Дід Маркіян викохує сад "по книжках", і немає ні в кого на селі кращих сортів груш та яблук… А вродило цього року - листу не видно. Посеред саду старезна яблуня, всипана райськими яблуками, аж гілля кіллям підважені; під яблунею - солом'яний курінь. Коло куреня - яблука, груші, сливи - в коробках, у відрах, купами. На низенькому ослінчику, в величезному солом'яному брилі сидить Валя, коло нього дід Маркіян. Кінчають партію в шашки. Грають вони завжди на "інтерес": проспівати тричі півнем, оббігти кругом саду або пройтись "гусячим кроком".
Це таке пішло в селі в моду. Гра скінчилась без виграшу. Дід зітхнув, почухав голову, постояв - хотілось іще, все ж вирішили - іншим часом.
- Так ти дивись тут, Петровичу, поки надійде стара (по батькові дід почав величати Валю з того часу, коли довідався, що Валя - редактор), а я на часину на село піду.
Побачив дітей коло тину:
- А чого вам тут треба? Га? Яблук? Гони їх Петровичу, лозиною від ліси, бо цьому краю не буде. Бач які? Яблук?
Далі вернувся до дітей:
- Ану, скажіть: хто ви такі, яких батьків діти, - тоді дам:
Вимуштрувані дітлахи стали в шнур і в один лад проказали, як на лекціях, із "Кобзаря":
Славних пладідів великих плавнуки погані…
- Отак! - промовив задоволений дід Маркіян. - Дай їм, Петровичу, сукиним синам, по яблуку.
Пішов, осміхаючись у бороду. Валя почуває себе, як у своєму власному. Взяв граблі, сінце з-під яблунь вигрібає; покуштує малини, надкусить кислу сливу і лусне нею об дерево; струсне грушу. Ліг горілиць коло куреня, дивиться на небо, мріє: "Умовляє він діда Маркіяна їхати в Київ і поступати на робфак. Там звертають увагу на великі здібності дідові. Минає кілька років, й увіходить у славу по всій Україні славетний лікар, якого вся Україна так і зве: дід Маркіян. "Повезіть до діда Маркіяна"… І от раз Валя сидить у своєму кабінеті (він редактор великої, популярної газети на всю Україну), аж ось увіходить сивий, шановний дід, приглядається до Валі: "Невже ж це ти, мій славний, юний друже?" Обійми, стискання:
"Так, так, це я, мій сивий, славетний друже, пам'ятаєте…" Голос за спиною:
- Сторож спить і не бачить, що в саду злодії.
Валя кинувся: Настя осміхається, гризе яблуко. Завжди, коли надходили близько до Валі дівчата, він почував неспокій. Так і тепер: миттю, за звичкою, махную рукавом під носом, чи немає там чогось зайвого, озирнув свій костюм і, тільки звірившись, що все в нього в порядкові, принаймні спереду, заспокоївся.
- Заходь, Насте, до куреня. Настя підходить:
- Я на одну хвилинку.
Озирається:
- Як же у вас тут гарно-гарно…
Ходить по саду. Валя, як гостинний хазяїн, все показує, розповідає, пригощає то тим, то іншим. Пильнує тільки того, щоб не стати спиною до Насті. Пригадав - там на штанях дірка. Настя підтакує, киває головою, пробує сливи, груші, а думає щось своє. Далі переходить до діла, перебивши Валю:
- У мене до тебе, Валю, прохання. Оце я збираюсь на ярмарок. Треба неодмінно купити червону хустку і разом треба прорепетирувати хоч би з одним Костем п'єсу. Щоб не гаяти дурно часу, я вирішила взяти з ссбою Костя і дорогою зробити з ним репетицію. Так оце я прийшла за рукописом. Ти вже переглянув його?
- Уже… чи то пак, ні… Та я раз уже його суфлірував, то я не боюся…
- А може, й ти підеш з нами?.. - Настя прищурила око. - Будеш нам суфлірувать дорогою. Побудеш на ярмарку - цікаво! Добре?
- Я… - Валя пошкріб під брилем, почервонів.
- Ходімо, а то ти все чогось тікаєш од нас. О, бач, уже й почервонів.
Худеньке обличчя Валине справді почервоніло ніжно-ніжно, аж синенькі жилки виступили на чолі. А вона дивилась на нього синіми, як квіточки, очима, що з них от-от пирсне сміхом.
- Та не червоній, - протягла вона і сама почервоніла, а рукою скинула бриля й разом погладила його по довгому професорському волоссі. Валя стояв нерухомо, як скований. Настя набрала серйозного вигляду.
- Ну, я вже не буду… Так збирайся, Валю, швиденько. До обіду ж треба вернутись, бо після обіду вистава. Соня вже й квитки попродала.
Коли Валя знов зостався сам, перш за все побіг у курінь, де в старому дідовому козирку бачив з ниткою голку. Скинув штани, почав латати…