Протаґор на терасі розмовляв із гінцями. Один з них був той самий Спарадок, який назвався тракійським воїном і приніс од Великого ксенжа лютичів-аґафірсів Спарґапіта-Витислава перстень. Спарадок уже давно відпочив, набрався сили й мало чим нагадував того приблуду, закуреного й змученого безсонням та довгою дорогою в сідлі, яким з'явився в дім архонта-басилея з лихою новиною. Погляд у нього був прямий і холоднуватий. Так дивляться люди, що ціле життя звикли верховодити. Й хоча він і намагався говорити з афінським чинцем ласкаво й тихо, але Протаґор відразу завважив, що має справу не з простим собі воїном. Він спитав у гінця:
— Скільки днів минуло, як скіфського басилевса повезли ховати?
Полічивши на пальцях, Спарадок відповів:
— Десята днів.
Він погано говорив грецькою мовою, минулого разу Протаґор ледве розумів його.
— Й скільки ще лишилося?
Гонець не довго брижив лоба й сказав:
— Тридесять… На сорок днів поховай.
Вони сиділи на двох сусідніх ложах, і Протаґор хитав однією ногою, як завжди, коли замислювавсь. У кутку примостився на маленькому триногому дзиґлику другий гонець. Той був невисокий на зріст, але трохи схожий на супутника, хоча й удвічі старший за нього. Четвертим був Геродот. Він дивився на сього, старшого вісника, й коли Протаґор надовго замислився, спитав:
— Ти з ним одного роду?
Старий од несподіванки сіпнувся, тоді скосував на тракійця й трохи ображено відповів Геродотові:
— Я — з Ольбії. Ольбіополіт я, кіріє. Пощо питаєш?
— Схожі ви. Наче батько й син.
Старий гонець, якого звали Гіперболом, ще раз поглянув на тракійця, але на Геродотів закид нічого не відповів. Протаґор хотів сказати своєму афінському другові, що зараз не час цікавитися сторонніми речами, але на думці було щось важливіше, й він знову звернуся до Спарадока:
— Чи не ти казав про матір нового басилевса скіфів?
Спарадок покрутив головою, й тут озвався Гіпербол:
— Се я казав, кіріє. Він того не знає.
— Отож мати молодого басилевса — еллінка?
— Еллінка, кіріє. Покійний басилевс узяв її жоною з їстрії. Звуть її Кіно.
«Кіно» означало «собака», й Геродот осміхнувсь, але Протаґор і далі розпитував Гіпербола:
— Вона зараз у Стані Царських скіфів?
— Ні, вона живе на Бозі, там, де в річку Бог упадає річка Священні путі, по-скіфському — Мертвовід. Човном пливти чотири дні з Ольбії.
— Ти знаєш її?
— Вона в нас часто буває.
— А ти її знаєш? — наполягав Протаґор.
— Чого б то мав не знати!
Протаґор знову надовго замовк, пережовуючи нелегку думку й похитуючи ногою. Все залежало від хитрости й хитризни. Він раптом подумав, як би вчинив тут славнозвісний Одіссей, і глибоко зітхнув. Архонт-епонім і досі не підшукав йому окремої оселі, а в чужій хаті дуже не розбалакаєшся — доводилося раз по раз блимати на двері й униз: чи не став хтось мимовільним або й зумисним підслухачем. Протаґор волів би розмовляти з гінцями віч-на-віч, але щоразу кликав і сього лиса Геродота, бо так звелів Перікл, а Протаґор не хотів чинити своєму можновладному другові наперекір. Та й провина, коли що, ділитиметься на двох, а то теж була не остання річ.
Протаґор думав, чи спитати в сього метека Гіпербола ще щось, був уже й наважився, та раптом переінакшив усі задуми згадавши старе прислів'я, що хто сам бережеться, того й кумири бережуть.
І вже в дворику, виряджаючи гостей, таки затримав трохи Гіпербола. Геродот із Спарадоком ішли попереду, історик щось розпитував того й не міг нічого чути. Протаґор спитав:
— Ти можеш поїхати в той… — він силкувався пригадати незнайому назву, нарешті згадав: — Міг би ти поїхати на Ексампей?
— До басиліси Кіно?
Гіпербол злякано подивився на афінського сановника, й голос у нього був теж зляканий. Він шепнув:
— Скіфи не пустять!
Протаґор пошкріб чорну бороду. Сю звичку він перейняв од свого вчителя Перікла, хоч і вважав її гідною хіба темного варвара. Та зараз було не до того, й він наддав кроку, бо Геродот із тракійцем уже виходили на вулицю. Й, здогнавши, він раптом помітив на пальці варвара важкий золотий перстень із великим кривавцем, якого досі чомусь не завважував.
— Отож речеш, ніби ти воїн тракійський? — спитав він, прискаливши око на перстень.
Спарадок перейняв його погляд, і знітився, й квапливо перекрутив перстень камінцем на долоню. Тепер і Протаґорові стало ясно, як він досі не помічав того яскристого камінця-кривавця. Спарадок відповів:
— Я — брат тракійський басилевс Воїжир, на якого греки речуть Сіталк.
Очі його знову набули того холодного блиску, що вразив був Протаґора на терасі.
— А служиш басилевсові аґафірсів у шатах простого воїна?
Спарадок зверхньо посміхнувся:
— Кожного ведуть кумири, Протаґоре, й ніхто не знай сам своя дорога. Князь може стати роб, а роб — князь, коли сього вволіють безсмертні.
Протаґор не мріяв про вінець басилевса, але слова гордого тракійця вжалили його, бо се міг бути тільки натяк. Раптом перейнявшись повагою до княжича, він сказав без жарту:
— В кожного своє на думці й на серці, й се теж відають лише безсмертні. Афіни допоможуть тобі, Спарадоку… якщо й ти допоможеш Афінам.
Спарадок удав, ніби не зрозумів Протаґора, й за грецьким звичаєм підняв угору дісницю прощаючись.
Геродот і собі зробив те саме, й Протаґор, сушачи голову над складною загадкою, яку мусив розв'язати пошкрьобав сандаліями через порожній двір архонта-епоніма. Старий надто повільно шукав йому житло, й доводилось квапити його, бо в такому стані людині нема де й усамітнитися, щоб усе зважити й постуляти докупи вривки думок.
І коли надвечір од перенапруження й марних зусиль знайти вихід з безвиході розболілася голова, прийшов роб-воротар і сказав, що його питає Гіпербол. Протаґор схопився й вибіг, бо старий метек[25] з доброго дива не став би його турбувати.
— Кіріє, — пошепки сказав Гіпербол, коли роб знову зачинився в своїй приворітній комірчині, — приїхав Тимна Вовкогуб.
— Хто се?
— Скіфський гість… Ну, купець, як і я.
— То й що він рече?
Гіпербол засичав йому в вухо:
— Се дуже близький до скіфського басилевса чоловік! Він скуповує в скіфів-орачів пшеницю й перепродує нам.
— То й що він хоче? — нетерпелився Протаґор.
— Він рече: ходи зі мною до Орачів!
— До Орачів?
Протаґор і досі не розумів, що тут особливого й чому так хвилюється метек.
Гіпербол почав загинати пальці:
— Вгору понад Богом-річкою живуть калліпіди, далі сидять алізони, ті, що копають солоний камінь, а ще далі, за ними — ґеорґи-орачі…
— Кажи швидше! — розхвилювався Протаґор і схопив старого трапедзита[26] за розхристаний хітон.
— А в Орачах, — отой самий Ексампей, Священна путь, Мертвовід! Місцеві скіфи там спалюють мертвих.
Протаґор важко дихав, і то було не тільки від гарячого повітря, яке й надвечір не встигло охолонути. Він блискучими збудженими очима дивився на Гіпербола. Сього метека, певно, кумири водять, як сказав сьогодні тракієць.
Наступного ранку десять ладь, з горою навантажених афінськими паволоками, червоними амфорами родоської оливи, чорними амфорами білого вина з Евбеї, бронзовими й золотими прикрасами з Лесбосу та всіляким іншим дорогим товаром, який користувався попитом серед боляр і князів Верхнього Богу, залишили зручну Ольбійську пристань і вирушили довгим Бозьким лиманом угору. П'ять інших ладь ішло порожняком. На них, крім веслярів, сиділо по п'ятеро добре зоружених воїв.
На найбільшому судні був господар валки — Тимна Вовкогуб, давній і найщиріший приятель і покійного Великого князя Велеслава Боримисловича, й самого Боримисла, який шістдесят два літа тому вщент розтрощив персіянина Дарія та його семисоттисячну рать. Ліва рука Тимни була покалічена — їй бракувало мізинця й підмізинного пальця. Цю руку старий купець мав звичку ховати в пазусі, але в хвилину задуми брав у правицю й починав розтирати давню рану. Поряд сидів Геродот, який попросився й собі з Тимною й тепер безугаву розпитував старого торговця про скіфів та їхні звичаї.
— А се в тебе від чого? — спитав він, несміливо кивнувши заплутаною бородою на покалічену руку Тимни Вовкогуба.
— Давня пригода, — посміхнувся Тимна й сховав руку за пазуху. — Пам'ять мені лишив Дарїїв зять. У нас його називали Мертва Голова, бо не мав ні вух, ні носа.
— Зопір, син Магабіза! — здогадався Геродот, який усе знав про Дарія та його наближених. — Тісний світ, кіріє Тимно! Ніколи не сподівався зустріти тут, у Скіфії, людину, що знала особисто Зопіра Мертву Голову… — Геродот аж відхилився, щоб краще побачити людину, яка сиділа поруч. — І як же се сталося?
Перед очима в старого Тимни попливли образи давно минулих літ. Він витяг трипалу шуйцю з пазухи й заходився несвідомо розтирати давно загоєний рубець. Ту рану він дістав од перса, боронячи малого жупанича Велка, Велеслава. Але тепер Велеслава не стало, а згадувати його ймення не личило ще тридцять днів, аж до похорону. Тимна Вовкогуб засмутився: Великий князь Велеслав загинув і труну з його тілом повезли на Деревлянську україну, не довелось навіть попрощатися. Якби не заскакував на той клятий острів Родос, із жалем подумав Тимна, а з Атен плив навпростець додому, то, може, і встиг би попрощатися.
— Про се побалакаємо инчим разом, — сказав він коротко.
Тимна був радий балакучому пропутникові, й хоч говорив ламаною грецькою мовою, але Геродота се теж не бентежило.
— Ольбіополіти речуть, ніби ви, скіфи, ведете корінь свій од Геракла. То правда? — спитав згодом Геродот.
Старий осміхнувся:
— Всяк рече те, що відає.
— А що ж відаєш ти? Чи давнє плем'я — скіфи?
— Давнє… Але ми мислимо, що не дуже, бо живуть на землі й старші від нас. Од діда свого чув я, ніби колись тут люди не жили, а була тільки Дана, се наша річка, на яку ми тепер мовимо Данапр, а ви — Бористен. Та була в Дани донька вельми красна, Леля. Тоді наш найстарший кумир, Бог, ще не мав жони й нарік собі жоною Лелю.
— Зажди, то ви на Зевса речете Бог? І се значить Отець? Папа?
— Хтозна, може, й на Зевса… — відповів Геродотові старий гість і натяг шапку на кружечком стрижену білу голову, бо стало припікати з-за дерев. — І вродився їм син, і нарекли його Дажбогом, а древляни на нього речуть Полель, а саки-бродники — Тарґітай…
— Дай запишу, кіріє! — замолився Геродот. — Се вельми цікаво…
Він дістав зі свого кошика дощечку, змащену воском, і почав швидко мережати її загостреною очеретинкою.
— Ти вмієш еллінського письма? — спитав він, вивівши для пам'яти кілька слів: Папей — Зевс, Тарґітай тощо.
Старий Тимна коротко відповів:
— Умію. — Й повів далі свою казку, яку чув од діда: — Ну, а в нього вже було троє синів; старшого нарік отець Ліпочин, середульшого — Орачин, а найменшого — Колачин.
— А як воно по-еллінському? — спитав Геродот, якому ні про що не казали чужі слова й незрозумілі наймення — У нас, еллінів, кожне ймено — то щось. Моє ймено — Геродот, себто «той, що приносить дари Гері», — пояснював він старому купцеві, намагаючись розтлумачити йому, що від нього вимагається. Тимна закивав головою:
— Ліпочин — се той, що вміє чинити гарні пороби: миски та горнята з узором, полотно тонке та всяке оружжя. Орачин — той, що вміє орати землю та сіяти хліб, а Колачин — витязь, бо на копіє ми в старі літа мовили «кіл». Колом і вмів воювати Колачин. А сі три брати вже взяли собі по україні й заселили їх родами своїми…
— Дай запишу! — сказав знову Геродот і взявся до своєї дощечки, але віск на ній, розпечений сонцем, став слизький і непридатний. Історик був змочив дощечку в воді, та тепер вона стала просто мокра, й він махнув рукою: — Перепитаю тебе ввечері й запишу!.. А далі? Як звуться їхні роди?
— Від Ліпочина пішло плем'я авгатів, яких ви прозиваєте алізонами.[27] Орачин породив два племені — орачів та хліборобів, а ми звемо їх полянами й сіверянами…
— А як се? Чим вони різняться? — нахмурився Геродот, бо глузду в тому було мало — й орачі, й хлібороби орють землю й сіють хліб.
Але старий пояснив йому:
— Колись вони жили вкупі, тоді розділилися. Хлібороби сіють собі й поїдають, орачі ж сіють і також їдять, але й до Ольбії пшеницю та просо возять, бо ж орють землю не ралом, як хлібороби, а плугом: і собі вдосталь, і на продаж є.
— А третій син яке плем'я дав? — озвався Геродот, збагнувши дідову казку.
— Третій син, Колачин, дав рід племені древлян, що ви їх знаєте хто паралатами, хто «Царськими скіфами».
3-від моря дув легенький низовик, і Тимна звелів поставити вітрило. Можна було дати веслярам перепочинок, бо цілий день людина несила вимахати супротиву течії, хоча тут, у широкому Бозькому лимані, вода плинула й не так стрімко, як між вузькими берегами далі вгорі. Геродот чекав, коли старий звільниться, й знову заходився розпитувати:
— Отож речеш — три сини?
— Три. Але зуперше вони жили вкупі. Й тоді дід їхній Бог та їхня баба Леля скинули їм з неба золотий плуг із золотим ярмом, та золоту секиру, та золотий горнець. Брати були ще зелені й несвідомі. Тож мовив Ліпочин: «Я серед вас найстарший, будуть осі пороби мої». Підійшов і простяг руку до тих небесних дарів, а вони не далися, побрались вогнем. Тоді й середульший підійшов і собі простяг руки, а золото й на нього полум'ям у вічі дихнуло. Наймолодший хотів також скуштувати щастя, та братове старші зачали сміятися з нього: «Куди тобі, такому малому! Он ми та й то попеклися!» Та Колачин підійшов до золотих поробів і взяв їх, і не зайнялись вони полум'ям. Увиділи те брати старші й свідомі стали, що то небо так воліє, й уклонилися молодшому братові, й став він їм за великого князя, й так і пішло. Колачин віддав старшому братові горнець золотий, а середульшому — ярмо з плугом, собі лишив секиру ратитися з чужинцями.
Геродот потихеньку всміхався до гарної казки, та щось таки непокоїло його, і він перепитав:
— Ти ж повідав, Тимно, що в середульшого було два племені, а плуг один?
— Плуг один, але й плем'я зуперше одне було. Та мав Орачин двох синів, і вони поділилися. Старійшому він оддав золоте ярмо з плугом, а молодшому сам витесав — з дерева, тільки леміш залізний наставив. Отак вони й орють і понині: поляни-орачі плугом, а сіверяни-хлібороби — ралом.
Надвечір валка прибилася до гирла чималої річки, яка зліва впадала в Бозький лиман. У лимані вода була гірка й солона, а в сій чималій річці чиста й добра, й Геродот почав розпитувати, яка сьому причина. Старий гість відповів:
— То все каламутить Мертвовід. Ось доїдемо, й сам побачиш.
Геродот липнув з розпитами до кожного, людям же було турбот по зав'язку, й вони з досадою позирали на балакучого грека. Молодий воїн Слободан з Тимниної сторожі найкраще з-поміж усіх, коли не рахувати самого Тимну, знав грецьку говірку, й Геродот увесь час тепер крутився побіля нього. Слободан же вдався веселун, і жартівник і, переморгнувшись із товаришами, вирішив трохи розважити їх.
— Ось пожди, гречине, розведемо вогонь, тоді й повідаю тобі дещо.
В березі не було ні дерев, ні навіть кущів, і Геродот чудувався, чим вони варитимуть їсти. Хіба що підуть аж до тих дерев, які видніли купкою на самім обрії.
— Ми вчинимо так, як чинять наші люди з племені саків-бродників, — одказав Слободан на запитання Геродота. — Лише дивись!
Коли сонце ще тільки перехилило на другу половину неба, кілька молодих воїв злізло з ладь на берег і зникло. Й аж перед смерком вони з'явилися, принісши на списах чотирьох упольованих козуль. Старому господареві Слободан щось розповів, хитро блискаючи карими очима в бік Геродота. Тимна лиш усміхнувся, й відійшов, а мисливці побілували туші, обстругали все м'ясо з кісток і понапихали його в козячі кендюхи. Тоді повісили їх на триногах, а внизу заходились мостити голі кістки.
Геродот посміхався. Сі люди або ж вирішили позбиткувати з нього, або й самі не знають, що чинять. Але маслаччя, хитро вимощене під натоптаними м'ясом кендюхами, таки зайнялось. Воно куріло, тріщало, та не гасло, й се було геть уже дивно.
— Скіфи — наймудріший з усіх народів! — щиро захоплений, вигукнув Геродот. По тому, трохи схаменувшись, хотів був додати, що скіфи — найрозумніші з-поміж усіх, але після еллінів. Та се могло образити скіфів, і він утримався, навчений гірким досвідом власного життя. Не все, що знаєш, належить казати вголос. У своїй книзі, яку він писав уже чимало літ, він обов'язково мусив сказати, що скіфи — наймудріший народ, але тільки — після еллінів.
Туди й сюди сновигали люди, понад берегом горіло п'ять вогнищ, а в козулячих шлунках весело клекотала свіжина. Старий Тимна господарським оком заглядав у кожну ладлю, витягнену на берег, бо товар був дорогий і не личило потурати — бува серед ночі випаде дощ.
А зовсім осторонь, у темряві, де майже нікого не було, сидів ольбійський трапедзит Гіпербол і сам собі вечеряв. Геродот раз у раз поглядав на нього, але метек поводився так, мовби вони й не знайомі, й від того в Геродота неприємно хололо під ложечкою. Метек не з доброго дива їхав у Тимниній валці, але Протаґор, певно, вирішив сього разу не випробувати Геродотової витримки й нічого не сказав йому про се.
Поки м'ясо варилося в козулячих ковбиках, Геродот намагався лишитися сам-на-сам із Тимною. Старий купець одразу сподобався йому, й він одчував незбагнену прихильність до нього. Та купець увесь час клопотався коло своїх товарів. І поговорити не щастило. Коли ж вечеря зварилася, було зовсім не до того. Геродот узяв належну частку дичини й заходився вечеряти.
Такої печені він зроду не їв. М'ясо було таке ніжне, що просто тануло в роті. Скіфи оточили вогнище й ножами діставали шматки козулятини з висмалених і порепаних на вогні кендюхів. Усі позаїдалися мало не до вух, у тім числі й грек-супутник, і звідусюди чулися захоплені вигуки людей, які добре потомилися за день і тепер винаґороджували себе смачною вечерею.
Слободан примостився коло чорнобородого грека й підкладав йому найжирніші шматочки, хитро зиркаючи на нього з-під сонцем висмалених брів.
Геродот, попоївши, сидів і з доброю усмішкою стежив за супутниками. В Ольбії його попереджали бути пильним та обережним із варварами, бо ніколи, мовляв, не знаєш, якого коника викинуть тобі наступної миті. Але він сидів серед них і не боявся нікого, хоча й був тут єдиним елліном, коли не рахувати того неприємного чоловічка Гіпербола. Але ж Гіпербол був метек, колишній роб, і невідомо, якого він роду-племені.
Раптом згадавши, що старий метек іде з ними не для розваги й не для торгівлі, Геродот знову спохмурнів, але в сей час підійшов господар валки Тимна Вовкогуб і важко сів поряд.
— Об чім замислився? — для годиться поспитав купець, і Геродот задля годиться ж відповів першими-ліпшими словами, що спали на думку:
— Як звуться всі ваші скіфські племена разом?
— І древляни, й поляни, й сіверяни всі разом звуться «сколоти».
— А багато на світі ваших сколотів?
— Доста, — проказав дід.
— А скільки ж?
— А скільки зір на небі? — Тимна Вовкогуб засміявся й закашлявся, тоді таки відповів по-іншому. — Вельми многі наші люди, Геродоте. Від Чорногори до річки Дани й від моря та Дунаю до полунічних боліт — самі сколоти, або «скіфи», як ви нас називаєте. Але скільки нас — таки не відаю.
— Як то?
— А ти відаєш, скільки є твоїх еллінів?
— Кожен поліс те відає. До прикладу, в Атенах та навколо Атен — двісті п'ятдесят тисяч з метеками та робами.
— Атени — то мала земля, Геродоте. Можна пішки в один день пройти з краю в край. Нашу ж землю й за півтора місяці не перетупаєш. А скільки людей живе на ній — того ніхто не відає. Коло Мертвоводу стоїть котел мідний вельми великий. Ти зможеш побачити його по трьох днях сам. Речуть, наш давній басилевс Велеполк, Аріант по-вашому, замав хотіння: скільки під його рукою воїв? Отож і звелів кожному воїнові принести по одному наконечнику стріли. Всі поприносили, бо Велеполк вельми лютий був, і назносили добру купу наконечників. Басилевс велів перетопити їх і відлити з тої міді котел. Та посудинка й досі стоїть на березі Мертвоводу.
— Велика посудина?
— Ого!..
— Скільки амфор уміщає?
— Три тисячі й шість сотень амфор, Геродоте. Історик від подиву аж заблимав. Найбільші котли, які йому доводилося бачити, вміщали не більше шестисот амфор.[28] Усі притихли й намагалися збагнути не дуже добре зрозумілу їм балачку, яка велася грецькою мовою.
— А який завтовшки той котел?
— Пальців шість буде.
Чорнобородий еллін узявся за голову. Стільки людей було й справді важко уявити.
— А коли се було? Коли жив басилевс отой — ще перед вашою раттю з персами?
Старий купець кивнув:
— З Дарієм ратився шістдесят двоє літ тому Велеполків прапраправнук Боримисл.
— Боримисл? Як се ім'я по-нашому?
— Як по-вашому?.. — старий намагався згадати, як греки називають сього басилевса. — Боримисл по-вашому, мабуть, Спарґапіт…
Геродот здивувався:
— Ще один Спарґапіт? І басилевс аґафірсів так зветься…
Се нагадало всім про недавню подію, й люди принишкли, чекаючи, що скаже на те старійший серед них. Тимна Вовкогуб відповів:
— Витислав, чи Спарґапіт по-вашому, вбив нашого басилевса Велеслава. А Велеславів отець Боримисл розтрощив Дарія персіянина й зветься по-вашому… Ідантірс! — пригадав-таки Тимна.
Запала ніякова мовчанка. Скіфи принишкли через те, що старий порушив заборону: згадав ім'я небіжчика, якого ще не встигли поховати. Геродот же знітився через те, що знав більше за сих людей, хоча й волів би не знати. Він лише зітхнув:
— Многі скіфи, вельми многі…
Тут у розмову, вибачливо глянувши на діда Тимну, встряв Слободан. Підгорнувши докупи жар у багатті, він сказав:
— Речеш, елліне, «скіфи»? Так тих «скіфів» не вельми багато є. Вони жиють угорі, за Ірпенем, під Прип'яттю, в древлянській україні.
— То люд інакший, ніж ви?
— Одне слово — «скіфи»… — на еллінський лад сказав Слободан, а по-грецькому «скіф» означало «похмурий» Усі навколо багаття засміялися, бо хоча Слободан і не сказав нічого кумедного, але щохвилини міг сказати, й усі те знали й сміялися наперед. — У!.. — стулив губи Слободан. — Вельми страшні люди оті древляни, у-у!.. А ще страшніші — бродники…
— Що ж вони чинять?
У Геродотові сидів демон історика, й кожне слово важило йому дорожче від золота. Він знову повторив:
— Які ж вони?
— Кучматі, похмурі й не вмиваються. А як і вмиються коли, на велике свято, то втираються рушниками з людського волосся.
Народ притих. Такої казки ніхто не чув навіть із вуст Слободана.
— Як то «з людського»? Тчуть?
— Та ні! — вдавано нахмурився Слободан і нишком підморгнув дідові Тимні, мовляв, не заважай. — Не тчуть, а здирають з ворога!
— Що здирають?
— Скіру на голові.
Геродот з переляку тільки язиком цикав. Таки ж варвари є варвари, хоч він допіру й казав, що скіфи — найрозумніші за всіх людей. А Слободан не переставав лякати:
— Хто більше таких скірок має, той є найліпший серед отих «скіфів».
— І що ж вони з ними… роблять?
— Носять при собі, — не моргнувши оком, теревенив Слободан. — І на паска чіпляють, і комоням на вуздечку…
— Й утираються ними? — перепитав Геродот.
— І втираються.
Історик не знав, що й казати. Се зовсім не в'язалося в його мізкові з людьми, які сиділи навколо нього й незлобиво посміхалися.
— Та що там утираються! — зиркнувши знову на діда, мовив Слободан. Дід удавав, що не слухає його теревенів. — Що там утираються! Кожен скіф, убивши ворога, випиває його кров!
— Нащо?..
— Аби перейняти силу ворогову.
Тимна вже не витримав і сказав своєю мовою Слободанові:
— Пощо дуриш чужоземця, отроче?
Слободан, не дивлячись на господаря, відповів йому теж по-своєму:
— Нехай. Нажену трохи жаху на сих еллінів. Дужче бояти-ймуться. — Й почав знову по-еллінському. — А которого супостата візьмуть у полон, то виколюють йому віча.
— Для чого?
Все те було таке нове Геродотові, що він перестав навіть жахатися.
— Для чого, питаєш? Щоб, як збивати-ймуть масло, не виділи, де масло, а де сколотини.
Почувши знайоме слово, Геродот здивувався й заходивсь розпитувати, що таке «сколотини», бо вже не раз чув те слово в розмовах скіфів між собою. Слободан почав пояснювати грекові, що таке, але греки масла не вживали й пояснити було важко. Розвівши руками, юнак сказав:
— То таке молоко.
Й раптом йому спало на думку щось нове, й він засміявся тій думці, й усі довкола в передчутті нового жарту й собі завсміхались.
— То молоко таке, кобиляче.
— А, — згадав Геродот. — Я відаю. Кобиляче молоко п'ють і масагети.
— А відаєш, як скіфи доять кобил?
— А як?
— Удвох.
— Чому вдвох?
— Один тягне за дійку, а другий бере рурку, встромляє кобилі й дме.
— Яку рурку?
Геродот уже відчув, що з нього насміхаються, й собі розтяг вуста.
— Кістяну рурку. Щось таке, як сопілка.
Всі раптом уявили собі ту картину, й над берегом знявся несамовитий регіт.
— Ось годі тобі крутити! — не всидів старий Тимна й звернувся до Геродота: — Ходімо вже до нічлігу, бо рано вставати, з сонцем.
І коли регіт улігсь, а Геродот вайлувато підвівся, Слободан спитав його:
— То як, елліне, повідаєш се своїм суплемінцям? Поймуть віри тобі?
Геродота не образили такі вигадки. За час мандрів своїх він наслухався доволі всяких байок і всі їх повписував до книги своєї. Він одповів молодому скіфові:
— Елліни цікаві до таких байок. Повірять чи не повірять — то ж діло їхнє. Розповідати можна все, ну а вірити тому не обов'язково.
І пішов за Тимною в морок, де на нього чекав теплий баранячий кожух і міцний сон.
Метек — вільновідпущеник.
Трапедзит — міняйло, лихвар.
Алізони — ті, що добувають сіль (давньогрецьке).
Амфора, або метрет, уміщала близько 40 літрів.