По годинному марші сотня затрималася, бо передня стежа повідомила, що недалеко є потік і вода. Сотенний вирішив тут затаборувати, якщо дозволить ситуація. Кухарі скоро разпалили вогні і поклали пекти бараболю, а що її не було багато то вояки перекусили, чим було і стали веселіші. Санітари поралися з пораненими.
Ми турбувалися долею нашого лікаря Шувара, бо рана йому дуже дошкуляла. Ми його потішали, що скоро будемо в Бескиді, а там зв'яжемося зі сотнею к-ра Хріна, і той примістить лікаря в санітарній криївці. Та Шувар казав, що до криївки не хоче йти. Я, користаючись з відпочинку, скинув чоботи, бо були повні води, і почав сушити їх біля вогню. Я не задавав собі справи, що опісля сушіння мені буде тяжко їх вбрати, бо добре не розігрілись. А тут прибігає зв'язковий від нашої стежі і повідомляє, що в нашу сторону машерує невелика частина польського війська. В сотні тривога. Кухарі скоро погасили вогні, замаскували місце постою, і ми машеруємо в глибину лісу.
Якось силою я натягнув один чобіт, а другого взути ніяк не можу. Хоч наші зв'язкові мені допомагали, алє ніяк не пішло. Я в одному чоботі, а другий маючи в руках машерую босою ногою. Хоч недалеко ми машерували, але я собі ногу покалічив так, що санітар Зірка на місці постою мені вичищував рани і бандажував, але все одно я мусив натягнути чобіт на ногу. Зв'язкові мені допомогли, і я з тяжкою бідою і з болем таки натягнув його. На щастя, цей польський відділ нас обминув і спрямував у другий бік.
Ми вислали зірців на високі ялиці, щоб оглянули терен. Вони бачили, що цей ліс тягнеться дуже далеко. Тут могли перебувати дуже багато повстанців. Позиції не були добрі до оборони в разі наскоку ворожого відділу, і думали ми змінити місце відпочинку. Аж тут раптом почули кулеметні стріли. Це наша застава відкрила вогонь по наступаючому ворогові. Ми всі зірвалися на ноги.
Була приблизно година четверта після полудня. Поляки наступали на нас з двох боків, хотіли нас оточити, але кулеметник Крук зайняв догідне становище і почав довгими серіями стримувати ворога. Знищив вороже кулеметне гніздо, а опісля скерував вогонь по наступаючому ворогові. Тут поляки почали атакувати з протилежної сторони. Сотня зайняла становища і відкрила сильний вогонь.
В час бою наш поранений лікар Шувар сидів під ялицею і бачив критичну ситуацію. Він витягнув пістолю і вистрілив собі в голову. Як я почув постріл, де сидів Шувар, і побачив, що він скривив голову, прибіг до нього. Він схилив голову і похилився на бік. Підсуваюся до сотенного і кажу, що Шувар покінчив із своїм життям. Сотенний не міг того перенести, але тут не було часу зупинятися, бо в небезпеці ще було понад дві сотні повстанців. Смерть лікаря нас всіх дуже вразила і пригнобила, бо був він улюблений вояками і дуже відданий революціонер.
Ворог наближався до наших становищ, їхні командири силою гнали своїх вояків вперед, хоч їх вже багато впало. 3 надлюдським зусиллям і хоробрістю сотня з могутнім "Слава!" кинулася в рукопашний бій. Наші хоробрі вояки наскочили на поляків, мов леви. Ворог панікував, бо не був приготований на таку атаку, і наші вояки спритно справлялися з ним. Бій тривав довго.
Тут подаю про бій в кількох рядках, бо фактично немає слів, щоб належно описати цей завзятий момент. Бій був не на життя, а на смерть. Ми понесли велнкі втрати — дев'ять убитих разом з нашим лікарем Шуваром.
На стороні ворога було добре місце до оборони.
Висилаємо до села рій Чумака, може дещо знайде з харчів. Тим часом вояки заснули твердим сном. Рій Чумака відійшов до села з надією, що принесе щось з харчів. Наші увійшли до села, в долішню його частину, а в горішній кватирували поляки. Рій роздобув трохи харчів: як звичайно, бараболі. При відході, їх ворог завважив і відкрив вогонь, але вони вже вийшли зі села. Ми почули стріли, і думали, що наші натрапили на ворожі застави і повернуть з порожніми руками. Найважніше, щоби хтось із вояків не впав. По часі рій повертає і, на нашу радість, приносить деякі харчі. Вояки розповідають про свої пригоди з ворогом:
— Коли наші повертали зі села, то натрапили на ворожу стежу. Ворожі вояки не сподівалися, що то можуть бути "бандеровци" (так, як вони нас називали). Наш рій відкрив вогонь — вони розбіглися і також почали стріляти, але не знали куди, бо наші як їх обстріляли, то одразу скочили в потік і зникли.
В селі ворог почав вистрілювати ракети, що освітлювали ціле село. Сотенний дав наказ розпалити вогні і спекти бараболі. Тут затримуємося на ніч. По перекусці сотня поклалася на відпочинок, бо не знати, що принесе завтрашній день. Ніч була досить холодна, довкола впали густі тумани.
Рано к-р Байда сказав, що сотенний дав йому кілька вояків, і він піде шукати збірного пункту, бо в тій околиці мав би бути к-р Рен.
Сонце освітило наші становища — настав новий день. Скільки то днів вже перейшло в невідомості та очікуванні! Що принесе сьогоднішній день?
Сонце щойно викотилося з-за гір, і ворожі частини вже чути довкіл. Скільки прийдеться звести боїв, і скільком друзям сьогодні останній раз світить це тепле сонце!? Різні думки снуються в голові. Який буде кінець? Невже наша боротьба має піти даремно? Ні, такого не може статися! Щось говорить мені, що ми переможемо!
Між тим, повертає Байда і приносить сумну вістку, що санітарна криївка впала, цілком зруйнована, і не знати, чи там були поранені.
По повороті Байди сотня рушила далі в дорогу. Вільним темпом, але обережно вона посувалась вперед. Кожен з нас машерував повний надії. Зі всіх боків доходили голоси ворожих частин.
— Шукають нас, — сказав Громенко, — таке виходить, що ми їм ще замало дали бобу.
Сотня зайшла в частину лісу, де були дуже грубі дерева, але і дуже рідкі, так що нас можна було завважити досить далеко. Піт заливає очі. Бачимо, що кожний вояк рукавом обтирає обличчя. Хоч к-р Байда знав добре ті терени, але тутщось разгубився, сказав, щоб машерували наліво. Сотня скерувала вліво. Аж тут нараз посипалися на нас ворожі кулі зліва і з заду.
— Виходу немає, нам, мабуть, треба буде йти пробоєм, — сказав Громенко.
Тут сотня вже не займає оборонних становищ. Є наказ стрибками посуватися під ворога, закидати його гранатами і вперед, бо ворог має в плані нас оточити. Сотня чим ближче підсувається до ворожих становищ.
Ми вже маємо двох вбитими. Вояки збирають останні сили, готуються до пробою. Найсильнішє ворог наступав на крило другої чоти. Подають по лінїі, що впав ройовий Тур. Друга і третя чоти наступали на праве крило ворога, а перша наступала на ліве крило. Наказ сотенного: "Гранати" і "Вперед".
Тут дуже спритно вив'язався рій Лози який і перший вискочив до атаки. Він закидав ворожі позиції гранатами і вдерся у ворожі становища. Спанікований ворог почав розбігатися, куди хто міг. Далі в наступ пішли чоти, Лагідного і Залізняка. Перед нами багато ворожих трупів, ми перескакуємо їх і біжимо навздогін за втікаючим ворогом. В бою здобуваємо нову зброю і багато амуніції, яка у нас вже вичерпувалася. Розбивши ворожу лінію, біжимо вперед, щоб відв'язатися від ворога. Ми мали лише двох вбитих, а скільки мав ворог — не можна було зорієнтуватися. Нараз по зв'язку подають, що одна чота відлучилася, але не було часу щоби зв'язатись з нею. Машеруємо далі. Нараз подають, що Залізняк долучив.
Сотня вийшла на високу гору, і там постановили ми зайняти оборонні становища і бодай кілька годин відпочити. Увечері сотня вирушила в дальшу дорогу. Машеруємо попри села Миготву і Манів.
— Тут затримаємося, — сказав Громенко.
К-р Байда вирішив взяти із собою кілька стрільців і шукати зв'язку з к-ром Реном. Байда хотів, щоб Громенко дав йому мене до помочі, але сотенний сказав, що не відпустить, бо я потрібен йому до помочі. Байда забрав двох вояків з ПЖ (польової жандармерії) і виховника Зоряна.
Виховник Зорян був найкращим моїм другом за цілий час нашої Визвольної боротьби. При відході ми попрощалися як брати. Тут можу сказати, що під час нашого прощання йому покотилась сльоза і мені також. Він сказав:
— Друже Соколенко, відчуваю, що ми вже не побачимось.
Так мабуть він відчував, бо за кілька тижнів, як переходив з групою через Словаччину, упав від куль.
Під селом Манів затримуємося. Є питання, як роздобути харчів, бо вояки падають зі сил і не можуть далі машерувати. Знаємо, що в селі кватирує польське військо. Сотенний покликав ройового Чумака і каже йому:
— Друже Чумак, нам за всяку ціну треба роздобути харчів, бо вояки вже падають з ніг. Беріть свій рій і спробуйте піти до села Манів, може щось там поляки залишили. Знаємо, що в селі є повно ворожого війська, але спробувати мусимо.
Чумак знав добре, що ситуація дуже складна. Відомо, що село порожнє, харчі поляки вивезли, а ще до того, в селі повно ворожого війська.
На здобуття харчів була мала надія, бо ніхто з нас не знав, як і де розташовані ворожі частини, але пробувати мусимо, як сказав до Чумака сотенний, бо фізичний стан вояцтва був дуже критичний. Окрім того, маємо із собою кількох поранених і кількох вояків, що знесилились і не можуть далі машерувати. Нам треба ще якихось два дні, щоб добитись до словацького кордону.
До села було до двох кілометрів. Від нас до нього тягнувся малий потічок, яким можна було підійти до села, що розташоване трохи на узгір'ї. Рій підходив потоком дуже обережно. За потоком була маленька гірка, а на ній тіснилися хати.
Рій підсувався до крайніх хат, біля яких і зайняв становище з кулеметом, а решта вояків підсувалася до хат, в яких мерехтіло світло. Коли наші вояки підсунулися до першої хати, там почули якусь польську пісню на мелодію "Очі чорні".
Завданням рою було роздобути яких-небудь харчів. Двоє вояків підсунулися до загороди, побачили пивницю. Ройовий Чумак висилає стрільця Бука, щоби вліз до тієї пивниці і перевірив, чи немає там хоч трохи бараболі. Решту стрільців він розставив поза вуглами, готових до оборони Бука, який поліз до пивниці. Стрілець Бук зашепотів, що є бараболя. Чумак розстелив біля пивниці палатку, і Бук наповнював її бараболею.
Коли палатка була повна, Чумак покликав одного з вояків і сказав йому забрати бараболю і віднести її до потока. Якщо ворог запримітить, то цю бораболю можна буде зберегти. Чумак розстелив другу палатку, і Бук наповнив її ще повнішу ніж першу.
Стрілець Бук обшукав усю пивницю, але крім бараболі, нічого більше не знайшов. Швидко вискочив він з пивниці, і друга палатка бораболі відійшла до потока. Потім стрілець Бук і стрілець Арпат захотіли перевірити ворожі вози. Бук, перевіривши один віз, видобув з нього якісь пакунки, але не мав змоги подивитись, що в них є. Далі підійшли до другого воза. Як тільки Бук підняв віко скриньки, воно заскрипіло і збентежило стійкового, а той почав стріляти. Заалярмований відділ почав стріляти, але не знав куди. Чумак дав наказ відступати. Наші вояки почали відходити до потока. Ворог вистрілив ракету, яка освітила цілу околицю. Але як ракета злетіла вгору, наші залягли так, що ворогові було тяжко зорієнтуватися, в котру сторону стріляти. Коли ракета згасла, рій з двома палатками бараболі бігом подався в напрямі, де стояла сотня. Чумак лише пильнував, щоби не розсипати бараболі, бо то було на вартість золота. Рій без втрат долучив до сотні.
По поверненні не треба було нікому наказувати, що робити. Кухарі, що мали вже заздалегідь розпалені вогні, взялися до печення бараболі. Між тим, Чумак, Бук і Арпат розповідали про свої пригоди, лише Арпат нарікав на Бука. Якщо би Бук був не рушив тієї скрині, то вони б може дещо більше роздобули, а може навіть американські консерви, які вже не раз смакували.
По перекусці печеної бараболі настрій вояків зовсім змінився, серед них можна було почути навіть і жарти. По часі сотенний каже мені зробити збірку сотні і приготувати їх до відмаршу. Я пройшов роями — аж приємно було бачити вояків бадьорими. Наказую приготуватися до відмаршу, маскувати вогнища. Вояцтво заметушилося, замаскували місця постою сотні і були готові до відмаршу.
Вирішили ми машерувати в бік Бальниці. 3 цього села був родом наш чотовий Бартель, він дуже добре знав цей терен. Від села був лише кілометр до словацького кордону. Машеруємо з надією, що зайдемо до села, там знайдемо дещо більше з харчів, запасемося на кілька днів, бо на другу ніч будемо переходити через польсько-словацький кордон, а там невідомо, що нас чекає.
Над ранком закватарували ми недалеко від Бальниці. Тут маємо добрий обсерваційний пункт, з якого можемо бачити кордон і польських прикордонників.
За якихось два кілометри від нашого постою в долині розкинулося село Бальниця. Колись те село було чисто українське, а тепер стало пусткою, бо поляки вивезли населення в невідомі місця.
На узгір'ї затримуємося на відпочинок. Велике коло золотого сонця почало висуватися з-за високих гір і освітлювати гірку, де відпочивали перемучені повстанці. Навколо табору виставили ми сильні забезпечення, щоб ворог не застукав нас на спанні. Сотенний почот на чолі зі своїм командиром не спав. Тут наш сотенний штаб зменшився, не стало к-ра Байди і виховника Зоряна.
Ми зі сотенним вийшли на край узгір'я і розглядали терєн. Звідси вже було видно словацькі села. По короткій обсервації Громенко відізвався до мене:
— Яка ваша думка про рейд? Чи вдасться нам перейти цей шмат дороги без великих втрат і дійти до означеної мети? Найгірше, що немає карти Словаччини. Шкода, що ми не змогли зконтактуватися з к-ром Реном. Він, напевно, мав для нас приготований цілий рейд.
Я відчував, що ми щасливо і гідно виконаємо наказ головнокомандування, і відповів:
— Мені здається, що ми перейшли те, що було найнебезпечніше.
— Дай Боже, щоб ваші передбачення здійснилися, — відповів сотенний. — Увечері зробимо збірку сотні, бо я хочу поінформувати вояцтво про наш рейд на Словаччнну, адже поки що вояки не знають, що наш рейд буде довгим рейдом в Західну Європу.
По нашій обсервації сотенннй каже зв'язковому Перцеві, який був біля нас, щоб покликав чотового Бартля. Бартель добре знав ті терени, а також знав добре словацько-польський кордон, бо не раз за німецької окупації його переходив. Знав він і довколишні словацькі села при кордоні.
Перець дістав наказ сотенного, зголосив відхід і побіг до чотового. За кілька хвилин з'явився Бартель і зголосив свій прихід. На його обличчі була весела усмішка. Він показував рукою в долину, де було розташоване його рідне село.
— Ось тут, друже к-р, я народився, тут виростав аж до приходу німців, тут допомагав я своїм батькам працювати на ріллі. Відтак, як німці хотіли мене забрати до армії, я вступив до української поліцїї, а потім, в 1944 році, вступив до УПА.
Далі він показує рукою у долину. Якийсь кілометр від села тягнувся ряд білих стовпів.
— От там вже кордон, а від кордону за півкілометра є словацьке село.
По хвилі всі ми задумались, водячи далековидами по всіх теренах. Опісля сотенний звернувся до чотового:
— Ви, друже Бартель, як стемніє, візьмете зі собою вояків і підете з перевіркою. Якщо в селі немає ворога, то скочимо до села — може поляки дещо залишили з харчів, щоб забезпечитися бодай ще на день-два, бо не знати, яка буде ситуація на Словаччині.
Бартель відійшов. А сотенний промовив:
— Друже Соколенко, підемо і ми трохи відпочинемо, щоб було більше сил до маршу.
Повертаємо до почоту, кладемось до відпочинку на чатиння, яке приготував нам зв'язковий Крик. Сотенний зараз же заснув, а мені спання не бралось.
Я встав, поправив свою уніформу, і подався поміж вояків. Декотрі спали твердим сном, а декотрі бушували по своїх торбах. Сонце пригрівало поляну, а гостре гірське повітря кожного присипляло. Я, перейшовши цілу сотню, поглянувши на відпочиваючих повстанців, подумав:
— Яка посвята в тих лемків, що вчора щойно збудилось в них національне почуття гідності, а сьогодні вони стали героями в обороні своєї поневоленої Батьківщини.
Сонце своїм промінням так гарно освічувало природу, прекрасні героїчні Карпати та спустілі українські села. Аж подумати було жах, що ще недавно були ми серед свого героїчного населення, з ним поділяли долю і недолю, а ворог їх силою викинув з їхніх прадідівських земель і вивіз в далекі незнані місця.
Перед моїми очима ще раз став спогад з нашого останнього прощання над селом Загутами, де селяни, прощаючись з нами, журилися з того, хто нам буде допомагати у дальшій боротьбі. Не раз я замислювався і ставив питання: за що Бог так карає наш народ, що вже кілька століть перебуває в неволі. Тяжко, нам воякам УПА, погодитися з тим, що ми змушені покидати рідний край і йти в затуманений світ голосити про боротьбу українського народу.
Повертаю до почоту, там застаю всіх, що побудилися зі сну. Хто де що мав — перекусив, і були ми готові до відмаршу.
Сотенний каже Бартлеві піти до села на розвідку. Той бере зі собою рій добрих вояків і відходить до села. За ним обережно посувалася решта сотні. Коли сотня підійшла до дороги, то Бартель вже на нас чекав. Він зголосив, що в селі спокійно. Сотня бігом перескакує дорогу і підходить під інше село — Жебраче.
Тут чекаємо на ройового Журбу, що пішов до цього села. Громенко наказує розпалити вогні, бо трохи похолоднішало. По короткому часі повертає Журба і приносить вдосталь бараболі. Вояцтво зраділо, що може досхочу наїстися. Почалась інтенсивна підготовка до печення бараболі.
Ройовий Журба сказав, що ії там є ще вдосталь. По другий контингент висилаємо рій Чумака. Рій скоро відійшов, а печення бараболі пожвавилось.
Тим часом Чумак повертає зі своєю здобиччю. Бараболі стало з достатаом, що буде і на залізну порцію на три дні.
Ми зі сотенним повернули до почоту, де наші браві зв'язкові мали для нас печену бараболю. Як Громенко з'їв першу бараболю, то засміявся і сказав:
— От довоювався, пане-брате (такий був у нього прислів), що навіть бараболі тяжко здобути, щоб заспокоїти збунтований шлунок, але треба прийняти це, тому що багато наших друзів вже не живе, багато караються на засланні, а ми ще при житті.
Був це день 14 червня 1947 року. По великому празнику печеної бараболі вояки дістали добрий гумор і подались на відпочинок. Ми всі заснули твердим сном. Рано, коли я пробудився, в таборі вже був рух, вояки допроваджували себе до порядку.
Біля полудня вирішили ми підсунутися під Бальницю. Бартель каже, що перед його селом є висока гора, і там можна буде затриматися і оглянути довколишні терени. Заряджено відмарш. Вояки забирають печену бараболю і машеруємо в бік Бальниці. Поволі дряпаємося на високу гору, там розтаборюємося. Підбираємо найкращі місця до оборони, хоч виглядає, що тут ми можемо спокійно перебути, бо ворог втратив нас з очей і не сподівався, щоб ми підійшли аж під словацький кордон. Але також ми не можемо бути певними: чи польська сарана звідти не вилізе.
По забезпеченні повертаю до почоту. Бачу, що сотенний, Лагідний, Бартель і Залізняк з далековидів обсервують терен. Там бачимо нашу Бальницю і словацьке село Соленку. Бартель показує рукою, де тягнеться кордон, і бачимо, що ми вже близько від нього. Він каже:
— Друже Соколенко, накажіть воякам, щоб заховалися спокійно. Якщо дозволить ситуація, то ми тут затримаємось довше.
Я посилаю з наказом до чотових зв'язкового Перця, щоб повідомив про наказ сотенного. По тих всіх клопотах ми заснули твердим сном.
Не знаю, як довго я спав, але пробуджуюсь і бачу, що Громенко сидить і студіює карту, а відтак замислюється.
— Бачу, сотенний, що спання у вас не береться. Мабуть, затужили за Гутою? — зажартував я.
Сотенний подивився на мене і засміявся:
— Я задоволений, що вам ще жартувати захотілось, бо мені ніяк не до жартів. Перед нами є важкі завдання, ми маємо почати тяжку дорогу, а не маємо карти Словаччини, не знаємо терену, не знаємо, які нас чекають несподіванки. Мені тяжко, що ми покидаємо рідний край, і невідомо, як надовго!
Ми замислились. По короткій задумі сотенний продовжував:
— От бачите, яка Божа справедливість. Одні нації живуть вільним життям, а інші віками в неволі, кладуть великі жертви, віками борються за своє існування, і цій боротьбі не видко кінця. Коли дивлюся в сторону Словаччини, в моїй уяві простягається довгий простір, який ми з великими трудами і боями, маємо перейти. Задаю собі справу, що будемо мати блокади, і найтяжчі — при переході польсько-чеського кордону, бо там, напевно, є сильні застави. Але не маємо ради — за всяку ціну кордон перейти мусимо. Тішить мене, що вояки трохи відпочили і ожили. Як ми переходили поміж них, і я побачив їх стан, то мене занепокоїло, але тепер побачив, що між вояками є гумор, і турбує мене, щоб не підупали знову на дусі. Яка у вас думка, — питає мене, — адже ви завжди були оптимістом?
Я відповідаю, що маю велике довір'я до вояків. Коли ми були в боях, голодні, вимучені тяжкими маршами, я не завважив духовного заломання, то можу ствердити і тепер, що душу в українського повстанця ніяка сила не може вбити. Свою хоробрість вони довели не раз, і думаю, що і надалі залишаться тими самими вояками.
— Дай, Боже, щоб ваші передбачення здійснились! Щодо переходу кордону, я не відчуваю чогось злого, бо вони не можуть так сильно обсадити кордон, щоб не можна було десь просмикнутись. Більшовики мали заорану полосу і електричні дроти, а наші відділи переходили без стрілів. Думаю, що тут найбільше буде помічний к-р Бартель, бо він знає найменшу стежку.
Під Бальницею сотня затрималася вже три доби. Щоночі вояки ходили до села, приносили бараболі, крупи, гороху і добре підживились, відпочили, а тепер нам треба було готуватися до переходу кордону. Поки що все в порядку, бо ворог ще нас не розконспірував. Сотенний покликав Бартля, щоб поінформував, кудою нам найкраще переходити кордон. Чотовий дав інформацію і відійшов. Громенко вирішив вступити до Бальниці ще до пізньої ночі, а над ранком перейти кордон.
Я роблю збірку сотні, і сотенний інформує вояків про наші плани:
— Друзі! Сьогодні ввечері підійдемо до Бальниці. Як там щось знайдете зі збіжжя, то змеліть на жорнах, думаю, що поляки жорна залишили. На скору руку спечіть паляниці, щоб мати запас на дорогу. Думаю, вам відомо, що ми машеруємо на Словаччину. Про поведінку вам не треба говорити, бо знаєте, які накази були, як ходили ми в пропагандивний рейд у Польщу. Тепер розійтися, помаскувати вогні і приготуватись до відмаршу.
Почав накрапати дрібний дощ. Бартель на передньому забезпеченні входить у село, сотня за ним. Входимо до пустих хат, застаємо один жах — все розкидане, спустошене.
Вояки взялися до роботи. Жорна були в русі, на кухнях пеклися паляниці, але не пощастило нам докінчити того необхідного діла. На нашу заставу найшла польська розвідча частина і відкрила вогонь. Зав'язався бій. Наша застава відкрила також сильний кулеметний вогонь. Ворог вистрілив білу ракету, яка впала на хату, і хата загорілася. Сотенний вислав зв'язкового Перця, аби Залізняк, що був на заставі, вицофав до сотні. Від палаючої хати загорілись інші хати, ціле село було освітлене. Заалярмоване вояцтво хапало, що могло, і всі бігли на збірний пункт. За кілька хвилин сотня була біля потоку на збірному пункті, крім чоти Залізняка. По часі Залізняк долучив і зголосив, що не долучило ще двоє стрільців, які були перед заставою на стійці. Залишаємо зв'язок для тих вояків, а сотня відмашерувала далі руслом потоку.