Очі немовби насипані піском, вони горять і сходять всіма кольорами веселки. А в голові стоїть шум…
Скрип підвід, немов ячіння журавлине, жалібне, без кінця й краю… У мряці ночі, відтіненій далекими загравами, те ячіння стоїть над землею. Тисячі підвід тягнуться безкінечними валками, борсаючись у баюрах розбитих шляхів, потопаючи у них часом по кінські хомути… Крик і нокання та тпрукання, прокльони й одчайдушна, розпучлива матюкня клекотять у темряві й разом зі скрипінням підвід та хропінням коней, а зрідка й кінським жалібним ігігіканням творять той лемент, що, мабуть, стояв над українською землею в часи пересування диких орд Батия… Це так пересувалися червоні частини до фронту, на захід, на захід, тоді, коли він їх спостерігав на власні очі… Розквашена земля, перемішана з талим снігом, затоплена весняними водами, тремтить від далекої лихоманки… Ні, вона тремтить від тих вибухів, що тіль-тіль тут одгримілп і що будуть гриміти, хай-но ворог побачить це шаленство людей і коней і почує цей доісторичний лемент, — всі шляхи й поля над ними вкриті вирвами, ніби дірами на місці жаских чиряків… Тисячі коней, запряжепих в тисячі возів і саней, всуміш, хропуть і сходять потом, парують і лускотять м'язами, засікаються розкованими копитами у хлипкій темряві… Підводи навантажені амуніцією, кулеметами, мінометами, скринями, харчами, рушницями, бензиновими бідонами, хлібом, мішками борошна й фуражем, медикаментами, людьми, мотоциклями й усіляким військовим спорядженням, рухаються на захід, на захід безкінечним потоком і таким же погоком рухаються підводи на схід, навантажені раненими, навантажені людським стогоном. Коні згинають тремтячі хребти дугою, не витримують шаленої напруги й падають у калюжі, захлинаються, їх розпрягають і кидають загибати, а вози тягнуть люди, щоб десь припрягти якусь конячину, а як ні, то кинути ті вози на дорозі, посеред багор і вибоїн.
Шлях цього походу позначений трупами коней і поламаних підвід.
Це на весні. А коли дороги просохли — той самий скрип підвід і тупіт кінських копит та людських ніг уночі збивав таку куряву, що не можна було дихнути. І все той лемент, немов лемент Батиєвих орд, котився на захід. Рипіли підвода, немовби то крукали все ті ж ключі журавлині… Вся земля вкрита ними, тими кінськими валками й лементом, немов потоками людського жалю і відчаю, скарг і прокльонів… О, скільки їх було! Які вони були незчисленні кількісно! І які ж вони були трагічні, немощні якісно! Але вони повзли, як хмари туману, стелячись по землі, все на захід, на захід…
Петро стріпує головою. Над землею стоїть пекельний рев танків і гармат-самоходів, і безліч машин… Дивно! Це ж вони, ті самі нескінченні валки підвід! Але яким чином вони перетворилися в потоки сталевих машин! Яким чином крик і плач журавлиний перетворився на ревище тигрів і скрегіт мастодонтів!.. Так, так, це, бач, вони прийшли сюди з чужих країв, потоптали тих усіх коней і всю ту древню хомутяну техніку й тепер пруть іншими потоками на захід, сталевими потоками. Увесь світ зайшов з другого боку й суне на них… На них! Ще б з кінськими валками вони: дали якось раду! Ще б того ворога близького вони якось укоськали! Але цього…