Отже, пасажир-аграрій замість станції Рубіжне відбув на той світ. А наше високе начальство мусило вибачатися перед родичами і брати на себе всі видатки на поховання. Обслугу витверезника, звичайно, розігнали, а декого навіть посадили. Та мертвого в такий спосіб не повернеш. І з’явився на нашій міліцейській совісті здоровенний «висяк», бо мужчина в ресторані на вокзалі крім скромних ста грамів горілки випив смертельну дозу отрути.
Генерал тоді спитав:
- Коли у нас останнього разу пасажирів насмерть труїли?
Старий, котрий, здається все, що було від Різдва Христова, відповів:
- В одна тисяча дев’ятсот сорок дев’ятому році. Поїзд «Одеса-Москва», відомому картярському шулерові ціаністий калій у чарці піднесли.
- Ото ж! Сто років жили тихо, а тут - на тобі!
Хто поцупив трудові заощадження аграрія, залишилося невідомим. Персонал витверезника божився, що «його так привезли», транспортна міліція на знак моральної чистоти скинулась із зарплати «на покійника». Вокзальні злодюжки того дня на роботу не виходили, бо напередодні їх добряче шугонули. Коло замкнулось. Якби його непритомним з поїзда витягли, тоді інша справа. Однак, поїздні злодії своїх клієнтів снотворним труять. І не до смерті. Для них важливо, як пишуть у протоколах, «довести потерпілого до непритомного стану аби полегшити здійснення крадіжки». А налити в чарку те, що випив гість з Рубіжного, - це вже скидалося на вбивство зі заздалегідь обдуманими намірами. Кому воно треба?
На пам’яті карного розшуку і транспортної міліції пасажирів спроваджували на той світ в найрізноманітніший спосіб: пристрілювали, брали на ніж, душили шворкою і голіруч, проламували голову кастетом та спускали на ходу під укіс. Колись, під час бандитських розборок, одразу після війни навіть кинули в купе з конкурентами ручну гранату. Але щоб людину свідомо труїли, та ще й хімічною гидотою, - цього не пам’ятали навіть ветерани розшуку.
Від автора: Олекса тоді або не знав, або не ризикнув розповідати мені таємничу легенду часів Лаврентія Берії. Поважаних людей з провінції викликали до Москви. Начебто для вручення високої нагороди або нового призначення. Характерно, що разом з відрядженням громадянину давали в руки вже куплений квиток до вагону СВ. Друге місце в купе займав добродій із зовнішністю, яка не запам’ятовується. За одну-дві станції до Москви мовчазний попутник виходив зі своїм маленьким чемоданчиком, а щасливого пасажира після прибуття до столиці нашої Батьківщини знаходили мертвим, без зовнішніх ознак насильницької смерті. Сім’я одержувала урну з прахом і довідку про смерть раптову від, як тоді казали, «розриву серця». Про обґрунтованість цієї легенди свідчив той факт, що повоєнні провідники боялися служби у СВ-вагонах на Москву, як чорт ладану. Хоча і зарплата, і прогонні там були дуже високі. Подейкували, що в такий спосіб люди з МДБ прибирали тих, кого з різних причин не можна було знищити в традиційний для цього відомства спосіб - оголосивши ворогом народу. Нещасних труїли спеціальною гидотою, розробленою у таємних лабораторіях беріївської безпеки. Вже в часи «гласності» Ельдар Рязанов поклав цю легенду в основу одного зі своїх фільмів.
Олекса Сирота:
Поки ми розбиралися з цим випадком, усі якось і забули, що я начебто у відпустку збирався. І хто б ти думав, нагадав? От якраз мій однокурсник!
- Ну нарешті! Бо я вже грішним ділом побоювався, що до його історії ти так і не доберешся.
- А ти май терпіння слухати. Розумієш, у нас із ним ситуація подібна була. Його в армії прийняли до партії. Святе діло, особливо для кар’єри. Ну я, ти пам’ятаєш, встряв у цю організацію ще в Університеті. От наша рідна партія і мобілізувала нас обох ще раз: прямою дорогою одразу після армійського дембеля - до міліції. Тільки мене в розшук, а його - в аеропорт. Зустрічати злочинців біля трапу літака. Якщо серйозно, в теорії, задум був непоганий. Бо, як я тобі вже казав, злочинець, котрий себе поважає, після серйозного епізоду не відлежується у швагра на хуторі Козюльки. Він хапає квиток і летить через увесь Радянський Союз, бажано з пересадками, туди, де побільше народу. Що ж виходить на практиці? Доки оголосять всесоюзний розшук, доки відіб’ють і приймуть радіограми, то злочинець уже встиг забігти якомога далі від території, підконтрольної транспортній міліції. Він уже десь ближче до нас - міських сискарів циганочку з виходом витанцьовує.
Повертаюся до однокурсника. Дзвонить він мені з «Жулян» і криком кричить:
- Олексо, рятуй, складний випадок!
А я йому, щоправда, ввічливо, але з підтекстом:
- Якщо ти щодо громадянки Піпкіної, вона ж Череповська, вона ж Козловська, вона ж Тетяна Титаренко, вона ж Лебеденко, - волосся коротке, але може відрости, пофарбована у чорний колір, але може бути перефарбована у інші кольори, - так ти даремно займаєш службовий телефон.
Від автора: в цій історії наведені цитати зі справжніх радіограм, які в ті роки приходили в аеропорт «Жуляни» на адресу транспортної міліції.
Олекса Сирота:
- Твої колеги, - продовжую я, але вже єхидно, - оті Козлови, а точніше - Мудакови зеленого поняття не мають про ази розшуку. Краще б читали до кінця дані зі всесоюзної картотеки. Там чітко написано: Тетяна Володимирівна, вона ж Олена Миколаївна, літаків боїться. Користується виключно залізничним транспортом. Хай твої колеги зі станції «Київ-пасажирський» замість вокзальних повій по шпалах ганять, прочешуть кімнату матері і дитини. Бо ця падлюка «на довірі» саме там краде!
- Ні, - каже авіаційний колега, - я не про Піпкіну. У мене справді проблема.
- Та яка проблема? Цигани літак вкрали? Так вони його в утиль здали, щоби за талончик «Королеву Марго» купити.
- Олексо, мені не до жартів. Допоможи! З мене кава. Щоправда, розчинна, але велика нерозкрита банка. А потім, я машину пришлю. Якщо згоден, підскоч на Хрещатик до нашої Управи. Побачиш «рафік», - то по тебе. Доїдеш з комфортом. А то переведешся в таку спеку на сухофрукт.
Що було робити? Справді, липень, спека, сорочка мокра, вітру немає, вентилятор перегорів, новий обіцяють у грудні, холодильник не обіцяють взагалі… тому я нахабно так кажу:
- А до нашої Управи виїзд подати - слабо?
- Олексо, ти що? Ваші даішники нашому водилі вже дві дірки в талоні проколупали.
- Не бійсь, виручимо. Сам вийду зустрічати.
Зійшлись на компромісі: мене забрали на площі Калініна з-під поштамту. І поїхав я у «Жуляни».
Колега не підвів, банку з кавою мені одразу в зуби, а велику чашку укоханого напою поставив переді мною на стіл. Кава хоч і гаряча, але спрагу вгамувала. За перекуром я колегу піддражнюю:
- Я так гадаю, що раз приятель нарешті побажав мене побачити, значить це не благий намір пригостити мене моїм улюбленим напоєм, а, видати, щось сталося. Та й казенний транспорт надаремне не ганяють. Колись, відмінник!
Але відмінник колотися не поспішає, йому спершу треба в жилетку поплакатися:
- Що таке аеропорт влітку - ти знаєш. Якщо забув - сходи подивись. Жінки кричать, діти плачуть, ветерани матюкаються в усіх напрямах і вимагають начальника аеропорту, мужчини біля кас хапають один одного за петельки. Циганки народ дурять, циганчата підкрадають по-дрібному, професіонали тирять по-крупному. Тільки «юнкерсів» над головою не вистачає, а решта вже є. Дурдом!
- А ти переведись до нашого моргу, що на Оранжерейній. Там по-перше, завжди прохолодно, по-друге, доплата «за вредність», а головне - клієнтура спокійна. Ніхто не кричить, не матюкається, поза чергою не преться, ну і за петельки не хапає.
- Не хапає, кажеш? Зараз! Працював я на Оранжерейній - ще студентом підробляв. Якось зимового ранку приходжу на зміну, а напарник каже: до нас вночі відомого артиста привезли. На вулиці підібрали - впився вусмерть. Хочеш глянути? Біля вікна лежить, заслужений! А як грав!
Я, дурень молодий, підійшов, нахилився, а покійник як підскочить і хап мене - якраз за петельки! Виявилося, що він не помер, а переохолодився в кучугурі. А у нас відігрівся, прокинувся і подумав, що він у витверезнику, бо ж голий. І лише коли я свідомість втратив, до нього теж дійшло, де він. «Швидку» вже нам обом викликали.
- Припини проливати сльози в мою неіснуючу жилетку. Злякався «висяка» - так і кажи. Ближче до діла.
- Тільки не треба мене звинувачувать у відсутності професійної гордості, бо пошлю подалі. І каву заберу. До діла - то й до діла! Якийсь час тому наш міліцейський сержант помічає у цьому тирлищі цікаву пару. Жінка ще молода, але вже не пацанка, без особливих прикмет. Струнка, худорлява брюнетка з короткою зачіскою - от і все. З нею мужчина - солідний, років п’ятдесят, зодягнений в трійку, хоча й спекота. Чорнява його не стільки веде, скільки на собі тягне, бо дядькові виразно недобре. Очі закочуються, весь мокрий, ноги тягне. Сержант підійшов, відрекомендувався і запропонував допомогу. Жінка навіть зраділа: треба, каже, чоловіка на свіже повітря, в тіньок вивести, бо йому од задухи зовсім погано стало. Зверни увагу, поки що ніякого криміналу. Сержант саме тому й підійшов, що вони здались йому солідною парою. Ну, повітря повітрям, а може, каже, краще до нашого медпункту відведу? Там полежить, ліки дадуть, якщо треба, те, се - до рейсу перечекаєте. До речі, коли ваш літак?
Жінка наче не все розчула:
- Дякую, - каже, - але до поліклініки далеко, доки дійдемо по спеці, йому ще гірше стане. Краще вже на лавочці в тіньочку віддихається.
Отут би сержанту зреагувати - звідки сторонній людині знати, де у «Жулянах» поліклініка? Вона ж відомча, в закапелку поміж двома авіаремонтними заводами, дорогу тільки свої знають. А він їм про службовий медпункт говорив, де пілотів перед вильотом перевіряють, а це - зовсім поряд, в лівому крилі аеровокзалу. Однак, сержант добиває зміну, його теж спека проймає і зайве змикитити сили немає. Він виводить мужчину надвір, у тінь, зганяє з лавочки молодняк, садовить нашу пару. І йде собі геть у своїх справах.
- Вибач, ти, часом, у вільну від роботи хвилину не пописуєш до журналу «Радянський міліціонер»?
- Ні, тільки моделі літаків клею, а що?
- Бо стиль у тебе швидше журналістський - максимум емоцій при мінімумі інформації. Ти можеш по-людському: сержант пішов, побачив, зафіксував, відпровадив… що там далі було з цим служакою?
- Не перебивай, бо заберу свої пасочки і забуду, на чому зупинився. Ага! У цій колотнечі сержант через п’ять хвилин уже нічого не пам’ятав. Але через п’ятнадцять мусить вийти на площу, бо веде за вуха двох циганят, аби посадити їх у тролейбус і спровадити подалі. Дурний номер! Бо вони вискочать через зупинку і назад прибіжать. Але треба щось робити з неповнолітніми вуркаганами.
І отут, біля самого тролейбусу, сержант знову бачить оту пару. Мужчині вже зовсім кепсько, він лежить на лавці, а жінка йому обличчя картузиком прикриває. Сержант розуміє, що яке там «віддихається» - людина взагалі зараз дихати перестане! Він відпускає циганчат і бере ініціативу в свої руки: негайно в медпункт! Жінка заперечує, але сержант піднімає непритомного чоловіка, бере його під одну руку, жінці наказує взяти під другу - дядько ж не худенький! І ось так вони в прямому розумінні цього слова заносять бідолаху в ліве крило аеропорту і віддають медикам. Ті одразу здіймають тривогу, бо свідомості у клієнта вважай немає, пульс слабенький… може бути летальний випадок. І тут жінка круто міняє тактику і починає верещати:
- Що ви його лапаєте, негайно викликайте «швидку»! Він же зараз помре!
У нас у медпункті прохолодно, тихо, тому сержанту стало легше і йому щось не сподобалось. Попросив документи. Жінка обидва паспорти вийняла зі своєї сумочки. У чоловіка в руках взагалі нічого не було. І отут, увага! - перший сигнал: прізвища в паспортах різні. Місця проживання теж різні - навіть не одна область. Жіночка очі опустила і дуже природно зашарілась:
- Ми разом в Одесі відпочивали. Знаєте, як воно в житті буває: у мене сім’я, діти, у нього теж. Тільки й щастя, що ці два тижні. Нам скандал не потрібен, тому й не одразу погодились до медиків іти. А тепер робіть усе, що можете, бо коханий помре.
Тут уже я встряв:
- Якщо вони живуть навіть не в одному місті, то і квитки мають бути в різні напрямки.
- Це я теж сержанту сказав. Але він совістливий, це в нашій роботі зайве. Звернув увагу, що у мужчини в паспорті квиток. А от про те, де квиток жінки - не запитав. У її паспорті не було. Можливо, вона взагалі нікуди не летіла. Але це ми потім такі розумні стали, а тоді сержант віддав їй паспорти і пішов до кас ветеранські мордобої розтягати. Десь через півгодини викликають його по селектору в медпункт:
- Вас знайшла ота жінка, що з хворим чоловіком була?
- А що їй коло кас робити, коли другові кепсько?
- Як? Вона ж хвилини через дві вибігла, дожену, каже, сержанта, нехай допоможе квитки переоформити, бо схоже, що сьогодні ми нікуди не полетимо. І в двері - тільки й бачили.
Сержант плечима знизав:
- Мене сліпий вже двадцять разів міг знайти. Я від кас не відходжу, бо якраз бронь зняли і бійка почалась, як завжди. Може, вона не хотіла мене зайве турбувати, стала в чергу і стоїть? Піду гляну…
А лікарка йому:
- Як знайдете, то підготуйте морально. Бо її чоловік, чи хто він їй там, щойно помер. І «швидкої» не дочекався.
Сержант оббігав увесь аеропорт, по радіо кілька разів передали, потім викликали підмогу - прочесали всі околиці… як у воду впала! Ані жінки, ані документів! Маємо неопізнаний труп з усіма наслідками. І невиразні свідчення щодо супутниці. Бо і сержант, і медики не стільки на неї, скільки на мужчину дивилися. Щоправда, кіоскер із «Союздруку» начебто бачив якусь чорняву молодичку з двома чемоданами, котра сідала у тролейбус. Однак, чи це була саме та, котру шукали, залишилося невідомо.
- Ну добре, - сказав я колезі, - і коли все це сталося?
Авіамент глянув на годинник:
- Дві години, як труповозка на Оранжерейну в морг поїхала.
Я сплеснув руками:
- Май повагу до мертвих! Небіжчик ще не охолов, а ти вже його мені спихаєш.
- Куди ви, хлопці, дінетесь? Брюнетки в аеропорту на підвідомчій мені території вже немає. Шукай вітра в полі, а її… ну, в усякому разі, не в мене.
Я не став продовжувати дискусію, бо раптом дещо пригадав. Зі своєї практики. І не таке вже й далеке. Тому спитав колегу:
- Цей клієнт, сподіваюсь, не з перепою помер?
- Якого перепою, ти що? Хоча ресторан вони відвідали. Ми вже допитали офіціантку. Вона цю пару запам’ятала - сиділи довго, розмовляли, замовлення хороше зробили: шампанське, котлети по-київськи, ікра… коньяк вони, правда, з собою принесли, але вона вже не присікувалася.
- Коньяк? І що - всю пляшку прикінчили?
- Та ні! Вона йому всього один раз налила в фужер, тож сто грамів у два прийоми, а коли йшли - недопите з собою забрала. Хто ж вірменський коньяк залишає? Сама ж осилила лише півпляшки шампанського. Так недопите на столі й залишилося.
- То добре, що залишилося, хоч пальчики візьмемо.
- Які пальчики! Шампанське дівчата одразу допили, а порожню пляшку прибиральниця сполоснула і забрала, щоб після роботи здати. А крім того, офіціантка сказала, що за столом наливав мужчина. Його скляночка на місці, а от її фужер зник. Лікар зі «швидкої» вважає, що дуже схоже на отруєння, але потрібен розтин і аналізи.
- Ну, якщо фужер дама забрала, то налетіли ми на професіоналку. Не здивуюсь, якщо її виделка з ножем серветкою витерті. А ще щось твоя офіціантка запам’ятала?
- По-перше, не моя, а штурмана з екіпажу, що на Одесу літає. А по-друге, мужчину вона добре описала, а жінку - висока, худа, фарбована брюнетка. Можливо, в перуці, хоча й дивно - в таку спеку. Одяг теж запам’ятала до подробиць. І ту сумочку - чорна з довгим ремінцем, з натуральної шкіри, пряжка-кнопка під мідь або мідна. Ти ж знаєш, це ми, чоловіки на ноги і фігуру дивимось, а жінки - що на цю фігуру начеплено.
- Може, прикраси якісь? Брошка чи кулон, перстень нарешті?
- Нічого! Це і лікарка наша підтвердила. Так що, можна офіційно оформляти запит від нашої Управи до вашої?
- За двох умов я твого покійника заберу. Перша - відвезеш мене туди, де взяв. Друга - дочекайся експертизи, тоді надсилай все заразом. І поза планом - давай сюди свого сержанта. Сподіваюсь, ти його не відпустив?