Спектакль зі співами, з декламаціями і, як водиться, на "користь". Про це подбала Соня. Помешкання - недобудований "гамазей" за селом, п'єса - твір Василя на одну дію, що ставили в школі: "На баштані". Дійових осіб багато, на ролі без слів заохотили школярів місцевої чотирирічки. Головна розпорядниця - Соня. Бігала, забувала їсти, вночі не спала, їй, було, запропонували ролю - засоромилась, почервоніла, замахала руками: "Куди мені, грішній", - і смутненько зітхнула. Грати вона дуже хотіла - боялась. Уже сонце схилялось на захід, як прибули з ярмарку Кость та Настя з новою червоною хусткою. В театрі - аж гудуть. За сценою вдягаються, гримуються. Усі хвилюються. Василь - спокійний, як завжди. Кругом його безладдя, суперечки - він гримує Настю з кам'яним виразом. Його підганяють, сіпають, закидають питаннями - він ще байдужніший, ще спокійніший. Тільки пильно придивившись до його очей, можна було вгадати в ньому приховану напруженість, як у того вола, що з осторогою вивозить снопи з грузької нерівної дороги. За сценою вже стукотять ногами. Соня стражденно:
- Починайте! Та починайте ж бо!
Настя не встоїть на місці, тупає ногами:
- Швидше! Швидше! Бо як стемніє, що будемо робити? Грати при каганці?
Василь приплющує на неї одне око, як на малюнок. Тягне:
- У-у-спіємо.
Одступив крок назад, повільно милується на своє малювання. Розмалював сестру до свого смаку. Всі на мить примовкли - очей не одведуть:
- Як картина!
Василь гордо витирає руки:
- От тепер можна й третій дзвоник давати.
До суфлера:
- Валю, гляди ж, вивозь!
Настя знала, чого домагалася червоної хустки. Така була вона в ній привабна, так та хустка була їй до лиця, що тільки вона з'явилась на сцені - так і вбрала в себе очі всієї аудиторії: захоплення, заздрощі, зачарування - все пішло шелестом. Проте та ж хустка мало не провалила п'єсу. Суфлер Валя, що на його була одна надія, бо репетиції не встигли зробити, - цей суфлер теж не міг одірвати заворожених очей од Насті в червоній хустці, кивав їй, моргав з будки, поки загубив у зшитку ті слова, які мав подавати. Замовк. Соня припала до лаштунку, дивиться; за серце взялася, аж зблідла, аж присіла.
Суфлер шарпав нервово листками рукопису. На сцені - мовчанка. Соня вхопилася руками за голову, бігає: "Скандал!"
Сяк-так Настя пригадує ролю, за нею інші. Грають без суфлера, плутаються. Суфлер червоний, сконфужений, знизує плечима, виправдуючись, щось собі мимрить, шарпає сторінками, хвилюється. Вибігає за лаштунки Кость - піт патьоками, за голову хапається.
- І що він робить! Що він робить! Провалив п'єсу! Вискакує Настя, як буря, очі віють іскрами.
- Усе пропало! Усе! - До Костя:
- Ну, а ти? Ти пам'ятаєш, що ти молов?
Соня кидається до одного, до другого, благає:
- Тільки не сваріться! Братики, голубчики, ради бога! Чути ж у залі.
Настя ніякої уваги.
- Ганьба! Страмовище! - репетує вона на все горло, червона од обурення… Раптово прислухавшись, пурх - на сцену, як птах, а там дзвенить уже її голос: мелодійний, замріяний, мов одразу якимось ковалем перекошений.
Тим часом суфлер надибав-таки в зшитку відповідне місце, повеселів, бадьоро закивав головою. Пригноблені партнери відживають, гра набуває певного піднесення, захоплення.
Соня влипла коло щілки, ні на мить не одводить очей: лице в неї міниться, як на вогні, і на ньому, як на чуткій платівці, одбивається все, що діється на сцені. Це був прекрасний живий малюнок за лаштунками, що його ніхто не помічав. Острах, що тремтів крилами у темних очах, раптом мов здуло вітром, очі блиснули зірницею: гра налагоджується, кращає. Далі густими рожами, ніжними трояндами, вогневим маком розцвітав у неї на щоках успіх п'єски.
І ось іскра в очах сяє ясніше, ясніше, раптом бризнуло діамантами: відчувається бурхливий, радісний, переможний кінець… На губах у неї тремтить уже невтриманий сміх, і руки мимохіть, як заведеш, розставились до оплесків…
Соня шалено заляскала руками: як од бурі, затіпалися на голові в неї стрижені патли, звуків не було чути - потонули в загальному громі, що ним загула відразу мовчазна аудиторія.
- 0-ох! - знеможена, радісна, не сіла - впала Соня на маленький ослінчик, що стояв під стіною за лаштунками. Лежала нерухомо.
І коли б хто зумів намалювати ці притомлені очі, що в них визирали дві блистинки, щасливу до страждання усмішку і всю її недбайливо розкидану постать, під нею правдивий був би напис: "Повне щастя".
Далі пішли співи, декламація - одно від одного краще. Цілу бурю оплесків і навіть сльози викликав вірш: "Якби ви знали, паничі", якого продекламувала Настя з високим піднесенням і щирим артизмом. Настю як на руках не носили. А Кость і Вітя - мов почамріли. Вони бігали за нею слідом, щось шепотіли, тикали в руки записочки, вона - слухать не хотіла, а записки недбайливо, не читаючи, ховала кудись у рукав.
Коли програму було вичерпано й вечірка перейшла на загальні пісні і танки, Настя пригадала, що їй треба ж нарвати на городі натини корові, і вона разом із Сонею одразу зникла. Хлопці бігали, шукали, парили парка - як у воду впала. Ні її, ні Соні.
Тим часом звечоріло.