Так плаче молода жінка, тужачи за своїм коханим, який відвернувся від неї.
Так плаче людина, тужачи за своїм життям, що вислизнуло з-під її ніг.
Даремні були мої слова розваги. Зайві всі порівняння з "Пісні пісень". Бузя не хоче втішатися. Бузя не хоче слухати мої епітети. Надто пізно, каже вона, надто пізно я згадав про неї... Надто пізно я схаменувся, згадав, що є Бузя на світі... Бузя, яка має серце, що сумує, і душу, що геть поривається звідси в інший світ... Може, я б пригадав, каже вона, ті листи, які вона мені колись писала? Та, — перебиває вона сама себе, — куди мені пам'ятати такі дурниці? Хіба вона не розуміє сама, — їй, власне, давно вже треба було це наперед знати, — що наші шляхи різні? Що вона не може зі мною рівнятися? Куди їй до мене? Вона — звичайна містечкова дівчина, — куди їй до мене?.. Тепер вона розуміє, яка дурість, яка велика дурість була з її боку, що вона морочила мені голову своїми дитячими листами, своїми дурними натяками, ніби батько й мати сумують за мною... Ні, їй самій треба було зрозуміти, що вона не може зі мною рівнятися. Куди їй до мене? Звичайна містечкова дівчина!.. Вона сама повинна була зрозуміти, що коли я не послухався батьків, порушив їхні завіти, не схотів піти їхніми шляхами і пішов своєю власною дорогою, то я, напевно, піду далеко, я, напевно, злечу високо, так високо і так далеко, що вже нікого не помічатиму, нікого знати не схочу.
— Нікого, крім тебе, Бузю!
— Ні, нікого! Нікого! Нікого! Нікого не бачити, нікого не слухати, всіх забути...
— Всіх, тільки не тебе, Бузю!
— Ні, всіх! Всіх! Всіх!
Бузя перестала плакати — і все ожило. Сонце почало світити, як раніше. Річка — текти. Лісок — зеленіти. Комашня — літати. Пташки — співати.
Бузя перестала плакати, і сухими стали її очі, її гарні сині очі з "Пісні пісень". І висохли її сльози, як висихають краплі роси під гарячим сонцем.
І раптом вона почала виправдовуватись за свої сльози. Тепер вона бачить, яка вона дурна. Чого було плакати? З якої причини їй плакати? Чого їй бракує? Багато дівчат на її місці почували б себе щасливими. Безмежно щасливими... І вогник загорівся в її очах. В її гарних синіх очах з "Пісні пісень". Я ніколи ще не бачив такого вогника в Бузиних очах. І червоні плями проступили на її щічках, на її гарних щічках-трояндах. Я ще ніколи не бачив, щоб Бузя так гнівалась, так пломеніла, як гнівалась і пломеніла цієї хвилини! І я хочу взяти її за руку, і я звертаюсь до неї мовою "Пісні пісень":
"Гарна ти, моя подруго" — о, яка ж ти гарна, Бузю, коли твої щічки палають і очі бризкають вогнем!..
Дарма! Бузя не слухає моєї "Пісні пісень". Бузя має свою власну "Пісню пісень". Вона не перестає хвалити "когось", хвалити безмежно. Вона каже мені:
"Любик мій білий і рум'яний" — мій наречений гарний і порядний, "кращий за тисячі інших" — порядніший за багатьох-багатьох інших. Може, він не такий вчений, як інші, зате він добрий. Зате він мені відданий. Зате він любить мене. Побачив би ти листи, які він пише мені, побачив би ті листи!
— "Полонила, — кажу я їй далі, немов не чуючи й слів, — полонила ти серце моє, сестро моя, Наречена!.."
А вона мені:
— Бачив би ти його листи, що він пише мені, коди б ти бачив ті листи...
Її слова бринять якось дивно. Дивний голос. Цей голос — здається мені — хоче перекричати інший голос. Внутрішній голос.
Для мене це ясно, як двічі по два.
Рвучко і несподівано схоплюється Бузя з запашної трави, обтрушується, випростовується, закидає руки за голову, зупиняється напроти мене і дивиться на мене згори вниз.
Гордовита й гарна, напрочуд гарна, ще краща, ніж будь-коли, видається вона мені в цю мить.
Боюся сказати, але мені здається, що якби я сказав, що Бузя — це справжня Суламіф з "Пісні пісень", це була б шана і хвала для Суламіфі з "Пісні пісень".
Невже ж цим закінчиться наша розмова?
Я підводжуся слідом за нею і наближаюсь до неї.
— "Оглянься, оглянься, Суламіф" — вертайся до мене, Бузю, — кажу я їй далі мовою "Пісні пісень" і беру її за руку. — Вертайся до мене, Бузю, вертайся, поки не пізно. Ще одне слово! Не більше як одне слово мушу тобі сказати.
Даремно. Даремно. Бузя не хоче вислухати це єдине слово, яке я мушу їй сказати.
— Досить, — каже вона, — наговорилися! Досить сказали одне одному, може, навіть більше, ніж слід було... Досить! Досить! Уже пізно. Дивись, як уже пізно! — каже мені Бузя і показує мені рукою на небо, і показує на сонце, що поливає її з голови до ніг своїм щирим, ніжним золотим промінням. І Бузя, лілея з Сарона, Бузя, троянда долин, набуває нового кольору, яскравозолотого кольору на барвистому полі, що простягається навколо нас без кінця, без краю.
— Додому! Додому! — каже мені Бузя і поспішає, і квапить мене. — Додому, додому! Вже час, Шимек, вже час. Батько й мати, мабуть, уже хвилюються. Додому, додому!
В її останніх словах "додому, додому" мені вчувається відгомін давніх-давен, того, що було багато років тому, — слова з "Пісні пісень".
"Біжи, мій милий, біжи, любий, і будь подібний до оленя або сарни на горах запашних..."
Минають дні. Проходять тижні. Настали любі зелені свята. Настала субота, що після зелених свят. Минула субота, що після свят, і ще субота, і ще субота, а я все ще гостюю в своєму містечку.
Що я тут роблю? Нічого. Анічогісінько. Мої батьки вважають, що я покаявся, шкодую, що порушив їхній завіт і не схотів іти їхніми шляхами. І вони раді. Дуже раді.
А я? Що я роблю тут? Чого мені треба тут? Нічого. Анічогісінько! Щодня я йду на прохідку, за місто. Туди — за млин. Туди — через місток. Туди — до того барвистого поля, що простягається без кінця-краю, облямоване срібною річкою з одного боку, і низькорослим, але густим ліском, — з другого боку. Срібна річка здається шовковою биндою, блакиттю гаптованою. Рясний лісок здається густими патлами кучерявого волосся, якого час від часу торкається вітрець.
Там сідаю я самотній на горбку. На тім горбку, де ми недавно сиділи вдвох, я і Бузя, лілея з Сарона, троянда долин. На тім горбку, де ми бувало вдвох колись, багато років тому, я і Бузя, бігали, неначе молоді олені, і стрибали, наче сарни на запашних горах. Там, на тім місці, де поховані найкращі спогади моєї навіки втраченої молодості, мого навіки втраченого щастя, я можу просидіти на самоті довгі години і оплакувати незабутню Суламіф з мого "пісне-пісенного" романа.
А що з Суламіф з мого "пісне-пісенного" романа! Що з Бузею? Чим кінчилося? Який кінець?
Не примушуйте мене розповідати вам кінець мого романа. Кінець — бодай найкращий — це сумний акорд. Початок — найгірший початок — кращий, ніж найкращий кінець. Тому мені набагато легше і набагато приємніше розповісти все це ще раз спочатку. Ще, і ще раз, і ще сто разів. І тією самою мовою, що й усі рази:
У мене був брат Беня. Він потонув у річці. Залишив сирітку, звали її Бузя. Пестливе ім'я від Естер-Люби: Любузя-Бузя. І гарна була ця Бузя, як Суламіф, що з "Пісні пісень". І ми зростали, я і Бузя, як брат і сестра. І ми любилися, я й Бузя, як брат і сестра...
І так далі.
Початок — найгірший початок — кращий, ніж найкращий кінець.
Початок — нехай буде кінцем, епілогом мого невигаданого, а справжнього, сумного романа, якого я дозволив собі назвати: "Пісня пісень".
1909-1917
---------
Примітки:
[1] Хедер — початкова релігійна школа.
[2] Кадиш — поминальна молитва
[3] Агада — збірка молитов і релігійних легенд на пасхальні теми.
--- КІНЕЦЬ ---
Оригінальний текст відновлено з резервної копії е-бібліотеки В. Напіткіна:
http://web.archive.org/web/20030509111747/http://books.ms.km.ua/
У *.txt форматував Віталій Стопчанський