Ще не спала роса на траві, а вже три тіні стрибали по шляху аж за Дарницею: по боках дві довші, а всередині коротенька, енергійна, од якої стирчали, як у самоварі, редакторські уші. Кость ніс за плечима клуночок із харчами, у Віті віддувався в кишені наган ("на той випадок, як нападуть бандити"). Ліщина ніс під рукою здоровенний редакторський портфель.
Повертались назад, кланялись:
- Прощай, Київ!
- Та невже оце ми таки йдемо?! - сам собі не йняв віри Кость.
- Мені теж аж не віриться чогось, - признався Вітя.
Як казати правду, то й усім їм не вірилось. Коли ж розгорнулось широке-широке степове море, як безмежний килим, що витканий різнобарвними картами, та коли розіслалися неба голубі далі, як писаного, пішли, мов човнами попливли, по хлібах кучеряві хвилі - зелені, та срібні, та золоті, мандрівникам почало здаватись, що в ту глибінь їх силоміць тягне. Тягне так, як ото буває, коли попадеш у прудку течію: тобі боязко, ти б уже й вернувся, а течія несе тебе далі й далі. Було і радісно, і боязко.
Ішли весело, аж підстрибували. Співали, гомоніли безперестану, незчулися, як і вечоріти стало.
- Гей, товариші, час і про ночівлю подумати - сонце заходить!
- Успіємо ще!
А тим часом сонце крадькома наниз - тиць, як у скриню, та й сховалось.
Стало хмуро. Подув, де не взявся, вітрець холодком, отьмарилась золота пшениця, сумно так зашуміла-зашуміла. Раптом чогось стало страшно.
- Хлопці, що ми собі думаєм? Ніч заходить!..
Швиденько звернули до села по вузенькій дорозі, що споришем позаростала.
Темніє все швидше й швидше. Вгорі блиснули зорі, мов сердиті чиїсь у темряві очі: "А що це за люди? Звідки? Чого?" Жито зразу виросло, як ліс.
Ідуть мовчки, аж спотикаються, серце б'ється дедалі дужче.
Аж ось земля стала пухкенька, під ногами хрустить м'яке бадилля.
Кость спинився, злякано:
- Хлопці, та це ж ми по грядках чешемо! Як хто побачить - по шиї надає! Всі спинились.
- Ще подумають, що злодії або бандити.
- Заждіть, хлопці, - надумав Валя, - давайте йти спокійно, сміливо, а щоб не подумали люди в селі, що ми якісь бандити, - заспіваймо.
Всі зразу погодилися, завели тремтячими од страху голосами:
Ты кресть-янин, я рабочий…
Аж ось зразу зашуміла недалеко гудина, загавкав собацюга. За ним недалеко другий, далі третій, четвертий… Зчинився в селі собачий лемент. Чуб угору поліз у хлопців, і що далі було, вже вони не пам'ятають, - мов од села вихором дунуло, і їх, як пір'я, понесло назад; летіли через межі, через воду, через колючки. Опам'ятались десь у полі, коли вже не було чути собак. Ноги в усіх горіли, ніби вони пробігли через жарке пожарище.
Далі пішли навмання. Щось виринуло перед очима - високе, як башта.
Зблизька здавалося - стояв якийсь велетенський жук, розчепіривши навхрест ноги. Млин. Посідали під млином.
Вітя почав сердито бубоніти.
- Що таке? - спитав Кость.
- Додому треба йти, от що! - рішуче промовив перегодя Вітя.
- Чого? - похмуро обізвався Кость. - Все одно доведеться в полі ночувати, а тут принаймні хоч затишок.
Сиділи, зітхали.
- От тобі й клуня з сіном, і кожуха дасть дядько вкритись, і молочка зараз із-під корови, - бурчав Вітя.
- Та годі тобі, не бубони… Вертаться, так і вернемось. Діждемось хоч світу! - Валі було чогось страшно.
Сиділи мовчки. Далі один шапку під голову, за ним другі. Поснули…
- …Ну, вставайте, хлопці, та будемо йти додому. Намандрували вже, - будив товаришів Кость, похмурий і сердитий.
Вже припікало сонце. Хлопці почали потягатись протираючи очі. Повилазили з-під млина, обтрушуються, Стали на шпилі, глянули: де ті всі подівалися нічні страхіття, - внизу стояло у вербах село, як викупане, а далі теж безкрає море золотих ланів, і далечінь, що так і тягне до себе в глибину. А сонце тепле, ласкаве, ніби умовляє: "То чого ви злякалися! Край тут - гляньте, який веселий, люди добрі, тут не загинете!"
Подивився Кость навкруги, звів тоскні очі на товаришів, почав благати:
- Ходімо, хлопці, далі! Уже ж скільки пройшли! Це ж буде сором людям хвалитись.
На душі в усіх справді було якось важко, скучно й трохи соромно.
Вагались недовго:
- Ходім! Гайда!
- Тепер, щоб не було, - не вертаться!
Кожний ніби переплив уперше Дніпро. Виплив на середину: хочеш не хочеш, страшно чи ні, а вже треба пливти до того далекого берега.