"Дорогому синові!..
Надсилаю тобі 00 карбованців і прошу тебе, сину мій, щоб ти мені зробив приємність і приїхав додому на пасху. Мені соромно перед людьми на старості літ. Маєш єдиного сина і ніяк не удостоїшся його побачити. Мати також благає тебе, щоб ти, бога ради, приїхав на пасху. І знай, що Бузю треба поздоровити. Вона в щасливий час заручилася. Бог дасть, у суботу після зелених свят справимо весілля.
Від мене, батька твого..."
Це пише мені мій батько — вперше так гостро. Уперше за весь час, відколи ми розійшлися. А розійшлися ми з батьком тихо, не сварилися. Я порушив його завіти. Не хотів іти його шляхами. Пішов своєю дорогою — подався вчитися. Спочатку він гнівався, казав, що ніколи не простить мене, хіба що на смертному одрі. Згодом він простив мене. Далі почав висилати гроші: "Надсилаю тобі 00 карбованців, і мати щиро вітає тебе". Короткі, сухі листи. Також і мої листи до нього були короткі, сухі листи: "Твого листа і 00 карбованців я одержав і щиро вітаю матір".
Холодне, страшенно холодне було наше листування.
Та хто мав час помічати це у царстві мрій, в якому я перебував? Але останній батьків лист мене збудив. Не так (признаюся!) батькові скарги, що йому соромно перед людьми, і не так материні благання-ніщо (признаюся!) так не пройняло мене, як оці кілька слів: "І знай, що Бузю треба поздоровити..."
Бузя — ота Бузя, якій ніде немає рівної, хіба що в "Пісні пісень"! Та Бузя, яка переплетена і невіддільно пов'язана була з моїми дитячими роками! Та Бузя, яка зав. жди була зачарованою царівною всіх моїх дивовижних казок, найкращою принцесою моїх золотих мрій — ота Бузя тепер чиясь наречена? Чиясь, не моя?!.
Хто така Бузя? Ах, ви не знаєте, хто така Бузя? Ви забули? Я мушу знову вам коротко переказати її біографію, і тією самою мовою, якою розповідав вам колись, багато років тому.
У мене був старший брат Беня. Він потонув. По ньому залишилися водяний млин, молода вдова, двоє коней і одна дитина. Млина було віддано комусь іншому, коні спродано. Вдова вийшла заміж і поїхала десь далеко. А дитину привели до нас у дім.
Це і є Бузя.
І прекрасна Бузя, як прекрасна Суламіф, що в "Пісні пісень". Щоразу, коли я бачив Бузю, я мусив згадати Суламіф, що в "Пісні пісень". І щоразу, коли я вивчав у школі "Пісню пісень", перед моїми очима поставала Бузя.
її ім'я пестливо зменшено від Естер-Люби: Любузя-Бузя. Разом зі мною росла вона. Мого батька зве вона татом. Мою матір зве вона мамою. Всі вважали, що ми брат і сестра, і ми любилися, як брат і сестра.
Як брат і сестра, ми бувало забивалися в куточок, і там розповідав я їй казки свого шкільного товариша Шайки, який знає геть усе, навіть кабалу. За допомогою кабали, казав я їй, я можу робити різні чудеса: здобувати вино з каменя і золото із стіни. За допомогою кабали, казав я їй, я можу зробити так, щоб ми удвох знялися до хмари і ще вище — за хмару. Ах, як любила вона слухати мої казки! Лише одну казку не любила Бузя слухати від мене: про царівну, про принцесу, яку зачарували, схопили з-під вінця і посадили у кришталевий палац на сім років, а я лечу визволяти її... Все любила Бузя слухати, тільки не про зачаровану царівну, до якої я мусив би летіти та її визволяти. "Не треба летіти так далеко! Послухайся мене, не треба..." Так говорила мені Бузя, зводячи на мене свої гарні, сині очі з "Пісні пісень".
Оце Бузя.
А тепер пишуть мені, що її треба поздоровити. Вона заручилася... Бузя — наречена! Чиясь наречена! Чиясь, не моя...
Я сів і відповів батькові листом:
"Дорогому батькові!
Твого листа і 00 карбованців я одержав. За кілька днів, як тільки впораюся, — приїду. На перші дні пасхи чи на останні — але приїду неодмінно. Щиро вітаю матір. А Бузі — мої поздоровлення. Бажаю їй щастя...
Від мене, твого сина..."
Це брехня. Не мав я з чим упоруватись. Не повинен був я чекати кілька днів. Того ж таки дня, коли одержав від батька листа і відповів йому, я сів і помчав додому, і прибув саме напередодні свята. У теплу, ясну годину напередодні пасхи.
І застав своє містечко таким самим, яким я його залишив колись, багато років тому. Не змінилось і на волосинку, не стало іншим ні на крихту... Те саме містечко, ті самі люди. Такий самий переддень пасхи, з тим самим передсвятковим шарварком.
Бракувало тільки "Пісні пісень". Ні! Тепер уже більше не "пісне-пісенно", як було колись, багато років тому. Наш двір уже більше не виноградник царя Соломона, як у "Пісні пісень". Дрова, колоди й дошки, понакидані біля нашої хати, вже більше не кедри й буки. Кішка, що лежить біля дверей і гріється на сонці, вже більш не польова лань з "Пісні пісень". Горбок, що ген-ген за синагогою, вже більше не гора Ліван. Немає запашних гір... Жінки й дівчата, які стоять на дворі, миють посуд, прибирають і готуються до пасхи, вже більше не дочки єрусалимські, що згадуються в "Пісні пісень". Де подівся мій колишній молодий, свіжий, ясний, пахощами пройнятий світ з "Пісні пісень"?
Я застав у себе дома все таким самим, як залишив багато років тому. Ніщо не змінилося й на волосинку, не стало іншим ні на крихту. Батько такий самий, як був. Тільки в його срібній бороді трохи побільшало срібла. Його широке біле зморщене чоло трохи більше зморщилось. Певно, від турбот...
І мати така сама, як була. Тільки рум'яне обличчя її пожовкло. І, здається мені, вона менша стала на зріст. А може, це мені тільки здається, тому що вона трохи згорбилась, пригнулась до землі? І очі в неї червонуваті, з подушечками, начебто підпухли. Невже то від сліз?..
За чим плакала моя мати? За ким? За мною, її єдиним сином, який не схотів слухатись батька і порушив його завіти, не схотів піти його шляхами, пішов своєю власною дорогою, подався вчитися і так довго не приїздив додому? Чи моя мати плаче за Бузею, яка виходить заміж у суботу після зелених свят?..
Ах, Бузя! Вона теж анітрохи не змінилась. Не стала іншою ані на волосинку. Виросла тільки. Виросла і краща стала. Ще краща, ніж колись. Висока і струнка, гнучка і сповнена принади. Очі — такі самі гарні, сині очі з "Пісні пісень". Тільки більш замислені, ніж колись. Замислені, заглиблені, засмучені, гарні сині очі з "Пісні пісень..." і усмішка на устах. І дружня вона, люба, близька, привітна і тиха, мов голубка, цнотливо-тиха.
Як гляну на Бузю, пригадується мені та Бузя, що колись. Пригадуються мені її нові святкові платтячка, які мати пошила їй тоді на пасху. Пригадуються мені її нові маленькі святкові черевички, які батько купив їй тоді на пасху. І як згадаю я про ту Бузю, що колись, так і спадає мені мимохіть на думку давно забута "Пісня пісень", знову стих за стихом: "Очі твої — як у голубки, волосся — мов стадо кіз, що спускаються з гори Галаадської, зубки в тебе-мов отара білих ягнят, що з річки виходять одне в одно, губки — пурпурова стрічка, а мова твоя, як мед, солодка..."
Дивлюся тепер на Бузю, і знову все стає, як у "Пісні пісень", як колись, багато років тому...
— Бузю, тебе треба поздоровити?
Вона не чує. Чого ж вона опустила очі? Чого ж почервоніли її щічки? Ні, я мушу її поздоровити.
— Мазл-тов тобі, Бузю!
— Живи й ти щасливо.
І все! Спитати її — не можна. Говорити з нею — нема де. Не дає батько. Не дає мати. Не дають родичі, сусіди, які приходять мене вітати. Той входить, той виходить. Всі стоять круг мене. Всі оглядають мене, неначе ведмедя, неначе дивне створіння з іншого світу. Всі хочуть мене побачити і послухати: що поробляю і як ся маю — стільки часу не бачились!
— Розкажи ж нам якісь новини: що ти бачив, що ти чув?
І я розповідаю їм новини: що бачив і що чув. І дивлюся при цьому на Бузю. Шукаю її погляду і зустрічаюся з її очима, її великими, глибокими, засмученими, гарними синіми очима з "Пісні пісень". Але її очі німі, як її уста, як вона сама. Нічого не кажуть мені її очі. Анічогісінько. І спадає мені на думку, як колись "Пісня пісень", стих за стихом: "Сад замкнений — сестра моя, наречена". Замкнений сад, загачене джерело...
І буря розбурхується в моїй душі і гнів палає у моєму серці. Гнів — не проти когось, лише проти самого себе. На себе гніваюсь і на ті мрії, дурні, хлоп'ячі, золоті мрії, задля яких я покинув батька й матір. Задля них я забув Бузю, їм у жертву приніс я частку мого життя, утратив своє щастя, утратив, утратив навіки...
Утратив? Ні. Це неможливо. Це неможливо! Адже я ось приїхав. Своєчасно приїхав... Хай тільки залишуся з Бузею наодинці. Хай тільки перекинуся з нею кількома словами. Але як можна перекинутися з Бузею кількома словами, коли всі тут? Коли всі стоять круг мене? Всі оглядають мене, як ведмедя, як створіння з іншого світу. Всі хочуть мене побачити і послухати, що я поробляю і як ся маю — стільки часу не бачились!
Уважніше за всіх слухає мене батько. Він сидить над книгою, як і завжди, і широке чоло його зморщене, як завжди, і дивиться він на мене поверх срібних окулярів, і гладить срібні нитки своєї срібної бороди — як завжди. Та здається мені, що він дивиться на мене не так, як завжди. Ні, це не той погляд, що колись. Я це почуваю. Він ображений. Я порушив батькові завіти. Не захотів піти його шляхами. Пішов своєю власною дорогою...
І мати теж стоїть збоку, покинула кухню з пасхальними стравами і слухає мене із сльозами на очах. Кінчиком фартуха вона крадькома витирає сльозу, хоч лице всміхається, і слухає, як я розповідаю, і дивиться мені в рота, і ковтає, ковтає кожне слово моє.
Бузя теж сидить навпроти мене, руки склавши на грудях, і разом з ними слухає мене. Разом з ними дивиться вона мені в рота. Разом з ними вона ковтає кожне моє слово. Я дивлюся на Бузю, читаю в її очах і не можу прочитати нічогісінько. Нічогісінько.
— Розповідай же, чого ти замовк? — звертається до мене батько.
— Дай йому спокій, чи бачили ви! — схоплюється мати. — Дитина стомилась, дитина голодна. А він — розповідай та розповідай! Розповідай та розповідай!
Потроху люди розходяться, і ми залишаємося самі: батько і мати, я і Бузя. Мати йде на кухню і повертається хутко назад з гарною пасхальною тарілкою — знайомою тарілкою, уквітчаною великими зеленими фіговими листками.
— Може, ти щось перекусив би, Шимек? До пасхальної вечері ще далеко.
Це каже мені моя мати з великою любов'ю, відданістю і теплою ніжністю, а Бузя підводиться, іде тихою ходою й подає мені ножа й виделку — знайомі пасхальні ножі й виделки. Все мені знайоме. Ніщо не змінилося. Не стало іншим ані на крихітку. Та сама тарілка з великими зеленими фіговими листками. Ті самі ножі й виделки з білими кістяними колодками. Той самий любий запах пасхального гусячого смальцю. Та сама смачна підсмажена маца. Ніщо нітрохи не змінилося, не стало іншим ані на волосинку.
Хіба те, що тоді напередодні пасхи ми їли разом, я й Бузя. З однієї тарілки, пам'ятаю, їли ми. Таки з цієї знайомої, гарно розмальованої тарілки, що уквітчана зеленими фіговими листками. І горіхи дала нам тоді мати, пам'ятаю, повні кишені горіхів. І ми взялися тоді за руки, пам'ятаю, я й Бузя, і полетіли, пам'ятаю, немов орли. Я біжу — вона біжить за мною. Я стрибаю через колоди — вона стрибає за мною. Я на колоду — вона на колоду.
Я вниз — вона вниз.
— Шимек, доки це будемо бігати, Шимек?
Так каже мені Бузя. А я відповідаю їй мовою "Пісні пісень: "Поки день холодом дише і тіні простягаються".