Село, де довгі роки мешкала стара княгиня Кіно, розляглося на паґорбі між Богом та Мертвоводом. Мешкала вона сама в довгій присадкуватій теремниці з дебелих соснових колод. Сама, коли не рахувати сімох роб і дванадцятьох робів, які орали княгинине поле, пасли худобу й чинили все, що належить чинити робам.
Велика княгиня мала двоє літ після півсотні, народилася в еллінському місті Істрії,[29] розташованому майже в гирлі Істра,[30] й походила з родини найбагатшого й найупливовішого там архонта Дексілая. Кіно й досі, незважаючи на свої літа, заховувала риси колишньої зваби, а дівою серед усіх юних красунь Істрії, а й Тіри та Ольбії, була першою. Дексілай виховав доньку гордовитою й неприступною, вона вміла чудово прясти, ткати й співати тягучких іонійських пісень під солодкі звуки ліри, й коли тому тридцять з гаком літ в Істрію завітав грізний басилевс усієї Скіфії Аріапіт, якого варвари звали по-своєму Велеславом, — Дексілаєві пощастило віддати за нього свою доньку.
Побувши в Стані скіфського війська з рік, вона відчула себе непорожньою й ублагала можа свого Велеслава відпустити її в село. Велеслав звелів побудувати жоні своїй добру теремницю, й невдовзі Кіно народила сина, якого й назвали ім'ям його матері-грекині — Скілом,[31] бо він теж мусив бути вірним своїй матері, як Кіно — вітцеві своєму.[32]
Великий князь Велеслав не раз і не двічі брав молоду жону в Стан, але вона щоразу, побувши трохи, відпрошувалася назад. Коли ж висватав собі молодшу жону, то й зовсім дав грекині спокій. Відтоді Кіно й мешкала в своєму селі, що примостилося на луці між Богом і Мертвоводом.
Кіно довше, ніж належало за скіфським поконом, тримала при собі свого одинака Соболя, віддавши йому все тепло свого невитраченого серця, бо можа не любила, а потім і геть звиклася до самоти. Соболь од малих літ вільно розмовляв мовою своєї матері, а вітцеву знав гірше — тільки від сільських сорочат, хоча був старійшим сином Велеслава й по його смерті мав перебрати в спадок Юрів меч. Від матері Соболь вивчився й читма-письма еллінського, знав і шанував тих богів, яким чинила требу мати, й потроху став соромитись навіть свого імені скіфського.
Гукнувши сина до ратного Стану, Великий князь Велеслав був дуже розчарований. Соболь видався йому кволим і перепещеним, погано стріляв з лука, ще гірше метав сулицю, а мечем і геть не вмів орудувати. Велеслав приставив до нього воїна-навчителя, та син виявляв до ратної науки не вельми багато охоти. Й намагався щораз відпроситися в гості до матері. Лише тут Соболь одчував себе в своєму середовиську, а мати, княгиня Кіно, друга жона Велеславова, не тільки втішала його й розраджувала, бо мав же колись стати й сам володарем Скіфії, а й підтримувала в ньому те почуття байдужости до рідного вітця.
Велеслав мовчки, але вперто боровся з жоною за свого спадкоємця, та материна ласка частіше брала гору в тому ратуванні. До того ж з роками й син став хитріший і намагався використовувати їхні змагання в своїх потребах.
Коли Кіно переступила поріг того віку, за яким жона могла вже не боятися лихого поголосу, в її просторій теремниці майже завжди бувало велелюдно. Повз те село пролягала путь з Ольбії в землі русинів, куди купці їздили, скуповувати хліб. І найбагатші та впливовіші знаходили в оселі великої княгині теплий притулок. То були виключно елліни, й у такі дні княгиня Кіно почувалася щасливою. Їй припадали до смаку лестощі купців, і хоч вона знала, що то — через її високий сан, але сі люди розмовляли мовою еллінів, і того цілком вистачало.
Літ тому зо п'ять велика княгиня доручила своєму старійшому робові-огнищанину купити в Ольбії дім, і тепер сама часто плавала ладдею на торги. Великий князь Велеслав Боримислович довідався про те ще позаминулого літа, коли почав свататися до доньки сіверського князя Рудана Лютиборовича, чийого вітця, Люта Пугачича, пам'ятав ще змалку. Через те сватання Велеславові було десь-то незручно гримати на свою стару жону. Кіно знала — він згодом таки пришле до неї гінця з грізним повелінням, і сушила собі голову, як би вихитритись. І гонець таки з'явився, але, замість отого повеління, приніс княгині жалобне покривало на голову.
Се була та мить, якої все своє подружнє життя чекала й тремко сподівалася Кіно. З того дня вона ставала не однією з жін нелюбого мужа, а матір'ю басилевса, яку можновладний син любив і якої мав слухатися, спокутувавши всі вітцеві гріхи щодо неї.
Кіно спершу зраділа, тоді перелякалась. А що коли гонець приніс і веління з'явитись у той їхній ратний Стан? Вона — родовита еллінка й своїх кумирів ніколи не зрікалась, та бува їй за гидотними законами скіфів накажуть лягти в труну поряд із своїм померлим можем?
Велика княгиня приготувалася боронитись і полегшено відітхнула тільки тоді, як гонець, виспавшись у стайні, нагодував коня, напоїв його й зник у хмарі куряви. Лише тепер Кіно віддалась радощам. Потім її здолали інші думки, й вона не знала, за що перше братися, хоч і сидіти отак не випадало, бо скіфи — народ підступний, і в сьому княгиня була твердо переконана. Кіно пережила кілька важких, повних тривоги днів, нарешті не витримала й послала в Стан, до сина, свого гінця-роба, та спливали нові дні, ще довші й тягучіші, а ні сина, ні роба не було.
Й коли Соболь нарешті приїхав, Кіно вже була ледве жива від нетерпіння. Й сього разу, як майже завжди останніми роками, Соболь застав у материному домі гостей, їх було двоє: один ще молодий, літ із тридцять п'ять, невисокий і чорнобородий, у простому полотняному хітоні, підперезаному вилинялим червленим опоясом. Другий здавався старішим од матері й не був схожий на елліна, хоча й розмовляв чистим іонійським діалектом, як справжній афінянин, мілетець, чи ольбіополіт. На еллінське привітання піднятою рукою гості відповіли Соболеві тим самим, а мати кинулася йому в обійми, тоді опустилась перед ним навколішки, обхопила за ноги, як і личило справжній еллінці, що зустрічає кревного мандрівника
Соболь не знав, хто сі люди, й було йому трохи незручно від такої материної ласки, бо довгі літа серед ратного Стану наклали й на нього свій карб. Та коли до по-еллінському вимощеного дворика зійшлися всі материні роби й мати вчинила на щасливе прибуття сина узливання олією Зевського вівтаря, Соболеві здалося, ніби він ніколи не полишав свого з дитинства рідного чотирикутного дворичка, й усе стало на свої місця, й він одчув полегшу.
Була обідня пора, й трапезувалися втрьох. Соболь лежав, спершись ліктем у шелестку, натоптану сіном довгасту подушку на столовому ліжку, навпроти так само влаштувався старійший гість, який назвав себе Гіперболом, а Велика княгиня примостилась на дзиґлику в синових ногах, бо жоні не личить чинити в трапезній те саме, що й можам, хай навіть один з них — її син, а другий — купець і лихварин, до того ж метек
Двоє робів прислуговували за обідом, уносили страви й виносили брудний посуд, колотили вино в кратері й наливали господині, її синові та їхньому гостеві. Другий гість, про якого мати сказала, що то еллін з Афін, до обіду лишатись не схотів і подався блукати селом, узявши в супровідні й тлумачі собі молодого роба. Афінянин був логограф, його цікавив побут скіфів, і Кіно не втримувала гостя, бо так порадив і Гіпербол. Метек разом із цим афінянином прибув звечора валкою старого Тимни й мало не до самого ранку розмовляв про щось із господинею, чого не чув ні Геродот, який пішов спати, ні жоден з робів.
Ведучи за трапезою неквапливу й не дуже важку розмову, Кіно раз по раз перезиралася з Гіперболом, не знаючи, як почати про те, що було звечора домовлено, й чи взагалі починати зараз, отут, за обідом, певно, краще по тому, коли вона лишиться з сином сама
Нарешті вона не витримала й сказала те, що найменше важило:
— Гіпербол продає в Ольбіі гарну садибу, Скіле.
Вона навіть ім'я синове перевертала на грецький лад, а й розмовляли всі троє по-грецькому.
— Вже ж маєш, — байдуже відповів Скіл-Соболь. За брамою двору на пустирищі юрмилися його вої, три сотні можів, яких він узяв із собою в дорогу. Йому майнуло, що добре було б не мати їх поряд себе бодай отут, у сьому домі, та він тепер був басилевсом усіх скіфів, а басилевсові не личило їздити самому навіть до рідної матері в гості. Тоді перед очима виріс образ молоденької чорноокої роби, яка разів зо п'ять промайнула сьогодні перед ним у довгих рясних штанях, і він спитав матері:
— Як речеться ота твоя роба?
Кіно знала нахили свого сина й потурала їм, одколи він став дорослий. Але на думці в неї зараз було інше, й вона нетерпляче відповіла:
— Речеться Парміс. Вона персіянка. Я купила її того літа на ольбійській аґорі. — Й мимохідь подумала, що пришле ту робу синові на ложе, але се буде потім, увечері, а зараз треба поговорити про інше. — Я не для себе кажу про ту садибу, — зиркнувши ще раз на старого метека Гіпербола, завважила вона.
— Тоді для кого ж? Чи не для мене?
Кіно витримала синів посміх і ствердно кивнула:
— Таки ж для тебе, Скіле.
А метек узявся розхвалювати садибу Велика, в гарному місці, над самою аґорою, коло храму Вакха, та й візьме він недорого, майже задурно віддасть, і то з великої любови до Скіла та його вельмидостойної матері. Скіл-Соболь не переставав посміхатися.
— Знай, трапедзите, — сказав він Гіперболові, — коли б я замав таку хіть, міг би завалити садибу твою горою золота. Чи ти несвідомий, з ким маєш розмову?
Гіпербол, червоніючи, почав виправдовуватись:
— Як то! Як то, басилевсе! Чи ж ми, бідні, не знаємо, хто тепер тримає в руках Ареїв меч! Але ж пощо басилевсові розкидати своє золото?
Та великий князь усієї Скіфії вже й забув про се. Кивнувши до роба, який допіру зайшов, він звелів улити в чорний вухатий полумисок чистого, не розведеного вина. Роб негайно виконав наказ, а Кіно притамовано зітхнула. На вічі їй виступили дві сльози й затремтіли там. Ціле житія своє вона силкувалася прищепити синові еллінські звички Він і справді розмовляв по-грецькому, мов родовитий громадянин Істрії чи Ольбіі, але отой його наказ робові геть засмутив її, бо нерозведене вино пили лише варвари. Невже, ставши басилевсом скіфів, син стане й справжнім скіфом, одцуравшись усього того, що всотав із материним молоком?
Гіпербол помітив сльози в очах княгині-вдови й більше не заводив розмови про садибу. Кінець симпозію[33] пройшов у повній тиші.
Виглянувши з воріт на своїх воїв, Скіл-Соболь повернувся назад у кімнату поряд з ґінекеєм, де завжди спав, і заходився перевдягатись. Він скинув золотом помережану свитку й такі самі штани, шнуровані на ногах від халяв майже до гори, скинув червлені чоботи й узув сап'янові сандалі, тоді вдяг білий тонкий хітон і накинувся зверху легкою червоною хламидою. Й коли вийшов у дворик, мати сплеснула руками:
— Істинний еллін!.. Тільки…
— Що?
Вона подумала й кивнула на синову голову
— Отой чуб, та борода…
Брита голова та брите підборіддя, а надто ж кіска оселедця на голові тільки їй робили його схожим на скіфа, голомозого й вусатого, й се боляче кололо княгині серце. Колись, як був підлітком, вона вдягала Скіла-Соболя в усе грецьке, й волосся кохала йому по-грецькому, майже до пліч, а тепер ота ненависна їй варварська зачіска мовби віддаляла од неї сина.
Скіл-Соболь одчув се, й йому стало шкода матері. Схотілося зробити їй щось приємне, й він геть несподівано й для самого себе спитав.
— Що просить метек за свою садибу?
Кіно аж брови скинула.
— Півталанту срібла.
— Речи йому, що володареві Великої Скіфії не личить купувати такої дешевизни. Даю три таланти
— Слава безсмертним олімпійцям! — підняла мати руки до неба, тоді поклала їх собі на голову, щоб благословення кумирів не оминуло її. — Ти істинний еллін, Скіле.
Ввечері після трапези вони сиділи вдвох у невеликій світлиці-екусі, ліворуч од ґінекея й таламуса, де Кіно за свій вік так жодного разу й не спала зі своїм законним можем. Єдине віконце екуса було завішено, на тринозі блимала череп'яна лампада, й від неї приємно тягло гореною оливою. Кіно вперше за цілий день згадала покійного можа, й Скіл-Соболь був дуже здивований. Вона сказала:
— Ще мине дві неповних декади, й ти підпережешся мечем Арея.
Син не відповів. Йому хотілося, щоб мати швидше йшла в свій удовин таламус і дала йому спокій, тоді він перекаже робові-домажиричеві, щоб привів до нього ту молодесеньку чорнявочку Парміс у широких мотнистих штанях. Але мати спитала щось таке, від чого він і думати забув про персіянку:
— Й коли ти збереш рать на тих аґафірсів? Кров отця твого не відомщена.
Скіл-Соболь довго вдивлявся в материні вічі, але вони в півтемряві екуса здавалися так само чорні й незворушні, як і допіру. Він знав, що мати все життя ненавиділа свого можа-варвара, й тепер не відав, як їй одповісти. Вітцева кров і справді волала до помсти, й сього вимагали всі закони: й еллінські, й скіфські. Й тільки новому володареві не хотілося братися до меча. Витислав же, великий ксенж лужичів-аґафірсів старий і вельми хитрий у ратях та звитягах…
Він ухилився од прямої відповіді на материне запитання:
— По декаді з половиною лиш опережуся мечем Ареєвим. Що зараз про се мовити?
Він був стомлений важкою дорогою, але вічі його зблискували зеленавою памороззю, й Кіно знала, що йому зараз на умі, й полишила його самого. Й уже в своєму сумному таламусі, роздягшись до сну, вона почула, як син її неголосно гукає старого домажирича:
— Робе!..
Вона сама сказала домажиричеві, що слід робити, й незабаром, не чекаючи другого поклику, вичовганими плитами дворика залопотіло дві пари босих ніг Біля дверей під перістилем вони втихли, й Кіно чула, як спершу ввійшов роб-домажирич і пролунав голос її сина:
— Речи персіянці помити мені ноги.
Й тут таки до екуса з мідною мискою-лутерієм у руках увійшла Парміс. Певно, син здогадався, що мати давно вже берегла сю азійську перлинку для нього.
А берегла вона й для нього, й для такої саме часини, як сьогодні.
Лишивши Гіпербола в домі Кіно, Геродот пішов у супроводі малого роба блукати селищем. Воно тяглося понад урвищем річки з гіркою, мов отрута, водою, тоді, переступивши теремницю великої княгині Кіно, бралося над берегом Бога, теж стрімким і вривистим, і скрізь поза садками, під стрільчастими тінями яворів біліли чепурні стріхаті оселі, заґородившись од вулиць тином Почалося справжнє літо, й у селі не було ні душі Геродот поспитав свого супровідника:
— Що сіють орачі? — Хлоп'як не зрозумів його.
— Нині вже не сіють, а сапають, кіріє.
— Та ні: питаю, що взагалі вирощують орачі ваші?
— А-а! Й жито, й пашницю, й сочеву, й просо…
— А Цибулю?
— Сіють.
— А часник?
— І часник.
— Ти ба!
Геродота найдужче здивувало, що скіфи садять часник, так само, як і його співвітчизники. Тоді він вирішив перевірити розповіді вчорашнього балакуна й спитав:
— Ну, а. кобил доять?
— Кого-о? — не зрозумів хлопчик, але тільки засміявся, вирішивши, що сей еллін з нього кпинить. І на всяк випадок змінив балачку — Коли речеш іти до котла того, то ходімо, бо вельми далеко За аж он тим поворотом, за лукою.
Геродот зняв капелюшка з собачої скори, витер чоло й знову накрив голову, тоді цюкнув палицею й мовив.
— Аште.[34]
Затим подивився на чорнявого хлопчика і спитав
— А ти хто?
— Роб, — відповів малий
— Ні, питаю роду якого Персиянин?
— Еллін! — гордовито випнув груденята малий невільник і вточнив: — Лесбіянин, з острова Лесбоса. Ти бував там?
— Бував… А хто ж тебе… в робство продав?
— Отець, — відповів хлопчик, і Геродот лише тепер згадав, що його й справді звуть по-еллінському: Теодор. — За борги…
Геродот поморщився. Доки елліни продаватимуть один одного в робство, пуття в Елладі не буде. Сьогодні отець продасть сина, завтра брат брата, а позавтра й син вітця та матір Елладу… Й за незрозумілими зв'язками Геродот спершу подумав, що так ось названо й його брата молодшого — Теодором, «Божим даром», а він уже не бачив його сім чи вісім літ. Досі й бороду відпустив, і ціпок громадянина Галікарнаса носить, а його, Геродота, ганяють світами всі вітри, як бездомного волоцюгу. Стратеґ Перікл, намагаючись вибити з сідла свого запеклого супротивника Фукідіда, оточував себе друзями й прибічниками. Так Геродот отримав афінське громадянство. Та сього літа Перікл провів через законодавчу екклесію новий номос про громадянство. Відтепер афінцем уважався тільки той, хто мав і вітця, й матір афінян. Добрих п'ять тисяч громадян утратили права й мусили йти в вигнання. Се робилося на догоду корінним афінянам, й авторитет Перікла серед демосу помітно зріс. Але й своїх особистих друзів стратеґ намагався зберегти, порозпихавши їх перед сими голосуваннями урядовцями в підвладні Афінам поліси. Та чи вдячний йому Геродот за ту ласку?
— А ти сам звідки, кіріє? — спитав малий роб, одчувши прихильність до чорнобородого мандрівника. — З Афін?
І Геродот, який досі всім відповідав на те запитання ствердно, раптом сказав:
— Ні, Теодоре. Я — галікарнасець.
Малому сподобалася відповідь.
— Я не люблю афінян, — сказав він переконано. — Вони всі вельми пихаті й скубуть мене за чуба. В моєї господині бувають гості з Афін.
Геродот поклав хлопцеві руку на голову й ласкаво поколошкав кучерики, підстрижені низько, як і належить робові. Й коли стежка, що досі петляла між густою шелюгою, вивела їх у берег, він раптом згадав щось інше, зовсім інше, й став, обернувшись до юного прислужника:
— Скільки маєш літ?
Хлоп'як, не замислившись, відповів:
— Тринадесять.
Ні, я знову трохи не вгадав, трохи старший — усього на одне літо, подумав Геродот, довгим уважним поглядом вивчаючи Теодорове обличчя. Хлопчик од такого пильного розглядання знітився й похнюпив голову. Він не міг знати, що давить серце сьому тихому чоловікові. А в мене просто теж колись був син і йому б у сьому-таки місяці, в десятий день скірофоріона[35] виповнилося б рівно дванадцять, думав Геродот.
— А ти вільний? Чи метек? — спитав знову хлопчик. Я мав би йому відповісти, що всі люди народжуються вільними, й лише жадоба та покора інших перетворює їх на робів, мовчки зітхав Геродот. Але для тринадцятилітнього то була б занадто складна софістика, лише марно роз'ятрила б душу робові. Й він так і відказав:
— Не знаю, Теодоре.
— А жону маєш?
Із сим юним хлопчиком, певно, досі ніхто не говорив по-людському, й тепер він дає волю словам… Те, що сталося з моєю дружиною, я вже давно забув або ж намагаюсь удавати, ніби забув, крутилася думка в голові Геродота. Його жона, красуня Мелісса, зробила з ним те, що робить в Елладі мало яка дружина, дала йому аполейпсис, коли галікарнаський тиран Ліґдамід вигнав Геродота з дому й пустив блукати світами. Тепер мене вже ніщо не пов'язує з рідним Галікарнасом, бо про жону я не думаю, син помер десять тому літ, а старий батько Лік та мати Дріо теж переселилися в Аїдове царство тіней…
Геродот нічого не відповів малому, й Теодор теж більше не допитувався, підсвідомим чуттям дитини збагнувши боріння в душі сього чоловіка, який так добре поставився до нього, — ні разу не скубнув, не дав стусана й навіть не гримнув. Хлоп'юкові подумалося, що в такого б осе бути робом — кращого й не треба, та він не наважився сказати йому про те.
На превелике Геродотове здивування, прибившись нарешті до того славнозвісного скіфського котла, якого басилевс Аріант звелів одлити з наконечників стріл, вони застали там ольбійського метека Гіпербола.
Старий сидів, скинувши з себе гіматій, лише в безрукавому хітоні й, схопившись обіруч за голову, хитався взад і вперед, чи то молився, чи в нього розболілася голова. За спиною в Гіпербола, напівугрузлий у розмиту дощами, але ще високу виспу з жовтої глини, стояв невірогідно великий котел, обрисами схожий на перерізане навпіл яблуко, чорно-зелений од давности й добре перехняблений набік.
— Хайре! — привітався Геродот, хоча вони ночували в одному домі й бачилися не більше як п'ять годин тому. Просто кортіло зненацька заскочити сього неприємного діда, а тоді глянути, що в нього буде в очах, який демон спереляку визирне, бо ж вічі — то мовби срібні свічада людської душі, треба лише вміло в них дивитися.
Метек схопився, як ужалений, і розгублено заблимав на Геродота. Й лише по довгій хвилі буркнув:
— А, се ти, Геродоте… Хайре…
Ув очах, крім переляку, не було нічого. Геродот подерся глинистою виспою вгору й заглянув у котел з того боку, де він нахилився вінцями додолу. Гладенька, вкрита зеленою пліснявою мідь обізвалася на його доторк басовитим голосом. То була луна сторіч, і Геродот шанобливо прицмокнув язиком. У перетині котел мав добрих п'ятнадцять ліктів, а завтовшки й справді — пальців шість, і то дебелих, як у воїна чи там орача. Геродотових же набралося б і сім, і вісім. У котлі було багато води, й вона помалу скрапала з нахилених вінець, а на поверхні плавали цибаті болотяні коники, прудко шастаючи по застояній воді лапками-веслами.
Геродот щосили вдарив по вінцях кулаком, і котел знов озвався, вже сердито, а коники на збриженій дрібними баранцями поверхні аж ошаліли від переляку.
— Прийшов, Гіперболе, поглянути, скільки скіфів на сій землі живе? — глузливо посміхнувсь історик, а той, уже стямившись, тільки вороже цупився. Й раптом Геродота схопили лихі демони: — Послухай, а чого ти встряєш у се нечисте діло? Чи ти афінянин? Ти ж не громадянин навіть сієї Ольбії. Ти — метек? Чого ж пнешся? За мзду?
Гіпербол знову розгубивсь. Він був сердитий на сього незрозумілого афінця, та коли той крикнув на нього, серце раптом защеміло й під ложечкою стало холодно, бо він був таки не громадянин, а метек, одпущеник, майже невільник, і господарський оклик раптом збудив у ньому того проснулого роба. Він зняв свого крислатого дорожнього капелюха й схилив перед Геродотом голову чи то від лукавої хитрости, чи таки з переляку. Історикові стало неймовірно гидко не те що дивитись на нього, а й стояти поряд. Бридливо плюнувши, він збіг із виспи й розмашисто заміряв ціпком піскувату стежку, хтозна ким протоптану до котла. Коли ж озирнувся, чи йде за ним Теодор, старий метек і досі стояв із капелюхом у руці й по-собачому винуватим поглядом дивився Геродотові вслід.
До села вони прибилися вже поночі, й господиня зустріла їй майже біля самої хвіртки.
— А де Гіпербол?
Геродотові вже відлягло, й він чемно, як і личить гостеві, проказав:
— Лічить скіфів, басилісо. Дивиться, чи багато їх.
Княгиня глянула на нього непорозуміло, але не стала допитуватися й пішла в екус до сина. Гіпербол прочовгав дворичком аж тоді, коли вона вже із сином поговорила, а персіяночка Парміс помила синові ноги й виставила мідну миску за двері.
У Стані всі, хто не носив на голеному тім'ї бойову ознаку воїна — кіску й не голив підборіддя, ходив тепер у кружечок, під макотер остриженим. Минули сороковини з дня останнього походу Великого князя Велеслава. В сей день у Древлянській україні, яка давала володарів усім племенам — і сіверянам-хліборобам, і полянам-орачам і сакам-бродникам, і солеварам-поморцям, і тим, що колись прозивалися греками, а тепер забули мову дідів своїх і жили зразу ж над еллінським торжищем Ольбією, — в сей день на березі далекого тихого Ужа Великий князь увійшов до свого вічного дому, а його тінь переселилася в царство ніколи не в'янучих садів — ірай.
Істрія — старогрецька колонія на західному березі Чорного моря, на території та званої Малої Скіфії.
Істр — Дунай.
Скіл — те саме поняття, лише зменшувальне: Соболь.
Кіно — дослівно означає «собака», тобто вірна й самовіддана.
Симпозій — обід, переважно без вина.
Аште — вперед марш.
Скгрофорюн — кінець червня — початок липня.