Сонце низенько,
Вечiр близенько,
Спiшу до тебе,
Лечу до тебе,
Моє серденько!
Ти обiщалась
Мене вiк любити,
Нi з ким не знаться
I всiх цураться,
А для мене жити.
Серденько моє,
Колись ми обоє
Любились вiрно,
Чесно, примiрно
I жили в покої.
Ой, як я прийду,
Тебе не застану,
Згорну я рученьки
Згорну я бiлiї
Та й нежив стану…
М и к о л а (в сторону). Се не iз нашого села i вовся менi незнакомий.
П е т р о (в сторону). Яке се село? Воно менi не в примiту.
М и к о л а (подходя к Петру) Здоров, пане брате! Ти, здається, не тутешнiй.
П е т р о. Нi, пане брате.
М и к о л а. Вiдкiль же ти?
П е т р о. Я?.. (С улыбкою). Не знаю, як би тобi i сказати - вiдкiль хочеш…
М и к о л а. Та уже ж ти не забув хоть того мiста, де родився?
П е т р о. О, запевне не забув, бо i вовся не знаю.
М и к о л а. Та що ж ти за чоловiк?
П е т р о. Як бачиш: бурлака на свiтi; тиняюсь од села до села, а тепер iду в Полтаву.
М и к о л а. Може, у тебе родичi єсть в Полтавi або знакомi?
П е т р о. Нема у мене нi родичiв, нi знакомих. Якi будуть знакомi або родичi у сироти?
М и к о л а. Так ти, бачу, такий, як i я - безприютний.
П е т р о. Нема у мене нi кола, нi двора: весь тут.
М и к о л а. О братику (берет Петра за руку). Знаю я добре, як тяжко бути сиротою i не мати мiстечка, де б голову приклонити.
П е т р о. Правда твоя, брате; но я, благодаренiє богу, до сього часу прожив так на свiтi, що нiхто нiчим мене не уразить. Не знаю, чи моя одинакова доля з тобою, чи од того, що i ти чесний парубок, серце моє до тебе склоняється, як до рiдного брата. Будь моїм приятелем…