— Що можу я на це сказати? Коли її почуття до вас такі самі, як ваші почуття до неї...
Так відповідає він мені просто, лагідно й без пишномовних слів і вихоплює годинника, немов кажучи: "Наша розмова вже, власне, скінчилася..." Цю штучку, — дивитися на годинника, — треба вам знати, я розумію дуже добре. Коли я хочу когось спекатись, я теж так поводжусь. Погано тільки те, що не кожен здогадується, на що натякають. Та я, бачте, здогадався, на що натякають і, підвівшись, попросив його, щоб усе це залишилось між нами, "конспірація", значить, а тоді подався додому. Що мені вам казати? "Радісний" — пусте слово. "Щасливий?" — все ще не те. На сімдесятому небі!!! Кого б не зустрів, мені, чуєте, хотілося схопити в обійми, розцілувати. Все навколо набуло в моїх очах зовсім виняткової принади. Про Йосифа нічого вже й казати: я його полюбив того дня просто як рідного брата. Якби мені не соромно було, я б повернувся і розцілував його, і, якби не боявся, що образиться, я б йому підніс подарунок; золотого годинника з гарним ланцюжком і з великим брелоком.
З великої радості я пішов того дня до клубу. Я, знаєте, іноді завертаю до клубу присмерком, коли, як то кажуть, не день і не ніч. Не тому, що люблю гру, — сам я не граю. Але я люблю дивитися, як інші грають, а іноді, вряди-годи, "мазнути" під чиюсь карту. Тоді одно з двох: або виграєш, або в'язи скрутиш. Цього разу мені якраз щастило: пішла карта, скажу я вам, як ніколи! Я виграв чималу копійчину, скликав товариство "босяків" (так звуть у нас тих, що залишаються без дрібних) і замовив для них вечерю із шампанським "Редерер". А коли прийшов додому, уже світало. Тут я застав у себе на столі депешу: мене спішно викликали в одній нагальній справі. А це ви, певно, знаєте, що "наш брат", тільки-но одержить ділову депешу, то нехай пропадає, як то кажуть, корова з налигачем, — забуваєш тоді все... Збираєшся й їдеш.
Поїхав я, власне кажучи, на два дні, а забарився, як звичайно, на три тижні. Повернувшись назад, я зараз же побіг до ресторану обідати і застав там цілий розгардіяш: тих голодранців і сліду не лишилося, а інші відвідувачі теж були не такі, як завжди: вони були чогось збентежені, дивно схвильовані і засмучені. Похапцем пообідавши, як то кажуть, на одній нозі стоячи, вони одразу йшли собі, похиливши голови, наче собаки після дощу, той сюди, а той туди.
Але більш за все мене дивувало: де Йосиф? Чому не видно Йосифа? Придивляюся до голодранців, — щось вони мені дуже підозрілі, чогось шепочуться поміж себе: шу-шу, шу-шу!.. Це в них не просто конспірація — це вже, як то кажуть, "конспіративна конспірація". Придивляюся до неї — вона теж надзвичайно мовчазна, замислена і дуже "конспіративна"... Гарні щічки не пломеніють, черешневі очі не всміхаються. Куди дівалися чарівні ямочки, що так і просять: на, цілуй мене?! Чогось не чути більш її сміху, що разом з ним починало сміятися все: ви, стіл, стільці, стіни і все навколо!..
Ви, певно, розумієте, що я не дуже сумував за тим Йосифом... Я тільки ламав собі голову: куди він запропав? І на короткий чи на довгий час? І листується з нею чи ні? Спитати в голодранців? Та хіба вони скажуть? Вони дивляться вам у вічі, колупають при цьому в зубах і мовчать, немовби кажучи: "Чоловіче, коли хочете все знати, ви швидко постарієте".
Приходжу якось згодом, уранці, до ресторану їсти і застаю там цілу юрбу голодранців за столом. Один читає газету, а інші всі слухають. Очевидно, про Йосифа. Звідки я це знаю? По її очах бачу. Вона, в білому фартушку, стоїть осторонь, склавши руки на серці, личко її сяє, щічки пломеніють, верхня губка дивиться вгору, — так само, як тоді в лісі... Різниця лише та, що тоді її гарні черешневі очі дивилися на Йосифа, а тепер вони блукають десь у безвісті, все шукаючи, певно, його, Йосифа... Чого вам довго розказувати, — я ледве дочекався, щоб вони поклали газету, розгорнув її, заглянув усередину, і враз розв'язалися мої сумніви: мій Йосиф піймався і дуже серйозно. Я знав наперед, що він погано кінчить. Не сьогодні-завтра, а він мусить ускочити у халепу... Кінця, звичайно, ще не знати було, але всі розуміли, що по голівці його, як то кажуть, не погладять, меду він не питиме і парфумів не нюхатиме.
Цікавитесь, що тоді було в мене на серці? Сказати, що мене це дуже засмучувало, не можу, бо він все ж таки стояв мені поперек шляху, як то кажуть, стирчав кісткою в горлі... І знову ж таки, сказати, що воно мене тішило, теж не було б цілковитою правдою. Адже такого не можна зичити навіть найгіршому ворогові. Навпаки, я зичив йому від щирого серця, можете мені повірити, щоб господь зробив з ним чудо і щоб його... Зовсім, кажете, звільнили? Це ж неможливо. Але коли покарають, то щоб не дуже суворо... Ви розумієте?..
Кілька днів я ходив, як у тумані, не міг собі місця знайти. І коли довідався, що справу вже, хвалити бога, закінчено і що завтра оголосять вирок, присягаюсь вам своїм життям, — воно мені дороге, — що я тієї ночі не спав, очей не стулив, перевертався з боку на бік і змушений був, кінець кінцем, встати і заглянути до клубу, не так задля гри, як сподівався, що, може, пощастить мені забутися хоч на яку годину. На серці мені було чогось тяжко, я відчував, майже знав, що його справи погані.
Так воно й сталося. Приходжу у звичний час до ресторану, зустрічаю там двох голодранців, схвильованих, заклопотаних, — не доведи господи! Зайшов усередину, натрапив на кількох чужих людей, що обідали. До столу подає вже не вона, а мати, і мати сама теж чогось, як то кажуть, не в гуморі, я б міг заприсягтися, що вона заплакана... Недовго думаючи, я відкликав її набік:
— Де ваша дочка?
— У себе, — відповідає вона і показує мені очима туди, на маленьку світличку, що має вигляд клітки з дверцятами.
Гра, яку я провадив з матір'ю, була, слід сказати, трохи дивною. Одверто про мої наміри я ніколи не говорив, але розумів, що вона хоче цього шлюбу. Справді, молода людина, з сучасних, з певним ім'ям, добре заробляє, а гроші — раз плюнути і тому подобноє... Чому їй не хотіти? Навпаки, я кілька разів натякав їй, що дуже цікавлюсь її дочкою і саме тому мені не подобається, що вона подає до столу... Ану, вгадайте, що вона мені на це відповіла?
— Вам не до вподоби, що вона подає? Подавайте самі...
Так вона відповідає мені, мати значить, і при цьому проводить голим ліктем по зашарілому обличчю. Ну, що ви їй скажете?
На чому ж я спинився? На маленькій світличці. Як і яким способом я зайшов до маленької світлички? Які були перші слова, що я їх вимовив? Не питайте, бо я й сам не пам'ятаю. Пам'ятаю тільки, що застав її в тому ж білому фартушку, як і завжди. Вона сиділа біля вікна, склавши руки на грудях. Обличчя бліде, щічки білі, ні краплинки крові, верхня губка дивиться вгору, а гарні, черешневі очі, повиті серпанком, дивляться замислено кудись далеко-далеко, і жодної сльозинки, жодного натяку на сльози, — тільки тихий, німий смуток, видно, лежить на ледве-ледве зморщеному білому лобі. Присягаюся вам усім своїм життям, чуєте, — воно мені дороге, — у ту мить вона була така гарна, така божественна, що я ладен був упасти навколішки перед нею і виціловувати кожен слід її ніг... Побачивши мене, вона якраз не перелякалась, не схопилася з місця і не запитала мене, чого мені треба. Я сам присунув стільця, сів проти неї і почав говорити, говорити, без упину, без кінця. Джерело слів забило, і я говорив, говорив і говорив. Що саме я говорив — кажу ж вам, що не знаю. Суть була, мабуть, така: я хотів її розважити, розвіяти її сум, дати їй зрозуміти, що вона не повинна "реагувати" так сильно... Нашою мовою це означає: не треба брати так близько до серця, бо вона ще надто молода, і над то свіжа, і надто чарівна... Я доводив їй, що ще не відомо, в чому її щастя... Ось я, скажімо, — молода людина, купець із сучасних, з певним ім'ям і добре заробляю, а гроші для мене — раз плюнути і тому подобноє... Нехай вона мені скаже тільки слово, що вона ладна забути все, що було досі, неначе зовсім і не було нічого, ніякого Йосифа, ніяких голодранців, ніякої "конспірації" на світі...
Не знаю сам, звідки взявся у мене такий дар слова! І, може, думаєте, вона мені щось відповідала на це? Ані пари з уст! Сиділа і дивилась, дивилась.. Що міг означати цей погляд? Цей погляд міг означати: "Ви це кажете насправжки? Мені щось не віриться!.." Або: "Я подумаю..." Або: "Дайте мені спокій..." Або зовсім: "Йо-сиф..." Ви розумієте? Не "Йосиф", а "Йо-сиф..."
Можете собі уявити, який я вигляд мав потім у власних очах... Кілька днів поспіль соромився показатися їй на очі... І, до того ж, мені на серці було так паскудно, немовби я сам себе почував тут трохи винним у нещасті, що їх спіткало... Скільки я мучився, щоб викинути з голови, забути його, отого Йосифа, — дарма... Треба вам знати, що снам я не надаю ваги, мерців не боюся, у ворожбитство не вірю, але присягаюсь вам усім святим, що не минало ночі, щоб Йосиф не приходив до мене уві сні — не будив мене і не показував рукою на шию, де у нього, хай бог милує, лишився синій слід... Як на вашу думку, сон щось важить? Я знаю один факт, що трапився якось із моїм дядьком... Але — дурниці! Я не вірю в сни. Я просто був пригнічений, втратив апетит, перестав спати... Від страху, думаєте? Ні! Але ж, розумієте, знайома людина, сидів з ним кілька разів за одним столом... Я набрався сміливості — як то кажуть, гірш копи лиха не буде — і пішов туди, просто до них у ресторан.
Приходжу до ресторану — де там ресторан, який ресторан? І сліду нема — наче язиком злизало! "Куди подівся ресторан?" — "Виїхав ось уже кілька днів". — "Як то виїхав?" — "Виїхав — значить виїхав..." Я забіг у двір, заскочив до хазяїна: "Куди подівся ресторан? Куди він переїхав?" Шукай вітра в полі. Ніхто не знає, ніхто не може сказати куди. Я, звичайно, почав гарячитися, як то кажуть, удався в амбіцію. А я, коли вдаюся в амбіцію, це — страшна річ. Я гасав, присягаюся вам, як шалений, побував де тільки хочете... А голодранці? Як на зло, не знайти, сказати б, хоч одного. Кинувся до поліції розпитати, довідатися, значить... Прийшов до поліції, мене зустрічають:
"Что надо?" Я кажу: "Так, мовляв, і так, куди подівся ресторан?.." А вони мене питають: "Який ресторан?" Я кажу: "Такий-то і такий-то" А вони запитують: "Нащо він вам потрібний?"
Розумієте, щоб я їм розповів, нащо він мені потрібен... Я, звичайно, мовчу. Вони мене питають знову і знову, домагаються, щоб я їм сказав, навіщо він мені потрібен... Що вам довго розказувати, — я устряв у погану історію. Ну, ну, довелося мені побігати. Понесла мене нечиста сила... Хоч з другого боку, чого, власне, мені боятися, коли, кінець кінцем, я молода людина, купець, з певним ім'ям, і добре заробляю, а гроші для мене — раз плюнути і тому подобноє... Я в оті справи не втручаюся. Як то кажуть: "Не ївши часнику..." Але що ж? Я цього не люблю. Ви розумієте? Я цього не люблю — і все... Я проклинав, кажу вам, самого себе. На тобі ресторан! На тобі — дівчина! На тобі — Йосиф!.. Я радий був би сам її забути — і край. Але ж, як на зло, вона не вилазить у мене з голови! Ще й досі стоїть вона мені перед очима, в сніжно-білому фартушку, з чудовими черешневими очима, з маленькою губкою, що дивиться вгору, з чарівними ямочками, що просяться: на, поцілуй мене, і з сміхом, що наче бальзам для пораненого серця... І часто-густо трапляється вночі, посеред міцного сну, чую її голос: "Йо-сиф! Йо-сиф..." Я прокидаюся в холодному поті Бо тільки-но згадаю її, зринає у мене в думках він...
Бачите? Я не чекаю, поки ви візьметесь за годинника. Я сам знаю, що все на світі мусить мати кінець... Тільки не гнівайтесь, що я забрав у вас забагато часу, і пообіцяйте мені, що все це, про що я розповів вам тут, залишиться між нами обома, як то кажуть, — "конспірація..."
Адьє!
1905
--- КІНЕЦЬ ---
Оригінальний текст відновлено з резервної копії е-бібліотеки В. Напіткіна:
http://web.archive.org/web/20030509111747/http://books.ms.km.ua/
У *.txt форматував Віталій Стопчанський
Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво"
Шолом Алейхем
НІМЕЦЬ
--------------------------------------
Сам я, як ви вже чули, деражнянський, тобто з Деражні. Це — маленьке містечко у Подільській губернії, зовсім маленьке містечко, хоч тепер Деражня вже нібито місто, із залізницею, станцією, вокзалом...
Коли Деражня стала станцією, нам заздрила ціла округа. Та й справді, — це ж вам неабищо! Всі були певні, що тепер почнеться щасливе життя, будуть заробітки, золото загрібатимуть повними жменями. Одно слово, всі розбагатіють!.. Поз'їжджалися з усіх сіл до нашого міста. Люди перебудовували будинки, ставили нові крамниці. Таксу на м'ясо підвищили. Почали вже подумувати про те, щоб запросити нового різника, збудувати нову синагогу та поширити старе кладовище — одно слово, у нас стало весело. Та й що тут дивного? Залізниця, станція, вокзал! Візники спочатку, правда, трохи бунтували, були дуже невдоволені з усієї цієї витівки, але хто їх питає? Проклали рейки, привезли вагони, поставили вокзал, повісили дзвінок, прибили дощечку: "Станція Деражня" — і, як то кажуть, не трать, куме, сили...
Коли залізниця почала працювати, озивається до мене моя стара:
— Що ти робитимеш, Йоночко? (Мене звуть Йона).
— Що робитиму? — кажу. — Те саме, що й всі люди роблять. Всі деражнянці крутяться коло залізниці, то й я буду крутитися коло залізниці!..
Я взяв ціпочок, пішов на вокзал і зробився, як то кажуть, "правителем". Що таке "правитель"? "Правитель" означає ось що: коли хто-небудь купує вагон борошна і хоче навантажити його та відправити, то для цього самого і і потрібен "правитель". Але оскільки мало не всі деражнянці стали "правителями", то таки кепсько: мучишся, крутишся, іноді купиш у селянина мішок зерна, продаси його з рук у руки і або заробиш, або втратиш; а іноді, коли пощастить, дістанеш факторове, те, се, — погані справи, нема де заробити! Щоправда, раніше теж бідували, але ми тоді не мали залізниці, і досада не була така велика. Навіщо нам здалися станція, вокзал, дзвінок і весь цей гармидер? Одного разу стою на вокзалі трохи засмучений і проводжаю поштовий поїзд. Вже пролунав третій дзвінок, паровоз уже дав гудок, з димаря повалив густий дим. Дивлюся, на платформі стоїть панок, високий, сухорлявий, у картатих штанях, високому капелюсі і з безліччю чемоданів. Він стоїть, витягнувши шию, і озирається, як грішна душа, навколо. Цьому панові, певно, чогось треба, подумав я собі і почуваю, ніби хтось мене штовхнув ззаду: "Чоловіче, підійди до нього і спитай, може, йому справді чогось треба". І тільки-но я рушив з місця, він кинувся до мене, торкнувся рукою капелюха і звертається до мене по-німецькому, розтягуючи співучо слова:
— Гут моєн, майн гер! [1]
— Доброго здоров'ячка вам! — відказую і починаю розмову трохи по-німецькому, трохи по-єврейському, а решту показую на мигах. Запитую його, звідки він їде, а він мене питає: чи не знаю я якоїсь пристойної квартири-штанціон для нього?
— Авжеж, — кажу. — Чому мені не знати? А сам собі думаю: "Овва! Шкода, що у мене нема заїзду. Якби у мене був заїзд, я б його повів до себе, він хороший німець, можна було б коло нього дещо заробити..." І одразу ж у мене промайнула нова думка: "Дурню, хіба ж у тебе на лобі написано, що ти не маєш заїзду? Уяви собі, що в тебе заїзд!"
І я озиваюсь до нього трохи по-єврейському, трохи по-німецькому, а решту докінчую на мигах: "Якщо ви хочете, майн гер, то накажіть найняти підводу, і я повезу вас до найкращого заїзду, штанціон, значить, перший сорт!" Почувши від мене такі слова, німець зрадів і звертається до мене, показуючи рукою на рота:
— Чи маєте ви що-небудь поїсти? Підживитись?
— Найкращі страви! — кажу я йому. — Ви, імірцашем [2], будете задоволені, пане німцю, бо моя жінка, майн фрау, значить, чудова балабуста [3]. Її печиво, її варево славиться, її рибу можна подати самому кенігу, королеві значить...
— Яволь! [4] — погоджується радісно німець, а очі в нього при цьому світяться, і обличчя його сяє, як сонце.
"Чудовий німець!" думаю я, не гаючись, замовляю фаетон і везу його прямо до себе.
Приїхавши додому, зразу розповів моїй дружині, що господь бог послав мені гостя, дуже приємного німця. Та хіба ж баба щось розуміє? Вона почала мене лаяти, бо, як на зло, я потрапив саме тоді, коли вона прибирала в хаті.
— Які там гості на мою голову?..