Гіпербол сидів на терасі над самими ворітьми, мов справжній еллін: попивав червлено-вогняну пірру, втричі розведену водою, й дивився на вулицю. Він любив се місце, бо звідси було видно всю багатолюдну Ольбію, надто ж у такий надвечірній час, коли ольбіополіти, повертаючись із майстерень і ланів, рихтуються до вечері та спочинку після нелегкого дня. Будинок Гіпербола стояв над головною вулицею, що вела від Полунічного пілону1, де за посірілими від часу мурами з колись білого вапняка тяглися стели та пам'ятники некрополя, до головної площі — аґори. Се була одна з найкращих осель Ольбії, й метек пишався своїм домом. Бо навіть не кожен архонт і стратеґ мав такий дім, як у Гіпербола, ввесь вимуруваний з білісінького каменю, навіть зовнішні стіни, що правильним чотирикутником оточували двір, а перістиль був з рожевого в білу жилочку евбейського мармуру. Трикутний дашок над ворітьми та хвірткою теж рожевів мармуром, прикрашений мистецьким барельєфом з містерій Деметри.
Неподалік видніли задні стіни святилищ Зевса Фратрія й Аполлона, за якими починалась аґора, й Гіпербол один з перших обльбіополітів чув квапливі дзвони, що сповіщали з ранку й до обіду, поки на аґорі клекотав ринок, коли з лиману привозять свіжу рибу. Що ближче до аґори, то садиби цінувалися вище, й Гіпербол не шкодував срібла, купуючи місце для дому. Хтось в Ольбії міг пишатися давнім родом, хтось — ратними подвигами чи там ще чимось, а Гіперболові лишалося в житті одне, на чому він міг зіграти й що було його єдиною достойністю, — срібло та золото.
Сих металів у Гіпербола лежало в скринях і ходило в обігу більше, ніж у будь-котрого жителя Щасливого міста. Але поза тим Гіпербол нічого не мав, і се робило його найнещаснішим з-поміж усіх.
То була його незгойна рана…
Будинок Гіпербола стояв на розі Головної вулиці, яку в Ольбії називали Мединою — Середньою, бо йшла від Полунічного пілону аж до Верхнього міста в полудневому ріжку города. На сю Медину виходили Гіперболові ворота, а поза рогом його двору тяглась інша, бічна вуличка, де мешкав архонт-епонім Іфікрат…
У тім домі почалось його робське життя.
Гіпербол народився тому п'ятдесят і п'ять літ у далекому луговому селі, де Остер упадає в Десну. Був він давнього витязного роду, і його вітця, болярина Лиса, що доводився двоюрідним небожем сіверському князеві Лютові Пугачичу, знали в усьому великокняжому Стані. Лис водив під знаменом Велеслава свою тисячу й на самоїдів, і на тьюдинів і здобув не одну перемогу, й не одну сотню полону приводив у Стан. Того часу й Гіпербол звався не Гіперболом, а Радоєм, і попереду в нього слалася курна, багниста й задимлена, але до щему люба болярському серцю путь ратебора й ратевода. Проте сталося так, що в першій же січі, на яку взяв з собою Радоя отець, і сам болярин Лис, і його десятилітній син потрапили в полон до тьюдської орди. Болярин невдовзі помер у полоні від ран, а його сина так ніхто й не викупив.
Якийсь тьюдський вождь сам привіз до Ольбії свою частку бранців, серед них і Радоя. Та юний скіф-северин опинився в домі власника гончарного ерґастерію Діодора, вітця сьогорічного архонта-епоніма Іфікрата. То була старовинна й вельми заможна родина. Отець Діодорів народився ще в Мілеті, а дід вивів із того славетного малоазійського поліса двадесять тіер та безліч малих суден, по самі насади навантажених шукачами вільного простору, які випросили дозволу в скіфського басилевса Вепра, або Гнура, клапоть землі над Бозьким лиманом і заснували там невеликий еллінський торжок, який, на ознаменування вдалого завершку небезпечної подорожі в таємничу країну скіфів, назвали Ольбією, тобто Щасливою. Вже потім, після розгрому персів, сюди наїхало чимало мілетян, які не захотіли жити під перським ярмом, і Ольбія стала розростатися й оточила себе кам'яними мурами.
Дід Іфікратів мав у своїх жилах кров мілетських басилевсів і певний час і сам верховодив переселенцями, аж доки в Ольбії встаткувалася влада демосу. Та, незважаючи на демократію, представники знатного роду не раз посідали керівні місця в декастеріях, і в ареопазі, й у колегіях стратеґів, архонтів та ешстатів. А на щолітніх виборах третього року 82-ї Олімпіади Іфікрата було обрано архонтом-епонімом, надано право керувати громадською скарбницею й до наступних виборів ставити своє ймення на драхмах, дидрахмах, тетрадрахмах та декадрахмах і підписуватись на стелах під ольбійськими декретами.
Але сорок п'ять тому літ Іфікратові було всього двадесять і він щойно вбрався в зелену стройову хламиду ольбійського вершника-ефеба. В домашні справи Іфікрат не втручався й ще літ із десять навіть на ім'я не знав роба-підлітка, якого тут почали звати не Радойком, як на батьківській україні, а — Гіперболом. Та й робів у заможному домі товклося десятків зо три, коли не більше.
Радойка-Гіпербола не знав до пуття й сам господар, Діодор, бо малий невільник був під цілковитою владою того метека-відпущеника, який керував ерґастерієм. Гіпербол швидко опанував складне мистецтво гончара й так до кінця днів своїх, а вони в роба не вельми довгі, й просидів би над вертлявим липучим кругом.
Та сталося, що захворів на проказу метеків помічник. Нещасного прогнали за мури города й почали підшукувати серед робів заміну. Шукати довго не довелось, бо вигнаний займався збутом амфор та іншого посуду й мусив знатись на рахуванні й письмі. Сієї ж премудрости з-поміж усіх Діодорових робів навчився тільки юний скіф. Де він устиг навчитися — того ніхто не відав, але пригода така була.
По кількох літах молодому робові доля всміхнулася вдруге. Тепер уже й сам господар, перестарілий Діодор, знав провористого Гіпербола, й одного разу доручив йому відвести валку човнів із горнцями, глечиками та полумисками до недалекого калліпідського села. Гіпербол упорався з завданням і привіз господареві добру виручку, більшу, ніж міг би сподіватися й сам Діодор.
А робич раптом відчув себе в своїх водах. І коли Діодор переселився в царство тіней, він запропонував його синові несподіваний викуп: цілий талант срібла. То було майже невірогідно. Молодий господар спробував дізнатися в свого невільника, де він узяв таку копу срібла, та ні допити, ні шмагання бичем на купі глини в гончарнім ерґастерії не розв'язали язика Гіперболові. Він так і сказав Іфікратові:
— Коли ти не відпустиш мене на волю, оті шістсот декадрахм тобі користи не принесуть.
— А тобі, робе? — визвіривсь Іфікрат.
— Ні тобі, ні мені. Тільки не забувай, кіріє, що найліпший робітник на нашій аґорі не тягне й половини.
Іфікрат подумав і вирішив, що вигідніше дати Гіперболові свободу. Тепер колишній роб став метеком і мав право жити, як хотів, і робити, що хотів. І хоч Іфікрат і надалі вважався його простатом, покровителем, і Гіпербол мусив кожного літа підносити йому подарунки, та покровитель — одне, а господар — зовсім інше.
Того дня Гіперболові пішов тридцятий, і він нарешті здобув можливість одружитися й жити своїм окремим вогнищем. А срібла, поза тим талантом, що віддав за власну волю, новий метек мав ще більш як півталанту. Сього вистачило на поганеньку саманку під мурами, на прожиття та на власний столик трапедзита в кутку аґори. Лихварів на священному торжищі було ще восьмеро, та Гіпербол уже давно вирішив поставити коло них і свій столик-трапедзу. Й не помилився.
За сі двадцять п'ять літ срібло, мов заворожене, само пливло до рук, бо давав, як і решта, позички збіднілим евпаторам і купцям від третьої драхми, але знався на всіх тонкощах трапедзитства й мав добрий нюх — кому позичати й кому відмовити.
І ніхто з його співбратів-метеків та громадян поліса й не помітив, коли Гіпербол став найбагатшою людиною Ольбії. До певного дня він поводивсь тихенько й низенько, й усі витріщили очі тільки тоді, як метек-трапедзит поставив на головній вулиці під аґорою величезну кам'яницю з мармуровими ворітьми. Та й місце Гіпербол обрав зумисне на Медині й зумисне там, де починалась вуличка колишнього власника Іфікрата.
Се сталося в те літо, коли Гіперболові стукнуло п'ятдесят, і вже цілих п'ять років метек жив у новому домі. На його місці кожен метек-відпущеник і кожен метек-іноземець почував би себе найщасливішою в світі людиною, бо ніхто в Ольбії не мав стільки срібла й стільки робів, як сей колишній роб.
Кожен, але не Гіпербол…
Він щоліта робив своєму простатові звичні, ба навіть багаті подарунки, але в день Зевса Фратрія приносив йому то золочений світильник, то срібний скіфос, то ще яку дорогу річ, аби лиш виглядала не платнею за відпущення, а таки дарунком.
Та ні се, ні той метекіон, податок, який Гіпербол мусив щоліта вносити до громадської скарбниці, ні податок на право торгування та ведення своїх справ трапедзита не дошкуляли йому надто, бо метекіон становив усього дванадцять драхм, а податки, що їх мусив, як кожен метек, платити ринковим наглядачам-аґораномам, були для Гіпербола зовсім легкими.
Найдужче, мов жало в серці, дошкуляли трапедзитові ті три нужденних оболи, що їх він кожного місяця піанепсіона[45] вносив у храм Афіни Робітниці. То була ганьба його. Три нікчемних монетки, за які можна купити в пекаря на аґорі хіба три пиріжки з рибою, щороку нагадували йому, найбагатшій людині в усій Ольбії, що він метек і колишній роб, а отже, ніколи не зрівняється в правах з найпослідущішим громадянином поліса, хай навіть жебраком. Нагадували ті три маленьких срібнячки Гіперболові й інше: варто йому не сплатити їх або ж бодай у чомусь провинитися перед полісом, чи своїм простатом, чи будь-ким з-поміж вільних ольбіополітів, як його тут таки, того самого дня знову повернуть у робство.
Сей триклятий Дамоклів меч висів над Гіперболом уже двадцять п'ять літ, і висів на тонкій волосинці, яка могла ввірватись од найлегшого подуву борея й упасти метекові на голову. Й тоді жодна людина в Ольбії не кивне пальцем, щоб його врятувати, й не допоможуть йому ні важкі золоті кубки та келихи, якими був уставлений увесь дім Гіпербола, ні таланти щирого срібла в його кованих скринях.
У перший день піанепсіона Гіпербол скидав із себе все ошатне вбрання, взувавсь у прості ремінні сандалії, накидав через ліве плече грубу конопляну хламиду роба й ще вдосвіта вирушав до святилища Афіни Робітниці в дальньому кутку аґори. Хором був непоказний і тулився між святилищами Гермеса й Посейдона та його жони Амфітріти. Й, незважаючи на ранню пору, тут було вже багато люду в хламидах із грубого полотна, всі до єдиного — метеки, які не мали права прийти сюди навіть з простим ціпком. І тільки довге, аж на потилицю волосся відрізняло їх від робів.
Гіпербол похмуро вислуховував повчальну проповідь головного жерця хорому, звернену до відпущеників, тихенько, щоб не брязнули, клав у бронзовий кратер своїх три оболи й вертався додому. Та в сей час ольбіополіти вже виходили з осель і простували на ринок, і не тільки тому, що жоден громадянин, який поважав себе, не міг уґавити торжища, а й щоб кинути при нагоді зо два колючих слівця метекам, котрі вийшли в одежі роба сплатити свій ганебний податок.
Гіпербол тиснувся до чужих парканів і стін, пропускаючи зустрічних, але базарювальників у перший день піанепсіона бувало найбільше, й старий метек, від холоду й приниження клацаючи зубами, насилу прибивався до хати й не показував звідти свого носа до самого смерку.
Та ще довгі тижні потрібні були Гіперболові, щоб забути той день ганьби й прийти до тями. А вже десь у літні місяці тарґеліона чи скірофоріона він починав знову думати про наближення осени, й серце йому що день то болісніше стискалось.
Гіпербол вирізнявся з-поміж інших ольбійських метеків. Ще тому шість літ, багато обдарувавши архонтів, стратеґів та судів з декастерії сріблом і золотом, він домігся дозволу купити в місті садибу й звести власний дім, хоч метек і повинен жити в наймах або ж, коли й будуватися, то тільки поза мурами полісу.
Перед головною екклесією минулого літа, в місяці елафеболіоні, коли, серед інших найважливіших державних справ народні збори вирішували й питання про ісотелію,[46] Гіпербол знову роздав найупливовішим евпатридам та сановникам добрих три таланти срібла. Та на щорічних виборах ніколи не вгадаєш, хто лишиться в своєму сані й кого не оберуть, і переважна більшість підкуплених не здобула собі посад, тому при підрахунку черепків-остракосів на добрій половині з них виявилось видряпане ім'я Гіпербола, й він так і не став ісотелом.
В елафеболіоні сього літа старий трапедзит і не намагався виставлятись на здобуття ісотелії — всі, хто був на посадах або міг обійняти місце після виборів, не дуже прихилялися до метека. Та коли навесні з Афін прибув новий елленотамій Протаґор, за Гіпербола раптом згадали. Всі добре відали його здібності та знання скіфських звичаїв, бо був єдиним скіфом серед робів та відпущеників города, й Гіперболові пообіцяли ісотелію, якщо він зробить послугу Ольбії й Афінам, насамперед, звичайно ж, Афінам.
У душі старого метека знову спалахнула іскринка надії. Він уже давно перестав почуватися скіфом, ненавидів усе скіфське й соромився його, бо се нагадувало йому довгі літа робства й принижень. Гіпербол любив еллінський триб життя, приносив жертви лиш еллінським кумирам. І метою його життя було — стати елліном, таким, як усі вільні громадяни Ольбії. Він узявся ретельно до справи, й спочатку олімпійці мовби сприяли йому. Й Протаґор, й архон-басилей Еак, і дехто з найбільш визначних чинців, які тягли руку за Афінами, дружньо плескали метека по плечі, й Гіпербол уявки вже бачив перед собою вимріяну ісотелію.
Та незабаром скіфський володар замирився з володарем аґафірсів, і все пішло шкереберть, і Гіпербол підупав духом. Він думав, що в перший день сьоголітнього піанепсіона йому нарешті не доведеться вдягати ганебну хламиду роба й нести до храму Афіни Робітниці пекучих три срібняки, та еллінські кумири ревно оберігали еллінів і не хотіли впустити в їхню громаду чужака з темним минулим, хоч він усім серцем любив їх і в усьому хотів бути таким, як вони.
Тепер мати скіфського басилевса, всемогутнього Скіла-Соболя, роздмухувала в Гіперболові нову жариночку сподівань, і Гіпербол добре тямив, що се останній злет у його житті, й іншого вже не буде, й приніс багатьом кумирам у хоромах на ольбійській аґорі досі не бачені жертви й дарунки, сим прихиливши до себе чимало жерців.
Старий метек сидів на терасі над брамою й спроквола тяг утричі розведену вогняно-червлену пірру. Над Ольбією ширяв приємний легіт, бо день пізньої осени видавсь на предиво теплим і кам'яний город вигрівся. Гіпербола вже третю добу мордувала незрозуміла спрага, та добре терпке вино чомусь не вгамовувало. Метек пив і пив, і знову сам собі підливав з кратера, й коли й останні голоси вулиці змовкли й ольбіополіти поснули, він одчув сп'яніння. Досі такого з ним не траплялося, розведена пірра завжди гамувала спрагу й ніколи так дико не вдаряла в голову, й Гіпербол із сумом подумав, що життя не стоїть, і роки теж не стоять на місці, й він починає старіти.
Щось унизу коло брами залопотіло, й Гіпербол перехилився через фронтон. То був чужий собака. Метекові раптом стало шкода тварину, він узяв зі столика маленький пиріжечок і кинув униз. Але собака, злякавшись, вискнув і втік, а Гіперболові стало ще тоскніше. Коли ж се промайнуло стільки літ? За невпинною біганиною та боротьбою з примарами він і не помітив, як життя схилилося з обіду й пішло до вечора… Десь там у ґінекеї вже, певно, спала його жона, теж метекеса, як і сам він, та його діти: син і донька. Двоє перших у нього вмерло ще малими. Доньці йшов двадесять п'ятий, а синові — дев'ятнадесятий.
Коли б Гіпербол здобув ісотелію, син його Лікофрон міг би всупити ефебом у палестру, й не якимось там бідним гоплітом, як сини пекарів чи сідельників, а вершником. А тепер Лікофрон, хоч і закінчив ґімнасій, але так усе життя й платитиме хоромові Афіни Робітниці три ободи, як і його отець, коли й остання надія на ісотелію згасне. Гіпербол усіма вогнями своєї душі мріяв, щоб Лікофрон висунувся з-поміж ровесників, бо доля сина була і його власною долею, хоч не любив ні сина, ні доньки, ні, то більше, жони своєї, бо всі вони були метеками й уже самим тим викликали в нього роздратування, яке поступово переросло в байдужість і нелюбов.
Домашні відповідали Гіперболові тією-таки нелюбов'ю й лише боялися його крутого норову, а півтора десятка робів, що їх метек тримав не стільки з необхідности, як від потреби надати домові бодай зовнішнього блиску, — боялися господаря, наче того вогню, й ненавиділи за жорстокість.
Допивши й рештки пірри, Гіпербол хотів був гукнути вниз, у двір, на роба-виночерпія, тоді роздумав і нетвердим кроком пішов уздовж тераси туди, де сходини лізниці збігали під дашок перістилю. Гіперболом похитувало, й він був би впав, але нагодився виночерпій. Метека розібрала лють — він замахнувся вдарити роба в обличчя, та той управно вивихнувся, й господар таки поточивсь і вдарився плечем об колону, яка в темряві здавалася не рожевою, а геть прозорою. Мармур уже встиг охолонути після теплого дня, й Гіпербол довго стояв отак і гладив точену округлість, аж доки в голові перестало вертітись. Тоді кинув у пітьму, не дбаючи, є там хтось, а чи немає:
— Ціпок!
Роб із ціпком наче тут і народивсь, і Гіпербол, грюкаючи бронзовим остріжком по лунких плитах дворика, похиткував до хвіртки. Роб таємничою тінню слизнув за господарем, добре затямивши свої обов'язки.
Так вони дійшли до хорому Зевса Вседержителя й поза його колонадою та причілком Аполлонового святища пірнули в нічну аґору. Й площа, й уся Ольбія вже давно спали міцним сном, і тільки між ятками рибного та м'ясного рядів шастали бездомні коти й собаки.
І ся тиша, й темрява, й хороми, які з усіх боків оточили священну площу, раптом нагнали на Гіпербола чорного жаху. Він здавленим голосом крикнув:
— Скіфе!..
Й роб швидко підбіг. Серце трохи попустило, й Гіпербол загримів ціпком далі, де на протилежному кутку аґори тулився між хоромами Посейдона та Гермеса старовинний, усіма метеками проклятий хоромик Афіни Робітниці. Гіперболові закортіло плюнути на чотиригранний вівтар святища, та знову серце пойнялося жахом і він поквапивсь проминути шерегу хоромів.
Робів собі Гіпербол купував одної «масті» — лише скіфського походження, й сим мовби мстився за свою ганьбу, наче хотів сказати: я був мерзенним скіфом і рабом? Тепер сам маю доста сих нікчем і маю священне право бити їх палицею тоді, як мені заманеться. Й хоч ті роби не мали в своїх жилах ані краплини скіфської крови, лише куповані були в скіфів, та він не переставав з насолодою називати їх «скіфами».
Всі вони мали й власні клички — Гіпербол умисне добирав найогидніші: то Рябий, то Шолудивий, то Смердюх, то Жаба, — й тільки одного, виночерпія, що найчастіше з'являвся перед очі, кликав просто «Скіфом», укладаючи в те слово найбільш образи.
Скіф, що був насправді персіянином, нечутно дибав за господарем, тримаючись певної відстани, щоб не потяг уздовж спини ціпком. Так вони вийшли на вулицю поза святими хоромами, а там, де Медина перетиналася з аґорою, стали. На розі темніли ще не потиньковані мури нової оселі, яку Гіпербол зводив для скіфського басилевса на замовлення його матері Кіно. Він дістав з ремінця на паску чималий ключ і відімкнув хвіртку. Хвіртка між чотирма біломармуровими колонами незмащено рипнула. В дворику горопудилися купи тесаного й нетесаного каменю та цегли-плінфи, й ще майже нічого не було зроблено. Але серед сього гармидеру вже височів гарний, з червленого мармуру, вівтар Зевса Огнищанина, й Гіпербол попростував до нього.
Він простяг руку назад і, не дивлячись, наказав:
— Оливу!
Скіф негайно метнувсь кудись між купи цегли й приніс господареві невелику гостродонну амфорку.
— Йди геть! — буркнув Гіпербол, забравши посудину, й почав лити з неї в круглий виямок вівтаря. Й коли йому здалося, що вже налив досить, він поклав напівповну амфорку лігма додолу й заходився кресати вогню. Трут не хотів слухатися п'яних рук і довго не займавсь, нарешті засмерділо їдким чадом. Гіперобол подмухав, висмикнув з-за пазухи жменю прядива, яке разом з кресалом завжди мав при собі, розпалив і кинув на вівтар. Духмяна маслинова олія поволі зайнялась і захопила вогнем усю жменю прядива.
Гіпербол стояв і тупо дивився на полум'я, але щодалі серце його заходилось млістю. Зевс Огнищанин прийняв жертву, й то було добрим знаком. Іншим разом Гіпербола хапали б демони злости, бо тут мав жити скіф, хоч і басилевс, але скіф. Та сього пізнього часу метека полонила радість.
Він підніс руки догори й уже зовсім тверезим голосом промовив:
— Хвала тобі, Вседержителю, що дав мені сей знак! Якщо ти й надалі прийматимеш мої жертви, я поставлю в твоєму хоромі, ну, що по той бік аґори, триніжник із щирого золота!
Й коли вогонь догорів і навколо запахло тлілим олійним ґнотом, Гіперболові схотілося їсти. Навіть не спопруживши Скіфа, хоча той підпустив його зовсім близько, він вийшов, замкнув по собі хвіртку й поглянув униз, де за міськими мурами темнів Лиман. Через усю широчінь плеса пролягала золота стежка. За далекими плавнями сходив місяць, великий і червлений, і то було ще одним знаком. Зевс посилав свою доньку швидконогу Артеміє, аби ще раз явити Гіперболові прихильність Олімпу.
Все мало обійтися добре, нарешті добре, бо ще ніколи кумири еллінські не подавали йому таких яскравих знаків своєї ласки, й Гіпербол знову в душі поклявся прикрасити святилище Зевса найдорожчим триніжником.
Він вірив у се так щиро, що навіть не виникало потреби звертатися до кумира вголос.
Піанепсіон — з середини жовтня до середини листопада.
Ісотелія — прирівняння метека в економічних правах до громадян полісу.