Був це незабутній день 27 серпня 1947 року, який ми пережили з великим напруженням.
Рівнішою переходимо кілька кілометрів, підходимо під село, бачимо таблицю з написом Айгарін. Як вояки побачили, що ми в Австрії, то дуже зраділи, але сотенний сказав:
— Не скачіть поперед батька в пекло. Не знати, що нас чекає в Австрії, бо тут є більшовики.
Не зупиняємося, машеруємо далі, бо час наглить і скоро буде розвиднятися. По кількох кілометрах перейшли рівнину і увійшли в ліс. Пройшли ще невеликий відрізок і затрималися на денний відпочинок. По великім напруженні і втомленні всі твердо заснули, лише вартові пильно охороняли своїх сплячих друзів. Під вечір всі ми прокинулися.
Карта показує, що від сіл ми далеко. Тож сотенний наказує розпалити вогні, і якщо хтось має бараболю, то спекти.
— Буде гостина, — сказав д-р Зубченко, — лише треба шукати воду, бо бараболя дуже брудна.
Сотенний засміявся:
— Будьте задоволені, що хоч і брудна, але є.
Д-р Зубченко був люблений вояками. Не раз він своїми жартівливими дотепами підтримував вояків на дусі.
Робота відходила скорим темпом. За короткий час вояки з'їли печену бараболю і кукурудзу.
— Не можна з голодним говорити, — знову відізвався Зубченко, — тепер я не тільки не буду лишатися позаду, але можу нести і кулемета.
По добрім відпочинку і смачним обіді машеруємо далі на захід.
Перед нами блимають світла. Машеруємо в їх напрямі. Підходимо ближче — напис "Лінбах". Переходимо шосу і попри село, виходимо знову на рівнини. Минаємо село Вальтеншляг і рівниною маємо дійти до великого комплексу лісу.
Увійшли ми в глибину лісу, тут вирішили стати на відпочинок, бо ліс густий і далеко від села. Погода нам дописувала, вдень сонце гріло, але не припікало, тому ночі були помірні.
Під вечір сотенний каже до мене:
— Друже Соколенко, мені захотілось піти в терен на розвідку, а ви беріть відділ під свою команду. В разі якоїсь несподіванки ви знаєте, що робити і куди машерувати. Я, Лагідний і Рубач з роєм підемо на розвідку.
Я йому відраджую це робити, але сотенний таки вирішив іти.
Село від нашого постою було на відстані одного кілометра. Вони відійшли, а я підтягаю відділ ближче до села, і ми чекаємо на їхній поворот.
Подорож їх не тривала довго — вони повертають з добрими відомостями. Сотенний і Рубач трохи говорили німецькою, тож могли дещо більше розвідати. Від австрійців вони довідалися, що до австрійсько-німецького кордону є ще сто кілометрів, і нам треба добре натрудити ноги, щоби ми за три дні дійшли до того кордону.
— Перш, ніж більшовики зорієнтуються і стягнуть сили, то ми будемо в Баварії, — каже сотенний, — ну, натягаймо добре ноги, щоб ми цієї ночі зробили тридцять кілометрів.
Марш був форсовий, але ніхто з нас не відчував втоми. Над ранком дійшли ми до села Лібенав. Було досить рано, недалеко від села зайшли ми в невеликий ліс і там вирішили відпочити.
На відпочинку майже ніхто не спав, хоч були ми всі помучені. Ми втрьох, сотенний, я і Лагідний, радимося, як будемо тепер машерувати. Теренова карта нам скінчилася, карти Австрії ми не маємо, тож мусимо орієнтуватися по зірках, тим більш, що до кордону недалеко, то можемо дійти насліпо. Вояки також нетерпеливляться, щоб чим скоріше до Баварії.
Наступної ночі знову форсовий марш. Вояки видають зі себе останні зусилля, так що можна їх подивляти. Думаю, що в кожного з них снувалися думки про нові обставини життя, невідоме майбутнє, що за кілька днів ми будемо змушені скласти зброю, яка була нам побратимом. Тяжко було собі уявити, що по кількох роках боротьби вояки Української Повстанської Армії мусять добровільно чужинцям скласти зброю. Але ж ми можемо бути горді, що не склали зброї більшовішам і перед ними не скапітулювали. Ніхто не думав про втому, хоча всі дуже мало спали.
Знову форсовий марш. Над ранком підійшли ми до села Герунг і там затрималися. Сотенний каже до мене:
— Друже Соколенко, беріть Залізняка і рій вояків та йдіть до села на розвідку. Ви трохи говорите німецькою мовою, тож можете дещо більше довідатися.
Я дуже радо погодився. Село від нашого постою було на відстані біля півкілометра. Ми із Залізняком і рій Лози відходимо.
Входимо до крайньої хати, стукаємо у двері, з хати чуємо відозву: "герайн" і входимо до хати. Австрійці зорієнтувалися, хто ми є, і були заскочені нашою появою.
— Звідки ви так скоро з'явилися, — запитав господар, — бо писали наші газети, що вас у Чехії розбили і всіх забрали в полон?
Я відповідаю:
— Думаю, що ви знаєте і переконалися, що більшовики на кожному кроці говорять неправду.
Німці здивовано похитували головами. Ми так і думали, бо добре знаємо більшовицьку пропаганду.
Австрійці дуже гарно нас прийняли. Поінформували нас про ситуацію в їх країні, казали, що як більшовики прийшли, то дуже з ними брутально поводилися. Казали, що до міста Фрайштат приїхало багато більшовиків. Під час нашої розмови з другої кімнати вийшла середнього віку жінка з молодою дівчиною, мабуть, то була їхня доня. Вони прислуховувалися до нашої напівнімецької розмови. Похвилі підходить до нас господиня і каже: "Бітте". Вона дає нам кілька хлібів і масла і запитує: чи є нас більше. Я сказав, що є на дворі. Молода дівчина метнулася на двір, понесла щось воякам. Я гарно їм подякував за гостинність, а ще їх просив, щоби вони нікому не казали, що нас бачили. Ми попрощалися і задоволено поверталися до своїх друзів, які нас нетерпляче дожидалися.
Вояки зраділи з нашого повороту, а ще більше — як побачили, що ми чогось принесли, що будуть їсти дещо відмінніше від бараболі і кукурудзи. Розповідаю сотенному, як нас австрійці тепло прийняли.
— Видно, що більшовики далися їм добре взнаки, — відповів сотенний.
Казали австрійці, що до кордону є ще біля двадцяти кілометрів, так що ми цієї ночі доб'ємось до кордону. Австрійський народ був дещо відмінний від словацького і чеського. Австрійці так до нас ставилися, приблизно як словаки. Виходячи з цього, більшовики їх трактували інакше, ніж чехів.
Ми намагалися обминати села з огляду на конспірацію, це по-перше, а по-друге, щоби не натрапити на більшовицькі війська, бо по такому довгому і виснажливому марші ми не були в змозі з більшовиками воювати. Переслідувачі стратили наш рух, і це давало полегшення в нашому марші.
По нашому повороті від гостинних австрійців рушили ми в дальшу дорогу.
Знову машеруємо рівнинами, полями. По дорозі вояки наповнюють свої торби бараболею, кукурудзою, овочами і іншими продуктами, бо більше нічого не було. Були ми задоволені, що і того маємо досхочу, хоч це не давало багато сили до такого маршу, але шлунок був повний. Машеруємо вільним маршем, бо хлопці вже видобували зі себе останні сили.
Над ранком дійшли ми до села Вегшайд. Вже добре розвиднілося. Тут ми були змушені затриматися на денний постій. Хоч ліс був дуже рідкий, але зупинилися тут, бо іншого місця не було. Якщо б випадково хтось із австрійців на нас найшов, то затримали б його до вечора. Ми були переконані, що австрійці нас не зрадять. Протягом всього дня нашого постою було велике напруження, бо справді, в такому ліску, як ми розтаборилися, було небезпечно. Ніхто з нас не спав.
Сотенний наказує зміцнити забезпечення, а решті відділу бути в острому поготівлі. Командний склад укладав плани переходу австрійсько-німецького кордону.
При нашому підрахунку, до кордону було близько п'яти кілометрів. Погода була дуже сприятлива. Сонце підійшло високо, і проміння просвічувало з однієї в другу сторону лісу. Нетерпляче чекаємо вечора. Сотенний каже:
— Сьогоднішній день чомусь такий довгий, як ніколи.
Як він мав звичку, проходжуватися кількома кроками вперед, а потім назад. Він був командир сотні, хоч тепер командир вже малого відділу, але він відповідав і за тих кількох десятків вояків. Тяжко уявити, що вийшли ми з рідного краю біля двох з половиною сотень вояків, а до означеної мети доходимо такою малою групою. Як знаємо, багато не згинуло, а відлучилося від сотні. Маємо надію, що вони також прямують на захід. Іншим може не пощастило, котрі попали в чеські руки, і їх віддали більшовикам. Як довідались ми, що сотню Бурлаки чехи розбили, а сам Бурлака, тяжко поранений, потрапив живим у руки більшовиків, то було дуже прикро. Також не знаємо, яка доля стрінула наших поранених з курінним капеланом, яких ми залишили у Словаччині. Але це є боротьба, і яка б вона не була, але вимагає жертв, і без них не обійтись, хоч кожна жертва для нас дорога.
Сонце почало ховатися за високі ялиці. Починає темніти. Ми вже маємо готовий план переходу кордону.
Наказ: "Приготуватися до відмаршу". Виходимо на край лісу, бачимо за півкілометра від нас кілька хат. Сотенний каже мені, щоб я лишився з відділом, а він і Лагідний візьмуть кілька вояків і підуть до тих хат на розвідку. Вони відійшли за кілька хвилин, а я з рештою відділу стою недалеко тих хат.
Наші підходять під крайню хату, стукають в двері і входять в хату. Німці настрашилися, думали, що то більшовики. Сотенний сказав їм, що ми є ті бандерівці, про яких так багато пишуть їхні газети. Господарі заспокоїлися. При столі сидів мужчина молодого віку. Він був дуже застрашений, але як Громенко сказав, хто вони є, він заспокоївся. Сотенний говорив німецькою і міг з ними домовитися. Під час розмови ми довідалися, що в Австрії багато більшовиків.
— Але ніхто не знає, чому і нащо, бо більшовики як щось роблять, то не говорять голосно, — сказав цей молодий німець.
Сотенний питає, як ще далеко до австрійсько-німецького кордону. Молодий чоловік відповідає, що два кілометри.
— Якщо хочете перейти кордон, то я вас переведу. Я переходжу кордон кілька разів на місяць.
Сотенний подякував господарям за інформацію, вислав зв'язкового до мене, щоби ми машерували до тих хат. Відділ машерує в бік хат, сотенний на нас чекає. Повстанцям було цікаво, як ще далеко до кордону, а найбільше цікавився д-р Зубченко. Він завжди, коли довідувався, що сотенний почоту радив, то ішов до вояків і розповідав новини.
Машеруємо за тим молодим німцем. По дорозі він розказує про свої пригоди з більшовиками, що він кілька разів був арештований ними. Я питаю, чого він бажав би від нас за його прислугу. Він не запросив нічого. Я офірую йому пістолю, але він каже, що має в хаті дві. У мене ще залишилось кілька десятків чеських крон, то я офірував їх йому, але він також не схотів брати. Машеруємо скорим темпом, зупиняємося над малим потоком. Німець пішов уперед на перевірку, повернув і каже, що той потік — це є кордон, а при ньому вздовж лісу переходить стежка. Відділ скоро проскочив потік.
Нам не хотілося вірити, що ми вже на німецькій території. Ми попрощалися з хлопцем, подякували, і він відійшов, сказавши: "Авфідерзеген!"
Яка радісна хвилина запанувала серед нас всіх, що ми по таких тяжких трудах опинилися на вільній землі! Але тепер питання: чи для нас це радість?
Маємо зв'язок до проводу УГВР за кордоном, але як з ними зв'язатися? Ця справа на пізніше, а нам треба ще кілька кілометрів відбитися від кордону і в якийсь спосіб роздобути харчів, бо вже кілька днів ми не іли.
Машеруємо в глибину лісу майже на десять кілометрів, затримуємося, тут вирішуємо відпочити. Сотенний каже мені вислати трьох ройових в різні сторони розвідати, чи нема десь поблизу хат, щоби купити харчів. Висилаю ройових Рубача, Лозу і Чумака. По півгодині повертає Чумак і голосить, що не натрапив на хати. Рубач також повернув з порожніми руками, а Лоза натрапив на німецький млин, повертає і каже, щоб дати гроші, аби в млині щось купити можна.
Лоза відійшов, а тим часом вояки розпалили вогні і чекали на його повертання. Наші зв'язкові також розпалили вогні, і ми зі сотенним посідали біля вогню. Пізніше до нас прилучився Лагідний. Тепер втрьох радимось, що нам робити: машерувати далі в Баварію і пробувати нав'язати контакт з проводом, чи завтра рано зголоситися до американців.
Я даю пропозицію, щоб йти зголоситися до американців, бо в такому стані, як є вояки, ми не можемо далі машерувати. Кілька вояків зовсім босі, а багато з них фізично виснажені. I не знати, як би до нас ставилися німці, під час нашого подальшого маршу, а опісля якось нам вдасться зконтактуватися з проводом.
Лагідний погодився з моєю думкою, а до того додав, що його рана ще добре не огоїлася. Тут і приятелі починають добре дошкуляти, а їх вже забагато розмножилося, бо вже майже три місяці ми не міняли білизни. Сотенний погодився з нашою думкою:
— Думаю, що наказ Головнокомандування ми гідно виконали, і будемо чисті перед обличчям воюючої України. Думаю, що наш провід нами заопікується. Я певний, що американці нас інтернують, а головне, що ми своєю появою задокументуємо перед західним світом, що Україна і її УПА борються і можуть витримати у боротьбі з більшовицьким сатрапом без жодної зовнішньої допомоги. Якщо ми зголосимося до американців, то і наші про це довідаються. Ми вийшли з України, зайнятої ворогом, перейшли на територію вільного демократичиого світу і тут мусимо скласти зброю.
Між тим, приходить ройовий Лоза, приносить мішок муки і солі. Каже, що хотів платити, але млинар не хотів брати грошей.
— Буде гостина, — сказав кулеметник Крук.
— Уважай, як будеш їсти, шоби не дістав скрут кишок, а то і американців не побачиш, — дотепно відізвався стрілець Павук.
Був то дійсно великий празник, де вояки могли без напруження, в спокої з'їсти гарячого "чиру" та і солоного також. Як наші відійшли з млина, його господар зателефонував до прикордонної команди, що в млині були бандерівці. Нам було це байдуже. Сидимо спокійно і гостимося гарячим "чиром". Прикордонна сторожа була заалярмована, нас почали розшукувати. По гостині сотенний каже зробити збірку відділу для того, щоб поінформувати повстанців, про наші дальші дії. Він підходить до відділу і вітається:
— Слава Україні!
Півголосом вояки відповіли:
— Героям слава! Сотенний сказав:
— Друзі вояки! Завтра ми голосимося до американських властей. Яка буде ситуація — ніхто з нас не знає. Як американці будуть нас трактувати — також не знаємо. По-перше, подякуймо Господові, що допоміг нам в таких тяжких обставинах перейти великий шмат дороги і дійти до Німеччини. Віддаймо честь нашим друзям, які може загинули, а може попали на тортури до ворога в руки. Вірю, що наші політичні переконання не дадуть нам пропасти. Я певний, що американці нас іитернують, але найголовніше, що ми своєю появою задокументуємо перед вільним світом, що Україна аж до цього часу стоїть в боротьбі з більшовиками без жодної зовнішньої допомоги. Якщо ми зголосимось до американців, то і наші про нас довідаються. Ми вийшли з території, зайнятої ворогом, і перейшли на територію вільної держави. Тут ми мусимо скласти зброю. Отже, слухайте своїх командирів, а що найголовнішe — не спляміть честі українського повстанця. А тепер до молитви!
Вояки стали струнко. По лісі понеслося "Отче Наш, що єси на небесах і на землі". По молитві заспівали "Боже Великий, Творче Всесильний, на нашу Землю споглянь!". З грудей повстанців неслась молитва до стіп Всевишнього. Цей могутній голос нісся ген-ген далеко в німецькі ліси.