Був це незабутній день 17 серпня 1947 року.
— Здається, що цей день надовго залишиться у моїй пам'яті, — сказав сотенний. — Я думав, що на Мораві буде нам кінець, але я вірю, що то нам Бог допоміг (Громенко був дуже віруючим). А тепер питання в тому, як будуть до нас ставитися чехи? Якщо так, як говорили словаки, то буде нам тяжко. Побачимо, коли нам треба буде вступити до села, яке нам шанування буде по дорозі, тоді переконаємося.
Вояки надто вимучені маршем. Кишки грають марша, бо бараболя довго не тримає сил. По доброму відпочинку машеруємо далі. Над ранком опинилися ми над селом Яструбіце, недалеко від міста Брна. Неподалік від нашого постою переходила шоса, якою переїжджали військові частини чеського війська, не знаючи, що за кільканадцять метрів від них сидать ті, за якими вони полюють по всій Чехословаччині.
Нашою метою було завжди закватирувати ворогові під носом, там, де він нас не міг сподіватися. Тому, що ми до сіл не вступали, то ворог стратив нас із очей.
Командний склад добре знав наше завдання — уникати бойових зустрічей з чехами, щоб сотня дійшла у західний світ і принесла світу правду про боротьбу українського народу за своє визволення з-під московського ярма. Перед тим, як вирушити в рейд на захід, ми задавали собі справу, що шлях наш буде тяжкий і кривавий. Ми знали, що Москва кине проти нас великі сили, щоб перешкодити нашому рейдові, бо знали ми, що вона уклала тридержавний договір з Польщею і Чехословаччиною ддя знищення УПА.
Під вечір стежа повідомила, що затримали цивіля з цього села. Чех казав, що в селі четників немає, просив, щоби загостили до села, їх люди будуть раді нас гостити.
— Ми чули про вас, бо газети пишуть про бандерівців багато.
Сотенний мав підозріння на того чеха, бо він питав, скільки нас є, звідки ми прийшли і куди прямуємо. Чого він так багато випитував — то було дуже підозріло.
Сотенний кличе мене і Лагідного, каже, що він думає, що з тим цивілем мають піти Лагідний і Залізняк. Вони візьмуть один рій вояків і спробують довідатися, як чехи будуть ставитися до нас.
Цивіль провадить до села. Коли наші увійшли до перших хат, той цивіль зник, бо, як ми опісля переконалися, він був із СНБ (Служба Народної Безпеки). Коли наші вояки увійшли до першої хати, чехи поставилися до них ворожо, нічого не хотіли продати. Наші розділилися на дві групи, нараз чують в селі стріли і зараз же зорієнтувалися, що був підступ того цивіля. Лагідний зорієнтувався в ситуації і дав наказ вицофувати. Долучив до нас чотовий Залізняк і каже, що він поранений в ногу.
Стрілянина починалась чим раз густіша. При відступі наші побачили, що цивілі почали в них стріляти. Наші вояки не були обережними, вони думали, що то так, як на Словаччині. Увійшли до хати вільно, а тут цивілі почали у них стріляти. Стрільці Редька і Деркач як увійшли до хати, нараз світло в хаті згасло. Цивілі кинули на голову Деркача якусь плахту. Редька побачив те і хотів стріляти. Нараз він почув удар по руці, і кріс йому випав з рук. Цивіль хотів його зловити живим, але Редька, орієнтуючись розмахом руки, вдарив цивіля в живіт, і той упав. Редька, користаючись з моменту, вхопив кріса, вискочив з хати і почав відстрілюватися. За ним сипалися автоматні стріли, але він скочив за ріг хати, кількома кроками перебіг дорогу і подався в сторону збірного пункту, де к-р Лагідний призначив зустріч. Коли прибіг до сотні, то не міг собі простити, що залишив Деркача і не міг його оборонити, а тепер не знає, що з ним сталося.
Ми зі сотенним, почувши стрілянину, нетерпляче дожидаємо повороту наших. По короткій стрілянині наші повертають. Громенко невдоволений:
— Словаки казали нам бути обережними, а ви, друже Лагідний, не брали того до уваги, стратили одного вояка. Залізняк поранений в ногу, і нічого вигідного не зробили. Але вже запізно говорити.
Машеруємо відкритим тереном і полями. Тієї ночі не зробили ми багато дороги, бо падав дощ. Над ранком ми опинилися біля села Борковець.
Розвиднілось. Тут не було більшого комплексу лісу. Не було ради, мусили ми зайти у малий лісок, не більший, ж п'ятдесят метрів в квадраті, і ще до того ж і невисокий, може на два метри. Той лісок був у віддалі від села біля півкілометра. Лісок був на горі, а село в долині, і нам було добре обсервувати село: що там діється. Ми всі полягали, бо піднести голови не було можливості. Стійки проводили в лежачих позиціях.
Була неділя. Сонце піднялося високо і дуже припікало. Кожен з нас чекав, коли звечоріє, щоб вийти з тої тюрми.
Село було велике, розтягнене під горою. Біля обіду чуємо — б'ють в бубни і кричать:
— В наших теренах з'явилися бандерівці! Не важтеся йти до лісу!
А ми сидимо у тих корчиках і все чуємо.
— Добре, що забороняють заходити до лісу, — сказав сотенний:
Щасливо перемучилися ми до вечора, а смерком обходимо село і виходимо на рівнини. Ми були дуже голодні, але вирішили до сіл не вступати з огляду на конспірацію, бо скоро будемо переходити чесько-австрійський кордон.
В чехів було дуже багато овочевих культур, і ми з того користалися. Вояки збирали овочі, всіляку ярину, бараболю, щоби трохи підкріпитися, бо як завважуємо, вояки починають з голоду пухнути.
По кількох кілометрах маршу натрапляємо на невеличку ріку, яка також не була зазначена на карті. Переднє забезпечення повідомляє, що ріка мілка, можна перейти її вбрід. Підходимо ближче, дивимося — направо від нас є міст через ріку, і ми бігом тим мостом проскочили на другу сторону. Тут знову вийшли на відкриту рівнину. Марш був повільний, бо чотовий Залізняк, що був поранений в ногу, не міг скоро рухатися.
Машеруємо навпростець, чим день, то все ближче до Австрійського кордону.
Від початку нашого рейду через Чехію і Словаччину минуло два місяці. Знаємо з чеських газет, що за нами машерують інші відділи УПА. Від нашої сотні в Словаччині відлучився чотовий Бартель з частиною відділу. Також, напевно, за нами або вперед нас машерує. Інші відділи, які були розбиті ворожими військами, також машерують малими групами. Тяжко подумати: чи колись історія опише ті славні бої героїчної УПА.
Відділ наближався до австрійського кордону. Знаємо, що більшовики всюди мали задротовані кордони, то напевно, на кордоні поміж Чехією і Австрією також будуть дроти. Ми приготовляємося на все. Були ми приготовані навіть до того, що можливо треба буде долати кордон пробоєм, бо в Австрії є ще совєтські війська. У старшин була проблема — перехід через кордон. Вони застановлялися на такому питанні: якщо ми перейдемо австрійський кордон на німецьку територію, то там американці, і невідомо, ж до нас поставляться їхні власті, адже вони є союзниками Совєтського Союзу? Дадуть вони нам право "азилю" чи віддадуть нас більшовикам на тортури? Тяжко було це збагнути, але було в нас моральне задоволення, що ми гідно виконуємо наказ Головнокомандування УПА. На нас, старшин, був покладений обов'язок, і ми його мусили виконати, без різниці, доки наша місія закінчиться.
Лише подумати, що при сьогоднішніх обставинах, коли держави мають змодернізовані армії, в часі спокою міг здійснитися цей перехід через незнані терени трьох держав. Нечувано в історії, щоб така мала частина УПА з успіхами пробилась у західний світ, щоб засвідчити боротьбу нескореного українського народу, та її героїчної УПА, яка довгі роки могла встояти проти більшовицького "сатрапа". Але доказом є те, що ідея і посвята є сильніша від модерної зброї. Тут з гордістю можна було поглянути на селянських хлопців, в яких горіла та ідея і вела їх на нерівну боротьбу.
Не зважаючи на голод і холод, який останнього часу почав нам дошкуляти, ні один з вояків не нарікав, не заламався на дусі, машерував з надією на краще завтра.
По дорозі каже до мене сотенний:
— Чи ви завважили, як наші вояки попухли з голоду, а деякі навіть почорніли?
Кажу до сотенного, що я те вже кілька днів назад завважив.
Ніч дуже ясна і тепла. По дорозі натрапляємо на овочеве поле. Тут на кілька хвилин затримуємося, щоби вояки назбирали овочів. Машеруємо далі. Тепер маємо дещо в запасі. Далі по дорозі вояки назбиралн бараболі і кукурудзи. Над ранком будемо шукати місця постою, де була б вода, розпалимо вогні та спечемо бараболі і кукурудзи, а яблука будуть нам на десерт. Чотовий Залізняк вже може краще машерувати, і те нас тішить.
Над ранком переходимо шосу, що провадила з Власовець до Брна. Минаємо село Смолича, а по кількох кілометрах опиняємося біля села Одрофце. Тут знову затримуємося на кілька хвилин. Бачимо — перед нами знову ріка, але, на щастя, натрапили на місце, де нам знову вдалося скоро перескочити на другий бік. Другим берегом ріки машеруємо розсипною і маскуємо за собою сліди. По кількох кілометрах маршу знову переднє забезпечення повідомляє, що перед нами шоса. Перевіряємо чи немає чеських застав, перескакуємо ії і прямуємо вперед.
Пройшли ми до п'яти кілометрів і над ранком здобулися до села Ведрофце. Дивимося на годинника — четверта. Вже розвидняється.
Обминаємо село, і на два кілометри заходимо в ліс. Тут затримуємося. Розвідка пішла в ліс: чи нема де близько води. На щастя, недалеко був потік. Тут вирішили закватирувати. Рої, не гаючи часу, розпалюють вогні — бараболя і кукурудза в роботі. Наші зв'язкові для нас приготували по кілька бараболь і кукурудзи. Ми обидва зі сотенним присіли біля вогню. Сотенний подивився на мене і каже:
— Бачу, що і ви запухли.
— Я себе не бачу, — відповідаю, — бачу наших вояків і думаю над тим, чи зможемо в таких обставинах дійти до нашої мети. Маємо надію, що скоро доб'ємося до Німеччини в американську зону, а там побачимо.
— Може і так, — відповів сотенний, — як каже наше прислів'я: "Вір, а віра спасе тебе". Добре, що віра найкраще тримає їх на силах.
Службовий підстаршина вістун Рубач дбав про зміну стійок, щоби кожний вояк міг відпочити і з'їсти свою пайку.
Вже добре розвиднілося. Вояки помаскували вогні, і відділ подався на відпочинок. Я був задоволений, що сотенний виздоровів і міг володіти рукою, лише Залізняк кульгав на ногу. Д-р Зубченко, хоч сам ледве тягнув ноги, з'ївши кукурудзи і печеної бараболі, переходив від роя до роя і дотепними жартами розвеселяв вояків, а розваги воякам були потрібні, а ще до того, вояки його любили.
Сонце почало ховати своє золоте проміння за високі ялиці. Рушаємо в сторону села Зубровіце. Переходимо попри село. Тут ніхто нас не завважив. За селом переходимо штреку, що провадила до села Крувльова. Стараємось машерувати подалі від сіл, лише час до часу бачимо блимання світла. Машеруємо рівнинами Морави. Цієї ночі зробили ми двадцять п'ять кілометрів дороги, затримуємося на краю лісу, висилаємо стежу на перевірку, щоби знайти добре місце відпочинку. Машеруємо в глибину лісу. Розвиднялося. Пташина різними голосами збуджувала зі сну природу, а до ритму пригравав їм шум ялиць, що присипляв звимучених повстанців.
Сотенний і я пригнулися над тереновою картою і комбінуємо, куди би нам найкраще машерувати. На карті показано, що далі, в глибині Чехії великі болота. На такому терені нас чехи можуть зовсім розбити, тож нам найкраще перейти кордон до Австрії.
Знаємо, що Австрія окупована більшовиками, але ми не були певні, чи вони забезпечують кордон. Ми дійшли одної думки, що будемо переходити кордон. Нам потрібно змінити рух маршу і прямувати в сторону Австрії. По відпочинку покидаємо жданецькі ліси. Знову минаємо села і міста та машеруємо тільки ночами. Вдень маскуємося в лісах. Нашою поживою були овочі, яких було досхочу, а ще до того бараболя і кукурудза. Таким конспіративним маршем ми цілковито затерли за собою сліди і зробили погоню за нами чеської армії і відділів безпеки неможливою.
Був день 18 серпня 1947 року, свято Божої Матері.
— Шкода, що немає у нас капелана. Сьогодні можна би відправити Службу Божу, — сказав сотенний і задумався.
У мене в тому моменті промайнула думка: яка доля самого капелана і тих вояків, що з ним лишилися на Словаччині? Живі чи може в чеській або польській тюрмі під терором?
До нас підступає д-р Зубченко і питає:
— Чого ви так задумалися, командири? Думаєте, як буде нам в американців? Я не можу дочекатися, щоби закурити американську папіросу, а про чоколяду то і не говорю, щоб не робити собі більшого апетиту. Жарт жартом, але я хотів довідатися, як далеко до австрійського кордону, бо вояки мене питають. Вони думають, що я все знаю.
— Знаєте, д-ре, що цікавому перший крок до пекла, але повідаю вам таємницю: ми ще маємо біля двадцяти кілометрів до кордону.
Зубченко подякував і відійшов.
Ще раз перевіряємо карту терену. Ми придивлялися, де б мав бути найдогідніший терен для маршу, бо було б гірше, якби нам в у незнаних місцях прийшлося воювати.
Переходимо безлісі моравські простори, подібні до українських рівнин. Куди оком глянеш, всюди орана земля й широкі лани. По дорозі натрапляємо на великі плантації тютюну. Вояки дуже зраділи, бо нема що їсти, то бодай буде досхочу курити. Тут затримуємося, а хлопці взялися до роботи. Кожен старався знайти дозрілий тютюн і скоро напихав ним свої торби.
Вояки задоволені. Машеруємо далі все ближче до австрійського кордону. Надранок дійшли ми недалеко міста Нове-Бистрице. Це якраз було догідне місце для відпочинку. Тут думаємо затриматися, добре законспіруватися, щоби нас ніхто не побачив.
Відділ розтаборився. Почав падати дощ, але це якраз нам сприяло, бо в таку погоду ніхто до лісу не піде. Дощ нам не перешкоджав спання. Всі заснули твердим сном. Пополудні дощ перестав. Ми знову розглядаємо карту, обчислюємо, що до австрійського кордону маємо біля шести кілометрів.
— Добре, що чехи стратили нас із очей, — сказав сотенний, думаю, вони не сподіваються, що ми будемо переходити кордон.
Вже більше як тиждень ми не вступали ніде до села. Недалеко від австрійського кордону переходили ми через великі лани бараболі, цибулі, огірків. Була також там капуста, морква та інша ярина, так що можна було наїстися досхочу. Тут були гарні, доглянуті лани і дуже чисті та гарні ліси.
Вздовж дороги були засаджені фруктовими деревами, тож можна було досхочу поживитися фруктами. В сотні відродився чудовий настрій. Вояки трохи підживилися, були в доброму гуморі від думки, що ми вже близько від австрійського кордону. Вони навіть не замислювались, що їх стріне при переході кордону.
Сотенний каже, що мусимо рушати в дорогу зараз же, як тільки буде темніти. Незнати, як буде при переході кордону. Якщо нам вдасться щасливо перейти на австрійську територію, то мусимо відбитися кільканадцять кілометрів у глибину Австрії.
Сотенний наказує мені зробити збірку відділу. Роблю збірку. Сотенний підходить та інформує старшин і вояків про те, де ми є, і про наші плани:
— Друзі старшини і вояки! Ми в короткому часі будемо переходити чесько-австрійський кордон. Ми вибрали таке місце, де рідко хто кордон переходить. Саме там, де чехи найменше будуть нас сподіватися, але, не зважаючи на це, ми мусимо бути обережними. Не знаємо, яка сторожа там буде. Можливо, що нам треба буде переходити кордон пробоєм. Тримайтє тісний зв'язок зі своїми командирами. Хай Бог нам помагає!
Рушаємо в дорогу. Виходимо з лісу, переходимо велику поляну і знову в ліс. За нашим розрахунком, ми мали б перейти кордон біля другої години. Вільним ходом посуваємося вперед. Нараз переднє забезпечення подає знак стати — ми зупиняємося. Зв'язковий повідомляє, що дійшли до прикордонних стовпів. Сотенний дає наказ зайняти розсипну позицію. Переднє забезпечення перейшло кордон і подає знак машерувати. Пересуваємось тихо, у великому напруженні, кожний з нас стискає рукоятку автомата, у кулеметників — готові до стрілу "дихтярі".
На наше щастя, почав падати дощ. Підходимо до прикордонної смуги.
— Думаю, що те вже кордон, — сказав я до сотенного.
— Виглядає, що так, але ми ще не стрінули сторожі. Мов зайці проскочили ми кордон і на другому боці відходимо з напруження, але нам треба чим найдальше відбитися від кордону. Ліс закінчився, перед нами шоса, яку нам треба скоро просмикнути, а за нею знову нескінченні рівнини.