Ідуть день, ідуть другий.
Перед очима мріють села, хутори, переліски, ставки, вітряки, розстеляється поле, поле - то срібне, то зелене, то золоте, а над усім небо чисте, як барвінок, синє, і далечінь, як дим. Пили свіжу воду з колодязя, купували молоко в баби, ночували, де прийдеться. В дядька на горищі, в дяка в садку, в школі. Скрізь цікаве, нове. Хоч би й школа: мала-малюсінька, ще не бачили такої зроду. В класі стеля низенька, вікна маленькі, мутні, і всього чотири парти. Довгі, нефарбовані, грубо сокирою витесані. Все таке убоге, а теж і собі: і Ленін, і Шевченко, і "куточок", і "хай живе". Учителька молоденька. На всьому помітно - енергійно змагається із злиднями молодість.
Ночуючи, розпитували шлях далі, запасались харчами. Перші два дні йшли весело, співали, боролись. Потім почали сваритись. Так, ні за що. За дрібниці. Далі й сваритись перестали, ідуть мовчки.
А сонце парить, а сонце пече. День у день.
Ось насилу-насилу ноги тягнуть. Забули, який день у дорозі, - п'ятий чи шостий. Все поплуталось.
…Вечоріє. Тільки що сунуться по шляху довгі-довгі тіні, третя, коротка, кульгає далеко позаду.
- Валя, та йди швидше, а то завидна в селі не будемо! - сердито кричить Вітя.
- Я не можу! - стомлений і сердитий долітає голос редактора. - У мене виразка на нозі.
- Доведеться і цю ніч ночувати в полі. От морока!
Недалеко шляху ріденький перелісок, поміж деревами стоїть у копицях сіно. Звернули до гайка; ідуть похмуро, мовчки. Розташувались. Сіно сухе, пахуче, а вечір теплий, земля ще пахтить денним сонцем, цвірінчать коники. Повитрушували з торби, що було, повечеряли, напились із криниці води. Вмостились під копицею.
Обличчя в усіх помалу стали прояснятися. Простягли натомлені ноги.
А по синьому небі рядами, як покоси, сунули звідкілясь пухкі зеленясті хмарки; не хмарки - висушене лугове сіно. В покосах горіли зорі, як червоні суниці. Небо - як скошений луг, тільки що копиць не видно. Покоси кудись сунулись, ніби їх вітром перекидало, і незабаром небо стало чисте - все зарясіло тими золотими суницями. Одна тільки запізнена хмаринка, біла, прозора, самотою пливла позаду, як покотиполе. Ліщина не зводив із неї лінивих очей і перебирав у голові, на що вона похожа: на морську медузу? Ні, на мітлу? Теж ні. Несподівано про те ж саме обізвався Вітя:
- Хлопці, а гляньте на оту хмарку: чисто ж Настина коса, Бондарівнина! - засміявся він. Кость лежав боком - перекинувся. Швидко:
- Де? Де?
- І справді - таки коса!
- І таки Настина!
Аж посідали. Попідіймали голови.
- О, гляньте - ніби й обличчя її ховається в косах.
- Дивіться! І як воно таке робиться!
- Знаєте що? - вигадував Ліщина. - Це ми десь, певне, вже близько від них, то це вона вилетіла нам назустріч.
- Кликати вечеряти! Галушок гарячих їсти! Ставало весело. Ніби аж запахло гарячими галушками.
А шовкова хвиляста коса ще пишніше розпускала в небі ті золотаві кучері, що аж сяють на краєчках, ховала в собі зажмурене жартовливе лице і помалу-помалу пливла над хлопцями, щоб гаразд могли розгледіти її мандрівники та тлі тихої ночі.
- Насте, г-о-ов! - гукнув до неба Вітя.
- … асте-о-ов! - одгукнулось у сусідньому гайку.
- Чи варила на вечерю галушки?
- … алушки… и… и…
- Єй-бо, мені здається, що ми десь уже близько, - запевняв Кость.