Він розплющив очі. Вона лежала поряд, обіймаючи його лагідно, ніжно пестячи, цілуючи... Трем пішов його тілом, завирувала кров, він знову заплющив очі – сон продовжувався, змішуючись з реальністю. Вона пестила його там, на озерному ложі, серед водоростей, і тут – у лісі на галявині, у затінку розлогого горішника.
Круговерть сну і дійсності тривала довго, і коли Волин прокинувся, котилося вже під вечір.
Втомлений, але спокійний, впокорений, все ще весь у загадці – хто ж вона і що це з ним коїться, пішов Волин на Озеро. Сітка, яку він поставив, була набита ущерть рибою. Забрав її і поніс додому, ледве несучи ту рибу. Стільки ж він витягнув одного разу взимку. То був день його народження – саме виповнилося чотирнадцять. Кінець січня був сніжний, але лагідний, мороз несильний, сонце світило, все сяяло у лісі.
Він прокинувся вранці веселий, бо цей день віщував йому приємності. Щось-таки та зготує мати незвичного на його честь. Пішов тоді по рибу, прочистив ополонку, зазирнув у воду, і раптом з-під води показалось оте її обличчя, досить виразно. Усміхнулось до нього, щось говорило, а потім зникло.
Ледь запустив тоді Волнн сітку, як набилась вона рибою вщерть. І вже за годину ніс він ту рибу додому. А коли мати узялась готувати юшку, то в одній рибині всередині знайшла великий золотий перстень з діамантом.
Радості в родині було чимало тоді. Казали – це Волинові буде на весілля колись. Але потім подумали та й вирішили, що краще буде, коли лихі часи минуть, десь продати того персня купцям та купити пару коней, бо ж родина стільки бідувала. І ось нарешті боги змилостивились над її бідами, і щастя повертається до їхньої родини!
– Треба жертви богам! – сказав Стир. – Усіх треба вшанувати, усіх! Хто не дав би це, але вшануємо усіх!
Вшанували. То було давно. Тепер Волин ніс рибу додому і на мить загадав, чи не знайдеться чогось і зараз у якійсь рибині. Але враз відчув, що ні, що інший зараз день, що вже знайшов він те, чого найбільше бажав, хоч і не знаючи, що вимріював. «А решта – байдуже! У кожному разі – байдуже! Вона не сказала, де живе, але має бути неподалік. Не випадково я бачив її, і вона мені снилась, бо живе десь тут, над озером, тому через воду і снилась. Мабуть, також родина утекла звідкись і отак-от оселилась, як і ми. Вона не набагато й старша за мене. За кілька років я міг би з нею одружитись. Треба знайти її, де вона живе і хто вона! Але хто б вона не була – чудова, красуня, найкраща в світі, я її кохаю!»
За вечерею надворі Волин дивився на повний місяць і бачив у місячному сяйві її обличчя. Волина ніби й не було в хаті, не він сидів поряд з батьками, братами й сестрами за вечерею "при місячному сяйві, а лише його оболонка, лише його тінь, а справжній він був десь далеко, десь там, де в єдності з коханою відчув себе іншим, новонародженим, справжнім і вкрай далеким від дому.
Волин любив свою родину – батьків, братів і сестер. Так сталося, що попереднє покоління – батьки його матері Горини і батьки Стира – рано повмирало. Горина і Стир в обох тих родинах були пізніми дітьми, і Волин ледве пам’ятав лише одну бабусю, оту батькову матір, яка ще жила з ними кілька років, вчила його знатися на лісових гранах і ягодах, ліооові до лісової пущі і води і померла, коли Волинові було дев’ять років.
Залюблений у ліс, він виростав ніби тихим, а насправді дуже пристрасним, чуттєвим, сповненим глибоких переживань, але стриманим, втамованим, ніби вогонь у ньому ще мав тільки колись виявитись і спалахнути яскравим полум’ям.
Спалахи буйного веселого настрою, нестримної клекотливої енергії ставали чимдалі рідшими, відколи родина Стира приїхала в пущу, а потім і зовсім зникла. Волин якось мінявся, ставав іншим, не схожим на себе ранішого.
Батьки вважали, що він росте і тому міняється, як кожна дитина, а він ставав тихим і лагідним. Це спершу дуже тішило матір, аж доки вона не помітила, що за лагідністю і спокоєм, за врівноваженістю її підлітка-сина криється глибока заглибленість у себе і в щось інше, у якусь таїну. Але поступово до того звикла, хоч інколи й лякалась виразу синового обличчя.
А Волин любив їх, таки любив, але теплим і далеким відблиском врівноваженого почуття, схожим на світло далекої зірки. Любив якось мудро, дуже по-дорослому, без дитячих ніжностей і витівок, без потреби батьківської опіки. Просто любив, як своїх близьких, як тих, ким він жив і кому завдячував своїм існуванням. Але не було в ньому глибинної любові, не було спалахів емоцій, уважливості.
Була рівновага і тепле несильне світло, постійне, незмінне, але далеке. Він ніби прощався з ними, ніби вже тут і не жив. Це було тимчасове життя, його попереду чекало щось по-справжньому важливе, ґрунтовне, глибинно його, те, що мало стати сутністю його істоти.
Звісно, так не думав, не так просто почував, але в тому сум’ятті почуттів, які його переповнювали особливо в той останній тиждень, найбільш виразним було, мабуть, саме це почуття.
Він уже прощався з родиною, тому й був особливо лагідний і погідний.
Щойно всі в хаті заснули біля пов’язаних клунків, з якими вдосвіта Стирова родина повинна була забиратися назавжди геть від цієї хати, від Озера, від цього безлюдного куточка пущі, як розчинилися дворі в хату, доти міцно замкнуті батьком на дерев’яний брусок, і увійшла сюди Царпліа О, а на нею ще чотири русалки, усі в вінках, довгі їхні коси заквітчані були підводними водоростями, лататтям та лепехою, жовпімн водяними квітами та білими лілеями.
Мовчки підійшли вони до сплячого Волина і легко, мов пір’їнку, підняли ного з ліжка і понесли. Він навіть не ворухнувся, коли його підіймали, не прокинувся, коли несли його чотири русалки, і Царівна О дивилась, йдучи поряд, йому в обличчя і гладила його кучері. Він тільки радісно усміхався крізь сон, в якому бачив усе те, що відбувалось насправді, і дотик її пальців справляв надзвичайну приємність. Це був сон із снів, кращий, ніж прекрасна дійсність!
Вони вже виходили, коли в цебрику на кухні заплюскалась раптом риба. Тоді Царівна О повернулась, побачила той цебрик із рибою, усміхнулась і підвела руки, посилаючи погляд в куток хатини, де стояв цебрик.
Враз одна за одною почали випливати риби з цебрика просто в повітря, ніби було воно водою Озера, і попливли, спрямовані далі помахом Царівни О, в напрямку до Озера, куди прямували зараз і русалки зі сплячим Волином на руках.
У хаті ніхто не прокинувся, всі спали міцним сном, і коли увесь гурт вибрався назовні і пройшов кілька кроків по двору, – рибини вже пливли попереду, вишикувавшись одна за одною, – Царівна О повернулась обличчям до чотирьох русалок, що несли Волина, і, простерши руки, немовби підняла усіх в повітря, і сама піднялася з ними, і вони знялися високо над лісом, не випускаючи з рук Волина, що й далі усміхався вві сні, полетіли, і за хвилину м’яко опустились на берег Озера, в той час як рибини одна за одною безшумно ковзали у воду, зникаючи в озерних глибинах.
Волина м’яко поклали на землю, русалки відійшли від нього. І знову, ставши навпроти і спрямувавши погляд в його обличчя, Царівна О простерла руки. І враз Волин прокинувся, а може, напівпрокинувся, але розплющив очі і підвівся.
Повновидий місяць слав своє золотаве світло навсібіч і так щедро, що вода в озері, і приозерний пісок, на якому зараз стояв Волин в оточенні русалок, і навіть листя дерев і кущів, навіть трава – усе було залите цим золотим серпанком і здавалося позолоченим. Темною позолотою відливала озерна вода. А вже волосся русалок мінилося усіма відтінками кольорів – зеленого, синього, білого, рожевого, блакитного – і враз спалахнуло золотом, що серед ночі кидало відблиски і на їхні лиця, а квіти і трави, якими заквітчані були коси русалок, здавалось, наповнялися соками, ніби розквітали наново.
Дивовижно прекрасною була ніч, серед якої стояв зачудований Волин, наче й не здивований, не збентежений тим, що п’ятірко гарних дівчат стояли довкола нього зовсім голі, усі напівприкриті лиш довгими розпущеними косами.
Певне, йому й зараз здавалося, що він спить, що це черговий сон, який був сном і не сном, казкою і правдою водночас.
– Сьогодні свято, – сказала Царівна О. – Сьогодні найбільше свято року – Купальський день. Ти святкуватимеш з нами, Волине! Роздягайся. У нашому святі одежа зайва. Ти повинен бути просто Місяця й Озера, як і ми!
Волин усміхнувся, не здивований, не засоромлений, і почав було скидати сорочку, але тут підбігли до нього дівчата-русалки, помічниці Царівни О, і вмить він стояв уже голий, а вони заквітчували його волосся, одягали вінка.
Враз Волин почув ніжну, глибоку, тремтливу й манливу музику, яка сповнила його передчуттям радості, наповнила світлом і простором його душу, і ще за мить він кружляв у танці з русалками, вдивляючись в очі Царівні О, яка не відводила від нього погляду, дивилась на нього закохано і здавалась зараз майже такою, як він, юною дівчинкою, яка, не соромлячись своїх почуттів, щасливо дивиться на свого коханого.
Це вже було колись чи ніколи, це ще буде колись, і з ким, і як? Волин був щасливий, тонучи в цьому погляді, тонучи насправді, бо вже кружляли вони, чимдалі ближче до Озера, потім торкаючись води, потім до половини у воді. Але танець не припинявся, музика звучала все манливіше, і ніби стиралася межа між повітрям і водою, бо не хлюпала, не плюскотіла вода, а ніби розступалася перед ними, під ними. А вони входили все далі й далі, врешті танець продовжувався у глибині Озера, і Волин, не відриваючи своїх закоханих очей від очей Царівни О, розчинявся в них, народжувався іншим, дорослішав і дитиннішав водночас, забував про все земне, минуле, родинне і чув тільки одне – кохання, жагу, пристрасть, яка чекала його попереду, і вічний танець.
Потім інші русалки зникли і кохання оповило його й Царівну О в озерних глибинах, і минув час.
Він спав, зморений, там, у глибині вже, та вона незабаром збудила його – ходімо, пора, бо іншого такого дня не дочекаємось ще довго, лиш через рік. А зараз – треба!
Він хотів спати, хотів врешті виспатися, розпружитись, забутись тут з нею, тут біля неї, тут у неї... Ще ж була ніч! Але вона була Царівна О і зналася з Тими, що все знають. Волин ще не тямив цього, але розумів, що має слухатись її, бо вона тут Володарка. Тому встав і пішов з нею.
Дивно було рухатися, чи власне йти у воді, по воді, дивно і прекрасно, легко, просто. Чи, може, це з нею все легко і просто зараз, все чудово, бо тут – кохання?
В якомусь місці вони зупинились, а доти йшли, тримаючись за руки. Царівна О вела Волина, і коли зупинились, вона відштовхнулась легко від дна і вмить разом із Волином опинилась вже на поверхні Озера, і вони спрямували свій шлях до берега. Пливли легко, без будь-яких зусиль, як дихали. Внезабарі вибрались на берег і подались у темну гущавину лісу.
– Тут має бути, неподалік! – шепотіла Царівна О.
Шепотіла, бо голос міг би зрушити тишу, а шепіт був закликом, призначався лише одному. А може, це був і не шепіт, може, він чув її слова, хоч вона їх і не вимовляла, просто переходила думка від одного до іншого. Бо ж голос кохання чується поза словами.
Вони йшли серед ночі лісом, і Волин несподівано для себе розумів, що шепоче дерево, коли проходили повз; про що шумлять трава, листя кущів.
Кожна з’ява природна мала свою мову, свої справи, своє життя. І зараз усе це відкривалось Волинові. Йому здавалося, що він завжди розумів цю мову, що завжди розумів Ліс. Але тільки тепер він таки насправді розумів геть усе.
Дерева й трава шепотіли про гарну ніч, про лагідний вітерець, про завтрашнє сонце, про вологу і майбутній дощ.
Кущ глоду роздумував про те, як набухають у нього ягоди, які вони будуть гарні І червонобокі, і як їм треба вологи і сонця, але не забагато, і як їх треба оберігати від зайців та білок і всіх бажаючих обдирати ягоди завчасу, і страхав своїми колючками.
Ліщина шепотіла про спілі коричневі горіхи і пухнастих рудих білок, про те, що слід їй ширше плодитись і розпросторюватись, що найкраща і найважливіша в лісі – це горіхова родина, бо ж горіхи – головне багатство лісу.
– Ось воно! – прошепотіла Царівна О і вказала пальцем на м’яке червонувате світло, що дивом дивним лилося звідкись з-поміж кущів. Серед темені лісу і пронизливої жовтизни місячного сяйва м’який, але яскравий колір іншого світла вочевидь був дивним.
Вони підійшли ближче, і раптом серед кущів, між високих лапатих вигинів папороті, що здіймалась у зріст Волина, впала в їхні очі надзвичайно гарна велика червона квітка, від якої і струменіло у темряву Купальської ночі оце дивне червоне світло.
Тонкі ніжні пелюстки квітки ніби переплітались одна з одною, ніби також струменіли вгору зсередини, мов язички полум’я, жовтуваті, червонуваті і темно-червоні, сплітались вони у ніжну гаму добірних барв, поєднання яких і творило оце світло.
Волин ніколи не уявляв, що квітка може випромінювати світло. Світилось усе довкола так, ніби запалили серед ночі маленького каганця, який горить таким яскравим червоним вогнем.
Напрочуд привабливою була квітка. Коли дивитися на неї, здавалося, що вогонь цей зігріває, заспокоює, лікує і голубить, знімає усі тривоги.
– Зірви її, – сказала Царівна О. – Це твоя ніч. Віднині ти будеш Княжичем Озера, і квітка папороті додасть тобі міці й сили, чудодійних спроможностей, про які я й не знаю, і ти ще по знаєш – ніхто не знає до наступної миті, коли ти зірвеш її. Навіть Ті, що все знають, ще цього не знають, бо цього ще нема. Той, хто зірве її, стане іншим. З такого, яким він є, розвинеться враз у такого, яким він і тільки він міг би бути і може бути. Отож, з цією квіткою ти станеш, яким лиш мріяв би стати, але ніколи б не став, якби був звичайним.
– Ого! – озвалась сова у лісі. – Вже час! Ого!