Але війна, що на неї так сподівались Афіни й сам Протаґор, не вспалахнула. Се стало відомо вже за кілька днів. І приніс вістку той-таки Гіпербол.
Старий метек був сумний, мов допіру повернувся з похорону найближчого друга. Він сказав, зітхаючи й винувато дивлячись із-під лоба, схожий на побитого пса.
— Ти пам'ятаєш отого тракійця, що приніс був звістку про смерть скіфського басилевса?
— Спарадока? — запитав Протаґор.
— Вони по-своєму звуть його Валдиславом. Так він знову прибув…
— Спарадок тут? — Протаґорові не вірилось.
Гіпербол зітхнув:
— Ні… Прибув до нового басилевса.
— Хто се сказав тобі?
— Кіно. Басиліса Кіно… Він привіз її синові багаті дари від басилевса аґафірсів і... — метек не знаходив у собі сили вимовити все.
— Що ще привіз? — неприємний здогад обпалив Протаґора.
— Голову й праву руку того, хто отруїв померлого басилевса.
Протаґор важко встав із рипучого ложа. Справдилися найгірші його сподівання. Ті дари й ота голова могли означати тільки те, що вони й означали. Аґафірси попросили вибачення й миру. Він схопив метека за розхристаний хітон і потряс його, мов Дюнісову химеру:
— Метеку поганий! Робе! Я знову надягну на тебе нашийник! — І турнув: — Геть…
Незважаючи на свої літа, Гіпербол біг сходами з тераси, мов молодий, і тільки за ворітьми спинився й сів просто на бруківку. Ольбія спала, зачинившись на всі хвіртки, ворота й пілони, й ніхто не бачив ганьби найбагатшої в цілому городі людини. Найбагатшої й найнещаснішої, яку кумири спершу поманили, а тепер кинули в найглибшу пилюку
Вранці Геродот, мов нічого між ними й не сталося, разом з першими ольбіополітами, які поспішали з робами на аґору, завітав до Протаґора. Обоє вже знали все, й Геродот силував себе не виказати задоволення, та втіха так і проступала на його широкому кирпатому виду
— Проклята земля, навіки проклята! — лаявсь молодий афінський сановник.
Щоб заховати хитру посмішку, Геродот провів долонею по щоках та бороді.
— Ти що, не любиш наших кумирів?
Протаґор вирячився на нього.
— Підбиваєш? Ні, я наших олімпійців люблю! Ненавиджу скіфів та їхніх лукавих кумирів.
Геродот уже не приховував посміху:
— Вдруге тобі кажу: кумири еллінські народилися тут, на землі скіфів. У них ми запозичили своїх олімпійців.
Протаґор зареготав йому в вічі, тоді споважнів і поцікавивсь:
— А хто се тобі казав?
— Наші легенди.
Запала мовчанка. Було чути, як навпроти, в поварні, гримить мідним посудом Протаґорова роба. Й господар злорадо всміхнувся.
— Хвала тобі, Геродоте! Я давно казав, що ти надарований олімпійцями. Коли наші кумири народилися тут, то в сій землі наш корінь. Елліни повинні вернутися на свою правітчину
Геродот од несподіваного повороту розмови тільки блимав. Сей лихий чоловік колись мусить стати або тираном, або ж великим софістом, подумки сказав він сам собі. А Протаґор вів думку далі:
— Мине ще трохи часу, й увесь берег Понту належатиме нам, еллінам, афінянам А чий берег, тому належить і земля, тому й кланятимуться варвари. Хто позмагається тоді з Афінами? Скіфи? Ні… Перси — й поготів! Єгиптяни? Фінікіяни? Всі вони стануть данниками Афін.
— А Спарта?
Геродот хотів дошкулити сьому самовпевненому молодикові, сказати, що доки Афіни й Персія півстоліття цідили одне одному кров, Спарта набиралася сил, а двох тигрів ув одній клітці не втримаєш — перегризуться. Та Протаґора було не так легко переконати в чомусь, і він сказав зовсім інше:
— Ти чув про Спарадока? Йдучи до тебе, я заглянув на тутешню аґору. Вся аґора гомонить про те, що Спарадок, брат тракійського басилевса, попросився в притулок до басилевса скіфів.
— Хто се каже?
Геродот повторив:
— Уся аґора!
Протаґор був надто збуджений, аби зважити, що випливає з тієї нової чутки, й почав топтатися в тісному екусі.
— Я знав, — озвався він, — що то не простий собі гонець. І ще в Афінах чув про заколот між двома синами померлого басилея Тракії. Гору, казали, взяв старший, а молодший утік. То се він і є?
— Він!
Протаґор знову потоптався, нарешті сів на ложе.
— А не пощастить нам використати сю колотнечу?
— Яку?
— Між скіфами й тракійцями!
Геродот посміхнувся:
— Й чий же бік тоді візьмуть Афіни?
— Побачимо. Бік дужчого!
— І як же ти з твоїм Фукідідом угадаєш, хто дужчий? Досі було легко. Скіфи могутніші за тих аґафірсів, і ваша хитрість могла принести вам користь. А тепер?
Молодий еллін узявся за голову, не знаючи, що робити й що думати. Лукавий Геродот міг тепер знущатися з нього — й цілком безкарно. Тракія — то не якась там Аґафїрсія, бо «трак» означає «сміливець», а сей «аґафірс» — просто «нахаба» та й годі. Те, чого вимагали Афіни й чого сподівався добитись і він сам, розладналося, зійшло на пси, й годі було шукати виходу з того лабіринту, в який укинули його своїми незрозумілими діями скіфи.
Й раптом уся лють Протаґорова зібралась на одній людині. Він підвів голову й насварився комусь невидимому:
— Я його знову закую! Ось він у мене потанцює!
Геродот здивовано пружив пам'ять, бо не здогадувався, кому нахваляється його друг, а про нещасного метека Гіпербола йому й на думку не спадало.
Після сніданку Протаґор пішов до архонта-басилея Еака, щоб довідатися, кому належав колись теперішній метек і трапедзит Гіпербол. Але архонта-басилея вдома не було, й він подався на аґору. Звідти й досі линули часті дзвони, сповіщаючи ольбіополітів про те, що привезли свіжу рибу й треба поспішати, доки не протухла. Серце стискала люта злоба до ледачого пройдисвіта, колишнього роба Гіпербола, та архонта-басилея вже й тут не було, й Протаґор поплентав додому, сердито розганяючи ціпком курей та собак.
А пізно ввечері Гіпербол сам придибав. Очі в нього яскріли несміливим сподіванням, і руки не так тремтіли, як за останньої зустрічі.
— Кіріє, — тихо сказав метек. — Тебе кличе до себе Кіно
— Басиліса скіфська? Чого?
Та старий ухиливсь од відповіді:
— Ходи, кіріє, має тобі щось повідати.
Протаґор був лихий на цілий світ. Коли б осе зараз його кликав до себе сам Перікл або навіть Фукідід, він би не пішов, а то була мати грізного володаря Скіфії, й він лише перепитав.
— Осе зараз? Проти ночі?
Метек схилив голову.
Протаґор дав лад своєму червленому гіматієві, розчесав перед полірованим бронзовим дзеркалом бороду та волосся й пристояв у дверях. Йому здалося, ніби борода задовга, — давно не був у цилюрника, й він знову подививсь у люстро, підійшовши до блідого світила. Хоч Кіно й дружина скіфа, але ж вона басиліса, до того ще й еллінка. Та час був пізній, і він махнув рукою:
— Апіте, Гіперболе!
Вони вийшли з таламуса й подались до воріт. І тут Протаґорові спало на думку інше:
— Личило б якийсь подарунок для басиліси?
Гіпербол запереступав з ноги на ногу. Сі останні дні він боявсь навіть у вічі глянути афінянові, не те що давати в чомусь пораду. Протаґор увійшов назад до таламуса й відімкнув невелику, але важку, обкуту мідними смугами скриню з високим і двоскатим, як у труни, віком і дістав звідти разок дорогого намиста з єгипетських камінців. Се намисто йому дав сам Фукідід, і Протаґор беріг його для найвідповідальнішого кроку. Фукідід сказав:
— Ті скіфи — народ вельми дикий і над усе люблять дорогі прикраси.
Хоч міг би сказати се й про першого-ліпшого елліна. Тепер Протаґорові раптом здалося, що той найважливіший і найвідповідальніший момент настав, і коли сей мерехтливий разок не зробить свого сьогодні, то не зробить більше ніколи.
Йдучи вуличками й завулками до будинку басиліси, Протаґор думав про те, як увійде та як привітається з нею. Не що скаже їй і що почує від неї, а саме як увійде. Все інше буде потім і залежатиме від багато чого.
Приворітний роб увів їх до мощеного дворика й полишив тут, і Протаґор спитав:
— А ти?
Й коли ввійшли до маленького, трьома лампадіонами освітленого екуса, він повівся так, як і належало вільному й сановному еллінові. Випроставши голову, лише підніс руку вгору:
— Хайре, басилісо.
Господиня завважила його афінську гідність і стримано відповіла на привітання. Вона просто розмовляла з Гіперболом, навіть із робами, та в сьому випадку підкреслена самоповага афінянина трохи вколола її. Він міг би бути й чемнішим, знаючи, хто вона. Та йшлося не про те, й Кіно подумки махнула рукою. В одному вона вирішила показати відстань між собою та сим афінянином — запросила його зайняти місце на одному ложі, а сама розляглася на другому, чого не дозволила б собі жодна еллінка в присутності чоловіків.
Протаґор одразу відчув ту відстань, і настрій у нього підупав. Гіперболові, як метеку, басиліса вказала на дзиґлик у ногах її ложа.
— Ти вельми схожий на мого сина, басилевса Скіфії, — сказала вона. — Скільки маєш літ?
Протаґор слухняно відповів:
— Тридесять…
— І літами ви рівні.
Се лестило Протаґорові. Хоча він гордував усім, що звалося скіфським і варварським, лестило, й йому було трохи соромно за себе. Він навіть не помітив, що пильно розглядає жону на сусідньому ложі. Хоч Кіно мала за п'ятдесят, але й у сі літа зуміла принести яскраві сліди небуденної краси. Гарно, по-еллінському прибране волосся з дорогими гребінцями та заколками й досі було густе, чорне й лискуче. Йому пасували зрослі на переніссі брови, чисті, без єдиної зморшки вічі, рівний, ледь потовщений на кінці ніс і соковиті темні вуста. Протаґор спершу не міг збагнути, що вразило його в сій молодистій жоні, й по можливості, скільки дозволяли закони пристойності, вдивлявсь у її вид. А басиліса теж розглядала його, й се ще дужче бентежило Протаґора.
Нарешті він узяв себе в руки. Він еллін та ще й афінянин, і йому не личить ніяковіти при жоні, хай навіть басилісі скіфській. Так само напівлежачи, Протаґор дістав із калитки намисто й подав їй зі словами:
— Невеличкий дарунок тобі від Афін, басилісо.
Кіно незворушно взяла дорогий разок і поглянула на нього проти світла.
— Вельми гарний.
І тут-таки поклала біля себе на низенькому столичку. Ся недбалість узайве підкреслила відстань між ними, й Протаґор змусив себе не думати більше за те коштовне намисто й не покладати на нього надій, бо воно їх не виправдало. На думці снувалось інше, й він сушив собі голову, невладний почати справжньої розмови. Тоді згадав, що басиліса покликала його до себе сама, й став чекати, коли вона заговорить перша. Й Кіно сказала:
— Гіпербол ставить новий будинок над аґорою.
Се було зовсім не те, що сподівався почути Протаґор, і він вирішив нагадати:
— Нічого не вийшло, басилісо, з того нашого задуму. А ти ж обіцяла поговорити з сином.
Кіно зітхнула.
— Ти не знаєш скіфів, афінцю.
Він докинув:
— Але ж у басилевса Великої Скіфії лише отець — скіф?
Басиліса зміряла його довгим поглядом, і Протаґор насилу витримав його, вкотре відчувши силу волі сієї жони. Вона завважила:
— Я не про се хотіла з тобою говорити…
Гість поглянув на Гіпербола, бо метек по сих словах засовався на дзиґлику, й поспитав:
— А про що ж?
— Про доньку ольбійського архонта-епоніма.
— Що кажеш?
Протаґор був украй здивований. Архонт-епонім Іфікрат мав двох дочок, обидві красуні, та се не в'язалося докупи. Протаґор сподівавсь геть іншого від скіфської басиліси. Й раптом, дуже невчасно й недоречно, він збагнув, що вразило його в сій жоні: вічі! Праве око в неї було чорне, а ліве каре. Він усміхнувся:
— Нащо тобі донька старого архонта-епоніма?
— Для мого сина, — відповіла вона
— Він же, речуть, має вже двох жін.
Протаґор знав, що новий володар Скіфії пойняв собі жоною свою мачуху — жону померлого вітця, та се була б надто слизька балачка, й він змовчав. Поправивши подушку під ліктем, яка збилася й почала муляти, басиліса сердито відповіла:
— Коли ти не відаєш, афінцю, то я скажу тобі, що й сама пішла за скіфського царя, коли він уже мав одну жону. А тепер мій син — володар над володарями.
Вона говорила тягучим дорійським діалектом, і Протаґор напружував слух, аби краще розуміти її. Двориком повз екус, де вони лежали, туди й сюди вешталися якісь тіні. Се могли бути басилісині роби, але Протаґора дратувало те постійне човгання, й невдоволеність, яка збурювалася в ньому, почала помалу переходити в роздратування. Кинувши всі на світі передсуди, він сказав, не стримуючи більше голосу:
— Афіни сподівалися від тебе, басилісо, маленької послуги, але ти не схотіла її зробити, хоч звеш себе еллінкою.
Гіпербол сидів у княгині в ногах і не знав, од якого вітру боронити себе. Чемно рипнувши стільчиком, він одважився на тихе слово:
— Кіріє, то так треба, як рече басиліса. Послухай її. То так треба…
Протаґор сердито блимнув на метека, та все ж мусив стриматися, бо бути вдома — одне, а в гостях — то зовсім інше, й довелося брати себе в руки. Басиліса примирливо сказала:
— Що не вийшло — те не вийшло, й не треба про се більше говорити. Поговоримо про доньку архонта-епоніма.
— Чого ти звертаєшся до мене з сим? — запитав афінянин.
— Бо без тебе старий архонт не віддасть її. А я не хочу, щоб мій син ішов під стіни Ольбії й руйнував їх. Я хочу зробити йому сей дарунок сама. Послухай мене, я теж еллінка й старша за тебе.
Вона, мов для того, щоб замиритися з молодим афінянином, узяла зі столика намисто й почала бавитись ним. І Протаґор зрозумів її порух, та се знову викликало в його душі хвилю обурення. Зрештою, хоч вона й мати наймогутнішого в світі басилевса, та й я ж не з вулиці взятий — мене послали сюди представником Афін, тож хай і вона зважає, сказав подумки Протаґор.
— Еллінам потрібна земля для колоній, — одверто сказав він, та се не здивувало Кіно. Мати скіфського володаря й досі пересипала в жменях коштовні камінці намиста.
— Я мати басилевса, — озвалась вона згодом. — І я теж еллінка й хочу, щоб на сій землі жило якнайбільш еллінів. Але ж не я володарка землі, та ти не хочеш того взяти собі в голову. Я тобі речу, щоб ти поміг із тією Герміоною.
Протаґор хотів був поспитати, що то за Герміона, тоді здогадався:
— Хіба ж архонт-епонім і сам не віддасть доньки своєї за могутнього басилевса Великої Скіфії?
Й тут знову рипнув стільчик і Гіпербол озвався тихим голосом:
— Іфікрат — дуже затята людина, кіріє… А басиліса Кіно хоче, щоб його донька вже й зараз жила в новому домі…
Протаґора мов стьобнули по щоках. Він аж сів на ложі.
— То ти хочеш купити собі доньку вільного елліна?
Кіно глузливо дивилася на нього й мовчала. Сей гоноровитий афінець мусив проковтнути й таку образу. Вона купить своєму синові молоду й гарну ольбіополітянку. Й сьому ніхто не зможе стати супротиву. Й Протаґор, зім'ятий і знищений твердим поглядом її різних очей, схилив голову й так і лишився сидіти, звісивши додолу взуті в припорошені сандалії ноги.
— Кало,[44] — сказав він жаргоном афінської аґори. — Я побалакаю з архонтом.
Кіно підвелася й поправила на собі згинки дорогого паволочного хітону, й Протаґор зрозумів, що треба вже йти, так ні до чого й не домовившись, лише зазнавши в сьому багатому домі приниження й ганьби. Він, еллін, перетворився по суті на роботоргівця, й се вже виходило поза всілякі рамки пристойности та його місії. Вже за порогом він без будь-яких сподівань запитав:
— А що ж я скажу там, в Афінах? — І то було вже й не запитання, а зойк, сповнений жалю й розпачу. — Ніяких надій?
Басиліса Кіно тихим голосом заперечила:
— Надії є.
Він не бачив уже басилісиних очей, бо світло з екуса било йому в обличчя, та голос Кіно змусив Протаґора затриматися:
— Які ж надії?
Метек Гіпербол схвильовано дихав у нього за плечима. З кімнат, незважаючи на пізню пору, долинали голоси, та Протаґор до болю в зіницях удивлявся в затінене обличчя скіфської басиліси.
— Ти забув найголовніше, — сказала Кіно. — Те, що мій син — еллін.
Несміливе сподівання зігріло Протаґора, й він підняв руку:
— Хайре, басилісо!
Кало — добре (давньогрецьке).