Опівдні прибігли Настя з Сонею. Шукали Вітю. Бігали на город - нема, дивились у дворі, в пасіці, в хаті - нема. Стоять серед двору, турбуються::
- А що, як він собі щось заподіяв?
- Чого доброго, він шалений!
Дивляться одна на одну великими зляканими очима.
- Кого ви шукаєте, дівчата? - обізвався з клуні Валя.
Зразу до його обидві:
- Віті не бачив?
- Вітя ось у клуні, тільки зараз до нього не можна…
- Чого? - і голос затремтів у дівчат.
- Так… хворий.
Дівчата зблідли:
- Що ж таке трапилось?
- Та нічого.. видужає, - чогось не хотів казати Валя.
Раптом Настя в плач:
- Чому ти не кажеш?
Валя здивовано глянув на дівчат:
- Та чого ви турбуєтесь? Нічого йому не станеться… меду обжерся, тепер болить живіт… Слова були сказані, мабуть, голосніше, ніж було треба, і долетіли до Віті: на снопах вирвався виразний стогін од болі й одчаю.
І в Насті, і в Соні на лиці промайнуло хмарою розчарування. Далі одна на одну звели очі. Одна затулилась рукою - пирск, друга - пирск, і, слова не сказавши, бігцем - на город. Незабаром було чути, як там заходились вони од буйного, шаленого, невтриманого реготу. Згори почувся крізь стогін нещасний голос Віті:
- Валю… І нащо… ти… сказав?