Батько. Ну, то зачини двері, Урсуло. Пізно вже.
Старша дочка. Добре, тату. Я не можу зачинити дверей.
Дві другі дочки. Ми не можемо зачинити.
Дід. Що ж там таке, дітоньки Дядько. Нащо то говорити таким непевним голосом Я їм поможу.
Старша дочка. Ніяк не всилкуємось гаразд зачинити.
Дядько. Се вогкість. Натиснімо всі. Щось, певне, є в дверях.
Батько. Столяр завтра направить.
Дід. Хіба завтра столяр прийде Старша дочка. Авжеж, дідусю, він має роботу в льоху.
Дід. Буде тут грюкати в хаті!..
Старша дочка. Я скажу йому, щоб робив помалу.
Раптом чутно, як хтось клепає косу надворі.
Дід (здригнувся). Ой!
Дядько. Урсуло, що се таке Старша дочка. Не знаю гаразд; думаю, що то садівничий. Щось недобачаю, він у затінку, під будинком.
Батько. То садівничий косити збирається.
Дядько. Вночі косити Батько. Адже завтра неділя. Так. Я завважив, що трава дуже висока навколо дому.
Дід. Мені здається, що коса занадто свище…
Батько. Він косить біля дому.
Дід. Ти його бачиш, Урсуло Старша дочка. Ні, діду, він у темряві. [225] Дід. Я боюся, коли б він дочки не збудив.
Дядько. Нам його ледве чутно.
Дід. А мені так, якби він у хаті косив.
Дядько. Хвора його не почує, не бійтесь!
Батько. Здається, лампа щось не добре горить сього вечора.
Дядько. Треба долити.
Батько. Я бачив, як доливали рано. Вона тьмяно горить, відколи вікно зачинили.
Дядько. Я гадаю, скло запотіло.
Батько. Зараз горітиме ліпше.
Старша дочка. Дід заснув. Він три ночі не спав.
Батько. Мав багато турботи.
Дядько. Турбується без міри. Часом просто нічим його не вмовиш, і слухати нічого не хоче.
Батько. Можна йому вибачити при його старощах.
Дядько. Хто зна, які ми будемо в його літа.
Батько. Він має вже років з вісімдесят.
Дядько. Ну, то вже має право бути диваком.
Батько. Всі сліпці такі.
Дядько. Вени занадто думають.
Батько. Мають багато зайвого часу.
Дядько. Бо не мають чого іншого робити.
Батько. До того ж не мають жадної розривки.
Дядько. Се мусить бути страшенно!
Батько. Здається, і до того можна звикнути.
Дядько. Я собі того не можу здумати.
Батько. Та звісно, вони нещасливі люди.
Дядько. Не знати, де сидиш, не знати, куди йдеш, не знати, звідки приходиш, не одрізняти полудня від півночі, літа від зими… і завжди ся темрява, ся темрява… Я б волів не жити… Чи се вже так-таки й не вигоїться Батько. Здається, що так.
Дядько. Але ж він не безпросвітно сліпий Батько. Він одрізняє дуже ясне світло.
Дядько. Бережімо наші оченьки.
Батько. Часами він має дивні думки.
Дядько. Часами він не дуже приємний.
Батько. Він говорить все чисто, що думає.
Дядько. Але давніш він не був таким Батько. Де ж там! Колись він був собі тямущий, як от і ми, і не говорив нічого незвичайного. Правда, що [226] Урсула його призводить де того, вона відповідає йому на всі питання…