітана Сироти… особливо перед міністерською перевіркою. То що думаєш робити?
- Чекати наступного покійника.
- Добре, гуморист, поїхали!