Ми набирали по жменьці, й наші голоси дзвеніли:
— Щоб не бив град… Щоб поля не засівалися кулями, білим тілом не заволочувалися і кров'ю не споліскувались. — Так наставляли бабуся.
А завершували:
— Сійся-родися… Коноплі до стелі, льон по коліна, щоб у вас, люди, голова не боліла!
Дуже тиснув мороз, але ми пройшли вздовж і впоперек села, не поминувши жодної хати. Не взяли ні пирога, ні копійки: відробляли борг перед лихоліттям.
Мати вже нас чекали. Стояли в своєму кожушку. А в ньому поли так посічено кулями, що можна встромляти пальці.
— Заходьте і посівайте, — просили.
Ми посівали щедро і старанно. Мені й досі здається, що це зерно не можуть склювати ні свійські кури, ні дикі хижі птахи, що воно ніколи не струпіє.
— Запряжемо хмару, виїдемо на сонці: землю орати — поле робити!
?