Місяця муніхіона, коли після затяжної й лютої для сих країв зими нарешті настала справжня весна й кожне зело потяглось угору, в Ольбії зчинився переполох. Під мури Щасливого міста прийшли скіфи. Прийшли всім Станом, переправившись через обидва гирла, й лякатися було з чого, бо такого не траплялось останніх п'ятдесят або шістдесят літ.
Скіфи сунули кілька день зряду й ставали навколо города широкою підковою — від берега до берега, як вони робили завжди, облягаючи ворожу твердь.
Спершу на поприще стріли вони поставили ряд возів і сплели їхні колеса сиричними ременями, далі розташувались тисячі — кожна окремо, ще далі піднялись угору круглі барвисті полотки, де жили недітні жони, та підлітки, та діди, яких із тієї чи тієї причини й досі тримали в Стані й возили за собою, не виряджаючи на вітчину — в Северу, Древню україну чи Русь.
А найдалі тягся ще один вал поскручуваних возів. Тут скіфи позалишали проходи та проїзди для себе й худоби. Вечорами на всьому просторі між Бозьким та Березанським лиманами спалахували вогні, й еллінам здавалося, що тих червлених цяток устократ більше, ніж безмісячної ночі зір.
Усе боєздатне населення Ольбії та навколишніх еллінських, а й деяких калліпіських сіл побрало зброю, на мурах день і ніч стояла рясна варта, готова відбити перший приступ ворога, й місто було схоже на обложений табір. Оселі аж тріщали від люду — свого й прийшлого шукати рятунок від несподіваного підступу скіфів; у дворах, на вулицях і площах ревла худоба, зведена з усієі околиці. Екклесія збиралася на оточеному мотузками чотирикутнику аґори, а колегії архонтів та стратеґів і днювали, й ночували в громадських будинках.
Ніхто нічого не знав і всі розтікалися в здогадах. Елліни досі щасливо жили в своєму Щасливому місті, й жоден скіфський басилевс, а чи болярин не зазіхав на їхній спокій і їхню волю. Тепер сталося щось невірогідне й кожен знав, що Ольбія не протримається й чотирьох днів, коли скіфи підуть у приступ. Не допоможуть ні стріли, ні сулиці, ні котли окропу та смоли, ні навіть катапульти з важкими летючими брилами каміння, бо на таку силу не стачить ніяких стріл і ніякого духу. Того духу, який допомагав еллінам у далекій Елладі вистояти супротиву грізної Персії, тут би не стачило, бо Персія грізна, та зі Скіфією й вона рівнятися не могла. Бо ще тому літ шістдесят і двоє, коли Дарій уважався наймогутнішим басилевсом світу, незліченне перське військо зазнало на сій землі невдачі — першої невдачі, а відтоді ж минуло стільки часу, а скіфське військо стало набагато могутнішим.
Усі боялися, й найбільше за всіх, мабуть, Гіпербол, метек і найбагатший ольбійський трапедзит. І він боявся не тільки за скрині з талантами, а й за своє життя, й за свою найзаповітнішу мрію.
Все залежало від Протаґора. Якщо елленотамій скаже тепер стратеґам та архонтам, що то він, Гіпербол, подав думку збудувати скіфському басилевсові терем під ольбійською аґорою, — всьому настане край. Розлючені ольбіополіти вдеруться в його дім, знищать, розграбують і спалять усе, а його приречуть до смерти через найжахливіші тортури…
За минуле літо, осінь і сю зиму Гіпербол звів на срібло басиліси-матері небачених розкошів терем. Величезний як для Ольбії двір був іззовні ввесь із тесаного каменю, а зсередини — геть мармуровий: з білого, як збиране молоко, сицілійського мармуру колони перістилю, з рожевого лесбійського жильника — стіни, з червленого, як кров — атаблементи й карнизи, з чорного та білого — ввесь двір, а коло брами й головних дверей будинку стояли мармурові ґрифони та кентаври. Ще багатше був споряджений терем ізсередини, в світлицях: м'які ложа на бронзових ногах у вигляді лев'ячих та орлиних лап, дорогі столики з чорного ебенового дерева, яке росте тільки в Лівії, мармурові, золоті й срібні світильники з афінських ерґастеріїв і виключно золотий мілетський посуд.
Уздовж усього перістилю тяглась мармурова тераса з того самого сицілійського каменю, над терасою здіймався ще один портик із трикутним, як і при вході в двір, фронтоном та багатим атаблементом про життя й діяння Ахілла. Й усе те робили ольбійські майстри під керівництвом дорійського скульптора й архітектора Телекла, який заправив за свою роботу талант і двадцять мін. І Гіпербол не скупився на чуже срібло, ба навіть при потребі, коли Кіно не було в Ольбії, видавав зі своєї калити.
Всі бачили Гіперболові старання й усі дивувалися з невтомної запопадливости метека, хоч, крім нього та Протаґора, певно, ніхто й на гадку собі не клав, що той дім зводиться не для скіфської басиліси, а для її можновладного, не попри лихій годині згадуваного сина.
Гіпербол знав, із чого все почалось. А почалося з того, що його колишній власник, а тепер простат-покровитель, торішній архонт-епонім Іфікрат різко відмовивсь оддати свою доньку жоною чи наліжницею скіфському басилевсові. Не хотів навіть говорити, незважаючи на величезну виру, що її обіцяла басиліса-мати вустами сановного Протаґора.
Місяць тому, на головних народних зборах Іфікрата не обрали до жодної колегії. Тут постарався й Протаґор, і дехто з ворогів Іфікрата, й усі прихильники Афін думали, що се змусить його схилитись. Але старий твердо тримався свого й не хотів оддавати доньки варварському цареві на втіху. Не хотів, хоча Герміона, якій уже пішов чи не вісімнадцятий, досить засиділась, а ніхто, знаючи про незгоди останнього літа, не наважувався сватати красуню.
Тепер жереб було кинуто, й ольбіополіти знали, чому скіфська рать прийшла під їхні мури, й усі добре усвідомлювали, чим се скінчиться, коли Іфікрат і далі впиратиметься.
Так минуло сім день, і люди, обложені в своїй міцній, але геть безпорадній проти таких полків тверді, перейнялися жахом, бо скіфи ділили свої місяці не на декади, як елліни, а на сідмиці, й почали чекати восьмого світанку.
На мури вийшло втричі більше гоплітів, і начальники тримали своїх воїв оружно всю ніч. Але по сході сонця сталось інше, й того ніхто передбачити не зміг, навіть оракул із хорому Деметри на тому березі Лиману, куди обложені плавали за порадою.
Коли сонце піднялось над Лиманом на сулицю вгору, з ворожого стану викотився запряжений чотирма кіньми багатий двокіл. І що ближче підкочувавсь він поміж стелами та пам'ятниками некрополя до Західнього пілону, то дужче дивувалася сторожа на мурах та бійницях. Візком правував старий чоловік у напівскіфському — напівеллінському вбранні, певно, роб, а в візку сиділа жона. Почалися здогади й сперечання, й коли нарешті двокіл спинився коло пілону, всі впізнали скіфську басилісу Кіно та її роба. Роб заходився кричати, щоб одчинили, й вої вагалися, хоч усі добре знали басилісу, яка мала в їхньому місті власний дім і часто навідувала його.
Пілон відчинив після тривалої наради із стратеґами ніктепарх нічної сторожі, й Кіно, в'їхавши до міста, спокійно попростувала головною вулицею Мединою, дарма що скрізь було повно людей, та худоби, та возів.
Більше того дня нічого незвичайного не трапилось, і скіфи стояли, як і досі, й ніхто не знав, коли слід сподіватися приступу.
В обідню пору колегія стратеґів вирішила послати до варварського басилевса перемовників, щоб спитати, чого скіфам треба від Ольбії й чому вони прийшли сюди такою потугою. Але скіфська варта ще перед возами спинила перемовників, подарунки, які ті мали з собою, відібрала, а до свого володаря пустити зовсім відмовилась.
Так ніхто ні про що не довідався, й сонце сіло, й у скіфському стані запалили незліченні мирні вогні.
А ввечері в господі басиліси відбувся невеликий пир, куди запросили афінського елленотамія Протаґора, торішнього архонта-басилея Еака, який місяць тому став архонтом-епонімом і карбував своє ім'я на декадрахмах та тетрадрахмах замість Іфікрата. Вони втрьох сиділи в тісному екусі, а в дворику нечутно походжав Гіпербол, чекаючи, коли знадобиться й коли на нього погукає роб-виночерпій або ще котрийсь басилісин служка.
Кіно по-чоловічому півлежала на багатому ложі, навпроти неї розташувавсь елленотамій Протаґор, а новообраний архонт-епонім Еак сидів на червленому троносі, бо більше ліж в екусі не було. Та се зрештою й відповідало їхньому санові, адже ж не посадовиш елленотамія в тронос, аби на ложі міг лягти ольбійський архонт. Але розмова точилася мляво, бо кожен більше думав, ніж казав.
У кратері в кутку стояло готове розведене вино, кухлі перед кожним теж були повні, та до вина ніхто не брався. Й однаково ж сього разу Протаґора зовсім не бентежило те, заради чого вони тут зібрались. Він лише не знав, як повідомить басилісу й що ся жона скаже. Від розмови залежало багато чого, майже все — й доля Щасливого міста, й те, заради чого він сидить у ньому вже цілий рік, а отже, й його власна доля. Й чи не вперше Протаґор пошкодував, що не втримав отут Геродота. В кінці метаґітніона[47] вони добре посварились, і Геродот, якого не спутували жодні державні обов'язки, сів на перший-ліпший корабель і подавсь у Колхіду.
А тепер Протаґорові раптом забракло єхидного погляду Геродота й його двозначних натяків, які завжди так чи так змушували тебе сумніватись у правоті власних поглядів, а се було головне, бо ж істина завжди народжується в зіткненні двох крайностей. Сієї ж премудрости старий ольбійський архонт, мабуть, і не снив, тому Протаґорові тепер було вдвічі важче.
Й він із великим задоволенням сприйняв слова господині, коли та сказала:
— То, речуть, Іфікрат не хоче віддати доньки своєї за мого сина?
Протаґор з полегкістю зітхнув, Кіно сама позбавила його непосильного тягара. Й хоча не відомо було, як вона поведеться далі, але найголовніше вже лишилося позаду.
Басилісі відповів новий архонт-епонім Еак:
— Не хоче, не хоче й годі!
Кіно посміхнулася до старого. В його словах був щирий розпач, і вона припросила:
— Скуштуй мого вина, архонте. Й ти, елленотамію, пригощайся.
Протаґор слухняно взяв кухоль за довге вухо й надпив половину.
— Він каже, басилісо, хай мене ріжуть на шматки, але доньки своєї варварові не віддам на поталу.
Старий архонт-епонім і собі випив з кухля й здивовано прицмокнув:
— Охей! Пірра з чорного мискету!
Він на винах, певно, тямився, й басиліса заохотила його:
— Пий, архонте. Се давнє вино, привезене з фінікійських погребів.
Архонт випив удруге й сказав:
— Іфікрат уже третій день не виходить з дому.
— А що каже демос?
Тут обізвався Протаґор:
— Екклесія постановила просити Іфікрата.
— То й чому ж і досі нічого?..
Протаґор підкреслив удруге:
— Постановила просити, басилісо.
— Іфікрат, — сказав архонт-епонім, — відповів, що його роби зітнуть голову кожному, хто спробує вдертись у його дім. Кожному, хто спробує!
Басиліса загадково всміхнулась:
— А якщо не вдиратись?
— А як же?
— Підійти й постукати кільцем у ворота.
Се вже було схоже на жарт, але дуже недоречний, і старий тільки закліпав очима. Та Кіно розмовляла так легко, мовби йшлося про щось геть нікчемне, й він подумав, чи не замислила чогось негарного.
— А ви казали на екклесії, що скіфський басилевс може розсердитись?
Протаґор довгим поглядом подивився на басилісу. Толіть вона розмовляла зовсім інакше, відзначив він сам собі. Ся жона прожила серед скіфів усе своє житгя, й тепер ніхто навіть не знає, що в неї на думці. Він вирішив нагадати їй її ж слова, мовлені торік у сій таки світлиці:
— Раніше ти казала, що твій син — еллін, басилісо.
Вона зрозуміла його, а проте й далі загадково всміхалась:
— Я й зараз речу те саме.
Й так подивилася на нього своїми різномастими очима, що Протаґор не витримав і зашарівся.
— Синів народові своєму дає мати, елленотамію. Ти ще молодий і не знаєш сього.
То вже було занадто, й Протаґор не міг здобутися на слові. Йому знову спало на думку, що тут би знадобився хитромудрий лис Геродот із його нескінченними примовками, з яких не зразу й не кожен здатен виплутатись. Але й сидіти так ото потупившись не випадало, й він сказав те, що мав би сказати й його друг Геродот:
— І матері бувають різні, басилісо.
Господиня навіть не вдостоїла його поглядом, і Протаґор оцінив її волю і її крутий норов. Од сієї жони тепер залежало все: бути Ольбії й надалі чи не бути. Й він почав примирливо нахваляти добру старовинну пірру.
Так ні до чого кращого й не домовившись, гості почали вставати, й Кіно їх не затримувала. Протаґорові думалося, що чим довше вона лишатиметься в Ольбії, тим ліпше, бо без неї володар скіфів, напевно, не зробить отого вирішального кроку, після якого вже буде пізно щось думати й про щось говорити. Він спитав:
— Можна зайти до тебе й узавтра по пізній порі?
— Де мій дім — ти знаєш, — відповіла Кіно, й се могло правити й за запрошення, й за чемну відмову.
Та на більше він не зважився й, мовчки піднявши руку, пішов услід архонтові-епоніму до хвіртки, де роб-воротар тримав над головою засвічений факел.
— А ти затримайся, — сказала комусь Кіно, й елліни лише тепер згадали, що в дворику на них чекав Гіпербол.
Метек розгублено схилив голову. Кіно поманила його за собою до екуса й сіла на щойно звільнений тронос. То означало, що Гіперболові треба стояти, бо при скіфській басилісі він ні за що в світі не зважився б розлягтись на ложу. Роби дзенькали посудом, певно, господиня ще не вечеряла, й Гіперболові страшенно схотілося їсти, та Кіно дивилась на нього, й він приготувався до розмови…
А наступного вечора, коли Протаґор із новим архонтом-епонімом Еаком з'явилися в її оселі, все було вже зовсім по-іншому…
Сього ранку, о тій порі, коли ольбіополіти в мирний час поспішають на торжище, до брами Іфікратового будинку підійшов Гіпербол і несміливо постукав кільцем у хвіртку. Приворітний роб упустив його, бо Гіпербол належав до прострації Іфікрата й бував тут частенько. Коли Гіпербол переступав поріг сього дому, в нього завжди тремтіли руки й підгиналися коліна від притамованої, літами плеканої зненависти до простата. Сього разу руки теж тремтіли, й він намагався погамувати їх, притискаючи до себе заґорнений у полотнину гарний золотий світильник. Підгинались і коліна, та з ними Гіпербол не міг нічого вдіяти. Він увесь тремтів не від шаленої зненависти, а зі страху.
Якщо зараз Іфікрат гукне робам своїм: ату, закуйте сього паскудника в кайдани, — ніхто вже не зможе врятувати Гіпербола, й в Ольбії стане на одного метека менше, й побільшають лави невільників. І буде Гіпербол знову «органом емпсихоном»,[48] й остання жаринка надії назавжди згасне. Жаринка, заради якої він прожив усе життя.
Іфікрат уже не спав, та й не відомо було, чи й лягав він сієї ночі в своєму таламусі.
— Чого прийшов? — похмуро глянув Іфікрат на свого відпущеника, якого бачив зовсім недавно.
Гіпербол простяг йому золотий світильник, убільшки як жіноча долоня, зроблений десь на Косі чи Кніді. Господар байдуже покрутив його в руках і знову спитав:
— Чого прийшов, кажу? Хіба вже настав місяць для піднесення дарів простатам?
Гіпербол почав плутано пояснювати, що басиліса Скіфії Кіно хотіла б поговорити з його донькою.
— Для чого? Про що?
Метек заходився пояснювати, що зараз доля города в руках Іфікрата, говорив про багатий викуп і злякано кліпав очима.
Іфікрат, не довго думавши, крикнув:
— Ехей, роби! Схопіть сього нікчему!
Гіпербол не встиг і стямитись, як з усіх кутків і закутків на нього напосіли озброєні короткими мечами слуги й скрутили йому руки назад. Про їхню зненависть до себе Гіпербол добре відав і навіть не намагався пручатись. Усе вийшло саме так, як він був подумав, ідучи сюди. З екусів і таламусів повискакували домочадці, й коли Гіпербол, набравши повні груди повітря, хотів закликати кумирів на голову Іфікрата, господар крикнув:
— Викиньте се падло за ворота, щоб і не смерділо тут!
Гіпербола затурляли в плечі й спину, й він опинився на гамірній вуличці. Вслід йому забряжчав золотий світильник. Якийсь ольбіополіт у грубому гіматаї, здається, гончар з Нижнього міста, підібрав золотий виріб і простяг йому, та Гіпербол, забувши все на світі, схопився й квапливо подибуляв тісною вуличкою туди, де на розі Медини виднів його дім.
Стямився лиш опівдні, коли над Ольбією нависло суцільне ревище. Ревла худоба, зігнана до города з усіх усюд, негодована й непоєна, бо людям було зараз не до худоби. Вони й самі вже не знали, що робити й куди податися, й над ними простирали крила свої перші чорні демони голоду.
Обережно визирнувши з хвіртки й пересвідчившись у тому, що Іфікратових робів навколо нема, Гіпербол сховався знову, підійшов у лівий од вулиці куток двору й плюнув на маленьку герму, встановлену біля самого нужника. То було погруддя колишнього власника Іфікрата. Гіпербол замовив його в місяці ґамеліоні[49] сього року тому дорійському скульпторові й архітектору Телеклові, що зводив дім для скіфського басилевса. Дав Телеклові п'ять мін тільки за те, щоб мати вдома зображення ненависного Іфікрата й, коли лють підступить до горла, — плювати на нього.
Він ще раз набрав слини й плюнув на мармурове погруддя, тоді відчинив хвіртку й пішов уздовж Медини до басилісиного будинку.
Вислухавши його, Кіно блиснула різними очима й наказала:
— Чекай мене тут!
А сама вдяглась у найдорожчий бевдос і вийшла з дому, прихопивши старого роба, який прокладав їй дорогу серед гармидеру обложеного міста, й робу-повариню, що несла за нею критий круглястий кошик з біленої лози.
Коло Іфікратового двору Кіно звеліла робові:
— Стукай у хвіртку!
Роб несміливо брязнув кільцем, але ніхто не відімкнув хвіртки, навіть не виглянув з вузенького віконця.
— Грюкни дужче! — мовила басиліса. Її вже хапали люті демони, та вона змагала їх.
Роб щосили загрюкотів, і тоді з тераси над брамою перехилилася стрижена голова котрогось із робів Іфікрата блиснуло свіжо вигострене лезо довгого списа.
— Хто стукає? Господар не вдома!
— А тобі, нікчемо, повилазило, не бачиш, хто стукає? — спокійним голосом відказала Кіно. — Відчини, я прийшла не до господаря твого, а до господині.
Голова зоруженого роба зникла, й по хвилі, яка здалася гостям доволі довгою, вже інший приворітний роб одчинив басилісі хвіртку. Кіно плавно пройшла через нерівними плитками вимощений дворик до екуса, де її вже виглядала літня жона Іфікратова. Сам Іфікрат, збентежений такою несподіваною гостиною, крадькома визирнув у віконце ґінекея, проте Кіно вдала, ніби його не помітила.
— Хайре! — привіталась вона перша, й господиня відповіла на її порух. Вона мала темне, геть зморшкувате обличчя й сумні карі вічі, а бузкова намітка не могла сховати білого, мов вимочений у сірці льон, безладно кучерявого волосся.
— Будь гостею, басилісо, — сказала вона й пропустила Кіно до екуса.
Гостя раптом сказала:
— Може, запросиш до ґінекея?
Там був Іфікрат, і вона хотіла його заскочити.
— Добре, — відповіла розгублена господиня. — Посидь хвилинку, я… приберу трохи.
Й коли вона запросила Кіно до ґінекея, там уже нікого не було. Басиліса заходилася роздавати подарунки:
— Се ось тобі гребінь з лівійської черепахи. А се доньці твоїй молодшій заколка срібна, хай пощастить із нареченим. А ся ось доньці старшій, золота, з афінських ерґастеріїв…
Господиня дякувала й безпорадно шарілася. Кіно витягла з принесеного кошика різні солодощі, теж примовляючи, що для кого, по тому спитала:
— А де ж твої доньки?
Жона Іфікратова, яка досі намагалася всміхатись, раптом стягла намітку з голови й заголосила:
— Зглянься, басилісо!.. Хай геката навіщує тобі довгих літ!.. Не занапасти чадь мою, ти ж і сама мати-и!..
Кіно гидливо поморщилась і вийшла, залишивши стару жону скубти на собі сиве волосся. Іфікрат уже стояв серед дворика.
— Я прийшла побачити доньку твою Герміону, — сказала Кіно. — Дозволяєш мені, вродженій еллінці, поговорити з нею?
— Навіщо? — глухим голосом поспитав Іфікрат. — Навіщо?
Вздовж усього парапету тераси над чотирма рядами колон перістилю стояло душ із двадцять озброєних робів, роби вешталися й у дворику, й Кіно подумала, що сей Іфікрат уже не може дати ладу навіть своїм «тілам», не те що собі самому.
— В нас, жін, — сказала вона, — є слова, які вам, можам, не завше годиться слухати. А доньки твоєї я не зачеплю.
Вона ввійшла до екуса. Там нікого не було. Тоді повернулася й сердито блимнула на Іфікрата, який, безвільно повісивши руки, стояв на тому самому місці, й увійшла в наступні двері. Якщо дівчат не було ні в екусі, ні в ґінекеї, то вони могли сховатися лише тут, бо Кіно добре знала звичаєве розташування світлиць в еллінськоу домі.
Дівчата й справді сиділи на батьківському подружньому ложі в таламусі. Разом із ними була русява й коротко стрижена роба з допитливими й трохи наляканими очима. Герміону Кіно впізнала відразу. Чорноока й схожа на вітця дівчина літ за вісімнадцять була й справді незрівняною красунею. Її не дуже великі, але ясні карі вічі дивились насторожено, та просто, й Кіно всміхнулася до неї. Тоді блимнула до тих двох, аби вийшли, й сіла віддалік на ложі. Герміона й не ворухнулася.
— Ти відаєш, хто я? — спитала Кіно.
Дівчина кивнула.
— Й відаєш, чого я прийшла?
Герміона знову мовчки ствердила.
— То й як?
Та посміхнулася, мов до самої себе, й не відповіла. Кіно думала, як почати розмову. Надворі й досі стояв Іфікрат, повісивши руки мотуззям додолу, а віддалік юрмилися роби й домочадці, й се не давало змоги зосередитись і добрати ті слова, які єдині спроможні були схилити дівчину. Кіно дивилася то на неї, то в прочинені двері, й Герміона сказала:
— Твій син — басилевс.
Тепер уже гостя кивнула головою. Ся дівчина перестала здаватись їй такою лякливою, як здалося перше.
— Й він такий самий дикий варвар, як і всі скіфи.
— Хто тобі сказав?
— Мій отець.
Кіно думала, як повестись, але Герміона перебила її думки:
— Тато казав, що ліпше заколе й себе, й мене, ніж віддасть смердючому варварові.
Басиліса почала злитися:
— Чому се він смердючий?
— Бо варвари ніколи не злазять із коня й ніколи не вмиваються.
Ті слова вона вимовила з цілковитою переконаністю, й Кіно вперше завагалась, чи варто було йти на таку розмову. Тим більше її вразило, коли юна красуня спитала:
— Він удався в тебе чи в отця?
Кіно почала довго й докладно пояснювати їй, що хоч вона й сама еллінка й любить усе лиш еллінське, та оте про скіфів, нібито сі люди днюють і ночують на конях і ніколи не вмиваються, — дурні теревені. Скіфи живуть у будинках і поводяться так само, як елліни, тільки їхнє військо, що на нього елліни кажуть «царські скіфи», живе в ратному Стані й возить за собою жін, поки жони молоді й здатні народжувати їм синів, а тих, що вже мають народити, відсилають назад, у свої городи та села. Й старих батьків теж.
Але Кіно не відповіла Герміоні на її пряме запитання, й дівчина нагадала:
— То в кого ж він удався?
Басиліса поправила на лівій скроні важку золоту підвіску з гранчастим кривавцем і не без гідности відповіла:
— В мене.
Дівчина схилила зір і замовкла, й лише по довгій хвилі проказала:
— Я в те не вірю.
— В що?!
— Ніби скіфи — смердючі. Коли мене того літа водили на Великі Діонісії, я бачила багатьох скіфів на нашій аґорі. Див’ю тільки, що в них ростуть самі вуса, а бороди не ростуть.
— Ти бачила ратних. Вони голять бороду й голову. Лише кіску на тім'ї лишають.
А Герміона раптом сказала:
— Викрадь мене.
Кіно лякливо скосувала на прочинені двері, крізь які й досі було видно старого знетямленого Іфікрата. Дівчина притишила голос і швидко заторохтіла:
— Я вже давно вирішила. Ще того літа. Я багато чула про тебе. Я хочу, щоб мене викрали, бо так чи так уже ніхто не просватає. Всі наші евпатриди полякалися й на постріл не підходять до нашого дому. Всі сміливці попринишкали за мурами своїх дворів. А я народжу скіфському басилевсові сина, й мій син теж стане колись володарем усієї Скіфії, як і твій. Ти ж погодилася колись стати жоною варвара! Викрадьте мене, басилісо!
Її гарні виразисті очі збуджено блищали, й вона дихала гості майже в обличчя. Кіно сяк-так заспокоїла дівчину:
— Добре, добре, щось придумаємо… Ти приготуйся й чекай. Тільки… нікому ні слова, чуєш?
Герміона швидко закивала головою, й Кіно вийшла з таламуса. Старий Іфікрат був блідий, мов стіна, й ледве тримався на ногах. Сей задум визрів у її голові в одну мить, і Кіно, не вагаючись, кинула йому:
— Твоя донька буде жоною мого сина, евпаторе.
— Хто т…тобі сказав? — неслухняним язиком прошамкав Іфікрат.
Мати скіфського царя голосно й чітко проказала:
— Вона сама!
Удар було розраховано точно. Іфікрат похитнувся й був би впав, коли б учасно не підбігли слуги. Кіно стріпнула головою й рішучим кроком подалася до воріт.
А ввечері прийшов Гіпербол і сказав, що Іфікрата схопив удар, йому відібрало праву руку й праву ногу й він лежить удома, як колода. В голосі метековому бринів страх і неприхована радість. Наставала хвилина, якої він сподівавсь, мов олімпійського нектару, й лише боявся, щоб кумири раптом не зжалілись над Іфікратом.
Кіно помітила, що він сам не свій, але се не стосувалося справи.
— Перекажи Герміоні, — мовила вона, — щоб узавтра після других півнів якось вийшла на вулицю.
— Як?! А приворітний роб?
— Се вже діло твоє. Скажи, щоб вийшла. Й приведи її до мого дому.
— А що скажуть на аґорі?..
— Про те не печися.
Гіпербол потяг неслухняні ноги додому, а вранці Кіно послала вісника по Протаґора. Елленотамій дав слово:
— Аґора нічого не скаже, басилісо!
Кіно подумала, що екклесіоди повинні ще й дякувати їй, кланятися в ноги, бо се рятувало їх од навали й невідворотньої смерти, та тільки посміхнулася. Все й усім було ясно, й зайві слова тільки дратували людей.
Але по других півнях наступної ночі нічого не вийшло. Ні Гіпербол, ні Герміона не встигли підкупити приворітного роба.
— Тоді просто вбийте його. Ось тобі двадесять мін.
За вбивство «тіла» в Ольбії стягали всього десять мін, і се була рятівна думка. Гіпербол не схотів брати срібла й зник, а по других півнях наступної ночі Герміона, заповита до самих брів у темний полотняний гіматій, уже сиділа в ґінекеї басилісиного дому
Стояла неймовірна тиша, при такому скупченні народу в городі просто таки неймовірно холодно мерехтіли зорі, й на їхньому тлі виділялися чорні постаті озброєних копіями робів, які мовчки ходили по терасі басилісиного дому й пильно вдивлялись у пітьму.
Але небезпеки нападу не було, бо задоволені й налякані стратеґи прислали під мури будинку два десятки гоплітів, — на випадок, коли б Іфікратові заманулося влаштовувати гармидер, а всі знали, що старий евпатрид уже давно пустивсь розуму й від нього можна сподіватися будь-чого.
Метаґітніон — серпень-вересень.
«Живим знаряддям»; так елліни називали своїх робів.
Ґамеліон — кінець січня — початок лютого.