Ще за два роки перед цим Яків Кирикович Уласевич, менший брат Михайла Кириковича, служив за асистента в славного в свій час у Києві й заможного доктора Івана Гурковенка. Яковові Уласевичеві перепадало чимало грошей на службі. Але незабаром його патрон вмер наглою смертю, Уласевич розпочав в місті практику, але слабих приходило до його мало. Грошей не ставало на прожиток. Його мати помагала йому грішми. Але як вмерла й мати, молодий доктор, маючи малий заробіток, мусив просить місця земського лікаря. Незабаром він достав місце в одному здоровому містечку Дрижиполі за Дніпром, недалеко од Києва, в Переяславському повіті.
Дрижипіль було здорове містечко з трьома церквами, між котрими одна була мурована, стародавня, ще в давній час збудована одним богобоящим козацьким полковником. Містечко широко розкинулось на рівній місцині не дуже далеко од Дніпра. Ця низина трохи скидалась на лучану береговину. Тільки по один бік містечка були пригорки та сугорби, і на одному горбі, на чолопочку, ніби пишалась біла стародавня мурована церква з трьома вузькими та височенькими банями, була окрасою великого містечка й ніби дивилась з гори та кмітила з пригорка за усім містечком, оглядаючи його своїми золотими маківками. На горбі, далі за церквою стояв стіною ліс. А на захід сонця через поля та розлогі луки в погожий ясний день смугою визначувались на обрії київські гори за Дніпром, неначе повиті сизою імлою. А на тій смузі лисніли позолочені хрести на банях київських церков, ніби миготіли розсипані подекуди іскорки, котрі то спахували, то знов згасали, наче в якомусь павутинні.
Яків Кирнкович Уласевич, прибувши в містечко, найняв для себе житло в одного заможного міщанина на одній половині гарненького, сливе міського домка. Він зайняв просторну світлицю й довгу та вузеньку кімнату. Лазарет був недалеко од його житла. В сльоту та негідь це було дуже добре для догляду слабих в лазареті. Сільська тиша, самотність та сільська нудьга ще й передніше не лякали його. Не був він одлюдком по своїй вдачі, але й не любив шуму та гаму великих міст.
Захопивши з собою з міста трохи найпотрібнішої мебілі, щоб обставить свої покої, забравши потрібні для операцій знаряддя, молодий доктор цілий день поравсь, обставляючи свої покої. Надвечір до його зайшов один з фершалів Чепурковський, і вони обидва пішли оглядать лазарет. Незабаром він вернувсь додому.
Тільки що він увійшов в покої, надворі загавкали собаки. Рипнули хатні двері. Їх одчинила хазяйка, вже пристаркувата міщанка, зав'язана в чушку, цебто без очіпка, чорною хусткою. Вона пропустила в двері літню молодицю, так само завязану чорною хусткою, захуджену й слабовиту. Молодиця переступила через поріг, стала коло самих дверей і несміливо поздоровкалась.
- Чи не з лазарету часом тебе прислали сюди? - спитав Яків Кирикович в молодиці.
- Та еге ж! з лазарету, - сказала молодиця. - Я була зайшла в лазарет, а мене там справили до вас: йди, кажуть, до доктора, нехай він тебе пораде, коли ти кородишся на живіт або на груди.
- Ти, певно, нездужаєш? - спитав Уласевич, бистро окинувши оком молодицю й її заниділий, захуджений вид.
- Ой пане! нездужаю, та вже й давно. Ще з осени як занедужала на пропасницю, та оце й досі вона не кидає мене. Взимку мені було й получчало. А як почалась весна, то мені знов погіршало. Ні їсти не хочеться, ні пити. Ніщо не йде мені на душу. Вже й сповідалась, і причащалась. Оце недавнечко ходила до батюшки, щоб освятили мені воду на голові, бо в мене почало судомить голову. А оце прийшла ще до вас на пораду. Одрятуйте мене, коли ваша милость, бо в мене ж двойко маленьких діточок. Як я помру, хто ж їх до пуття доведе? - І молодиця одразу заплакала. Голос в неї неначе перервавсь. В неї стисло в грудях так, що вона не змогла говорити далі й почала втирать сльози чохлою рукава.
- То в тебе пропасниця, кажеш?
- Та еге ж! Допоможіть мені, коли ваша ласка, бо як «тітка» мене не покине, то вже мені й не животіти. І сили в мене вже нема до будлі-якої роботи, навіть і до неважкої. Зараз втомлюсь. Отак як бачите! зачевріла, заниділа, хоч лягай в домовину. Батюшка радив мені якісь ліки та сказав найняти молебствіє, але забула, якому святому, бо в мене вже й тяму в голові забило. Скажіть вже ви, коли ваша ласка, кому править молебінь од пропасниці - чи святій Варварі, чи святому Миколаєві? Чи пити натщесерце орданську воду, чи стрітенську? Батюшка казали мені, та в мене вже памороки одібрало, аж інколи в очах пожовкне. Мені вже й невтямки, що вони казали.
- Тобі, молодице, треба перше лічитись од пропасниці, а про молебствіє це вже як сама знаєш, - говорив доктор.
І його вразила незвичайна темнота цієї бідолашної людини, в котрої були одні ліки - свячена вода. Одначе він був радий, що ця людина обернулась до його за порадою, а не… до знахурок.
- Вже я й до знахурки ходила. Тутечки, бачте, є в нас така, що до неї колись навіть з далекої сторони наїжджали не тільки селяни, але й пани. Знахурка й одшіптувала мені, і підкурювала мене усяким помічним зіллям. Але й помічне зілля не помогло.
Уласевич обдививсь її, розпитав за все, записав на ліки лікарство, заборонив їсти борщ та житній хліб, наказавши знов зайти в лазарет через кільки день.
- Оце ж за пораду нате вам крашаночок. Прийміть, коли ваша ласка, та не погордуйте мною, простою людиною. Чи наймати молебствіє святій Варварі, чи святому Миколаєві? Ви казали, а мені все те невтямки.
- Та я ж про це тобі нічогісінько й не казав! То, певно, тобі так вдалось, бо в тебе голова запаморочена од слабості.
- Котрому ж святому треба одправить молебствіе? Чи, може, вдруге освятить воду на голові? Кажуть, «тітка» боїться не так ладану, як смирни або свячених маковійових Петрових батогів… Цe зело дуже помічне, кажуть…
Уласевич витріщив очі й тільки здвигнув плечима, слухаючи про Петрові батоги. Він не сподівавсь стрінути такої непросвітньоі темряви в селян.
- Чи ти ж втямила гаразд, що я тобі раяв? - спитав він в молодиці.
- Втямила, серце! Де вже пак не втямить. І батюшка казали, щоб я молилась од «тітки», і ви радите, щоб я молилась та постила… та навіть борщу не вживала.
- Та не те бо, щоб ти доконче постила! а щоб тільки не вживала важкої нетривної страви та поживку, бо як попоїси всмак борщу, то од цього знов вернеться пропасниця та й знов нападе тебе.
«Доведеться мати багато мороки з цим темним, зовсім не просвіченим народом», - думав Уласевич.
- Раяв мені ще наш сусід Кандзюба - це той, що хата його стоїть праворуч од нас, без виводу, - піди, каже, Варко, до знахурки Вівді Струлихи, нехай тебе обіллє непочатою криничаною водою під мостом на річці в глупу ніч. Кого вона обливала водою під мостом і в глупу ніч на пилипівчане пущення або в чистий четвер, то ті всі поодужували, - казала Варка.
- Невже ви ймете віри, що та Вівдя допомагає людям од усякої слабості? - спитав зачудований молодий доктор.
- Ой серце! ще й як помагає. Оце позавчора Вівдя водила в глупу ніч під міст Одарку, таки нашу сусіду. Але саме тоді, як вона обливала її, загуркотів віз на містку: хтось проїхав через міст, та це пошкодило: Одарка, як стояла, голісінька, облита водою, та одразу так і впала. А Вівдя ледве одягла її й приволокла додому. Кажуть, буде обливать вдруге.
- Одже ще запагубить та дурепа знахурка бідну молодицю! А веди мене мерщій до тієї молодиці. Певно, схопила якусь хворобу через ту дурну Вівдю, - сказав зозла Яків Кирнкович і вскочив в кімнату, щоб накинуть на себе пальто.
Варка тим часом виклала з хусточки яйця на вікно рядочком. Доктор вийшов а кімнати, і Варка повела його до хати з вищербленим виводом. Хата була недалечко.
- Наробила шкоди ота ваша навіжена знахурка, - гомонів доктор, йдучи вулицею. - Вона, певно, на смерть застудила оту безщасну Одарку, бо ще ж надворі холодно й вогко. Пропаде молодиця ні за цапову душу.
Варка показала йому хату з щербатим верхом бовдура. Він увійшов у хату й побачив, що Одарка лежала на полу й горіла, як горять діти на кір. Уласевич звелів чоловікові, не гаячи часу, одвезти її в лазарет і сам попрямував туди. Оглядівши молодицю, він дав загад фершалові попиклюватись безщасною недужою молодицею й доглядать її.
Вже сонце зайшло, як Уласевич вернувсь додому й застав на столі паруючий самовар. З важкими думами він сів за стіл і почав пити чай, перебігаючи очима газетку. Якийсь сум впав на його молоду душу. Очі сливе без свідомості бігали по рядках газети. Він ледве міг слідкувать за змістом усяких звісток та новинок. Перші вивідки по селі дуже стурбували його, зоставили на його серці якийсь важкий слід, навіть сум.
Увійшла наймичка, прийняла самовар, поприбирала з стола й вийшла. Уласевич сів край стола й задумавсь, втомлений вештанням, укладанням та прибиранням свого нового житла. Надворі вже поночіло. На селі скрізь погасло світло в хатах. На хазяїновій половині стало тихо. Ніхто не вештавсь, не гомонів. І надворі, і в покоях не було чути ні найменшого гуку або шелесту. Тільки чорна ніч дивилась в три вікні світлички своїми чорними очима. Якась ніби мертвота, мертвота села й глушини, запанувала в світлиці, оповила стіни й вікна, оповила навкруги молодого жвавого панича й промикувалась помалу, потихеньку в його душу.
Він сидів мовчки, сперши голову на долоню, і несвідомо дивився на світло лампи, неначе на живу людину, котра натякала на живоття. І перед його очима майнули останні події, останні часи його пробування в Києві. Перед ним виникли ніби якимись чарами просторні світлиці професора, в котрого він служив за асистента; в їх заворушився веселий натовп гостей, залисніли здорові дзеркала, замиготіли гарні убрання на паннах, ожвавлених музиками й танцями. А далі пригадались веселі гості: от ніби майнув елегантний доктор, а поруч з ним його дочка-красуня. Молодий хлопець липнув очима на світло й опам'ятавсь. Мертва тиша панувала, як і передніше, в покоях, в садку, на селі. Нігде ні найменшого шелесту, неначе він опинивсь на кладовищі або на стародавньому церковиш, і куди колись заходив, проживаючи в батька на селі й гуляючи смерком за ліском.
«Це я потрапив в якусь надзвичайну глушину, в якесь непросвітнє мертве царство, де й мене незабаром поглине оця глушина. Яка тиша! яка мертвота! Які непросвітні люде навкруги! Це якась мертва безодня, що незабаром весе й мене й замулить в своєму баговинні… Скільки доведеться докладати праці, щоб принаймні заохотить цих темних людей обертатись не до знахурів, а до мене, та зарятувать їх в біді».
Десь далеко на шпилі блиснуло світло в вікні й незабаром погасло, як останнє зіпання помираючої людини. Десь далеко гавкнула собака й замовкла. І знов стало тихо, як у могилі, і в хаті, і надворі.
І в його думці майнули недавно перебуті часи університетського життя, пригадались студентські товариства, пригадались несамохіть палкі розмови та змагання за долю України, за культурність, за просвіту й розвиток темної городянської й селянської маси.
«От і довелось мені прикласти до діла в живому житті мої пересвідчення, нести просвітність в глушину, занехаяну й усіма занедбану й забуту. Треба понаписувать тим часом хоч лікарські книжки задля темного народу, провести світло просвіти в оті струхлявілі хати. Треба якось заохочувать людей, щоб вони принаймні не цурались ліків, не цурались мене, не обертались до знахурів за ліками під мостом в глупу ніч. І тоді світ науки й просвіти осяє народ…»
І та світла ідея неначе освітила темну ніч, звеселила його покої й його самого. Мрії заворушились роєм, мов живі, і неначе внесли в мертву тишу живе живоття. Молодий хлопець схопився з стільця й почав ходить по кімнаті. Він повеселішав, ніби кругом його заворушилось веселе товариство й розважало його. Він навіть почав стиха співать пісню.
Вже в пізні обляги погасло останнє світло на селі й у його кімнаті. І молодий хлопець, натомлений біганиною та вештанням, впав на ліжко й заснув міцним сном натрудженої людини. Він спав так міцно, що як прокинувся вранці, то ніяк не міг прочуматься й гаразд дізнатись, де це він знаходиться: чи в Києві, чи в гостях у батька в повітовому місті. Через велику силу він опам'ятавсь, дійшов до свідомості й пригадав і Дрижипіль, і слабу Варку, і свої одвідинн в Одарчиній хаті, і лазарет. Він схопився з ліжка й почав хапки одягатись. Наймичка внесла самовар і нешвидкою ходою, ступаючи навшпиньки, вийшла з світлиці.
Висьорбавши хапком два стакани чаю, він зараз взявся за роботу: розібрав свої лікарські книжки й почав передивляться та черкати карандашем по краєчках книги, що було дуже потрібно виписати в популярну книжечку для народу. Уласевич робив цю роботу залюбки. Він був з тих падковитих на вдачу людей, що коли їм часом щось припаде до вподоби або заманеться щось зробить, то вони беруться за роботу таки зараз, не одкладаючи надалі ні на одну хвилину. І ця робота зайняла його й зацікавила. І його нудьга десь ділась, неначе її степовий вітер розвіяв по левадах та сіножатях.
Місяць минув за роботою, як один день, так що молодий доктор навіть не зоглядівсь. Він ходив щодня до лазарету. Кмітливий на вдачу, він вважливо кмітив і за народним життям, де тільки при нагоді йому траплялось стикатись з людьми. Знайшлось на селі чимало просвічених людей, з котрими йому було приємно познайомитись й навіть поєднаться.
Якось з початку мая вже надвечір зайшли до його фершал Яків Вербицький та вчитель однієї Дрижипільської школи Андроник Іванович Парафієвський. Вони сиділи в світлиці коло стола й пили чай. Розмова йшла жваво, весело. І Парафієвський, і Вербицький були обидва з пересвідченнями, спочували селянам і не цурались народу. Парафієвський, вже літній, плечистий та здоровий, був дуже блідий на виду. Він був міщанин з недалекого повітового міста, вчився тільки в міській школі й видержав екзамен на вчителя. Але це був чоловік з таким розумом і такий начитаний, що, слухаючи його, можна було подумати, ніби він вчився в будлі-якій більшій школі. Парафієвський завсігди дбав за самопросвітність, любив читати, скрізь доставав книжки та журнали, де тільки можна було їх роздобуть. Чималі розумні карі очі на блідому заниділому широкому обличчі наддавали йому вигляд талановитої інтелігентної людини.
Фершал Яків Вербицький був ще молодий хлопець з місцевих міщан. Проворний та жвавий, невеличкий на зріст та кругловидий, з чорними товстенькими бровами, з маленькими жвавими очима, говорючий, цікавий на язик, він ні на хвилину не міг всидіть на стільці, все ворушивсь, розпитував або щось оповідав. Невеличка низько обстрижена чорноволоса голова все ніби крутилась на шиї, а круглі вушка, дуже закопирчені кінчиками наперед, стриміли по обидва боки голови, неначе в ховрашка або в ласочки. Він дуже скидався на сільського жвавого парубчака, передягнутого в міське убрання.
Міщанська опрічна половина домка через сіни трохи покращала, обставлена віденськими стільчиками, обвішана анатомічними малюнками. Блискуче п'яніно надавало світлиці вигляд міський. Яків Уласевич вмів грати на фортеп'яні. Він вивчився грать ще вдома в свого батька, бо дуже любив музику. П'яніно він купив на виплат в одного сусіда доктора, що виїхав на нове місце й не дуже дорожився, спродавши його на од'їзді сливе за півціни.
На столі парували стакани з поналиваним чаєм. Окріп в полоскальниці теж парував. По столі були порозкидані українські популярні, недавно видані книжечки. Дія діялась в другій половині вісімдесятих років XIX віку, коли здебільшого вже почали потроху пропускать деякі українські книжки народні й дрібні, і чималі. Яків Кирикович кохався в українському письменстві ще змалку. Він тепер показував київські новинки своїм знайомим. Парафієвський і фершал кинулись до книжок, хапали в руки то одну, то другу й переглядали заголовки. Їм, очевидячки, припадали до вподоби ці новинки. Вони обидва якось несвідомо спочували до українського письменства, бо родились і зросли між міщанами та селюками.
- От спасибі вам, Якове Кириковичу, що ви навезли нам оцих цікавих новинок, - говорив вчитель. - В нас тутечки така глушина, що про ці нові українські книжки нігде навіть не почуєш.
- Не то що їх не побачиш, а справді ні од кого й не почуєш, - обізвався фершал. - Якби я оце випадком не побачив їх, то за їх нічогісінько й не знав би до суду, до віку.
- Я служив по кількох селах. Було заходжу до батюшок, заходжу й до дідичів просить будлі-яких книжок для читання, бо дуже люблю читати, а влітку, на наших довгих вакаціях, як не маю роботи, кидаюсь до книжок просто-таки з нудьги, - казав вчитель. - Одже ж у нашій околиці мало книжок навіть в дідичів, а українських книжок я ні в однісінького пана й не бачив, опріч хіба Шевченкового «Кобзаря». Я примічаю, що наші українці аж надто вже нецікаві на вдачу.
- Одже ж ви вгадали, - обізвавсь Уласевич.
- От би пустить оці книжечки між нашими селянами, - сказав вчитель.
- Нам таки треба б розпускать поміж селянами оці книжечки. От ми незабаром і заходимось коло цієї справи, корисної для темного народу. Коли б тільки ще знайти кількох просвітніх помагачів з-поміж самих селян, чоловіків або парубків, - говорив далі Уласевич.
- Є в нас і такі! Вони згодяться на це, - обізвався Вербицький.
- Це, певно, Никон Кучма? Еге так? - спитав вчитель.
- Атож! Він любе читати і навіть сам складає українські вірші, завів хор з парубків. О, Кучма на це митець! Вже питав у мене, чи не можна б пак часом в вас достать книжечок для читання. Певно, незабаром прийде до вас на одвідини.
- Кучма такий! Це правда. Він помагає одному з наших вчителів церковної школи справлять півчу, а часом і регентує в церкві; служив років зо два за наглядача при вчителеві в школі. Він добре знає ноти, тяме співи, має доброго баритона й дуже любе співать, - сказав вчитель.
- От якби покористуватись ним, щоб через його розповсюднювать наші книжечки! - сказав Уласевич. - Та ще, будьте ласкаві, намовляйте на селі людей, щоб давали слабих до лазарету, та не кликали до їх знахурів та знахурок.
- Добре, добре! - сказав вчитель.
- От і спасибі вам! Спасибі, що пристаєте до спілки, - сказав Уласевич, дуже радий, що натрапив на кількох людей, котрі згоджувались стати йому до помочі.
- Ми вам незабаром напхаємо недужих «повну хату і кімнату, ще й подвір'ячко», як співають в пісні, -сказав вчитель.
- Не так-то легко й напхать, коли докторам доводиться йти на перемоги з знахурками, -промовив фершал, осміхаючись.
- Побачимо, хто кого переможе. Може, я таки якось та переможу, - додав Уласевич.
Рипнули двері. В світлицю увійшов височенький, русявий та кругловидий парубок. На йому був крамний попелястий куценький жупан, підперезаний зеленим поясом. Чоботи з високими лиснючими халявами були на корках. Він поздоровкавсь і привітався з усіма, подавши руку.
- От і Никон! За вовка промовка, а вовк у хату! - сказав фершал.
- Цебто за мене? - спитав Никон з ледве примітним осміхом.
- Атож! Згадували про тебе та оце саме балакали таки за тебе, - обізвався вчитель.
Никон якось соромливо спустив віка й вії і втупив очі в поміст.
- Сідай, Никоне, до стола та випий стакан чаю, - промовив Уласевич до гостя, скидаючи бистрим оком його тонку та струнку постать.
- Як дасте чаю, то й вип'ю, - сказав Никон і все зорив по світлині та по стінах. Його, очевидячки, зацікавили здоровенькі анатомічні й інші малюнки, почеплені по стінах нарізно одна од другої.
- Що це за малюнки в вас? Чи не такі картини, чи що? - спитав Никон, не сідаючи на стілець.
- Цене картини. То, бач, понамальовуване людське тіло й зверху, і всередині з частками нутра, шлунком та печінками, - сказав доктор.
Никон длявою ходою подибав попід стінами й оглядав дуже вважливе кожний малюнок, але нічого не втямив та все питав у доктора. Уласевич встав і нашвидку оповів йому дещо за малюнки. Никон придивлявсь, де в людини коса та шлунок, де нирки, до легке, який на взір мозок. Згодом потім він сів на стільці, але все зиркав на малюнки, котрі, знать, дуже його зацікавили.
- А це що в вас? - спитав Никон, показуючи очима на п'яніно.
- Це п'яніно, чи фортеп'ян, на котрому я граю, - сказав доктор.
- Я фортеп'яна бачив в одного нашого батюшки, а цю штуку я бачу вперше. Чи на йому так само грають, як і на фортеп'яні? - спитав Никон.
- Однаковісінько, - сказав Парафієвський і, вставши, одслонив віко й торкнув пальцями кілька клавишів.
- Так само молоточки торкають струни, як і в фортеп'яні? - спитав Никон.
- Достоту так, тільки в йому струни почеплені навскоси, а не вподовж, як у фортеп'яні, - сказав Уласевич, посовуючи стакан до Никона.
- Я дуже люблю співи та музику, але на моє безголов'я не вмію ні на чому грати, тільки часом бавлюсь дурною сільською сопілкою, - сказав Никон.
- І то музика! Адже ж дівчата часом танцюють і під сопілку, як нема троїстих музик, - промовив фершал.
Никон сьорбав простиглий чай не хапаючись та все зорив по малюнках і пильно додивлявсь до їх, зацікавлений такою новинкою, якої він зроду не бачив.
- Я оце прочув, що ви прибули з Києва, і зумисне зайшов до вас, щоб позичить яких-небудь книжок для читання, - сказав Никон згодом, обернувшись до доктора.
- Я навіз деяких книжечок. Коли маєш охоту до читання, то й позичу. Он дивись! Ото нові українські книжечки, що повиходили недавнечко.
Никон узяв у руки книжечки й переглядів їх з цікавістю.
- Оці українські книжки найбільше припали мені до вподоби, бо я все дочиста розбираю, що воно понаписувано. Та вони таки цікавлять мене й тим, що в їх писано все про нас, селян, та про наше життя, -сказав Никон.
- Та Никон таки тямить багацько в цій справі, бо напам'ять знає сливе усього Шевченкового «Кобзаря». Він і сам складає українські вірші. З його таки добрий віршомаз, - обізвався фершал.
- Напам'ять - не напам'ять, а «Кобзаря» я прочитав усього, та ще й не раз. Я дуже люблю читати вірші, та ще й писані нашою сільською українською мовою. І читаю. І ніби все співаю та й співаю. І начитаюсь, і ніби воднораз і наспіваюсь досхочу. Аж на душі стає легше й веселіше, - сказав Никон.
- А другим хлопцям ви читали які книжечки? - спитав доктор, переходячи з ти на ви, бо йому стало ніяково тикать на такого парубка, котрий багато дечого прочитав.
- Читав. Я достав «Катерину» та «Наймичку», достав «Сіру кобилу» та «Голку». Та з тією «Сірою кобилою» було мені чимало клопоту. Трохи не з усього кутка натовпом збіглись до мене парубчаки, навіть і чоловіки, та все: «Читай та й читай ту «Сіру кобилу»! Вже вони мені аж остогидли, бо надокучили.
- То ти читай їм оці новіші книжечки, - сказав доктор.
- Спасибі вам за цю раду! На селі трудно доп'ясти будлі-яку книжку. А коли оце ви навезли нових книжечок, то й люде читатимуть назахват, і я сам читатиму для їх. Людей на селі треба всіх вчити й напутювать, бо усі люде брати і всі повинні поважать й любити одно другого і дбать для всіх, як для рідних братів… Я й жидів не цураюсь і не тямлю, навіщо то інші люде нехтують ними… Усі люде на світі брати.
«Чи не штунд часом оцей Никон?» - майнула в Уласевича думка.
Вчитель і фершал одрізали собі по шматку ковбаси й почали полуднувать.
- Полуднуй, Никоне, - сказав Яків Кирикович.
- Не хочу. Спасибі вам! Та мені якось і не припадає до смаку м'ясище. Їси та й несамохіть все міркуєш, що люде закололи свиняку, неначе якісь лиходії, абощо. Це ж все одно, шо душогубство. Якось воно трохи ніяково; аж гидуєш, як їси, хоч я й не гидливий вдався.
- Але ж усі люде. без сорому казка, ріжуть воли й вівці та й пживають м'ясо собі на поживок, не дбаючи про те, чи годиться їсти свіжину, чи ні, -обізвався вчитель.
- Воно то так. Але хто має право різати й колоть усяку животину, коли бог сотворив кожне створіння задля того, щоб воно жило? Як на мене, як на мій погляд, то не треба б і животин різать, і нічого не вбивати, навіть мух і комарів не душить; нічого не вбивати й не різать, шо животіє на світі, - сказав поважно Никон.
- А як в вас заведеться нужа або блохи? Невже й нужі не можна вбивать? - спитав всмішки вчитель.
- Атож! І нужа, й блохи, і блощиці, і усяка непотріб - все те створіння боже, і не ми дали йому живоття. Нужу можна й не заводить на собі, або коли завелась, то можна скинуть з себе. Нехай животіє будлі-деінде. А блощиць і тарканів в нас у хатах нема й заводу. То в місті цього добра є доволі.
Уласевича й справді зацікавила така Никонова філософія, що скинулась на буддійську. Він був певний, що Никон штунд або принаймні має потяг до штунди.
- Не подумайте, Якове Кириковичу, що Никон штунд, - обізвавсь фершал, з жадобою голодної людини уплітаючи на всі застави смачну міську ковбасу, аж щелепи в його лущали. - Никон не цурається й горілочки.
- Атож! Я й не спочуваю штундам через те, що вони забороняють вживать горілку. Чому ж пак здоровому або натрудженому чоловікові не випить чарки горілки? - сказав Никон.
- Та Никон вже переріс штунду, - обізвався вчитель.
- Еге, Никоне, ви переросли штунду? - спитав доктор.
- Невтямки мені, чи я переріс, чи я не доріс до неї, чи я дійшлий, чи ще недоліток. Цьому я невідомий, - промовив Никон повагом, навіть якось байдужно, втиривши свої круглі сіруваті ясні очі в малюнки на стіні.
- Де вже пак люде не різатимуть худоби, коли вони ріжуть один одного на войні. А ти, Никоне, ще хочеш, щоб люде не брали на заріз кабанів та льох, та волів, - обізвавсь фершал.
- Хіба ж ото гарно? Люде не повинні різатись на войні, неначе скажені або й божевільні. Мені здається, що вони спершу збожеволіють, а потім вже штрикають списами та шаблями один другого в груди, - сказав Никон вже трохи засмученим голосом.
- Та й та вся різанина діється не доброхіть, а під загадом. Хто ж таки схотів би доброхіть колоти та різать людей, якби не загадували? Вигадують оту різанину, мабуть, якісь навісні люде, а не християни. Кому ж припаде охота різать людей? Еге! усе не лихо стається в людей з нетямучості, - говорив далі Никон і все вважливо дивився на картини тихими задумливими очима, неначе там вичитував свої власні думки, ніби вони були понаписувані там десь на малюнках.
- Никон дуже поміркована людина! Часом шугає і в економічні вивідки, - сказав Парафієвський, скоса позираючи на Никона з осміхом.
- Де ж пак не шугать, коли нам, селюкам, дуже скрутно доводиться в останні часи, - обізвавсь Никон. - Світ поділився на дві половині: на багатирів і на бідноту та голоту. Одна половина має все, а друга зосталась трохи не з порожніми руками. І не хочеш думать, а думкита гадки самі лізуть в голову, аж набиваються. А хіба ж це добре? Навіщо то бог дав одним багатство, а другим злидні та бідність?
Випивши чай, Никон раптом підвівся з стільця, подякував за полудень, а далі підступив до п'яніна, взяв в руки ноти, довгенько переглядав їх, зацікавившись заголовками, а далі обернувся до доктора й сказав:
- А заграйте, коли ваша ласка, бо я зблизька ніколи не чув, як грає фортеп'ян, а тільки чув здалеки.
- Добре! - промовив Уласевич і, похапцем одкинувши віко, сів на стілець і почав вигравать деякі українські думки та шумки.
Никон став край вікна й вирячив очі на грачеві пальці, що жваво бігали по клавішах. Він стояв і дивився на пальці. Довгенько грав Уласевич, а Никон слухав і не поворухнувсь, неначе здерев'янів і замер на одному місті. Доктор скінчив грати, підвів очі й зирнув на Никона. Никон все стояв неповорушно. В його щоки й увесь вид почервоніли; очі стали блискучі й ніби десь блукали, дивились в далечінь. Музика дуже взрушила його душу.
- Чи дорого пак коштує оцей фортсп'ян? - несподівано спитав Никон, раптом повернувшись до Уласевича.
- Я взяв його за двісті карбованців, та й то не за готові гроші, а на виплат. А новий коштує, мабуть, удвоє, коли не втроє більше.
- Не для мене роблені ці фортеп'яни. А в мене вже була майнула думка купити такий струмент та вивчитись грать на йому. Я й день і ніч вчився б, а таки вивчився б, бо ще нічого кращого на світі не чув такого, як оце ви грали: тутечки ніби співають і дисканти, і альти, і тенорі, і воднораз баси вторують. Тут вкупі ніби цілий хор співає та й співає! Господи, як гарно!
- Це краще, ніж сопілка та скрипка. Еге? - обізвавсь вчитель насмішкувато.
- Та, бачте, хоч сопілкою трохи розважаю себе, коли часом найде на мене нудьга або смуток. Як почну вигравать, то й журба мине, неначе її вітром кудись понесе: якось на серці почуваєш полегкість, і зараз веселіше мені стає.
- Коли б ти, Никоне, знав, що й зо мною так само буває, - обізвавсь Уласевич. - Як часом на серце напосядеться нудьга або журба, то я зараз сяду та й граю, та й граю. І журба десь розвіється, неначе її понесуть в пущі та нетрі оті струни.
- Позичте ж мені передніше за все українських книжок, а я попрочитую та, не гаячись, зараз-таки поприношу вам. Я справна людина, і забарки та загайки в мене не буде, - сказав Никон і, подякувавши за книжки, попрощався та й вийшов з світлиці помаленьку, тихою й длявою ходою.
V
Після розмови з Никоном Уласевич повеселішав, налив стакан чаю й почав пити всмак.
- Одже ж од того часу, як я був хлопцем і жив в батька, в селян, як я бачу, таки добре поширшали голови. Цей Никон трохи мене здивував, - сказав Уласевич.
- Та тутечки є таки чимало таких філософів, як Никон, - сказав вчитель Парафієвський. - Часом як зберуться будлі-де дядьки на випивачку та смикнуть по чарці, то не один загне таку закарлючку в питаннях, що й не стямишся і гаразд не добереш, яку одповідь йому дать. Народ починає міркувати та митикувать потроху про всяку всячину часом безглуздо й смішно, а часом влучно та розумно, що з дива тільки очі витріщиш.
- Не дурно ж євреї кажуть, що тепер вже нема дурних мужиків, що дурні мужики були колись за панщини, коли кожний дурисвіт та жмикрут міг обдурить мужика, - сказав фершал.
В дворі загуркотів маленький візок. Усі зирнули в вікно. Перед ґанком спинились коні. З візка злазила якась молода панія. Погонича не було на візку: молода панія сама поганяла коні.
- Хто б оце приїхав до мене? - спитав стиха доктор.
- Це матушка з нашої парафії, з тієї, де я учителюю в церковній школі, - стиха обізвавсь Парафієвський. - Мабуть, заслабла котрась дитина. Ця матушка дуже розумна, і теж добрий митець на усякі питання та вчені змагання. Вона київська єпархіалка. Майте її на увазі. Може, й вона згодиться стати вам до помочі.
«От, може, ще залучу одного застрільщика культури», - майнула в доктора несподівано думка, трохи вже направлена Никоном.
В світлицю вступила панія, прибрана, неначе в свято. Вона була в новому модному капелюші з широчезними крисами та з блакитними квітками, схожими на ряст, в ясній сіренькій новенькій сукні і в рукавичках. Невисока на зріст, присадкувата й трохи навіть опецькувата, вона була гарненька на вид, довгобраза, з повненькими свіжими щоками і з ясними ласкавими, ніби солоденькими очками.
- Надежда Мокіївна Ладковська, жінка одного з тутешніх батюшок, - промовила гостя, простягаючи руку до доктора.
Ладковська міцно стиснула його руку, ще й потрусила дуже сміливо, якось по-кавалерському, аж ряст затрясся в неї на голові.
Парафієвський і Вербицький підвелись і привітались з гостею, як давні знайомі. Доктор попросив гостю сісти й просив вибачить за безладдя на столі після випитого чаю.
- Нічого - те, нічого. Мені байдуже, чи лад, чи безладдя на столі, бо так само буває і в мене після чаю, як діти понакидають окрушків, - обізвалась Ладковська, примостившись на стільці.
Вона швидким оком зиркнула на Уласевича, на його рівну постать і потім ніби вп'ялась очима в його блискучі карі чудові очі. Вийшовши заміж за отця Якова Ладковського, навіть не почуваючи симпатії до його, Надежда Мокіївна вже вславилась сливе в цілій околиці тим, що липла до усяких паничів і залицялась напропали, чи були вони гарні, чи навіть не дуже гарні.
Молодий доктор одразу припав їй до вподоби. Перед нею стояв русявий довгобразий красунь, поставний, рівнин станом, з блискучими карими очима та з розкішними довгими вусами, що ніби розсипались широкими кінцями, неначе промінням. Вона вже прочула, що приїхав молодий та гарний доктор, але, очевидячки, не сподівалась зострінуть такого красуня. Доктор одразу припав їй до вподоби. Вона осміхнулась, ніби до давнього знайомого, й неначе підсолодила свої подовжасті сіруваті очки, трошки прижмурила їх, ще й запишалась.
«Ой гарний! Ой який же гарний! Які очі, які вуса!» - передніше за все майнула в неї думка. І вона почувала, що їй хочеться кинутись до його на шию, пригорнуться й цілувати його і в рожеві уста, і в щоки, і в очі.
- Це я приїхала просить вас, щоб ви одвідали одну молодицю, дуже недужу.
- Добре! то й одвідаю. На те я й прибув сюди, - сказав Уласевич. - На яку ж слабість вона занедужала?
- Я й сама гаразд не втямлю. Щось в неї ніби жіноцьке, якась жіноцька слабість. Вона служила в мене за наймичку й вийшла таки од мене заміж дуже молодою. Вона вже вагітна. Здається, в неї або буде дитина нечасна, або родиво буде важке, бо вона не так давно й завагоніла. А може, то мені тільки так здається. В неї, мабуть, якась жіноцька слабість… в…
Парафієвський і Вербицький спустили очі додолу. Голос в неї був різкий та неприємний. Вона розмовляла голосно та дрібно, як говорять проворні, жваві, ще й до того лепетливі молодиці. Говорила вона, неначе кричала, аж лящала на всю світлицю.
«Сьогочасна людина… Такі терміни люблять вживать прилюдно тільки лібералки, нітрішки не соромлячись і вважаючи на ці слівця, як на звичайні наукові, а не якісь сороміцькі», - подумав доктор.
- Добре! Поїдемо, то й подивимось і дізнаємось за її слабість, на яку вона хоробиться,-обізвався голосно Уласевич.
- Мені дуже шкода її, бо вона була така добра наймичка, яких в нас на селах теперечки трудно й напитать. Так мені шкода її, що я оце перша мусила зробить вам візит. Я трохи нехтую салонними забобонами на цей раз, бо доконче треба одрятувать людину, може, й од наглої смерті. Порадьте, коли ваша ласка, й допоможіть їй.
«Яка добросерда людина ця молода матушка… І, певно, прихильна до народу. Недурно в неї такі солодкі добрі очки…» - подумав Уласевич, озираючи свіжий вид гості та оглядаючи ще свіжіше убрання.
- Котра це молодиця заслабла? Як її на прізвище? - спитав Парафієвський.
- Та Настя Сопілчиха! Ще як вона служила в мене, то все було кородиться на ноги або часом і слабує: то в неї часом було судомить в правій кульші, то в обох гомілках. А як вийшла заміж, то все чогось хоробиться та й хоробиться то на живіт, то на… - вкинула знов наукове слівце гостя. - Я випадком оце зайшла до неї подивиться та досвідчиться гаразд за все, а звідтіля просто до доктора. Я вас одвезу й ладна назад привезти. Та для неї забарка буде, може, й небезпечна.
- Я ладен служить вам хоч і заразі - промовив доктор і вскочив в кімнату, щоб натягти пальто. - Коли в молодиці щось небезпечне, то їдьмо таки зараз.
- Які це в вас книжки? О! Українські! Можна в вас позичить на який час хоч одну? - говорила матушка.
- Можна! Я буду радий, що знайшов читальницю! - обізвавсь доктор з кімнати.
- От і не знаю, яку брать.
- Беріть ту, котра на вас дивиться, - сказав Парафієвський.
- Коли ж вони ніби усі на мене дивляться. Візьму хіба оцю більшеньку.
І вона вийняла хусточку, втерла собі заснічене око й поклала хусточку на одібрану книжечку, наче назначила, котру хоче позичить.
Ладковська встала. Гості й собі встали й попрощались з доктором. Надежда Мокіївна Ладковська вийшла, але забула взять книжечку й хусточку. Усі вийшли на ґанок. Коло ґанку стояли коні. Ладковська вхопила в руки віжки й батіжок, попросила Уласевича сісти з лівого боку, а сама сіла праворуч, щоб поганять коні. Вона підняла голову, потрусила віжками й махнула батіжком. Коні шугнули в ворота.
- Це ви самі поганяєте? Приїхали без погонича? Ож дайте мені віжки, я поганятиму! - промовив Уласевич.
- Навіщо? Спасибі вам! Я люблю поганяти і вмію добре правувать кіньми. Я сама без погонича їжджу і на поле, часом і до міста: коні плохі, як ягниці, -говорила Ладковська й якось по-молодецькому випростала стан і знов махнула батіжком по конях.
- Ви оце, може, й ненароком підійшли під мій погляд, закликаючії мене до недужої. Я напитував отут людців, щоб мені ставали до допомоги та намовляли людей обертаться за ліками до мене, а не до знахурок. Селян трудно затягти до наших ліків або в лазарет. Лазарет лякає їх.
- Добре! Я ладна пристать до спілки: намовлятиму селян при нагоді, бо наші селяни обертаються до доктора часом вже тоді, як смерть стане за плечима.
- Тоді, як вже «смерті - не одперти», як кажуть в приказці. А заздалегідь та зачасу їм і в думку не приходе, щоб обернутись до нас за порадою.
Повозка була труська, і на бакаюватому шляшку тряслась, аж коливалась. Яків Кирикович почував, що плече сусіди все черкається об його плече, а далі почутив, що вона таки зумисне пригортається до його усією своєю дрижачою постаттю.
«Щось вона дуже вже ніби горнеться до мене, все ніби зумисне черкається. Гм… ще почне залицяться. Може, вона задля того оце й притеребилась», -майнула думка в доктора.
- Я пристану до вашої спілки. Я вже перечула через людей, що ви гуманна людина, пиклюєтесь темним народом. Та й мені це не первинка, - ці усякові сьогочасні погляди. В нас в єпархіальному училищі теж бувала усяка розмова, дуже сьогочасна. Я ладна намовлять та справляти людей до вас, бо знахурі принаджують їх до себе. Є тут в нас на селі одна знахурка, до котрої наїжджають навіть панки. Надбала собі баба чимало добра й збудувала собі здоровецьку хату. Це ваша конкурентка, та ще й неабияка.
- Надісь, багато дужча за мене на селі? - сказав доктор, засміявшись.
- Певно, дужча, принаймні була дужча до цього часу, - обізвалась Ладковська.
До хати слабої молодиці було не дуже близько. Перебігли півсела. Шлях пішов вигоном, а далі якимись мочарами, а за мочарами перескочили місток на здвижі, де слизіла течія в багновищі. Парафія Ладковського на далекому кутку Злодієвці була ніби на одшибі, за містечком. Ладковська спинила коні коло однієї хати. Обоє позскакували з повозочки й зайшли в хату. Молодиця давно була вже вагітна, і в неї наставало родиво. Уласевич оглядів недужу й сказав, що нічого небезпечного нема, що родиво часне й настане незабаром і, певно, обійдеться гаразд і без його помочі.
Ладковська вийшла, знов сіла на повозці попліч в доктором і покатала назад тим самим шляхом. Молодий доктор знов примітив, що вона ніби зумисне тулиться та горнеться до його й заглядає йому в очі.
«Чи вона ізде сама й поганяє коні по-сільській, як роблять на селах молодиці, чи, може, підроблюється під поведенцію між деякими міськими паніями, що часом чваняться, їздячи по вулицях без погоничів? -думав доктор. - Щось воно скидається на останнє! Це якась сьогочасна новосвітська матушка або хоче вдавать з себе лібералку».
Ладковська хвиськала батіжком по конях і бадьорилась, сіпаючи за віжки.
- Ви зробили велику помилку, що забились на службу в таку глушину. Я, бувши на вашому місці, зроду-звіку не виїхала б з міста. Занидієте та зачеврієте ви отутечки, - почала Ладковська, зирнувши скоса на пелехатий вус, що трохи не черкався об фіалки та ряст на її капелюші.
- Тaк, бачте, трапилось. Нам трудно в місті напитать службу при лазаретах чи будлі-деінде, щоб за щось зачепиться, як то кажуть. А тут я всядусь на місці та й сидітиму спокійненько. Нудьга мене не лякає нітрошки, бо я наваживсь нести світло в цю темряву якмога більше. Це буде для мене й діло, і розвага, і, може, хоч потроху справдяться ті наші мрії й гадки, котрі в нас були ще в університеті вкупі з товаришами.
- Як я була в єпархіальному училищі в Києві, то й між нами часто була розмова про усякові сьогочасні принципи. Але, знаєте, в цій глушині часом нема з ким навіть побалакать гаразд за щось краще й вище. Тутечки часом півроку не бачиш людського лиця, - говорила Ладковська, ньокаючи вряди-годи на коні. - Клопіт по хазяйству та пиклювання дітьми - ото уся моя й праця й розвага. Нема з ким путнім словом перекинутись. Оце багно якось всисає тебе недоброхіть сливе з головою, хоч і сам того якось не примічаєш.
- А я й тут знайду собі розвагу й працю, опріч моєї роботи. Ми маємо на думці розповсюдювать серед цієї глушини просвітність то книжечками, то розмовою, живим словом. Шкода тільки, що ми не знаходимо собі певних та надійних помагачів. Тут при школах читалень сливе нема, а коли вони де й є, то в їх валяється кільки книжечок або ні до чого негоденних, або писаних мовою церковною та великоруською, мало зрозумілою або надто вченою й зовсім-таки не зрозумілою для селян.
- От і я стану вам до помочі, бо маю потяг до цієї справи. А хто потягується до чогось вищого й ідейного, то доконче пристане до вашої спілки. Може, здійсняться й наші давні школярські мрії та гадки… як і ваші, - сказала Ладковська.
- От я й радий, що натрапив в глушині на живу людину, що ладна стати до культурної праці вкупі зо мною, - сказав Уласевич. - От і маємо ще одного спільця нашого товариства. Спасибі вам за спочування до нашої справи.
Ладковська так забалакалась та високо понеслась з своїми мріями, що баскі молоді коні збігли на окіп. Повозочка перехнябилась і трохи не перекинулась. Коники були свого хову, бо отець Яків кохавсь у конях, мав свій пастівник на чималих луках і розводив коні на продаж. Ладковська смикнула віжки й ледве-ледве направила коні на шлях, що й потрапила в багнисті бакаї. Багно захлюпалось. Грязюка бризнула, обляпала докторові щоку й сіла горобцем на фіалки та ряст на голові в Ладковської.
- Оце як я забалакалась і стала така невважлива, що трохи вас не перекинула, та ще й у багнистому місці, - сказала Ладковська.
Завезла вона панича до квартири на подвір'я, а сама повернула коні назад і покатала додому.
Надежда Мокіївна Ладковська викралась з дому до доктора саме в той час, як панотця покликали на похорон, бо панотець її не пустив би.
Ладковська, виїжджаючи крадькома з господи, потай од свого панотця, спохвату забула покинуть дома ключі од шафи й завезла їх в кишені. Панотець вернувся з похорону. Наймичка подала на стіл самовар. Кинулись за ключами, парили парка, а ключів нігде не знайшли, і матушка десь зникла. В шафі був замкнутий чай, сахар і посуд. Самовар клекотів, парував, доки й не погас. Вже поночіло. Корови вернулись з поля, ревли за телятами. Полова й дерть були позамикані: ні з чого було зробить обмішку для корів. Наймичці вже час було варить вечерю, а комора була замкнута.
Вже надворі сливе поночіло, як Ладковська приїхала.
- Куди це ти їздила? - спитав в жінки отець Яків.
- Та оце возила доктора до Насті. Прибігла до мене її мати за порадою. Настя дуже заслабла. А я поки привезла доктора та поки одвезла, то чимало часу загаяла. Ой як же я забарилась! - казала матушка, одмикаючи шафу, не роздягнувшись і зопалу ніби кидаючи на стіл чайницю, сахариницю й усякий посуд.
Вона похапцем скинула капелюш і пальто й почепила на кілочку в столовій, де вони часом висіли не сховані по три дні й припадали порохом сливе на палець. Вона не шанувала одежі й, роздягаючись, кидала її, де траплялось, і кільки день не ховала її в шафу, бо… забувалась.
- Хіба ж не можна було самій старій матері побігти до доктора? Треба було доконче тобі їхати та гаять час. І в покоях безладдя, і корови стоять недоєні, і коні оброку це їли й досі, і вечеря не готується, бо й комора й половник з половою для корів - усе позамикане, - мимрив отець Яків стиха. Але він не насмілився докорять жінці. Він вже дізнався з досвіду, що жінка була опришкувата та натуриста, була ладна збить бучу лайкою, криком та галасом і, врешті, вміла якось викрутиться та одбрехаться.
- Мені стало шкода Насті. Треба ж вважать не тільки на себе, але й на ту безщасну бідноту, -обізвалась Ладковська.
- Звідкіль це на тебе найшла така охота до добродіяння? - стиха обізвавсь о. Яків.
- З доброго серця, а не так собі, з доброго дива! - одповіла жінка, брязкаючи ключами.
- Треба важать і на людський поговір. Адже ж за твої одвідини молодого доктора піде скрізь чутка, піде поголоска!
- Нехай іде! Там-то мені клопоту. Я ладна наплювать на той погозір, бо я вище од того. Я вольна людина і маю право вволяти свою волю.
Отець Яків вже знав з досвіду, що за цим зараз почнеться крик та репетування, що вона застукає щиколотками об стіл, почервоніє од злості, як упир. Він замовк і тільки важко зітхнув, бо вже дізнавсь, що Надежда Мокіївна вийшла за його заміж без щирого кохання, і давно постеріг, що її серце липне до паничів, як бджола до меду.
Надежда Мокіївна була трохи чудна на вдачу: не любила нігде бувать у гостях, не мала близьких приятельок, ні з ким щиро не приятелювала й якось держалась осторонь од усіх сусід. Вона і в себе не любила приймать гостей, вітала їх з неохотою, була навіть непривітна до них. Сусіди примічали це потроху й одкаснулись од неї одразу. Тільки й любила вона їздить в гості до тих сусід, де були паничі, приймала в себе дома тільки паничів, як вони часом приїжджали до отця Якова. Коли вчитель траплявся гарний або в хорі з'являвсь гарний парубок півчий, вона тоді ходила в школу на співки, буцім бито задля того, щоб допомогти вчителеві гарно справлять півчу. Але як тільки той гарний півчий виходив з хору, те падкування до співів одразу зникало в неї, і вона переставала ходить на співки. Усіх гарних чоловіків, усіх красунь молодиць на селі вона знала, скрізь ловила з жадобою красу очей та брів і милувалась ними. До кожного панича вона залицялась, хоч би він був і не дуже гарний. В одного їй припадали до вподоби гарні виразні очі, в другого чудові вуса, в того червоні уста. Але кохання й завсідне залицяння до паничів в неї було романтичне й ніколи не заходило далеко: воно скидалось на відоме інститутське «оббожування».
О. Яків постеріг її норови, постеріг її романтичність і мусив занехаять її залицяння.
Тим часом Яків Кирикович, вернувшись додому, почав роздягаться й зирнув ненароком на стіл. На столі біліла настовбурчена хусточка Ладковськоі, а під хусточкою лежала та українська книжка, котру вона позичила в його.
«От і забулась взять і книжечку й хусточку, надісь, спохвату. Певно, вдалась надто вже спішна на вдачу, або… може, вона була дуже заклопотана слабою молодицею. Певно, має дуже добре й почутливе серце», - подумав Яків Кирикович, пораючись коло столу та прибираючи посуд.
Гукнувши в вікно на парубчака наймитчука, він оддав йому книжечку й хусточку й звелів зараз однести до Ладковської, а сам засвітив світло й примостивсь на ліжку на спочинок. Недавні події несамохіть виникли в його уяві. Перед ним неначе манячіли й Ладковська, і недужа молодиця в убогій хатині на полу, прикрита рядниною. Різкий голос Ладковської все вчувався, ніби лунав десь недалечко од його. Він неначе почував її м'яке плече, що ніби все черкалось об його. Але ця згадка була йому не дуже приємна. Ладконська не надила його ні красою, ні своєю науковою розмовою.
Він сів за стіл дописувати розпочату лікарську книжечку для народу.
Наймитчук приніс до о. Якова книжечку й хусточку і передав через наймичку в горниці. О. Яків узяв і одніс жінці.
- Ти загубила хусточку. Це вже десята загублена хусточка од різдва, як я полічив їх. Ти їх сієш, неначе цибулю на грядц, - промовив о. Яків з осміхом.
- Це ж я спохвату забула в доктора позичену книжку. Така вже я вдалась тороплена та спішна, - сказала Ладковська, укладаючи меншого хлопця в колиску, що стояла проти її ліжка.
Незабаром вона, не роздягаючись, лягла в постіль, поставила світло на столику, одчинила вікно в садок, взяла позичену книжку, розгорнула й почала читати. В покоях стишилось: ніхто нігде вже не вештався й не ворушивсь. Наймички вже не турбували її. В домі стало тихо - анічичирк! Ладковська, виспавшись всмак вдень по обіді, любила довго читать вже лягома, коли вся оселя ніби замирала і навіть собаки надворі не гавкали.
Вона довгенько сліпала очима, але зміст української книжки не припадав до направи її душі, до направи її думок. Сільські дядини та усякі тітки не цікавили її ані кришки в той час. Гарний доктор своїми блискучими й трохи смутними очима все неначе вертівся перед її очима. Перед нею все ніби манячіли його очі, високі рівні брови, миготіли пишні, ніби шовкові пелехаті вуса. Вона кинула книжку, встала, налапала па столі романи, забрані з читальні військового клубу в повітовому місті, де військо літувало в лагері, і почала переглядати й добирать собі роман. Вона тільки й жила тими французькими романами. Але з їх найбільше припадали їй до вподоби романи, повні усяких романтичних та страшних пригод, романи Ксав'є де Монтепена та Понсо дю Терайлля. Ладковська налапала передніше почату Монтепенову «Червону чарівницю», надзвичайно дивовижну, в котрій оповідалось, як похований небіжчик ожив в домовині і його випадком викопують живісінького… Вона читала в той вечір з смаком, неначе пила якесь дороге вино і не могла загасить гарячої та пекучої жаги. На місці героя красуня маркіза вона все вбачала молодого красуня доктора, а на місці красуні маркізи вона ставила себе. І їй все ніби уявки привиджувалось, що цс дійсно вже діється її справдешній роман з Яковом Кириковичем, що він мане її рукою, ніби кличе потаєнці десь на самоті, в якомусь лісі, в якійсь зеленій прегустій гущавині, де нема й живої душі.
Надежда Мокіївна од усолоди та захвату аж очі заплющила. В неї в очах ніби завештались гарні маркізи з пелехатими вусами. Між ними майнув один білявий красунь, і вона впізнала доктора. Їй не хотілось розплющувать очей, щоб натішить себе принадними мріями. Але… вона й незчулась, як одразу заснула… Книжка випала з рук і впала розгорнутою на груди. Вікно стояло незачинене…
Вдосвіта отець Яків, що спав в другій кімнаті, несподівано прокинувся од вогкості й холоду. Він зирнув на двері: в жінчиній кімнаті горіло світло. Входе він туди, а жінка аж хропе, не роздягнута. Світло горить. Вікно одчинене. В вікно подихає вранішній різкий холод. Дитина в колисці лежить розкрита. Він сіпнув жінку за руку. Жінка аж кинулась і прокинулась.
Отець Яків мовчки зачинив вікно, мовчки й вийшов з кімнати, човгаючи по підлозі патинками.
Через три тижні ввечері вчитель зайшов до Якова Кириковича на чай. Вони в розмові згадали за Ладковську: якось так до слова прийшлося.
- Скажіть, будьте ласкаві, що воно за людина ота Ладковська? Неначе й гарно й чепурно убрана, але дуже вже нечепурно задрипана, ніби якась хвойда. І книжку в мене забула, і свою хусточку. А як говоре, то неначе до ладу й розумно говоре. Ця Ладковська ніби й розумна людина й не без сьогочасних гуманних поглядів та пересвідченнів, але я примітив, що вона налазлива, навіть трохи нахабна…
- Та вона то говоре добре. Про це нема що й казать. Говоре, мов шовком гаптує. Але тільки в неї й вартості, що вміє балакать та базікати. Вона говоритиме вам і за педагогію, бо зачепилась в школі за педагогію, балакатиме й за школи, й за волосні справи, і навіть за церковні діла. Вона лізе в школу, лізе й у церкву і навіть дає направу чоловікові в цих ділах. Але якби її пустить в школу, то вона там нічогісінько путящого не робила б. Подзвонила б трохи язиком та й пішла б по садку вигукувать то сільських пісень, то модних міських романсів, як та дівчина в пісні, що співає: «Я нічого не робила, тільки по садочку ходила»… Вона скрізь тиче носа, в усякі діла микається, але нічого не робе. А в своїй хазяйській справі то чомусь не дуже-то вмикується. Сама ніколи не ходе нікуди з ключами ні в комору, ні в льох, бо лінивство в неї велике. Через це вона раз у раз доручає ключі наймичкам, бо йме їм віри й у всьому здається на їх. А наймички постерегли її норови та крадуть масло, сало, борошно й переводять усякий поживок, де тільки запірвуть. Раз викрали з комірчини навіть м'ясо й здорову рибину, а оце за зиму повиносили з льоху приполами трохи не всю картоплю. А Ладковська нічого не доглядає, тільки базікає про високі речі та бавить себе французькими романтичними романами.
- Ото помилився б! А я був радий, що тут в глушині трапилась така гарна й розумна людина, і гадав, що вона пристане до нашої просвітньої спілки. Ото був би вшелепавсь! - говорив доктор, і його очі неначе пойнялись смутком та журбою.
- Вона ладна й пристать до вашої спілки, але з іншої причини… Як було приїде в школу нежонатий вчитель, то вона так і прилипне до його: запрошує до себе, дає йому обід, харчує його, панькається коло його. А потім починає залицятись, пише до його листи, заходе до його ввечері на чай, щоб побалакать, а коли не заходе до його в хату, то никає попід хатою та заглядає в вікна. Одному вчителеві так остогидла її налазливість та настирливість, що він мусив перейти в другу школу при мурованій церкві. Пише до його листи, що її гризе нудьга, що вона не дасть собі ради ні в чому, і всовує в позичені в його книжечки оту нісенітницю. Це, бачте, оті єпархіалки виносять такий романтизм з свого інституту, де їх держать взаперті за засувом цілі роки, де вони з нудьги дають волю своїм мріям і тільки живуть ними. Стережіться її! А її чоловік дуже порядний і розумний; він і справді може стать на підмогу й послугу вам в справі, що стосується до просвіти народу.
Йезабаром зайшов на чай і Никон Кучма. Уласевич намовив Никона, щоб він збирав до себе парубків та усяких людей на святках, читав їм українські книжки й заохочував їх самих до читання. Розмова пішла про те, щоб впорядкувать розпродування дешевих книжечок поміж селянами. Никон дав обіцянку взятись за цю справу.
Саме в той час загуркотів візок у дворі. Яків Кирикович подивився в одчинене вікно й побачив гарненькі ситі коні. Поганяв їх хлопчик, убраний в рябеньку чемерку й підперезаний широким одеським червоним поясом з довгими торочками. На штанях червоніли дві подовжасті смужки. Уласевич пригадав, що достоту так вбирають своїх погоничів і козачків дідичі-католики в Київщині, і домитикувавсь, чиї то були коні. Ладковська була родом з села Київської губернії і вбирала для шику й свого погонича на зразець київських польських дідичів, своїх переднішнх сусідів.
Хлопчик зскочив з козел і в вікно подав докторові листа. В листі Ладковська просила доктора приїхать таки зараз й оглядіть меншого синка, що занедужав неначе на пропасницю, а може, й горів на кір.
Уласевич, попросивши вибачення в гостя, зараз сів на повозку й мерщій покатав до оселі отця Ладковського.
Отець Яків, ще молодий, невисокий на зріст і трохи присадкуватий, вибіг назустріч до доктора на ґанок, веселенько привітався з ним і попросив вступить до світлиці. В світлицю зараз увійшла Надежда Мокіївна в ясній рябенькій сукні з викладчастим коміром, неначе налагодилась їхати кудись в гості. Вона швиденько вийшла, ніби вилинула з дверей, подала докторові обидві руки, ще й добре потіпала його руки, стиснувши їх з усієї сили.
- Спасибі вам, що ви не загаялись, - сказала Ладковська з легеньким осміхом на рожевих повних товстеньких устах, з-під котрих блиснули широкі зуби. - Ось я зараз причепурю свого синка. Сідайте, будьте ласкаві! - попросила хазяйка гостя й одсунула трохи крісло од стола, а сама хапком наче шугнула в двері й зникла.
Яків Кириковнч сів на кріслі й окинув оком невеличку світлицю з низенькою стелею з сволоками. Світлиця була обставлена гарненько, але з претензіями. В кутках на косинчиках манячіли скляні цяцькові вазки з паперовими й крамними квітками, котрі вже давно зблякли, поприпадали порохом і були схожі на сухі будяки. Скрізь по вікнах і долі коло вікон стриміли пожовклі й давно не поливані вазони. Ладковська часто забувала за їх і не поливала по тижню, хіба вже наймичка або нянька, багато більше кмітлива за хазяйку, з милосердя рятувала вазони од наглої смерті.
О. Ладковський розговорився в доктором про своє життя й подав йому папіроси та сірники. Незабаром знов вилинула Ладковська, гладенько причесана, але в неї на потилиці й тепер, як і завжди, теліпались ніби пачоси або одіржини. Вона й не чепурила в кімнаті дитини, а похапцем чепурилась сама перед дзеркалом. З кімнати вийшла нянька, дуже гарна дівчина, чорнява та тонка станом, з червоною шовковою стрічкою на голові, з червоним бантом, притуленим на чолопочку на голові трохи якось химерно, не по-сільській. Доктор і о. Яків пішли в покоїк, де лежав на ліжку хлопчик. Вікно було зумисне заслонене товстою вовняною хусткою. На столі навіщось горіла лампа, заслонена здоровецьким рожевим абажуром. Світло од цієї лампи в темному покоїку було рожеве, мрійне. Ладковська стояла, уся облита рожевим світом. Вона ніби посвіжішала й покращала при тому світі. Але докторові за цей мрійний світ було байдужісінько. Він хапком одчепив хустку з вікна. Ладковська опинилась в різкому денному сяйні. Доктор пильно оглядів слабого хлопчика, оглядів трохи набряклі щоки й трохи заснічені золотушні очі од жару.
- Певно, горить на кір, але ще не час одгадать, куди поверне те горіння. Побачимо потім згодом. Слабість ще не виявилась гаразд, - сказав доктор, присівши коло столу й черкаючи на листочку за якесь лікарство на ліки недужій дитині.
О. Яків запросив доктора до столової кімнати, де на столі парував самовар. Посідали за стіл і розбалакались. Ладковська наливала чай, а очей не зводила з гарного доктора. Солодкий осміх не зникав з її уст ні на хвилинку.
- Спасибі вам за українську книжку, що позичили Надежді Мокіївні, - дякував батюшка. - Це вже почали виходить нові книжки. Ми, ще бувши в семінарії, залюбки читали деякі книжки, що траплялось нам випадком десь добути. От таких книжок конечно потрібно для наших темних сіл! Але як народна література, звичайно, черпає зміст з широкого загального письменства, то задля нас доконче потрібна й широка українська література, - говорив о. Яків.
- Ви неначе читаєте в мене в голові мої власні думки та гадки, - обізвавсь Уласевич, колотячи чай ложечкою.
- Та й мої, - додала Надежда Мокіївна. - Чому б пак і нам не розвести широкого письменства? Хіба ж ми не люде, чи що? - лепетала Надежда Мокіївна.
Уласевич почутив, що на його ногу наступила нога, але не в чоботі, а в черевику, бо була м'якісінька. Йому здалось, що Надежда Мокіївна, може, ненароком, пораючись коло посуду та хапаючись, торкнулась об його ногу.
- Ви добре робите, що заходились затягать до себе на ліки наших селян, - сказав отець Яків, - а то в нас знахурки зовсім-таки опанували селян та й держать їх у своїх руках під своїм містичним намовлянням.
- От ми й станемо вам, докторам, до помочі, будемо намовлять отих неуків та завертать до вашого лазарету, - обізвалась Надежда Мокіївна.
Вона посунула до гостя тарілку з скибками паляниці. Яків Кирикович знов почутив, цю Ладковська настоптала йому на ногу вдруге, але вже дужче, ще й трохи притиснула. Йому стало ніяково: попліч з ним сидів її чоловік і міг примітить ту безглузду вихватку залицяння.
«Ой коли б мерщій випити чай та втекти од цієї причепи», - майнула думка в доктора.
Він придививсь до отця Якова. Отець Яків був зовсім не поганий з лиця: русявий, трохи рудуватий, але з розумними ясними очима. Тільки вид в його був трохи ніби плисковатий та вилиці на щоках витикались дуже примітно. В своїй розмові він показав себе розумною людиною й начитаною, котра, очевидячки, спочувала з щирим серцем до бажаннів та поглядів доктора. Він і справді був ладен стати йому до помочі в просвітніх замірах багато ширше й краще, ніж жінка.
Яків Кирикович випив чай і попрощавсь, обіцяючи заїхать незабаром ще раз до слабої дитини.
- Прибувайте ж до нас, коли ваша ласка, не тільки до слабого, але й до нас, здоровісіньких! - гукнув з ганку отець Яків.
- Добре! Спасибі вам! - обізвався з повозки Уласевич, здіймаючи бриля й кланяючись на льоту.
«Ну й правду ж казав Парафієвський за цю єпархіалку! - думав Уласевич. - Хоч вона й романтична в залицянні, але наступання на ногу - це ж вихватка зовсім-таки не романтична й навіть не поетична. Може, в неї романтична мрійність позалазила і в черевики. Треба од неї одмикувать або й зовсім на якийсь спосіб одкараскаться».
Через день Уласевич пішов пішки до отця Якова на одвідини слабої дитини. Він застав саму Надежду Мокіївну. Отець Яків вештався на току. Хлопчик одужував: подужчав, повеселішав і грався цяцьками під доглядом няньки. На голові в няньки манячіла вже інша дорога шовкова зелена стрічка. Довгі кінці метлялись нижче пояса. На голові, на чолопочку, була пришпилена чимала кокарда з такої самої стрічки. Надежда Мокіївна начіплювала їй на голову свої дорогі стрічки, щоб хоч надивиться на ті стрічки, бо їй самій не можна було заразом поначіплювать на себе усякі свої стьожки та стрічки, та ще й у будень.
Надежда Мокіївна, очевидячки, сподівалась Уласевича. Вона була прибрана в ясно-зелену гарненьку сукню. На грудях був пришпилений бант з рожевих стьожечок. Вона подякувала докторові за вважливість до недужої дитини. Доктор не знайшов нічого небезпечного в дитини. Він навіть заздрівав, що можна було б обійтись і без докторських ліків і що Надежда Мокіївна наважилась закликать його для себе і зовсім не для слабої дитини…
Прибіг отець Яків з току, трохи втомлений вештанням, і розбалакався з доктором. Надежда Мокіівна незабаром вилинула з кімнати, сіла в крісло й розвела розмову за свою страшенну нудьгу в селі, за недостачу путящих книжок для читання. Вскочила нянька й оповістила, що вже подала самовар. Отець Яків запрошував Якова Кирнковича на чай. Але як не просила його й не намагалась Надежда Мокіївна, доктор одмагався, що йому нема часу, бо він поспішає в лазарет. Доктор зумисне одмикував од причепливості нахабної Надежди Мокіївни й хапком вийшов з покоїв.
Через кілька день, вже смерком, наймитчук приніс йому книжку, котру позичала в його Надежда Мокіівна, загорнуту в листок газети й запечатану сургучем. Уласевич розгорнув газету й узяв книжку в руки. З книжки витикався листочок поштового паперу з помальованим куточком, де були намальовані голуби на гілочці, що доторкувались волами й дзьобами. Яків Кирикович висмикнув поцяцькований листок. То був лист од Надежди Мокіївни.
«Чи не заслабла часом знов дитина?» - майнула в його думка.
Він вхопив листа, сів коло вікна й почав перебігать очима по рядках. Але про слабість дитини не було й мови. Ладковська писала до його, неначе до якої-небудь своєї давньої товаришки або до близького товариша, котрий може втямить її безрадісне й нудне становище в якомусь Дрижиполі серед непросвічених людей. Вона розводилась дуже широко про свій розумовий розвиток, про свою начитаність, чванилась своїми сьогочасними ліберальними поглядами, шкодувала, що в такій безтямній глушині не може запобігти своєму лиху, не може знайти навіть спочуваючих та прихильних до неї людей.
«Кругом мене все батюшки-гречкосії, в котрих голови напхані половою та висівками або послідом. Нема до кого розумного слова промовить, не то що поділиться моїми думками. А тим часом мене гризе нудьга без розумної праці, без розумного будлі-якого гуманістичного завдання й діла. Мене бере зависність, як я згадаю, що ви знайшли собі розумну працю. Тим часом я гину з нудьги, гину од шукання якогось вищого, кращого діла і не можу його знайти, і нема в кого поради питать; я занапащаю надаремно літа свої молоді в цій глушині, нуджу світом і навіть не знаходжу собі поради ні од кого».
«Це підступ… очевидячки, підступ з підлесливістю. Але ж і зугарна вона підібраться під людину! Знать, що вона таки справді тяме сьогочасні гуманістичні прямування: мабуть, нахапалась їх у Києві на ході та наскоком од когось в розмовах. Але мене не піддуре! Вона просто зловживає сьогочасні принципи, щоб підійти під мене, під мої погляди. Чудна людина! Здається, вона ладна пустить на торжок хоч би й ліберальні принципи, щоб добутись того, чого їй треба. Ну, Мокіївно! дзуски на цей раз! Ото був би натрапив на гарну спільницю! Це була б добра супряга! саме сьогочасна!»
Яків Кирикович так задумавсь, що забувся й за стакан чаю, що вже зовсім прохолов. В світлицю ввійшов Парафієвський. Уласевич опам'ятавсь, вхопив лист і сховав в кишеню. Посідали вони за стіл і розбалакались за слабість батющиного хлопчика.
- Та й тієї слабості там в хлопця, як кіт наплакав! Нічого нема небезпечного і, певно, й не було. Тільки дурно проїздивсь, та ще й добру промашку зробив пішки, - сказав Уласевич і осміхнувсь.
- А до вас ще не слала листів за свою нудьгу Надежда Мокіївна? - спитав вчитель в жарт. Уласевич зареготавсь.
- То це в тих нових єпархіалок така поведенція, чи що? - спитав він в Парафієвського.
- Мабуть, така, хоч не в усіх. Заслоняйте ввечері вікна щільніше або й зачиняйте віконниці, бо вона, певно, заглядатиме, «а чи милий спить, а чи так лежить, та що її серденька не розвеселить», - промовив він словами пісні. - Щоб таки всі ці єпархіалки загалом були однієї вдачі, я цього не скажу. Але здебільшого вони чогось закарлючились на цю Мокіївну: удають з себе міських «баринь» або дідичок паній, а коли треба, то приставляються новими сьогочасними людьми. От хоч би й ця Мокіївна! їзде сама без погонича, коні поганяє, неначе якась київська лібералка. Погонича прибрала в смугнасту козачину, підперезала червоним поясом. На няньку начіплює свої шовкові стьожки, любе червоні сап'янці на наймичках, погонича кличе не «Гриньку», а «Григорій», наймичку зве не «Палажкою», а «Палагеєю», ніби справжня міська «бариня». От отець Яків так з охотою стане вам до помочі й пристане до нашої просвітньої спілки.
- Коли ж оця Ладковська каже, що батюшки на селах нічим щиро не пиклюються, тільки посиденьки та походеньки справляють, бо зам'якинюються на селах та ледащіють, і що в їх голови напхані тільки дертю та половою, - якось прохопився Яків Кирикович.
Парафієвський зареготавсь. Йому ці слова не були невідомі, бо й у листі до його Мокіївна теж не раз вживала ці самі, уподобні для неї слова тоді, як залицялася й запобігала в його ласки, підроблюючись під його світогляд та направу.
«Ну, хвалить бога, вже мені тепер не треба щовечора заслонять вікно од цікавої сусіди. Знайшла вона собі нову й кращу зачіпку", - подумав Парафієвський.
Минув рік. Яковові Кириковичу часто доводилось їздити по околиці лічить слабих. Він при нагоді все розпитував за сусід дідичів, за батюшок, докторів та фершалів. Він вже чув од Парафієвського, що деякі молодші пани й панії заводили домашні спектаклі, виучували грати самих таки селян - дівчат та парубків. Дійшла до його чутка, що одна дідичка заводе в себе молочний підварок і для себе, для своєї користі, і задля того, щоб розповсюдить це промислівство в околиці, а друга панія заводе в своєму селі усяке лікарське зілля, помічне в хворобах. Він випадком дізнавсь, що поблизу в дідича Гуковича є дочка курсистка, котра цікавиться сьогочасними справами. Никон Кучма збирав до себе в хату селян і перечитав на святках багацько нових українських книжок. Просвітність якось потроху розворушувалась. До Якова Кириковича потроху почали заходить слабі люде на пораду та за ліками. Серед мертвоти та глушини по тихих закутках почала накльовуватись просвітня робота. Уласевич скупчив докупи деякі невеликі сили для просвітньої справи, які проявились в околиці то з естетичними замірами, то з просвітніми й хазяйськими.