А в суботу ввечері, як була про те раніш умова, почали сходитись до Бондарихи. Прийшов Кость, сидить на перелазі з Настею, хвалиться: "Такі гарні люди, такі гарні, як рідні. Чого не вмію, учать, як сина. - Хвалиться: - Сам умію на воза накладати, наривати волів (у них воли), а сьогодні вже косив".
Коло перелазу з'являється Валя:
- Добривечір! От дід - так дід! - І зразу починає про свого діда. З жаром, із захватом. - Знає зілля, ліки. Про все знає, що не спитай. Історію України знає, Кобзаря мало не всього декламує напам'ять…
І про Дарвіна, і про Маркса… Знаєте, коли б такому дідові та освіту…
До гурту підходить Василь:
- Ну, так пам'ятайте: завтра по обіді - вистава!
- І п'єска буде? - швидко запитала Настя.
- Аякже! Першою піде.
- Що ж це мені робити, що в мене немає червоної хустки? - затурбувалася зразу Настя.
Всі засміялись.
- Кому що, а їй аби червона хустка: буде якась, хоч не червона.
Настя зніяковіла, розсердилась:
- Написано в п'єсі - "червона хустка", то й треба, щоб така була.
- Ну, гаразд, десь позичимо, - миролюбно згоджувався Василь, - а головне - треба зранку встигнути зробити репетицію, поставить декорацію, знайти решту акторів: хоч їхні ролі - по кілька слів, а все ж не можна без них. Потім треба зробити для суфлера будку. Шкода, що нема оце Віті.
- А то ж хто на призьбі сидить, чи не він?
Один по одному підходять:
- Це ти, Вітю?
Мовчить.
- Ніби не Вітя.
Василь підійшов до його ближче, нагнувся.
Сидить, насунувши козирок на уші, голову схилив.
- Ні, таки Вітя! - і далі стурбовано:
- Е, та він чогось плаче!
Всі гуртом до Віті. Вітя сидить нерухомо, як і раніш, схлипує. Затурбувалися:
- Чого це він?
- Дивіться, чи десь не набили, - він задерикуватий!
- Чого це ти, Вітю?
Вітя крізь плач почав щось бурчати:
- Як ніхто мене не любить, усякий сміється, як я сирота…
Дивуються, серйозно:
- Як сирота, Вітю, адже ж у тебе тато є?
- Є! - крізь сльози вимовив Вітя.
- І мама є?
- Є.
- Ну, так який же ти сирота?
Вітя перестав плакати, носом чмихає. Далі знову: затулився рукавом, як не заридає, гірко-гірко. Всі перезирнулись.
- То що ж таке трапилось, Вітю? Може, набив хто? За гіркими сльозами насилу вимовив Вітя:
- Як мені на осінь… у солдати…
- Ану заждіть. - Кость швидко нахилився: - Ану дихни?
- Еге-ге! Та од нього, голубчика, самогоном несе, як із бочки.
Всі зареготались.
Вітя був справді п'яний і п'яний люто: козирок зім'ятий, у глині, сорочка розірвана, чуб скуйовджений, очі мутні, обличчя бліде.
Кость суворо:
- Та й де це ти так налигався, Вітю?
Вітя перестав плакати, почав щось сердито бурчати, далі лаятись. Товариші хотіли одвести спати - вирвався, на моріжок упав. Хлопці - в сміх.
- Годі! Годі! - обурено спинила їх Настя. Стала підіймати п'яного.
- Вставай, Вітю, та підеш спати.
- Я сам, я сам, Настуню! - Справді встав-таки сам, патякає:
- Настуню, ти одна мене розумієш, в тебе прекрасне серце, із тебе вийде знаменита людина, тільки не люби ти отого… отого… - Вітя люто тикав пучкою на Костя, - отого носатого, отого вирячкуватого… вухатого.
Не знаходив слів і сердито махав кулаками. Зрештою, витягнув губи, почав передражнювати:
- "Чого являєшся мені у сні, чого звертаєш ти до мене…" Поет… Знаю, куди ти хилиш! Женишок! Зятьок!..
Далі блиснула якась рішуча думка:
- Насте, ти любиш мене?
Сміється Настя:
- Ну, а як же? Люблю!
- І я тебе! - Вітя нахилився і побожно, як ікону, поцілував Настю в щоку, що та тільки ахнула.
- О! - на обличчі у Віті, заплаканому й завороженому, просяяло повне задоволення. Однією рукою обгорнув Настю, другою ткнув Костеві дулю:
- Бачив?
Здійнявся шалений регіт. Вийшла Оксана:
- Що таке? - І далі злякано: - Лихо! Де це він так набрався? Це чи не в Петренків на обжинках? Еге, Вітю?
Вітя повернувся до неї.
- Я босяк, я жулик, я… та я вас люблю, як рідну матір. Дозвольте поцілувати вашу чесну, трудящу руку.
Оксана заклопотано:
- Ну, добре, добре, сину, треба тільки йти сьогодні спати.
- Піду, вас зразу послухаю, піду, а вести мене, як жулика, не дозволю. Вітя помарширував, похитуючись, до клуні.
- Ну й люди! - хитає головою Бондариха. - Треба було отак напоїти хлопця.
…Віті було погано.
Настя давала йому води, клала на голову компреси, ходила як сестра-жалібниця. Гладила чуб.
Кость довго ворочався, не спав, раз по раз підіймав голову, дивився, що робить Настя.
Далі вкрився з головою, замовк. Аж ось знову схопився, розкидав постіль, почав одягатись. Ревнощі їли його, як іржа.
- Куди це ти, Костю? - спитала Настя.
- Піду до хазяїна - тут мені немає чого робити, - гостро одказав Кость.
- В чім річ? - затурбувалась Настя. Кость хотів іще щось сказати, далі махнув рукою і, не озираючись, подався із клуні.