Вітя марширував за городом попід вербами. Хмурив брови, поправляв наган коло боку, одкашлювався і шепотів щось губами. Іноді вибирався на рів і дивився у двір - тоді на обличчі його з'являвся злодійкуватий вираз. Потім знову хмурився й ходив уздовж рову.
У дворі в Бондарихи щось загуркотіло, і незабаром Вітя почув радісний голос товаришів. Став на рові, виглядає. У дворі стояв віз, на возі якась діжка. Метушились Валя, Василь, Кость. Між ними дядько Кирило. "Це щось цікаве", - торкнуло Вітю. Проте вирішив бути твердим: "Не піду". Почав знову ходити. І сидів, і лежав - ніхто не виходив. Тим часом запал проходив, і брали позіхоти. Тоді він люто починав водити очима та скреготати зубами. Аж ось із двору голос Василя:
- Вітю, гов! Вітю, де ти?
Вітя витяг голову, щоб обізватись, далі, схаменувшись, стримав себе.
- Вітю, іди ме-еду їсти! - гукав Василь.
Тут уже Вітю мов щось шарпнуло за плечі, і він вибриком подався до хати. З грудей у нього випирало якийсь радісний, дикий викрик.
У хаті й коло хати - весела шатанина. Сінешні двері, що від пасіки, - навстіж. Туди й назад бігають, хустками замотані, хлопці з стільниками. Пахне кізяковим димом. Вітя увійшов у хату. Скрізь по лавках, по вікнах, на припічку стояли макітри, миски, глечики, повні меду. На долівці посеред хати стояла та сама діжка, з корбою збоку і з дірочкою внизу. Василь крутив корбу, в діжці шуміло, і в дірочку товстою цівкою плинув свіжий, вишневий мед. Хлопці насилу встигали підставляти посуд. Одну миску не вспіє поставити, а друга вже повна. У діжці шуміло, аж ходив шовковий запашний вітерець коло неї. Пахло медом і здавалось, що це шумить весняний медовий дощик, запашний і веселий.
- Де ти був, Вітю? Глянь, скільки ми вже меду накачали! - весело казали хлопці.
Вітя в хаті тримав байдужий, суворий вигляд - ніби все це для нього не цікаве. Увійшла Оксана: весела, ласкава, аж сяє. В руках - свіжі паляниці, пухкі, бїлі.
- Ану, діти, до меду! - Взялися до меду. Ламали паляницю, вмочали в мед, смакували.
- А ти ж, Вітю, чого не пробуєш? Ти ж, казали, охотник до нього, - звернулась до Віті Бондариха. Вітя зробив на своєму обличчі вираз "тепер мені не до меду", проте, ніби нехотя, уломив кусочок паляниці. Умочив раз, покуштував, умочив удруге… і зразу, ніби його прорвало, зареготав на всю хату:
- Аж ось коли я до тебе добрався!
Одломив од паляниці кимсу і підсунув ближче до себе полумисок. Аж виляски йшли по хаті. Усі вже понаїдались, він ще мотає, тільки злодійкувато блискає з-під лоба очима, чи ніхто на нього не дивиться.
Кость злякано:
- Вітя, луснеш!
- Всю миску виїм! - захоплено й рішуче промовив Вітя.
- Ну, всієї миски, не бреши, не виїси, - почав забирать Валя.
- А я кажу: виїм!
- Що ставиш?
Забили, як водиться, в заклад. Вітя ставив свій наган. Валя - лижви.
Вітя почав сьорбати вже ложкою, без хліба. Оксана лагідно звернулась до Віті:
- Буде, сину, на цей раз, бо щоб не завадило, не шкода того меду, тільки я боюся…
Оксана не доказала: Вітя несподівано вирівнявся і залупав очима. Вхопився за живіт і почав мінитись на лиці. На чолі рясно виступили дрібненькі краплинки поту. Далі, як перший грім, загурчало у Віті в животі.
- От, я ж казала, що так буде! - затурбувалась Оксана.
Вітя хапається за груди, за живіт, в'ється, як риба:
- Ой боже мій, це, мабуть, я вмру!
- Ага, тепер "умру"? - сердито докоряв Кость.
- Ведіть його, хай ляже!
І Вітю повели під руки, блідого, з потухлими очима.