Ой мати, мати! Серце не вважає,
Кого раз полюбить, з тим i умирає.
Лучче умерти, як з немилим жити,
Сохнуть з печалi, щодень сльози лити.
Бiдность i багатство - єсть то божа воля;
З милим їх дiлити - єсть щаслива доля.
Ой хiба ж я, мати, не твоя дитина,
Коли моя мука тобi буде мила?
I до мого горя ти жалю не маєш,
Хто прийшовсь по серцю, забуть заставляєш!..
(Пропевши, говорит).
О мамо, мамо! Не погуби дочки своєй! (Плачет).
Т е р п и л и х а (с чувством). Наталко, схаменись! Ти у мене одна, ти кров моя: чи захочу я тебе погубити? Убожество моє, старость силують мене швидше замуж тебе оддати. Не плач, дочко! Я тобi не ворог. Правда, Петро добрий парубок, та де ж вiн? Нехай же прийде, нехай вернеться до нас; вiн не лежень, трудящий, з ним обiднiти до злиднiв не можна. Але що ж! Хто вiдає - може, де запропастився, а може, i одружився де, може, забув i тебе. Тепер так буває, що одну нiбито любить, а о другiй думає.
Н а т а л к а. Петро не такий; серце моє за його ручається, i воно менi вiщує що вiн до нас вернеться. Якби вiн знав, що ми тепер так бiднi - о, з кiнця свiта прилинув би до нас на помощ.
Т е р п и л и х а. Не дуже довiряй своєму серцю: сей вiщун часто обманює. Придивися, як тепер робиться в свiтi, та i о Петрi так думай. А лучче, якби ти була менi покорна i мене послухала.