Вечеряли також під грушею, до місяця. Пробували налагодити якусь розмову, не в'язалася. Ні, ні - та й виривались іскри ще не погашеної сварки.
Рипнула хвіртка.
Мати:
- А годі, діти, либонь, хтось іде.
Дослухається.
Загавкав собака.
- І хто ж це воно так пізно! А піди, Насте, проведи.
Настя пішла.
Вертається Настя, а за нею якась жінка з дитиною на руках. Вийшла на проміння на місячне, вітається:
- Добривечір, хліб-сіль!
- Хто це? Не вгадаю поночі, - приглядається Оксана. - Це ти, Марино? Чи не свариться прийшла, що мої женці похазяйнували в тебе на полі?
- Так цьому таки правда? - зацікавлено промовила молодиця, підступаючи ближче.
- Удова! Марина! - кинулись. Похмурі, сердиті, скучні лиця прояснились, оджили відразу.
- Та зв'язали ж. Як там вони зв'язали, може, не до ладу, того не знаю, ну, а таки зв'язали.
- Чому не до ладу? - образилась Настя. - В'язали, як і люди в'яжуть.
- Чотири копи й вісім снопів вийшло, тітко! - весело додав Вітя.
- Ну, то як же це? - допитувалась молодиця. - Хтось вас послав чи хто звелів?
- Та хто їх посилав - самі пішли, - казала Оксана. - Що їм, молодим та здоровим: пішли, заіграшки, зв'язали, наговорились, наспівались, ще й додому завидна прийшли.
- Ну, кажіть же ви! - дивується молодиця. - А я почула, то й віри не пойняла. - Одкашлялась: -Вертаюсь оце з дитиною з левади, бачу, у Гордія вечеряють коло хати. "Гордію, - кажу, - чи не зв'язав би ти мого жита завтра, а я тобі колись заплачу або одроблю". - "Ні, каже, завтра іду косити своє". Бідкаюсь, хто б же це послухав. Коли Погорілко старий за плечима: "Та чого ти, Марино, турбуєшся, жито твоє стоїть вже в копах!" - "Так, - кажу, - той саме тепер час, щоб хтось пішов в'язати вдовине жито". - "Так я ж тобі кажу, що твоє жито зв'язане". - "Хто?" - питаю. "Школярі", - каже. А я ото ж таки чула, що до вас прибули з Києва товариші, й вірю, і не вірю. Та оце й думаю, дай зайду, спитаю.
Почала призиратись у темряві до товариства, привітно осміхається.
- Так оце вони й є. Чим же мені дякувати, товариші, за вашу послугу?
Замахали ложками, руками:
- О, о, яка там дяка!
- Нічого не треба.
- Воно не стільки того жита, сама б зв'язала, коли ж одно що руку опарила, а друге - оцей, оцей, оцей… - почала гойдати на руках дитину, гаряче пригортати до грудей, зазираючи їй у вічі, - оцей мені кателик руки зв'язав! Оце моє горе!
Призираються до неї: лице марне, очі заклопотані, запалі, рука зв'язана, як прач.
Почала знову:
- Посадила оце я його в дворі в коробці та, хай бог простить, і забула. Голова забита, ну зовсім він у мене з думки вийшов. Пішла аж до могил накопати картоплі. Як забула, то й забула, згадала оце аж увечері, як прийшла додому. Сюди, туди, - немає мого Уласа. До сусідів - ніхто не чув і не бачив. Бідна головко! Як не своя бігаю по кутку, вже й не знаю, що й думати. Старі жінки радять: "Слухай, молодице, вухом до землі, воно так не сидітиме, десь плаче". Почала я слухати. Побіжу на майдан, припаду ухом до землі - не чути. Побіжу на город - не чути. Аж у Мартиненковій леваді слухаю - десь гуде. Я ухом припаду до землі - і далі, послухаю - і далі. Ну й що ж ви собі думаєте? - В очах молодиці затремтів острах. - Сидить моє золото коло самісінької криниці, а криниця та ще без цябрини. Квіточки плавають по воді, видно, понакидало. І як воно туди само не впало, - я вже й сама не знаю.
Пригнула голову до дитини з острахом, з жагучою любов'ю.
- Ну, що б ти собі думав, коли б упав у криницю? Га? Кажи!
"Золото" поважно, як учений у кріслі, сиділо на руках у матері, позираючи чорними очицями на місяць.
Зітхнула. Кинулась.
- Ну, це ж я забалакалась. Спасибі ж вам, товариші, за вашу послугу. Прощавайте! Та ви хоч коли зайдіть до мене в хату, може, я розживусь на пляшку того проклятого самогону, то хоч по чарці вип'єте!
В запалих очах блиснула весела іскра. Всі зразу засміялись.
- Чого? - дивувалась молодиця. - Не п'єте! Ну, так посидите. Заспіваєте.
Іде, приказує:
- Зайдіть же, зайдіть, - глядіть. Не погордуйте.
А наостанку:
- Воно аж на душі полегшає, як почуєш, що є ще на світі добрі люди.
Пішла повеселівши.
Оксана провела її очима.
- Веселої була вдачі молодиця: дівкою, було, всі вулиці гудуть нею: лихо приборкало.