Хлопець глибоко вдихнув повітря і зайшов до будинку, що стояв неподалік театру.
Біля входу на дверях висіла табличка «Станиця зголошення українських юнаків і юначок». Під знаком галицького лева на жовто-блакитному фоні було вивішене звернення: «Український юначе! Тебе закликає европейська молодь співпрацювати для нової Европи. Помагай, як помічний дружинник німецької авіяції, в рядах Юнаків… Ти борешся за волю Твоєї Української Батьківщини в Европі єдности, свободи і справедливости. Допоможи в боротьбі проти заклятого ворога Твого народу — більшовизму! Виконай заповіт Героїв Крут. Вступай у ряди борців разом з молоддю Европи».[1] Далі наголошувалося, що Юнак — це передовий борець української молоді, що він пізнає европейські мови і культуру. Не забули повідомити, де житиме, запевняли повноцінне військове і гімназійне навчання. Звернення закінчувалося словами: «Не зволікай! Чекати далі — це зрадити майбутнє своєї Батьківщини. Пам'ятай — кращі приходять першими». Поруч висів намальований плакат з усміхненим Юнаком (світлини 1,2).
Прочитавши це, у якого патріотично вихованого підлітка не затріпоче серце? Перехрестившись, хлопець постукав і зайшов у кімнату. В ній стояло декілька столів. За одним із них сидів старший пан. Більше нікого не було. Привітно посміхнувшися, пан запросив ближче.
— Хочеш записатися до Юнаків? — запитав. Діставши ствердну відповідь, продовжував:
— Як називаєшся? Скільки тобі літ? Де живеш і де вчишся?
Ще щось довго випитував про родину. При розмові пан доброзичливо всміхався і з зацікавленням розглядав відвідувача. Підбадьорений хлопець жваво відповідав. Сказав, як зветься, має 14 років (додав собі рік, бо стільки щонайменше потрібно було мати), повідомив, що живе у Дрогобичі, вчиться в третій клясі гімназіяльній, що у мами одинак, батько давно помер.
Світлина 1. Звернення до молоді та їх батьків про вступ у ряди Українських Юнаків
Ще додав, що хоче боронити Україну від ненависних ворогів. Промовчав, що престижно записатися в Юнаки (бо так зробили деякі товариші), що хочеться похизуватися військовою уніформою, користуватися справжньою зброєю. Але про таке можна і не казати.
Минав уже день. У кімнаті крім них і далі нікого не було, ніхто в цей час не зголошувався, ніхто не перешкоджав розмові. Надовго задумався пан. Може, пригадав свою молодість, коли йшов у Січові Стрільці, а може, порівнював хлопця зі сином чи іншими близькими йому Юнаками. Хто його знає?
І раптом він сказав цьому хлопцеві неочікуване!
— Німці набирають юнаків не для боротьби за Україну. Війна програна, фронт наближається. Вас, дітей, пішлють далеко на захід захищати їхню територію, Райх, від налетів альянтської авіяції. Там вам нема чого робити, — продовжував поважно пан. — Ми тут у кімнаті одні. Нас ніхто не чує. Ти ні віком (зрозумів, що хлопець додав собі той рік), ні зростом не годишся. Я мамі твоїй та й нікому не скажу, що ти тут був, і ти мовчи. А Україні, як потрібно буде, ще знадобишся.
Про це з Мамою я ніколи не говорив, не признався. Можливо, цей пан її знав, бо у невеликому Дрогобичі моя Мама була досить відомою особою.
Ось так несподівано закінчилася моя «безславна» (але із щасливим кінцем) доля неспеченого Юнака.
Образ цього Добродія, який спасав дітей, знаючи, що за це йому грозить неминучий розстріл, як і думки про трагедію Юнаків, не полишають мене впродовж усього мого життя. Мені здавалося, що випадок зі мною був єдиним неповторним трафунком. Але недавно довідався, що такі інциденти антипропаганди траплялися частіше. Честь тим тихим відважним мужам!
Минуло понад півсотні літ. Маємо Україну, але наразі не нашу, бо нею керують ворожі нам елементи, а з ними разом і доморощені манкурти, які, як кажуть, «за ложку чечевиці» перекручують або замовчують справжню історію України. А вона була дуже неоднозначною. Князі… Хмельниччина… Мазепівщина… іноземні загарбання і визвольні змаги. Перша і Друга світові війни пробудили приспану національну свідомість. Народ піднявся здобувати і захищати незалежність. Українська Галицька Армія… Січові Стрільці… Українська Повстанська Армія… Дивізія «Галичина». Та й треба пам'ятати, що по другу сторону фронту тоді стояла совєтська чужинецька військова сила, де також служили українці. Не раз з «баґнетами йшов на брата брат».
Світлина 1а (пропагандивна). Юначка з новою уніформою.
А яке місце у тій круговерті займають Юнаки? Велике. Це — наша нова Юнь з-під Крут. Вони вірили, що йдуть здобувати військовий вишкіл, зі зброєю рятувати Україну від ворогів. І не винні, що їх, цих наївних, довірливих, ще дітей, обдурили.
А тепер — коротко про офіційно створене при німецькому летунстві Українське Юнацтво. На жаль, цей епізод історії Українського Війська у нас мало вивчений. Точніше, він просто замовчувався і майже не згадується тепер, хоча це ще одна болюча невиліковна рана на тілі України від часів Другої світової війни. Деякі відомості про Юнацтво можна почерпнути зі спогадів Зенона Зеленого та Тимоша Білостоцького, монографії Андрія Боляновського, а також невеликої кількости статей у газетах і Вістях Комбатанта — органу колишніх вояків-українців у діяспорі.
Ось як, зокрема, висвітлював тогочасні події провідник Українського Центрального Комітету (УЦК), проф. Володимир Кубійович: «Німецька влада в Ґенеральній Ґубернії намагалася використати для своїх військових потреб усі українські людські резерви. З початку 1940 року німці стали набирати українців на примусові праці до Німеччини, а з 1941 року притягли невелике число українців до всякого роду військових, поліційних і парамілітарних формацій. 1943 року повстала, при співпраці з українцями, дивізія «Галичина». З початку 1944 року, коли людські резерви Німеччини були на вичерпанні, німці звернули увагу на використання нашого юнацтва, як хлопців, так і дівчат, до протилетунської оборони, як помічників при обслузі зенітної артилерії і на летунських верстатах, як це вже давно робили зі своєю молоддю. На окупованих теренах набір ненімецького юнацтва до вищезгаданої формації мав бути в засаді добровільний. Щоб заохотити юнаків вступити до протилетунської оборони (так зване Юнацтво), німецькі чинники як із Райха, так і з Ґенеральної Ґубернії докладали зусиль, щоб єдина легальна українська організація в Ґенеральній Ґубернії — Український Центральний Комітет підтримав набір до Юнацтва. Коли я, як провідник УЦК, поставився негативно до цієї пропозиції, німці провели набір нашої молоді власноручно, здебільше примусово.[2]
Світлина 1б (пропагандивна). Юначка на бойовій позиції.
Поставлений німцями перед фактом, УЦК мусив, як це не раз бувало, полагоджувати не ним створену ситуацію — опікуватись українською молоддю, набраною до летунських формацій, захищати їхні інтереси перед німецькою владою і підтримувати їх — насамперед морально… Велися переговори з німцями у справі пропонованої ними співпраці при наборі молоді, а коли німці поставили нас перед доконаним фактом, совісно дбати про те, щоб дотримувались обіцянок, які вони ще перед набором молоді давали як їй, так і їхнім батькам. А обіцяли вони багато. Насамперед обіцяли не набирати нікого силою, але добровільно й тільки за згодою батьків. Тієї обіцянки не дотримали. Далі, у відозвах і листівках писали, що цю молодь використовуватимуть для оборони Батьківщини (України) і тільки перед більшовиками. На ділі вживали її на всяких відтинках фронту і проти всіх (переважно альянтських. — С.Ш.) літаків. Запевнили молодь і їхніх батьків, що у вишкільних таборах і в частинах, до яких вона буде приділена по вишколі, буде забезпечена навчанням, релігійною опікою, культурними заходами і зв'язком із родиною, але з цих запевнень небагато вийшло! І якби не постійні, інтенсивні і часто ризиковані заходи УЦК, зокрема, проф. Зеленого, хто знає що з цією молоддю сталось би. Нам удалося таки паралізувати низку невідповідальних потягнень німців, зокрема, пляни вжити наших хлопців до боротьби з танками і захистити нашу молодь перед сваволею місцевих військових чинників; забезпечувати їх українською пресою, книжками, а то й цілими бібліотечками, дати їй релігійну опіку, відвідувати її під час вишколу і згодом у військових формаціях, до яких по вишколі була приділена».[3]
Написане вище — це погляд керманича УЦК. Подібні думки про тодішні події висловлювали проф. Зенон Зелений, керівник Відділу опіки над молоддю і
родиною при УЦК, та проф. Тиміш Білостоцький, пластун-педагог і сокільський діяч. Ці наставники бачили ситуацію тільки «зверху», але якщо побувати «у шкірі» цих одиноких дітей — Юнаків, то справжня картина виглядала значно гірше.
Світлина 2. Агітаційні летючки, пам'ятки, плакати. Витвір німецьких пропагандистів.
Акція набору підлітків (світлина 3) до загонів військового формування «Юнаки» розпочалася 5 березня 1944 року, коли один із відповідальних керівників німецької молодіжної організації гауптбанфюрер Зіґфрід Нікель[4] одержав на це офіційний наказ вищої військової влади Німеччини. У великій мірі цьому сприяв Гайнріх Гіммлер.
Слід згадати, що початок акції був вислідом активізації наступальних дій совєтських і альянтських військ. Німці намагалися «підчистити» всі резерви, з одного боку, і, з другого — хотіли водночас послабити набір молоді в армії противників.
До Юнаків добровільно записалася тільки мізерна частина. Це були ті молоді люди, які вірили, що своїм вчинком допоможуть Україні у її критичний час. До цієї частини слід віднести й тих, що боялися потрапити в діючу німецьку армію. Друга частина набору — це юнаки, яких німці змусили через «повістки» (зі зловіщими погрозами) зголоситися або яких виловили на вулицях шляхом «лапанок», забрали силою з домів і т.ін.
Наприклад, усі хлопці віком від 14 до 17 років, що мешкали на теренах Дрогобиччини, одержали оповіщення 12 липня 1944 року з'явитись у Підкарпатський театр. В означений час після реєстрації вихід із театру німці перекрили. Провели медичний огляд і увечері Юнаків колонами під охороною повели на залізничний двірець, де вже чекали товарні вагони. До Львова приїхали вночі, звідти через декілька днів виїхали до Кракова. Там їх обмундирували в юнацьку летунську форму. Далі — Еґер (Хеб) у Чехії, вишкіл і… «допоміжна служба авіяції» — Luftwaffenhilfe.
Оскільки тоді я ще не мав 14 років, то Бог знову оберіг мене від служби в Юнацьких з'єднаннях.
Ось що згадує Роман Волчук, який у переповненому поїзді наприкінці війни втікав у напрямі Швайцарії: «Їде дев'ять молодих хлопців в уніформах «протиповітряної оборони». Вони із Зборова і Сокаля. «Чи ви зголосилися добровільно?» — запитую. «Аякже, обступили село і сказали, що спалять його, як не підемо. Й так уже большевики підступали» — відповіли».[5] От і бачимо, як добровільно!
Безпосереднє керівництво Українськими Юнаками, яких спочатку з агітаційною метою назвали Підготовчою Юнацькою формацією до дивізії «Галичина», було доручено обербанфюреру Гаупту, який керував так званою Командою його імени, присланою з Берліна для організації набору і подальшої «опіки» над Юнаками. Вона ділилася на відділи, куди УЦК, щоби мати хоч якийсь вплив на дії Команди та й бути «містком» між Юнаками і українським середовищем, прикріпляло своїх представників.
Німців більше цікавив вербунок і відділ «Поповнення», який займався концентрацією в таборах Юнаків, медичним оглядом, обмундируванням, попереднім вишколом та реєстрацією. Іншими словами, Гаупту треба було якнайшвидше перевтілити цивільну молодь у військову формацію. Українські чиновники, в свою чергу, намагалися дістати якнайширшу інформацію про Юнаків (персоналії, місця і умови служби тощо).
Не будемо описувати роботу інших відділів, а зупинимося тільки на опікунській діяльності представників УЦК. Найстаршим над Юнаками з українського боку був призначений проф. Зенон Зелений. Безпосередню опіку над Юнаками (хлопцями) виконував проф. Тиміш Білостоцький, а над Юначками — журналістка Ольга Кузьмович. Релігійна опіка належала о. проф. Северину Сапруну, який пройшов спеціяльний вишкіл капелянів і мав звання полковника летунства.
Світлина 3. Таких хлопчаків брали в Юнаки. Переїзд до місць вишколу.
У кожного з них була своя команда виконавців, а в о. Сапруна — група з 13-ти священиків. Інші джерела подають, що було 22 священики, в тому числі один православний.
Усього в Українських Юнаках, або, як їх пізніше називали, Юнацьких допоміжних частинах протилетунської служби, за даними проф. Т.Білостоцького, нараховувалося не менше 10 тисяч (8800 хлопців і 1200 дівчат).[6] Останні уточнені підрахунки дають більшу цифру — 14 тисяч (12800 хлопців і 1200 дівчат). За спостереженнями й особистими підрахунками колишнього Юнака Леоніда Легкого їх було ще більше. Можливо, проф. Т.Білостоцький не зміг всесторонньо врахувати ще одне джерело поповнення лав Юнаків — зголошення молодих людей, які тим чи іншим чином попали в Німеччину (примусово чи добровільно були набрані на роботи, втікачі зі східних регіонів і т.ін.), де наприкінці війни їм грозила мобілізація у діючу армію.
Та й хто зможе дати правдиві цифри, якщо невідомі були не тільки прізвища цих, забутих Богом і людьми, дітей, а й місця їхнього базування, бо багато з них були засекреченими. Тільки один Господь знає, скільки материнських та батьківських сердець до кінця днів своїх щеміли на кожний скрип дверей: чи не повернувся син чи донька?
В Юнацьку службу набирали не тільки українців. В.Радовський подає такі цифри кількости Юнаків інших національностей: литовців — 1000 хлопців і 200 дівчат, латишів — 5000 хлопців і 200 дівчат, росіян — 10000 хлопців і 4000 дівчат, білорусів — 3000 хлопців і 200 дівчат, естонців — 1000 хлопців і 100 дівчат. Крім цього, в службі задіяні були ще араби, бельгійці, голландці, греки, італійці, угорці (близько 50 тисяч), фламандці і французи. Їхньої кількости автор не знає.[7] Т.Білостоцький пише, що були ще цигани, словаки та ін.[8] Молоді французи йшли, як вони признавалися самі, зі спеціяльною метою — вивчити німецьку військову науку та модерну зброю, «бо то був найкращий спосіб підготовки до визволення їхньої батьківщини з-під німецької окупації».[9] Такі наміри були і у прибалтійців.[10] У певний час вони злилися з антифашистськими і антибільшовицькими партизанами. Усього за приблизними підрахунками Юнаків ненімецького походження було коло ста тисяч.
Як тільки за підлітками зачинялися двері приймальної комісії (а вони «рухалися» лише в один бік — впускали), керівництво переймали вишколені німецькі команди. Представники української «влади», хоч і були там формально присутні, майже не мали голосу. Голова лікарської комісії (а був це виключно німець!) використовував тільки одне слово dienstfähig (придатний до служби). Далі Юнаків везли спочатку в поблизькі перехідні табори (Криниця, Переворськ, Нєполоміце), пізніше — у збірні (світлина 4), які знаходилися за межами України (Кремс, Лінц — в Австрії, Гульчин — в Сілезії, Еґер — у Чехії, Пютніц — у Передній Померанії та ін.). Там їх переодягали (світлина 5) і проводили з ними попередній 4-6-тижневий вишкіл. Не завжди і не всюди був такий порядок, але описаний — найхарактерніший.
«Юнак отримував однострій, пошитий з голубого летунського сукна, із блюзою, яка входила в штани, штани з поясом із пряжкою німецького летунства, що входили в халяву високих черевиків, часом із камашами, або в чоботи,» — описує І.Гриневич.[11]
Згадує тоді 14-річна Юначка: «А що запам'яталося з вишкілу? В першу чергу — то новенька військова форма, усе з доброго сукна, дуже гарного кольору, як носили німецькі летуни, а через плече — шкіряна торбинка для
всяких особистих паперів та інших речей».[12] На жаль, на останьому етапі війни цей «гарний колір» демаскував Юнаків на терені і був доброю мішенню для стрільців противника.
Світлина 4. На збірних пунктах. Переодягання в уніформу.
Вишкіл Юнаків передбачалося проводити як у напрямі загальновійськового загартування, так і спеціяльного навчання. До першого належала муштра, гімнастичні вправи, марширування, біг (часто на довгі дистанції в протигазових масках з гвинтівками і багнетами, у шоломах, зі стрілецькими торбами), подолання перешкод, повзання під колючими дротами. Вивчали всякі типи стрілецької зброї, ходили на стрільбища. Трохи часу відводили на рухливі забави (найчастіше — футбол, баскетбол, бокс).
Спеціяльний вишкіл полягав у вивченні протилетунських скорострілів, гармат, засобів маскування («задимлення», будування і обслуговування макетів міст, фабрик і т.ін.), розпізнавання силуетів літаків як німецьких, так і американських і совєтських. Особливу увагу приділяли практичним вправам спочатку на макетах, а потім на діючих уставах. Частину Юнаків, переважно зі Східної України, підготовляли до протитанкової боротьби з допомогою «панцерфаустів».
Тут мусимо дати деякі пояснення. Описаний вишкіл, який включав умови навчання та побуту ближчі до бажаних, ніж до дійсних. Кожний табір мав свої особливості, що дуже різнилися між собою залежно від багатьох чинників: функціонального призначення, матеріяльного забезпечення і, що було дуже важливим, морально-культурного рівня керівництва. Згадує Юнак Степан Пастернак про нестерпні умови в таборі протиповітряних зеніток, що знаходився в індустріяльній дільниці Лінца. «Бомби сипалися на цю частину міста, як горох… Великий страх огортав усіх… Прийшла зима. В дерев'яних бараках повно дір. Снігом задуває досередини під час бурі. Посередині барака маленька кругла піч, декілька кусків вугілля. Двох коців не вистарчає, щоб зігрітись у ліжку».[13] Проф. З.Зелений, відвідуючи табір у Кремсі, констатував, що «гіґієнічні умовини нестерпні. Хлопці мешкають в неохайних бараках, сплять на брудних сінниках без постелі, накриваються одним коцом, не мають білизни на зміну, не одержують мила до прання, наслідком чого в таборі є такі недуги, як сверблячка і тиф».[14]
Якість і кількість їжі у багатьох пунктах не відповідали фізіологічним потребам росту і розвитку 14-16-літних юнаків.
Особливо важкими були умови у дівочому таборі Пютніц, яким керувала психічно неврівноважена, деспотичного характеру лікарка. Її підозри, принижування Юначок не мали меж. Ситуація настільки напружувалася, що дівчата навіть плянували її «спрятати».[15]
Проте не всюди було аж так погано. У великих містах, куди могли «сягнути руки» українських світських виховників і священиків, у таборах Юнакам читали лекції (навіть гімназіяльного рівня), їх відпускали в місто до кіна, відвідувати виставки, музеї чи просто приємно посидіти в кав'ярнях. На жаль, ці «блага» охоплювали дуже незначну частину Юнаків. Треба додати, що умови різко змінювалися залежно від наближення часу капітуляції.
Після вишколу хлопців і дівчат ділили на групи і під командою німецьких старшин, а деколи і підстаршин (з тих же Юнаків, але підготовлених на спеціяльних курсах) скеровували на окремі об'єкти (місця призначення, чи, як тоді називали, постою), які були розсіяні переважно по всій території Райху, а також, у меншій мірі, підвладних країн у Европі — від Італії і Франції до берегів Балтійського та Північного морів. Андрій Боляновський подає, що було 87 місцевостей, де в основному розміщувались Юнацькі бази.[16] Насправді, якщо врахувати ще й особливо засекречені об'єкти, поїздові та корабельні дрібні групи, Юнаки були розсіяні у понад 100 місцевостях[17] (див. мапу дислокації Українського Юнацтва у 1944—1945 роках).[18]
Найчастіше хлопців використовували на протилетунських стаціонарних і пересувних батареях, частину — в летунських (переважно ремонтних) фабриках, складах амуніцій, при ремонті телефонних ліній, доріг тощо. У невеликій кількості їх також вчили на шоферів, парашутистів, навіть на протитанкових стрільців реактивними «панцерфаустами» (готували на вірну смерть).
Внаслідок таких обставин, тобто розпорошеності, Юнаки залишалися самі зі своєю долею. Вони були залежні тільки від німецьких старшин. Врахуймо при цьому, що лише одиниці, зокрема гімназисти, відносно володіли німецькою мовою, дехто так-сяк розумів її, але основна маса (а були це переважно селянські діти) взагалі її не знала. Проте, треба визнати, за дуже короткий час німці змусили всіх вивчити і розуміти необхідні військові команди. В Юнацтва був вироблений певний автоматизм дій. Але для життя в чужому оточенні цього було замало.
Групи були «різношерстні», з різним рівнем розвитку й готовности до самостійного життя. Це все ж таки були у більшості діти, 14-16 років, позбавлені батьківської опіки, привчені до певних родинних, громадянських і релігійних традицій. Пошта приходила дуже нерегулярно. Та й звідки прийде лист, коли рідні терени вже були зайняті совєтськими військами.
А найстрашніше — це постійна небезпека життю. У час, коли всі ховались у бункери і сховища, Юнаки залишалися з гарматами чи скорострілами на відкритому полі в однобою з вишколеними альянтськими летунами.
Про Юначок знаємо ще менше, ніж про Юнаків. Відомо, що їх набирали на тих самих засадах, що й хлопців. Згідно з регламентом, вони повинні були служити також на тих об'єктах, що й Юнаки. Їм ще обіцяли, що будуть вишколюватися на медичних сестер для роботи у полевих шпиталях дивізії «Галичина», тому 30 дівчат записалося на медичні курси в Криниці. Але, як виявилося, і це було неправдою, а лише одним із фашистських пропагандистських трюків. Німці навіть не збиралися утворювати окремих українських лікувальних одиниць. Медсестер розпорошили по різних німецьких військових шпиталях. Найбільше Юначок працювало на фабриках зброї, у відділах «задимлювання» і на прожекторних уставах. Роботи на фабриках були фізично виснажливими і небезпечними, пов'язаними з виготовленням стрілен, а по «задимлюванню» — шкідливими, бо при цьому використовували кислоти і люди вдихали їхні випари. На додаток, як «задимлювання», так і прожекторне освітлювання здійснювалося на відкритих, не захищених від бомб і кулеметного обстрілу, територіях. Невелика кількість дівчат працювала у Головній Команді секретарками, машиністками, на допоміжних роботах тощо.
Але хлопці і дівчата були молодими, а молодості все ж притаманний оптимізм.
Велику радість їм справляли вісточки від рідних, приїзд представників українських керівних та добровільних інституцій. Виховники постійно роз'їжджали по ще підвладних німцям територіях і при зустрічах намагались їх морально підтримувати. Але що вони могли? Книжки (та скільки їх міг узяти з собою виховник?), календарики, молитовники, українські коляднички стрільця та збірнички релігійних пісень[19] моментально розхоплювались Юнаками. Особливо слід відзначити корисний вплив від поїздок священиків на місця постою Юнаків, яких вміло скеровував (і сам постійно їздив) о. С.Сапрун. Дівчата й хлопці в першу чергу просили висповідати, відправити Службу Божу та їх запричащати. У сповіді, причастії та Богослужінні брали участь всі. Після літургічних відправ, якщо був час і не було бомбардування, Юнаки сідали довкола гостей, вели щирі розмови, співали. Разом з галичанами молилися і українці-східняки православної віри. До речі, релігійна опіка була організована тільки для Українського Юнацтва. Інші національності її не мали.
Позитивні душевні зрушення в Юнаків і Юначок викликала організована Комітетом Пань у Кракові акція святкування Різдва Христового і Нового Року. Були підготовлені символічні подарунки, напечені всякі тістечка (як удома!). Зустрічі делегацій у таборах Юнаків відбувалися в дуже сердечній атмосфері. Була Свята Вечеря, коляди, віншування. Було також багато явних і скритих дівочих, а то й хлопчачих, сліз, згадок про рідний дім.
На жаль, священики виїздили і на похорони юних вояків.
Але… Але у силу всіх, що тоді склалися, тяжких обставин відвідини Юнаків і Юначок відбувалися тільки у великих станицях, куди можна було у цей передкапітуляційний період дістатися. Прикро, але юнь у більшості таборів за час від їхнього розподілу так і не побачила ні виховників, ні священиків, ні представників Комітету Пань.
Тут мусимо коротко пояснити, чому тепер, після стількох десятків років від часу подій, ми про Юнацтво знаємо дуже мало. Виною цьому є декілька причин.
По-перше, набір молоді німці робили самі і з великою неохотою допускали представників УЦК до цієї справи. Наприкінці війни всі працівники установи Гаупта були зібрані у Берліні, де їм, крім інших доручень, було поставлено конкретне завдання — знищити архіви. Про це пише проф. Тиміш Білостоцький: «Та найприкріше тоді було для мене, що було наказано спалити весь архівний матеріял, переписку, статистику».[20] Німці у своїх архівах не залишили жодних документів, які мали б відношення до справи Юнаків. Все було знищено.
По-друге, як ми вже згадували, місця постою Юнаків були порозкидані по всій Німеччині і у підлеглих їй країнах. Тому контакт, особливо з віддаленими пунктами, не вдалося налагодити від самого початку розподілу аж до кінця війни. Жили вони переважно у замкнутій, відірваній від усього світу, атмосфері. Відчуваючи небезпеку, українське керівництво правдами і неправдами намагалося зібрати якнайбільше відомостей про нашу молодь. Проте не все їм вдавалося, особливо коли йшлося про місце служби Юнаків.
По-третє, картотека Юнаків згоріла біля Еґера на Судетах при евакуації команди Гаупта під час бомбардування поїзда.[21] Здавалося б, не залишилося й сліду. Але недавно стало відомо, що о. Северин Сапрун мав (як він писав уже після війни) архів з Юнацькими фотографіями.[22] Щоби не пропав (що цілком логічно), заховав його в одному з монастирів Австрії. І що ж? Невдовзі отець помер, а монастир ніхто не може віднайти. Але чуда трапляються. Можливо, колись віднайдеться.
По-четверте, інформацію про існування Юнаків совєти замовчували. Про них ніде і ніколи офіційно не згадувалося.
Тепер, після здобуття незалежности, — знову невиправдана мовчанка на офіційному рівні, хоч це — ще одна трагічна сторінка України. Таким чином, драму багатьох тисяч молодих людей України, здавалось би, викреслено з історії. Але це неможливо, бо настане час, коли історія підлітків-Юнаків стане поряд з поривом Героїв Крут, бійців дивізії «Галичина», партизанів УПА.
Що ж сталося з Юнаками наприкінці війни? Коли гітлерівська машина уже безповоротно ламалася, німцям було не до Юнаків. Самі порозбігалися, а дітей залишили напризволяще, без засобів до існування. Та й раніше, як бачимо, Юнаків трактували безумовно як безплатну мовчазливу робочу силу, як гарматне м'ясо. До Українських Юнаків щораз частіше почали навідуватись агітатори РОА (Русской Освободітєльной Армії) з пропозиціями, які часто супроводжувались явними погрозами, переходити до них. Для чого їм це було потрібне? Можливо, і тут спрацьовував вічний синдром «старшого брата» сховатися за спину українця. Наші виховники, особливо священики, як тільки могли зривали пляни російських агітаторів. Вони радили Юнакам (на жаль, звичайно, тільки тим, з котрими мали змогу сконтактуватися) здаватись альянтам і ні в якому разі не вірити ні російським, ні більшовицьким обіцянкам. Дехто повірив, бо думав, що добереться до рідного дому. Тому переходив у совєтську зону окупації. Не дивуймось їхнім діям. Ці 14-16-літні юнаки відчували велику потребу батьківського тепла і плеча. Вони нікому не були потрібні, загублені у тому чужому для них світі, без знання мови, без будь-яких засобів до існування. Доля більшости з тих, що повернулися «додому», — драматична. Ті, котрих змусили признатися до служби у формації Юнаків, жили з тавром зрадника «совєтской родіни» і в багатьох випадках потрапляли в сумнозвісні табори ГУЛАГу. Причому їм ще додавали якусь провину, а «знайти» її завжди можна було. Хто зумів довести, що не був Юнаком, а просто працював на летовищах чи заводах, все одно ціле життя зазнавав політичних і матеріяльних утисків. Решта багато років, як уміли, скривали правдиву свою біографію.
Про тих, які не піддались агітації і не перейшли у східну зону окупації, пишуть Дмитро Волох і Василь Гева у статті, присвяченій 50-літньому ювілею створення дивізії «Галичина» і набору юнаків до військ німецької армії: «Багато Юнаків польські офіцери з корпусу генерала Андерса забрали, як своїх громадян до своєї армії в Італії, ще інші — зголосились як охотники до військових частин південної Африки. Частину Юнацтва англійці забрали до так званої палестинської поліції і вони служили в Палестині, а пізніше в Бірмі та Малаях. Ще інші пішли до Французького чужоземного леґіону, який тоді містився в Алжирі. Були також випадки, що молоді Юнаки заломлювалися фізично (напевно, і морально. — С.Ш.) та були відправлені в чужинецькі санаторії.
У 50-і роковини створення Юнацьких частин, згадуючи забуте нами покоління друзів-Юнаків, хочемо сказати до полеглих: спочивайте в забутих світом холодних могилах, бо Ви були Герої, а ми, ваші колишні друзі, будемо завжди носити ваше геройство в серцях. А до тих друзів, що ще живуть порозкидані по цілому світі, закликаємо: помолітеся Богу за душі полеглих наших друзів забутого покоління».[23]
Повернімося назад. Львів. Львівська політехніка. Так сталося, що водночас у 1948 році декілька хлопців-Юнаків, не знаючи один про одного та не відкриваючи свого справжнього лиця, поступили в інститут. Туди ж був прийнятий і хлопець-підліток, якому не судилося стати Юнаком.
З того часу пройшло багато тяжких років: одних студентів-галичан повиключали з комсомолу і з інституту, інших заарештували.
А Юнаки? Вони йшли тими ж тернистими шляхами, що і всі студенти, тільки їм це давалося значно важче. Юнацько-військове загартування тут знадобилося — воно додавало сил.
Щоби глибше усвідомити ситуацію і дати відповідь на запитання «А все ж таки, хто ці Юнаки?», у книжці друкуємо спогади трьох колишніх учасників подій — абітурієнтів 1948 року набору одного з факультетів Львівської політехніки.
Звернення подається зі скороченнями.
Відозву й афішу підписав голова ВУ (Військова Управа пронімецького формування поза УЦК) Альфред Бізанц, дописали ще прізвища О.Навроцького й З.Зеленого, але без їхньої на це згоди.
Зелений З. Українське Юнацтво в вирі Другої світової війни. — Торонто, 1965. — С. 5-7. (Деякі світлини з цієї книжки приведені на ... Решта світлин з архівів авторів)
На Нюрнберзькому процесі-2 Нікель за використання підлітків у воєнних діях був засуджений на 10 років ув'язнення, які відбув на території Совєтського Союзу.
Волчук Р. Спомини з передвоєнного Львова та воєнного Відня. — Київ, 2002. — С. 161.
Білостоцький Т. Спогади. — 2000. — 183 с.
Радовський В. Підлітки — солдати мимоволі // Високий Замок. — Львів, 27.04.1995.
Білостоцький Т. Спогади... — С. 5, 68-71, 172 та ін.
о. Нагаєвський І. Спогади польового духівника. — Торонто, 1955. — Розділ п'ятий.
Тепер у своїх країнах їх відносять до категорії вітчизняних патріотів-героїв. Тільки у нас, в Україні, їх взагалі не знають.
Гриневич І. А. До генези німецької протиповітряної служби т.зв. Юнаків і Юначок // Вісті Комбатанта. — Торонто; Нью-Йорк, 1999. — Ч. 5-6. — С. 59.
Яцина Л. Спомини Юначки протилетунської оборони // Вісті Комбатанта. — Торонто; Нью-Йорк, 1996. — Ч. 5-6. — С. 91.
Пастернак С. Спомини Юнака протиповітряної оборони // Вісті Комбатанта. — Торонто; Нью-Йорк, 1997. — Ч. 4. — С. 85.
Зелений З. Українське Юнацтво... — С. 107.
Там само. — С. 84-86.
Боляновський А. Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939-1945). — Львів, 2003. — С. 474-476.
Сокольський О. Сотник Тимотей «Тиміш» Білостоцький — провідник української молоді // Вісник Комбатанта — Торонто; Нью-Йорк, 1997. — Ч. 4. — С. 35.
При складанні мапи використана таблиця А. Боляновського, доповнена даними зі спогадів Юнаків.
Збірничок всенародних літургійних пісень для Українських Юнаків. — Берлін; Відень, 1945.
Білостоцький Т. Спогади... — С. 141.
Там само. — С. 171.
Шнерх С. Незмовкна пісня. — Львів, 2001. — С. 177-178.
Волох Д., Гева В. Золотий ювілей Юнацтва // Свобода. — Нью-Йорк, 3.08.1994.