— Добре, що ви прийшли до мене в такий час, коли я вдома. Тобто вдома я завжди, але для себе, не для чужих. Кожна людина має свої звички. Наприклад, я звик, щоб, коли я їм, біля мене сиділа кішка. Без кішки я не їстиму. Киць-киць-киць! Що ви скажете на мою кішку? Розумна, дуже розумна. Вона сама нічого не візьме — хай хоч золото лежить! Бачите, яка в неї шерсть? Що, ви не любите кішок? Упередження з хедера! Знаємо ці штуки! Не треба вам виправдуватись! Як ви п'єте чай, з молоком чи так? Я п'ю з молоком... Тпрусь! К лихій годині!.. Вона нічого так не любить, як молоко. Стоїть масло, вона не чіпає, а як побачить молоко, то мусить лизнути...
Ви ж знаєте, що я не люблю передмов, але тут я мушу вам сказати передмову. Я терпіти не можу, коли всміхаються. Сміятися можете скільки завгодно, але не всміха-тися... То як, пам'ятаєте все, що я вам розповів? Може, ви забули, — кажіть, не соромтеся. Трапляється, що і більші за вас теж часом забувають. Боюся, що змушений буду стисло повторити все з самого початку і дати вам витяг, короткий зміст.
У мене був товариш Пиня, він мав жінку Паю, і народилася в них дівчинка Роза. Мій товариш Пиня помер, а Пая лишилася вдовою. Я був до неї вхожий. І припала вона мені до душі, і я їй так само. Але ми про це з нею не говорили. Крилися цим. І отак проминули кращі роки. Тимчасом її донька, Роза, зросла, і я почав в'янути за нею. Нагодився парубійко Шапіро, добрий бухгалтер і гарний шахіст. Роза закохалася в нього. Я посварився з матір'ю і пішов геть з наміром, поки мого віку, не переступати більше їхнього порога. І я свого слова не додержав, другого дня прийшов і знову почав відвідувати їх, як і раніше, і виступав за свата, справляв весілля Рози з отим Шапіро, якому його принципали цілком довірили всі свої діла. Він підписував замість них векселі. А вони, заплутавшіїся в справах, втекли до Америки і залишили його з боргами. Він наклав на себе руки, а Роза лишилася вдовою. Маєте, отже, двох вдів. І так само, як її мати Пая — вдова номер один — лишилася після смерті мого товариша Пині з маленькою дитиною Розочкою, так само її дочка Роза — вдова номер два — лишилася після смерті Шапіро з маленькою дитиною Фанічкою, яка народилася через три місяці після його смерті. Ми всі троє любили Фанічку над усе в житті, і ми всі троє — я, Пая і Роза — віддалися цілком дитині, не мали часу думати про себе і про мій роман з вдовою номер два, з Розою, який тимчасом затягся, поки Фанічка виросте і стане дорослою. А коли Фанічка виросла і стала дорослою... Я вас попрошу, коли я вам розповідаю щось, щоб ви не заглядали в книжку. Це погана звичка. Краще слухайте, що розповідають, бо тут починається нова історія.
Ви можете на мене сказати, що хочете, але фанатиком, упертою людиною я ніколи не був. Я завжди йшов у ногу з часом. Я ніколи не відставав, не тягнув назад, як інші, що скаржаться на нове покоління з їх новими ідеями.
Терпіти не можу таких старих розумників з їх одвічною претензією: "Чому це яєчко хоче навчати курку?" "Хто старший — яєчко чи курка?.." Йолопи! Саме тому, що яєчко молодше, воно важливіше! Воно здібніше! Воно розумніше! Авжеж, треба нам, старшому поколінню, добре прислухатися, що вони, молода генерація, кажуть нам, {бо вони молоді, повні сил, вони вчаться, досліджують, рухають, знаходять, творять. А що ж? Так, як ви, запліснявілі розумники, що посідали на старих книжках і не хочете зрушити з місця?.. Гніваюсь я на них, на молодих, на нових, тільки за те, що вони заперечують нас зовсім, гребують нами, на глум беруть, кажуть на нас, що ми тільки йолопи й осли — ми навіть не осли, ми просто ніщо! Не існуємо, немає нас! Нема — і край!.. Уявіть собі, приходять до нас, до моїх двох вдів, хочу я сказати, і навіть не до моїх вдів, а до нашої Фанічки, до внучки, троє молодих жевжиків; студентики чи не студентики — чорт їх батька знає! Усі в чорних сорочках, не стрижуться, а хто вони — не кажуть. Гострі язички мають, і Карл Маркс — це їхній бог, не пророк Мойсей, а бог, сам бог! Ну, що ж, бог — нехай буде бог, життя за це віддавати не збираюся! А надто коли я сам теж недалекий від соціалістичних ідеалів, я сам теж знаю, що означає капітал, що таке пролетаріат, економічна боротьба тощо. А коли хочете знати, я сам теж... Не радійте, я не бундист, боронь боже, але не ликом шитий і поготів!
Отже, до нас щодня заходять оці три парубки, про яких я вам кажу. Одного звуть Фінкель, другого Бомштейн, третього Грузевич. А приходять вони до нас, як до себе додому, бо мої дві вдови, баба і мати, мають звичку, що коли до них хто приходить, вони не знають, де його посадовити, ладні віддати йому навіть душу, а надто ще таким трьом чудовим юнакам, з яких один напевно кандидат для Фанічки. Тобто вони всі троє кандидати, але ж трьох наречених вона не може мати, отже, мусить бути якийсь один. А тепер спробуйте вгадати, хто той один, коли про це і словом прохопитися не можна, — життям важиш! І спитати зась — бо в кого спитаєш? У матері? Що їм мати! Молода жінка з гарним обличчям, і вже! У баби? Що їм баба! Баба для них не більше як господиня, яка мусить подбати, щоб було що поїсти, випити, коли вони приходять, і не тільки їсти і пити, а жерти і жлуктати... Ну, а про мене годі й казати, бо що я для них? Тільки крісло біля столу і більше нічого. Хоч би коли-небудь слово вимовили до мене! Хіба що, коли їм потрібна дільниця на столі, цукерниця або часом сірничок, та й то — без просьби, без "будь ласка", тільки махнуть рукою по жий летці, неначе з німим розмовляють, або наблизять до вас губи, коли закурюєш цигарку. А далі ні слова! Часом трапляється, вони приходять і застають мене самого. Тоді всі троє сідають і починають якусь розмову між собою або лягають в черевиках на дивани і плюються. Що б перекинутися словом зі мною, хоч би про око людське. Де там! Немовби мене і немає! Ну, а я, треба вам знати, напевне перший не почну розмови з ними, я до них не буду підлещуватись, як інші, обдаровувати солоденькими слівцями і медовими усмішками. Ще не народилася та людина на світі, перед якою я б схилив голову. Не тому, що я гордівник... А коли й гордівник, то що? Будь ласка,
називайте мене, як хочете. Свої думки можете держати при собі!
Але я не люблю, коли говорять про себе. Я вам розповідаю про тих трьох горлодерів, що то за люди. Якось я прохопився словом і спитав, хто з них грає в шахи. Подивилися б ви тоді на їхні обличчя! Послухали б їхній регіт! Мені здається, ніякого тут не може бути злочину, коли ти соціаліст і все-таки граєш часом у шахи? Карл Маркс, я певен, не образився б. Але поговоріть з ними, ніколи в світі! А втім, вони самі мене мало обходять. Мені на них начхати. Я лютую на неї, на нашу Фанічку, — чого вона регочеться разом з ними? Чому все, що вони кажуть, для неї свята святих, ніби сам бог це сказав з гори Сінайської? Що це за ідолопоклонство у сучасної молоді, якийсь фанатизм, сектантство: Карл Маркс — святий, а ми його послідовники. А крім Карла Маркса, нікого більше нема, на ньому світ кінчається? Де Кант, де Спіноза, де Шопенгауер, де поділися Шекспір, Гейне, Гете, Шіллер, Спенсер і ще сотні великих людей, які теж колись, далебі, сказали мудре слово? Не так мудро, як Карл Маркс, але ж і великих дурниць вони теж не висловлювали! Я, мушу вам сказати, не з тих, хто дозволяє себе скривдити, і ненавиджу, коли хто-небудь кирпу гне. І саме тому я люблю часом робити іншому наперекір. Ти кажеш так, а я кажу інак. Ти кажеш тільки так, а я — он як. І нічого мені не вдієш! Одного разу я почув з їхньої розмови, що графа Толстого вони мають за ніщо. Я не з прихильників графа Толстого, не обожнюю його з його філософією і з його новим вченням про Ісуса Христа, в якому він робить з Ісуса те, чим той ніколи не був. Але, як художник, Толстой, на мій погляд, не нижчий за Шекспіра. Ну, а коли ви зі мною не згодні, то я цього теж не беру близько до серця. Ви, певно, вже знаєте мою вдачу... Я навмисно приніс книгу Толстого і дав її Фанічці, щоб вона мала що читати. Побачили б ви, з якою гримасою моя Фаніч-відштовхнула графа Толстого! В чому річ? Ні Фінкель, ні Бомштейн, ні Грузевич не полюбляють Толстого! Я, звичайно, розлютився (коли треба, я теж можу бути зухвалим) і змішав їх усіх трьох з багном! Я їм сказав, що Карл Маркс — це теорія, а теорії міняються: сьогодні така теорія, завтра інша теорія. А граф Толстой — великий художник, і мистецтво лишається навіки. Варт було побачити, як ці люди спалахнули! Якби мої дві вдови не втрутилися, у нас вибухнув би великий скандал! Проте я потім переконався, що був дурний, бо, кінець кінцем, я ще мусив їх перепросити. Знаєте чому? Тому, що Фанічка так хотіла. А як Фанічка хоче, так воно мусить бути, і коли б вона мені сказала сьогодні, наприклад, що вона хоче, щоб я переніс хату на інше місце, то хіба я б завагався?
Ця дівчина не тільки причарувала мене, а просто підкорила, вбила мою особисту волю і перетворила мене на раба, на автомата... Не тільки мені — всім нам запаморочила голову вибором, який вона зробила, її судженим виявився Грузевич, хімік третього курсу, непоганий парубійко, тобто не дуже-то й добрий, а так, нічого собі, бувають набагато гірші! Він був принаймні "сином порядних батьків". Це важлива річ. Кажіть собі, що хочете, це має значення. Не турбуйтесь, я не вимагаю родовитості. Я тільки кажу, що походження теж має певну вартість. Якщо ви простого роду, то можете бути освіченим, як сам бог, а все-таки залишитесь грубіяном. Про інші душевні якості я не говорю. Правду кажуть, що поки хлопці залишаються в своєму середовищі, вони чесні, порядні і добропристойні, але тільки-но вони вирвуться на світ білий і зробляться "колишніми" — нехай господь боронить! Вони в тисячу разів стають гірші за звичайних людей. Бо коли звичайна людина вам голову одкрутить, то хоч критиметься, а "колишній" вас обкрутить, та ще доведе філософськи, що ви дурисвіт, а не він... Але нащо нам гаяти час на пусте філософування. Наша Фанічка сімнадцяти років віком стала мадам Грузевич, і я вам не буду морочити голову довгою розповіддю, яке то було весілля, хто справляв весілля, кому це коштувало добру копійчину і яка радість була в хаті вдів. Мати Роза дожилася, щоб давати шлюб своїй донечці, баба Пая мала втіху, що віддала заміж внучку. А я, дурню? Яка радість була у мене? Мізинку віддав?.. Уявіть собі, ця радість тривала не більше як горобина ніч! На третій день після весілля нашою Грузевича гарненько забрали через одну дрібничку: знайшли цілий арсенал бомб і динаміту, а що наш хлопець був хімік, — і видатний хімік, — то підозра впала на нього. До того ж, знайшли ще кілька листів від нього. Цього було цілком досить, щоб його забрали й відвезли... І отут тільки почалась для мене робота, біганина, метушня, хабарі, морока! Марна річ! Якщо вскочив, та ще за такі діла, то бувайте здорові і пишіть листи! А як було мені споглядати муки юної сімнадцятирічної голубки! І жалі матері Рози і баби Паї! Кара божа впала на цю хату! І ще треба взяти до уваги, що грошові справи теж були не дуже веселі, у кишені розвиднялося. Я почав крутити, шахраювати, позаставляв свої будинки, щоб якось заповнити касу. Та кінчилися ці гроші теж, і мені довелося продати кілька крамничок з моєї спадщини... Я себе не становлю благородним і не маю наміру перед вами вихвалятися! Я тільки хочу змалювати вам вдачу моїх вдів. Хоча б зацікавились, скажімо, от настілечки, з чого вони живуть, як живуть і на які кошти житимуть далі! Нічого подібного, це не їхня справа! Я мушу піклуватися всім. Я мушу за все сушити голову. Я мушу землю носом рити! Хто мене примушує? Хіба я знаю, хто? Воно само собою якось виходить! Я б хотів побачити вас на моєму місці за таких умов, серед таких людей, коли не знаєте, хто з них кращий брильянт! Ви ніколи не можете на них ображатися, ніколи — таїти злобу проти них. А коли іноді й трапиться щось таке, нечистий збаламутить серце і ви поплентаєтесь додому похмурий, — то досить вам прийти до них, зустрітися з ними поглядом, почути від них перше слово, і все розвіється вітром, розтане, як дим, і вмить забуде ге, що коли-небудь мали щось проти них, і ви ладні задля них у пекло полізти. Отакі вони істоти. А Фанічка — просто божа напасть! Досить їй глянути на вас своїми гарними, глибокими, короткозорими очима, щоб ви забули геть усе на світі! Не ображайтесь, я не вас маю на увазі, я це кажу про самого себе, бо вона мене довела до безумства своїм одруженням з отим Мишею Грузевичем. Вся хата сповнилась Мишею! Ніхто не має права їсти, ніхто — спати, ніхто не має права жити. Чому так? Забрали Мишу! Посадили Мишу! Судитимуть Мишу! Треба рятувати Мишу! Чорта пухлого! — до нього навіть не пускають! Ні мене, ні її, нікого! Я побачив, що тут пахне заупокійною молитвою. Найменшою карою для нього, якщо пощастить, буде довічна каторга, а як ні — шибениця! Вам тут незручно сидіти? Сідайте отут, коло вікна. А може, я вам трошки надокучив, то в цьому немає нічого страшного. Я терплю більше за вас. Вам байдуже, ви собі послухаєте історію (я вже закінчую її) та й підете додому, а в мене це горе залишиться довіку!
На чому ж ми спинилися? На шибениці... Безперечно, ви не раз читали в газетах, що сьогодні повісили там-то і там-то трьох (вішати людей і різати курей тепер одне й те саме). А ви що тимчасом робите? Або сидите в гойдалці й покурюєте запашну гаванську сигару, або п'єте склянку смачної кави із свіжими булочками з маслом. Ну, а те, що там вішають людину, що там борсається і корчиться в агонії ваш знайомий, родич, свояк, якого ви недавно бачили бадьорим, життєрадісним, таким, як от ви самі зараз? Ну, а те, що там лежить ще тепле тіло, яке руки ката силоміць позбавили життя? А те, що там мучиться людина, яка ладна вже швидше вмерти, але не може, тому що кат погано затягнув зашморг, або тому, що повішений зірвався і впав не живий, але й не мертвий і, бідолашний, благає своїх мучителів поглядом напівмертвих очей, щоб його швидше порішили... Що? Ви не можете терпіти, коли про це говорять? Ви гидливий? Я такий же гидливий, як і ви. І уявіть собі, що я сам лазив повсюди, знав точно годину й хвилину, коли його повісять, і читав потім в газетах опис, як один з трьох (повісили їх усіх трьох) довго боровся з смертю, бо він був важкий (це був Бомштейн), і його мусили двічі вішати... Так писали потім у газетах, і ми це читали, тобто не ми всі, читали тільки я і Роза: від баби з онучкою ми газети ховали.
Таким чином ця хага збагатилася ще на одну молоду вдову, вдову номер три!.. І сум наліг на хату, тихий, мертвотний сум, що для нього не можна добрати ні фарб, ні слів; сум, який описувати-злочин, бо описувати його, значить — профанувати; сум, що коли б хто з ваших письменників надумав доторкнутися до нього, я б йому пальці повикручував!.. Сум, про який не можна, злочин-но говорити...
Все живе тільки в минулому, у спогадах. Три вдови — три життя. Не цілі життя, а половинки життя, і навіть не половинки, а уламки, початки життя. Кожне з цих трьох життів почалося так гарно, так поетично, засяяло на мить — і зникло!.. Про себе я не кажу. Мене немає. Тобто я туди приходжу щодня, просиджую з ними цілі ночі. Ми розмовляємо про колишні щасливі дні, згадуємо історії, пригоди з моїм дорогим другом Пинею, з добрим, чесним Шапіро, з героєм Мишею Грузевичем, про якого потім газети писали, що в своєму фаху, в хімії він був генієм... І залишаю я їх щоразу з болем у серці, з досадою, і запитую самого себе: чому я змарнував своє життя так по-дурному? Де починається мій перший промах і коли буде останній? Бо, зрештою, я люблю їх усіх трьох, і вони мені дорогі всі троє, і кожна з цих трьох могла бути моєю, а може, навіть і тепер... І кожній з цих трьох я водночас любий і зайвий, потрібний і осоружний. Досить мені тільки один день не прийти, і вони вдаряють на сполох. А коли я посиджу зайві півгодини, вони мене випроваджують, просто наказують мені забиратися геть. Вони ніколи нічого не зроблять, доки не спитаються у мене. А як тільки я їм щось пораджу, вони кажуть, що я люблю скрізь втручатися. Я спалахую, втікаю і замикаюся з оцією кішкою, а служниці наказую, щоб нікого не пускала до мене, щоб казала, що мене нема вдома, що я кудись поїхав. Тоді беруся до свого щоденника. Я веду щоденник ось уже тридцять шість років, цікавий щоденник, запевняю вас! Я веду його для себе, не для когось іншого. Чорта пухлого матиме ваша література таку книгу, як мій щоденник! Вам, можливо, я коли-небудь покажу його, а кому іншому — ні за що в світі... І от минає півгодини, до мене стукають у двері. "Хто це?"-"Дівчина прийшла від удів, запрошує на обід. Що їй переказати?" — "Перекажіть, що я скоро прийду".
Ну? Що ви тепер скажете, мій любий пане, як там ваша психологія? Ви поспішаєте? Ходімо, я теж піду з вами. Мені треба завітати до моїх трьох удів. Стривайте хвилинку, я накажу, щоб нагодували кішку, бо я там можу часом засидітись до ранку. Ми граємо у "єралаш", інколи у преферанс. На гроші граємо Побачили б ви, як кожний хоче виграти! А коли хто зробить поганий хід, його не шанують; ні вони мене, ні я їх. Щодо мене, коли хто зробить поганий хід у карти, я ладен його пошматувати, живцем з'їсти!.. Що означає, цікаво знати, ваша посмішка? Я знаю, повірте мені, що ви зараз думаєте! Я вас бачу наскрізь, і мені начхати на вас і на весь світ! Ви тепер думаєте про мене — "Старий парубок, мізантроп..."
--- КІНЕЦЬ ---
Оригінальний текст відновлено з резервної копії е-бібліотеки В. Напіткіна:
http://web.archive.org/web/20030509111747/http://books.ms.km.ua/
У *.txt форматував Віталій Стопчанський
Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво"
Шолом Алейхем
ТРИ КАЛЕНДАРІ
--------------------------------------
Чому знаменитий Толмачов зробився ненависником євреїв
Розказано одеським рознощиком, який продає єврейські газети і нишком торгує "цікавими листівками" з Парижа. Передано його-таки мовою.
Питаєте, звідки я, батько порядних дітей, торгую таким трефним крамом, "заприщонним" товаром, "цікавими листівками" з Парижа? Це я мушу дякувати тільки йому, нашому Толмачову, побила б його лиха година. Тепер, коли вже минуло стільки часу і Толмачов уже не Толмачов, і Одеса вже знову Одеса, можна, нарешті, здається, розповісти всю правду, звідки це взялося, що наш Толмачов був такий ненависник євреїв. Боюся сказати, але мені здається, що сталося воно значною мірою через мене, якщо не цілком через мене. Вам, мабуть, дивно: що спільного у мене, рознощика, який продає єврейські газети і нишком торгує "цікавими листівками" з Парижа, — що спільного у мене з генералом Толмачовим? І вобче, що спільного з мене з генералами? Але справа така, розумієте, що на кожне "чому" є своє "тому..." Якщо маєте час, я вам дещо розповім, і ви почуєте цікаву історію.
Було це на свято кучки, тут-таки, в Одесі, багато років тому. Одеса була собі Одесою. Тоді ще не знали Толмачова, і кожний міг собі вільно й безборонно розносити по вулиці єврейські книжки на продаж. Єврейських газет тоді ще не було так багато, як тепер, наприклад, і ніхто нікого не боявся, і контрабандно торгувати "цікавими листівками" з Парижа теж не було потреби. Я з своїм невеличким крамом — молитовниками, книжками і календарями на цілий рік ходив собі Ланжеронівською і Катерининською, побіля Фанконі, там, де можна піймати єврея, де крутяться всі біржовики і маклери і вобче бідняки, вишукуючи, може, господь пошле їм якийсь заробіток.
Отже, одного разу проходжаюся на тротуарі біля Фанконі, там, де повно біржовиків, і думаю: де взяти покупця на календарі, що в мене залишились. Уже минув новий рік, уже попостилися в судний день, ось незабаром закінчаться і кучки, а я ще маю неспродані єврейські календарі, і хто зна, чи продам їх коли-небудь, бо це такий крам, що коли він залишається після свят, то хоч бери і подаруй його не-євреєві. Нащо потрібен прострочений календар? А я маю аж три такі прострочені календарі, що залишилися після нового року. Мав сотню та порозпродував їх таки тут, на вулиці, здебільшого біржовикам-євреям, вобче не дуже ласим на такий крам. Не полюбляють вони єврейські книжки, але календар єврейський, на цілий рік — це навіть і для біржовика іноді крам. Адже треба знати, коли випадає пасха, коли поминки: вони все ж таки євреї!
Отак проходжуючись, зупиняюся недалеко Фанконі, оглядаю купку біржовиків, які тиняються туди й назад, — я їх уже знаю всіх, як облуплених, — і сушу собі мозок:
кому запропонувати рештку, коли я всіх уже забезпечив календарями на цілий рік? Здається, нікого не проминув? І отак стоячи і сушачи собі мозок, бачу: біля столика у Фанконі, недалеко входу, сидить генерал з палетеми, помішує ложечкою в склянці з кавою, а перед ним стоїть "красная шапка" — з тих, що виконують доручення, і генерал наказує йому щось ще раз і ще раз, а той, "красная шапка", значить, і відповідає йому на це: "Слушаюсь, ваше превосходительство". От я й міркую: цікаво, що отой генерал йому наказує? Помалу присуваюся трохи ближче до генеральського столика, дивлюся нібито вбік і чую, як генерал каже тому дурбасові, "красній шапці", розжовуючи кожне слово: "Пам'ятай, — каже він, — що тобі говорять. Піди, — каже, — до мене додому, на Херсонську номер три і скажи генеральші, що сьогодні обідає у нас граф Мусін-Пушкін. Тож пам'ятай, — каже, — не забудь: Херсонська номер три і граф Мусін-Пушкін.".
А той, "красная шапка", значить, стоїть перед ним, виструнчившись, і нічого не чути від нього, крім як "слушаюсь" і "слушаюсь". А коли він повернувся, збираючись піти, генерал крикнув йому навздогін ще раз: "Пам'ятай же, Херсонська, номер три і граф Мусін-Пушкін". Генерал хотів був уже взятись до кави, коли побачив мене, як я стою біля нього зовсім близько і дивлюся йому в склянку, не маючи на увазі, боронь боже, нічого поганого, просто так собі, вобче... Він гримнув, пронизуючи мене очима: "Тебе чєго надо?" Чого мені, значить, треба. Я собі думаю: те, що мені треба, ти мені однаково не даси. А може, га?.. Чим я тут ризикую? І я набираюсь духу і кажу йому:
— Ваше превосходительство! Купіть у мене календаря.
Він вирячився на мене:
— Якого календаря?
Я кажу:
— Єврейського календаря.
Він дивиться на мене як на божевільного:
— Нащо мені здався єврейський календар?
Я кажу:
— Нащо він вам потрібний, не знаю, але мені треба заробити на свято. У мене зосталося, — кажу, — три штуки. Купіть, ваше превосходительство...
А сам думаю: "Цікаво буде, коли пощастить і він звелить дати собі єврейського календаря на цілий рік..."
Так і сталося: тільки-но я вимовив слово "превосходительство", він гаркнув на мене: "Пошол вон!" Вся кров у мені захолола, я схопив свій крам і хотів був уже зробити "налєво кругом", та раптом почув, як він звертається до мене: "Ступай сюда". Щоб я, значить, підійшов до нього. Нічого не вдієш. Підходжу я, а він наказує дати собі календаря. Даю я йому календаря. Він питає, скільки коштує календар? Я кажу, скільки коштує календар. Він бере календаря і платить мені за календаря, не торгуючись, не сказавши ані слова. Як подобається вам цей генерал? Чи ж не кращий він за трьох біржовиків?
"Маємо ми, отже, початок", міркую я собі, беру свій крам і вирушаю далі. Початок, звісно, добра річ, але що робити далі? Де взяти ще двох таких генералів, щоб можна було їм спродати решту краму — останні два календарі, значить?
І раптом промайнула думка, чому я йому не запропонував ще одного календаря? Хіба цьому генералові не годилося б мати два календарі на цілий рік? Ви спитаєте, що він робитиме з двома єврейськими календарями? Ну, а що він робитиме з одним єврейським календарем?..
Отак міркую собі, і раптом у мене промайнула нова думка — я пригадав, як він допіру навчав кілька разів "шапку": "Генеральша... Херсонська вулиця номер три... граф Мусін-Пушкін..." Бий мене грім, тут можна заробити ще на одному календарі... Не будь тільки дурнем, Абраме Маркевичу (так звуть мене) і куй залізо, поки гаряче — лови покупця. Так я сказав сам собі і, недовго думаючи, подався, як ви мене бачите, з Катерининської на Дерибасівську, з Дерибасівської на Преображенську і з Преображенської на Садову, а звідти просто Єлизаветинською на Херсонську. Прийшовши на Херсонську, почав шукати номер три — є, побий мене грім! Та ще який номер три: будиночок двоповерховий, особняк. Гаразд. Що робити далі?
Треба, виходить, потягти за дзвінок і спитати генеральшу, і я берусь до дзвоника, дзвоню і думаю: ото буде цікаво, коли вискочить солдат та ще, може, з собакою, прожене мене і ще нацькує на мене собаку, — цього тільки мені бракувало. Так воно і сталося. Минають хвилина, дві й три. Я стою, стою — ніхто не з'являється. На мою гірку долю, подумав я, нікого, мабуть, нема вдома...
А може, тут дзвіночок попсувався? Треба спробувати ще раз. І я давай дзвонити: раз, два, три. Нарешті відчиняються двері і вискакує до мене дівка з віником: "Что надо?" Я хотів накивати п'ятами. Але передумав і звертаюся до неї. "Мені треба, — кажу, — до генеральші, особисто до неї треба мені, — кажу..."
Вона дивиться на мене, немовби кажучи: що це за напасть така? І йде геть, та ще й грюкає дверима просто перед моїм носом, навіть слова не сказавши. Гарна зустріч! А може, вона з'явиться ще раз? Чи покличе солдата з собакою? Так міркую собі і хочу вже відступити, проте чекаю, бо коли я вже тут і вже подзвонив, нічого не вдієш, треба почекати. Так воно і сталося. Минає не більш як півхвилини, відчиняються двері, і з'являється панянка, молода, гарна, кров з молоком! Невже це генеральша? Надто вона молода. Сказати, що це генералова дочка — то він надто молодий. А поки що час минає, і вона звертається до мене: "Что надо?" А я думаю собі: "Що робити далі? Сказати їй "ваше превосходительство" — добре, коли вона генеральша, а як ні? За віщо сказати їй "превосходительство?" Але ж я знайшов вихід; обминаючи зовсім "пресосходительство", переходжу просто до суті справи: "Так і так, мовляв, генерал купив у мене, — кажу, — календаря і просив мене, тобто наказав, щоб я цього календаря відніс додому на Херсонську номер три, де мені заплатять. А коли мені не повірять, то генерал звелів мені переказати такий знак, — кажу, — що сьогодні обідатиме тут граф Пусін-Мушкін..."
Генеральша зареготалась. "Не Пусін-Мушкін, а Мусін-Пушкін..." А я собі думаю: "Якщо смієшся, то ти з моїх панянок". І кажу їй:
— Охоче згоджуюсь, — кажу, — Пусін-Мушкін, Мусін-Пушкін, аби, — кажу, — знак був знак...