Ішли в поле до схід сонця, спотикаючись, роздирали кулаками невиспані очі, згинались од холоду. Нічого в світі так не хотілось, як спати. Здавалось, де впав би, там і заснув: у рові - в рові, в бур'яні - в бур'яні, хоч на камінні. Коли б це так удома - крик, бунт підняли б, - тепер ідуть. Починати роботу - чиста мука: руки болять, ноги болять, спина болить. Помалу-помалу, мов не своїми руками, беруться за серпи. Аж дедалі руки, ноги і все тіло ніби наливається соком, міцніє. Пригріває сонце, і втома зовсім розтає, як віск. Робота загоралась.
… По обіді з третьої різи біжить стернею смуглява дівчина. Чорноока, жива, з червоною на грудях краваткою. Ще ранком, їдучи в поле, вона з воза віталась до Бондаришиних женців.
- Здорова, Настуню!
Прибігла, обнялися. Цмок, цмок…
- Скінчила?
- Скінчила!
- А куди далі?..
Заторохтіла.
- Надовго, Соню? - обізвалась до дівчини Бондариха.
Соня повернулась:
- На жнива, тьотю.
І знову до Насті:
- Знаєш, Насте, мені роботи-роботи! Обслідувати економічний стан села, вияснити число незаможників, куркулів, зробити доклад про яслі, виявити число грамотних, неграмотних, жінвідділів, лікнеп, читальня…
Засипала, засипала, стулила губи, запишалась, похитує головою:
- Роботи-роботи! - А сама вже не зводить очей з гостей. Далі стиха щось нишком питає Настю, кидаючи допитливі погляди на хлопців.
- Товариші, - дипломатично звертається Настя до хлопців, - ось товаришка Соня пропонує…
Слово перехоплює сама піонерка.
Довірливо, сміливо, як до знайомих:
- Товариші, я бачу, що тут у селі набралось нас стільки молоді, що могли б організовано повести якусь працю. Наприклад, виступити з кількома доповідями або…
- Слухайте, діти, що я вам пораджу, - встряла в розмову Бондариха, - те все, що ви кажете, може, воно удасться вам, а може, й ні, а більше того, що вилами по воді, краще підіть оце гуртом та зв'яжіть жито Марині Петренковій. Жінка руку обварила, сама не може, а жито сиплеться. Там його кіп на чотири, на п'ять - не більш. Підіть, діти, за сонця ще й зв'яжете.
- Зараз?
- Зараз.
- Згода! - весело, радісно.
А найбільше була рада сама Соня. Аж у долоні заляскала.
Сміялись: "От, мовляв, здивується вдова, як вийде в поле та побачить, що жито її зв'язане". Гуртом перебігли на сусідню ниву.
Зашуміло на вдовиній ризі, задзвеніло. Весело й шумко почалася праця, і гомін лунав далеко навкруги по чужих нивах. Люди спинялись, торопіли: "Що, воно - комуна?"
Співали, реготали, жартували; зрештою, як водиться, завелися:
- Що? Що? Піонери? - загрозливо із запалом кричала Соня.
- О, Соня вже й скипіла - що ж тут такого, кожний має свою думку.
- Бо мене злість бере, що все на піонерів: піонери - такі, піонери - сякі…
- Нападають на піонерів, то й є за що, - одрубала Настя.
- А за що? Ану скажи, за що? Ану?
- Та годі, от люди! - зводить на мир Василь.
Нехай у школі тільки те й роблять, що гризуться, чого ж тут? Всі ми тут однакові - пролетарські діти.
Проте впинити не було вже змоги.
- Що там - годі!..
Загорілась одна з тих гуртових суперечок, якій краю не видно. Махали руками, поблискували очима, літали сердито граблі по покосах, ламаючи зубці… Гомін, як на мітингу.
… Тихо кінчають роботу, мовчки, сопуть. Хто смутний, хто ображений, в кого ще чуб навстовбурчений.
Скінчили роботу - не радісно. Посунули додому мовчки. По одному, по двоє.
- Насте, клич же Соню вечеряти до гурту, - звеліла мати. Настя прохала сухо з офіційною гостинністю.
Соня почувала образу, проте щось недоказане, нез'ясоване потягнуло її за гуртом.