Теплий травневий вечiр тихо спускався над невеликим селом Малою Лисянкою, що розкинулось уздовж мальовничого берега рiчечки Лисянки, там, де вона впадає в Синюху.
Косе промiння сонця обливало золотом бiленькi стiни хат, що виступали iз зеленi садiв, виблискувало кривавим вогнем в маленьких вiконечках i зливалося в нiжне сяйво над потьмянiлим хрестом невеликої дерев'яної церкви, яка височiла над стрiмкою кручею край села.
I церква, i дзвiниця мали надзвичайно убогий вигляд: перекошенi стiни й солом'яна покрiвля потемнiли вiд часу, i навiть хрест на гостроверхiй вишцi, колись вкритий позолотою, геть почорнiв. Невеликий цвинтар, порослий високою зеленою травою, оточував церкву; бiля огради його видно було кiлька низеньких могил з похилими дерев'яними хрестами, а то й зовсiм без хрестiв.
Зграї веселих птахiв з галасом вилiтали з дзвiницi й, покружлявши в повiтрi, сiдали на гiллi розлогих верб уздовж церковної огради.
Було щось надзвичайно сумне в цьому убогому цвинтарi, в цiй старенькiй, похиленiй церквi.
Бiленькi хати оточували щiльним кiльцем свою старезну церкву, немов хотiли захистити її од нападу ворогiв.
До церковної огради прилягала садиба священика. Вона нiчим не вiдрiзнялася вiд звичайної садиби селянина, тiльки бiленька хата, що стояла посеред двору, була значно бiльша й вища вiд селянської i дiлилася, як видно, на двi половини, бо обабiч вхiдних дверей було по двоє вiкон. Праворуч i лiворуч од хати стояли необхiднi господарчi будiвлi, й хоч у всiй цiй садибi свiтилось убожество, але чистота й лад надавали їй веселого, привiтного вигляду.
Вiкна хати були обведенi синiми й червоними смугами, призьба пiдмазана яскраво-рудою глиною. Чисте зелене подвiр'я з утоптаними стежками оточувало хату, а коло плоту пiдiймалися пишнi кущi царської борiдки, гвоздик та iнших квiтiв.
На широкiй призьбi сидiв, грiючись пiд ласкавим промiнням сонця, старий священик, такий же старезний i вбогий, як i його церква. Худе, зморшкувате обличчя його, обросле бiлим, як снiг, волоссям i такою ж бородою, носило на собi слiди тяжко прожитого життя. Яснi голубi очi старого дивилися ласкаво й сумно; на ньому був старенький полотняний пiдрясник i великi мазанi чоботи. Бiля нiг його просто на травi сидiло двоє молодих дiвчат: одна з них, з темними косами й дитячим виразом великих карих очей, здавалась iще зовсiм дитиною; надзвичайно гарне обличчя її було тепер звернене до батюшки. Друга, що обхопила рукою стан її, була красуня в повному розумiннi цього слова.
При першому поглядi на неї, навiть незважаючи на одяг, можна було зразу сказати, що вона єврейка: риси її обличчя вражали правильнiстю й красою; вогненно-золотисте волосся її спускалося пишними безладними хвилями на плечi; на бiлому, як снiг, лобi, що немов сяяв своєю надзвичайною бiлiстю, вигиналися дугами тонкi густi брови; великi чорнi очi єврейки, сповненi невимовного смутку, були теж зверненi на священика, а гарно вирiзанi нiздрi її нервово здригалися; нiжний рум'янець просвiчував крiзь тонку шкiру й то спалахував, то згасав од хвилювання.
— В убогiй печерi народився вiн, — тихо говорив священик, ласкаво проводячи рукою по голiвцi темнокосої дiвчини, — i матiр божа, дiва Марiя, поклала його на сiнi, просто в ясла… Нiч була тепла, зоряна, в широкому степу мирно спали коло отари пастухи, i побачили вони, що небо розверзлося й ангели злетiлись над землею й заспiвали "Слава в вишнiх богу", сповiщаючи їх, що на землi народився Христос, син божий, який прийшов у свiт для того, щоб принести грiшним людям милость, прощення й любов. I тодi взяли пастухи гирлиги свої й пiшли до печери вклонитися йому, а потiм прийшли волхви й царi з дарами i теж уклонилися синовi божому, а вiн, дитя предвiчне, лежав у яслах i з лагiдною усмiшкою дивився на людей, заради яких вiн спустився з неба, щоб урятувати їх i прийняти за те вiд них же мученицький вiнець…
Затаївши подих, слухали обидвi дiвчини старого: перед зором їхнiм проходили один за одним великi й святi образи, i нiщо не порушувало тишi цього чарiвного куточка…
На заходi тихо розливалося нiжне, пригасаюче сяйво вечiрньої заграви. На землю спускалися тонкi прозорi тiнi й стелилися легким серпанком по широкому степу. Високо в глибинi блiдого неба, немов малесенькi дiаманти, загорялися першi зорi: тихий вечiр вже ласкаво обiймав стомлену денною спекою землю.
— Але як же господь допустив, щоб люди замучили сина його? Як не покарав вiн їх, як не помстився їм стократ?! — палко мовила єврейка.
— Тому що син божий того й зiйшов у свiт, щоб узяти на себе всi грiхи свiту й прийняти за людей смерть на хрестi.
— За тих, хто повiрив у його вчення, хто пiшов за ним, але не за тих же, що гнали його все життя?
— За таких, Саро, ще бiльше, нiж за тих, що визнали його, бо душi їхнi перебували пiд тягарем страшного грiха i вiн просив господа послати мир i любов у їхнi затьмаренi злобою серця…
— Нi, нi, панотче, — палко заперечила єврейка, — тим немає прощення нi на землi, нi на небi! У святому письмi сказано: око за око, зуб за зуб!
— То сказано в бiблiї, Саро; Христос же вчив нас молитися за ворогiв своїх i благословляти тих, хто ненавидить нас.
— Прощати ворогам? Та невже ж ви прощаєте панам-ляхам, котрi переслiдують вашу вiру, одбирають у вас церкви, пригнiчують вас?
— Молюся, Саро, й прошу бога, щоб простив їх, — не вiдають-бо, що творять, — смиренно зiтхнувши, промовив старий.
У цей час на перелазi з'явився широкоплечий, огрядний лiтнiй селянин. Переступивши через перелаз, вiн пiдiйшов до невеличкого гуртка, що розташувався бiля хати, й, не бажаючи порушувати тиху розмову, шанобливо спинився поблизу, скинувши шапку.
Це був iще бадьорий, дужий чоловiк рокiв шiстдесяти, одягнений по-селянському. Чуприна його була пiдстрижена пiд макiтру, сивi вуса спускалися на груди, а з-пiд чорних, ледь тiльки зачеплених сивиною брiв дивилися ще гостро й упевнено чорнi, як вуглини, очi. Через навислi брови й довгi вуса обличчя його спершу здавалося понурим i сердитим, але хто уважнiше придивлявся до його очей, той зразу ж упевнявся, що перед ним лагiдний дiдусь з чистою дитячою душею. Поринувши в задуму, дiвчата й старенький священик не помiтили його приходу.
— А хто ж каратиме їх за злочинства? Хiба може господь простити їм? — допитувалась єврейка. — Невже ж перед ним усi рiвнi — праведник i грiшник?
— Бог наш, Саро, єсть бог любовi, а не помсти.
— Як навчитися такої любовi й прощення, панотче? — промовила єврейка, i голос її затремтiв.
— Пiзнати Христа, — тихо вiдповiв старий i задумливо глянув поверх голiвок дiвчат, що сидiли бiля його нiг. Навкруги панувала тиша. — Пастиря доброго, всеблагого, всепрощаючого, — прошепотiв старий, нiби ведучи далi свої думки, i знову замовк.
Селянин почекав якусь хвилину, потiм неголосно кашлянув i ступив уперед. Обидвi дiвчини здригнули, оглянулись i хутенько посхоплювалися.
— Це ти, пане титарю? — привiтно мовив батюшка.
— Я, панотче, — вiдповiв селянин, нахиляючи голову, й, звернувшись до Прiсi, додав: — Ти, дочко, доглянь за коровою, та не забудь приготувати їй пiйло.
— Зараз, тату, — вiдповiла Прiся.
— Я до тебе ще забiжу, — шепнула Прiсi єврейка.
— Гаразд, гаразд, — зрадiла та, i обидвi дiвчини швидко зникли в глибинi двору.
— Ну що, довiдався, чого то вчора така заграва була? — звернувся батюшка до титаря.
— Не зовсiм, панотче, — вiдповiв титар, з пошани сiдаючи на певнiй вiдстанi вiд священика. — Що пожежа була в мiстечку, то це так, а що саме згорiло — невiдомо… З'їхалося панство туди й забавляється. Може, замок знову пiдпалили, а певнiше, що селянськi хати.
— Ох, господи! — зiтхнув священик. — Та що ж це їм заманулося в таку суш та пускати вогонь!
— А хiба вони про це думають, панотче? — провадив далi титар. — Аби забава, а що пiсля тої забави з людьми нещасними буде, то їм байдуже. — Вiн безнадiйно махнув рукою й, зiтхнувши, мовив далi: — Оно Мотря Шапувалова втекла од панiв… i тепер її сховали за болотом у байрацi… Докiя втопилася в панському ставку…
— Пощо ти залишаєш нас, господи! — тихо прошепотiв священик i сумно похилив голову.
— Кажуть, що їх усiх зiгнали на панський двiр, ну, котрi смiливiшi — кинулись навтiкача… от i Докiя з Мотрею… Мотря якось сховалася вiд погонцiв, Докiя не встигла… бачить, що доганяють, ну вона й кинулась у воду.
Коли ж урветься твоє довготерпiння, господи? — скрикнув обурено старенький священик i, неначе злякавшись свого ремства, безгучно зашепотiв слова молитви.
Титар почав розповiдати батюшцi й про iншi знущання та насильства, що їх чинили по хуторах економи.
Мовчки слухав священик слова титаря, затуливши обличчя долонями.
— Що ж робити нам, панотче? — спитав, перечекавши якусь хвилину, титар.
— Що робити, сину мiй? Вiрувати, надiятись i терпiти! — вiдповiв старий, вiднявши долонi рук вiд обличчя i звiвши на титаря скорботний погляд. — Нiщо не дiється без волi господньої, жодна волосина не впаде з нашої голови без волi його! Може, вiн, всеблагий, i посилає нам цi муки, щоб змiцнити нас у вiрi й терпiннi: прийде час, i всi ми станемо перед господом — i малi, i сильнi свiту цього, i всякому воздасть господь за дiла його, i не забуде вiн нi єдиної сльози, пролитої убогим i гнаним…
— Ох, так, панотче, — зiтхнувши, вiдповiв титар, — там-то нагородить господь, а що ж робити нам тут?
— Терпiти й надiятися на ласку божу: хто перетерпить до кiнця — той спасеться.
— Добре терпiти за себе, панотче, а як же терпiти за рiдну дитину, як дивитися на глум та на муки її? Нi, нi, вже коли пани хапають собi на потiху наших жiнок i наших дочок, тодi не можна терпiти! Та краще вже самим повбивати їх, нiж вiддати ляхам на поталу!
— Ох, дiти мої, бiдна моя паство! Як зможу я захищати вас, безсилий, убогий пастир, од злохитрих вовкiв? — простогнав священик. — Я можу молитися, молитися Всевишньому, а ви, — вiн розвiв руками, — скаржтеся…
— Кому скаржитися, панотче? — з гiркотою промовив титар. — Чи коронному гетьмановi, чи сенатовi, чи самому королевi? Та для всiх же їх благочестивий християнин гiрше пса! От, — провадив далi титар, понизивши голос, — у мене душа мре за Прiсю, — вiн глянув у бiк молодої дiвчини, яка, впоравшись iз своєю роботою, стояла коло перелазу й задумливо дивилася на широку сiльську вулицю, що бiгла в безкраїй степ. — Уже й так, учора чи позавчора, проїздив тут один молодий панок через наше село, з тих, iз замкових, побачив Прiсю, й, видно, сподобалась вона йому, заводив мову про се й те, хотiв червiнця подарувати, та я вже одiслав її… Ну що, як надумають i її потягти в замок?
— Будемо сподiватись на ласку господню, — тихо промовив священик, — а поки що одвести б її куди-небудь звiдси подалi… не вiк же бенкетуватиме тут панство!
— Я й сам так думав, панотче… Та куди вести? Скрiзь однакове горе. I там пани, i тут пани!.. Ех, видно, вже свiт клином зiйшовся для нас! — Титар стримав зiтхання й похилив голову на руку. Кiлька хвилин обидва старi мовчали.
— Ось Петра немає, - заговорив знову титар, — погнали на роботу, а вiн такий гарячий… боюсь я…
— Бог милостивий.
— Ох, ох! Казали дiти, що полковник Залiзняк бачив їх у Києвi та обiцяв i до нас заїхати.
— Хоч би приїхав, може, порадив би щось. Почувши цi слова, Прiся швидко озирнулась.
— Та тiльки нi, — провадив далi титар, — навряд чи вiн заїде: хiба мало в нього своїх справ?.. Тут уже такий скрут приходить, що й сказати не можна! — вiн розвiв руками й похилив на груди голову. Прiся стримала зiтхання й обернулася знову до вулицi.
"А що ж, батько правду каже! — промайнуло у неї в думцi. — Певно, вiн i не приїде. Господи, а як би хотiлося побачити його ще раз! Який же вiн хороший, ласкавий, такого лицаря я не бачила ще нiколи!"
Давно, ще в дитячi лiта, коли батько розповiдав про славного полковника Залiзняка, оборонця православної вiри й бiдних селян, Прiсi все хотiлося побачити того веяетня; бувало, довгими зимовими ночами вона все думала про нього, який вiн iз себе, i де живе, i що робить, i як вiн говорить, як убирається? I все вона бачила його перед собою i гарним, i ставним, i вiдважним, i розумним; але таким, яким вiн виявився насправдi, вона не бачила його i ввi снi. "Чи є, - Прiся задумливо глянула в iмлисту золотаво-рожеву далину, — в нього сестра, мати? Якi вони щасливi, що можуть завжди бути коло нього, слухати його, догоджати йому? Чи приїде вiн, чи їй уже не судилося бiльше бачити його нiколи, нiколи?" — Прiся глибоко зiтхнула й, похиливши голiвку, знову поринула в хаос неясних болiсних дум. Тим часом робочий день уже догорiв i для села настав час вечiрнього вiдпочинку й вечiрнiх клопотiв.
З пашi поверталася череда: в клубах сiрої куряви дрiбненько трюхали вiвцi, а за ними вже виступали поволi, повагом солiднi круторогi корови.
Село одразу сповнилось гамором. Скрiзь верещали свинi, мукали корови, погукували господарi. Три вiвцi, загубивши дорогу, збилися посеред вулицi й одчай-душно бекали, не рухаючись з мiсця.
Почулося тихе форкання коней; кiлька хлопцiв проїхало в поле, ведучи на поводi по двоє, по троє коней; прорипiв вiз, запряжений парою волiв; потяглися вздовж вулицi втомленою ходою жiнки й чоловiки, повертаючись з поля.
Теплий, мирний вечiр тихо спускався над стомленим селом… Якась незрима ласка почувалася в ясному високому небi, в лагiдному сяйвi пригасаючої вечiрньої заграви i в самому повiтрi, напоєному пахощами квiтуючих хлiбiв. Здавалося, господь створив цей привабливий куточок для тихого щастя й працi, та проте на обличчях селян, що поверталися додому, не було помiтно й найменших слiдiв радостi й веселощiв. Зрiдка хто порушував понуре мовчання; тiльки дiти, якi нiколи не втрачають здатностi веселитися, iз смiхом i галасом купалися в стовпах золотавої куряви, збитої на шляху; та жвавий смiх їхнiй звучав якось тужливо, сумно в цьому принадному затишку.
У цей час коло плоту почувся радiсний вигук Прiсi:
— Тату, панотче! Петро йде! Петро йде!
— Ну й слава богу! — промовили разом батюшка й титар i перехрестилися широким хрестом; титар прикрив долонею очi й глянув туди, куди показала Прiся. Справдi, вздовж вулицi поволi йшло кiлька парубкiв i лiтнiх селян; бiлi сорочки їхнi були iусто припорошенi курявою, а засмаглi обличчя здавались стомленими й змученими… Наблизившись до церковної садиби, один з них, ставний молодий парубок з гарним смаглявим обличчям i чорними бровами, вiдокремився од своїх товаришiв i, ставши однiєю ногою на приступку перелазу, перескочив у двiр.
— Здоров був, Петре! — радiсно гукнула Прiся, кидаючись йому назустрiч. — Чого так довго барився?
— Здорова, сестро! — уривчасто вiдповiв Петро на радiсне привiтання Прiсi й, не помiчаючи її руху, подався до хати. Вiн пiдiйшов пiд благословення батюшки, поцiлував шанобливо руку батьковi й, скинувши з плечей торбу, важко сiв на траву.
— Що, втомився, сину? — ласкаво звернувся до нього священик.
— Не чую, панотче, нi плечей, нi рук, нi голови!
— Чого так довго держали? — спитав титар.
— Робота була, батьку.
— А яка робота?
— Важна та хитра! — голос молодого парубка прозвучав сердито й насмiшкувато, а уста скривила зла посмiшка.
— А що таке? — промовили разом батюшка й титар.
— Шляхтичевi будинок руйнували, сад викорчовували та на мiсцi всiєї його садиби орали поле…
— Навiщо ж то?
— На-потiху пановi губернаторовi та його можновладним гостям. Цiлу нiч держали нас на роботi, не дали й хвилини спочити, а щоб скорiше йшло дiло, спалили в цього самого шляхтича i будинок, i хлiб, i все його добро… гаразд хоч жiнку з дитиною витягли та вiдпровадили до якогось сусiда.
— О господи! Та що ж це коїться? — вигукнув з болем батюшка, простягаючи до неба руки.
— Шляхтич той як побачив, що на мiсцi його фiльварку саме тiльки гладеньке поле, — розповiдав Петро, — гримнув на землю, мов мертвий, ледве одволали, та й то, кажуть, з розуму зсунувся. Ну, зате панство потiшилося, добряче потiшилось! Оце одна наша робота була, а друга теж весела: дуби та берези в лiсi корчували та перевозили на пiсок, за одну нiч лiс посадили!
— Господи! А гречка ще й досi не сiяна, — промовив, зiтхнувши, титар.
— Не буде зiбране й сiно, тату! — говорив далi з якоюсь їдкою злiстю Петро. — Однi бенкети закiнчились, почнуться iншi. Панство знову збирається, мабуть, затiває щось нове.
— Ох-ох! — зiтхнув батюшка, опускаючи руки. — Терпiти треба, дiти, терпiти…
— Та терпимо ж, — вiдповiв Петро iз злою посмiшкою, i в чорних очах його блиснув прихований вогник, — тому ж i поводиться з нами панство гiрше, нiж з дворовими псами своїми!
Нiхто нiчого не вiдповiв на їдкi слова парубка. Запала важка мовчанка. На обрiї показався мiдно-червоний край мiсяця, а за кiлька хвилин випливло i все червоне око й нiби повисло в синюватому туманi.
— Що ж, Прiсю, — промовив нарештi титар, звертаючись до дочки, яка допiру пiдiйшла вiд перелазу, — давай же нам вечеряти. Жити все-таки треба, треба й їсти.
Повечеряли мовчки, нiхто не промовив i слова. У всiх було тяжко на серцi й слова самi завмирали на устах.
Прибравши вечерю, Прiся знову пiдiйшла до перелазу й, сiвши на приступцi, поклала голову на руку i втупила свiй сумний погляд в залиту срiбним мiсячним сяйвом далину.
Петро пiдвiвся з мiсця, перехрестився й пiдiйшов до Прiсi. Йому було жаль сестри й хотiлося загладити неприємне враження вiд суворої зустрiчi.
— Чого зажурилася, сестро? — промовив вiн, ласкаво доторкаючись до її плеча.
— Так собi, братику, нудно чогось.
— Хiба знов трапилось щось лихе на селi? — швидко спитав парубок. — Як Сара?
— Нi, нiчого, слава богу, все гаразд, i Сара була в нас щойно!
— Ну що ж вона казала?
— Та так, нiчого; ото тiльки каже, що батько її сердиться за те, що вона бiгає до нас.
— Ач, жид проклятий, а йому ж що таке? — iз злiстю промовив Петро.
— Як то що? — здивувалася Прiся. — Вони жиди, а ми християни… Ну, от вони й ненавидять нас.
— Гм! — Петро якось непевно крекнув i спересердя оджбурнув гiллячку, що потрапила йому пiд ноги.
— Розпитувала Сара про тебе, Петре, коли ти вернешся, — додала Прiся.
— Ну, а ти що ж?
— Сказала, що не знаю.
— Не знаю… гм… ну, так… звичайно, — промовив Петро й пiшов до повiтки.
— Стривай, куди ти? — спинила його дiвчина.
— Та от хочу поїхати з кiньми в степ.
— Та куди тобi, ти й так натомився, та й Сара казала, що пiзнiше забiжить до нас.
— А! — протяг Петро й додав: — Либонь, правда твоя, — втомився я дуже. Вiн сiв на товсту колоду, що лежала коло перелазу, й, вийнявши з кишенi кресало та кремiнь, заходився викрешувати вогонь.
Мiсяць пiднявся ще вище й залив цiлим морем чарiвного свiтла село. Один по одному завмирали всi клопiтливi звуки села. Надходила нiч.
— Прiсю, — озвалось тихо коло перелазу, — ти тут? Почувши той голос, Петро хутко обернувся.
— Тут, — швидко вiдповiла дiвчина, — ходи сюди, Саро, Петро вже повернувся. За хвилину молода єврейка сидiла на колодi мiж Прiсею й Петром.
— А що, вирвалась? — говорила Прiся, смiючись i обнiмаючи Сару.
— Вирвалась, — вiдповiла та з усмiшкою.
— Батько не пускає? — спитав Петро, не виймаючи люльки з рота.
— Сердиться страх як! Куди я ото не подивлюся, тiльки у вас менi й добре, не вийшла б нiкуди звiдси, а додому хоч би й не вертатися нiколи, не розлучалася б з вами й на хвилину! — вирвалося в єврейки гаряче, i, нiби схаменувшись, вона швидко спитала: — Ну, розкажи ж менi, Петре, чого тебе кликали?
Парубок спохмурнiв.
— Не розпитуй, — промовив вiн суворо, — скажи краще менi, що ти поробляла без мене?
— Я нiчого… А батько їздив у Бар; сватають мене туди. I батько хоче видати мене скорiше, каже, що за теперiшнього часу жiнцi легше прожити, нiж дiвчинi.
— Гм!.. Воно так, — протяг Петро й додав якимсь удавано недбалим тоном: — Ну, а ти ж пiдеш?
— Нiколи! — палко скрикнула Сара. — Швидше в рiчку кинуся, а замiж не пiду.
Петро швидко глянув на Сару й потупив очi. Осяяна мiсячним промiнням, вона здавалася ще кращою, i чорнi очi її блищали на блiдому обличчi, мов два величезнi дiаманти.
— Та вони ж тебе й не питатимуть, силою оддадуть, — буркнув вiн понуро, не дивлячись на Сару.
— Нi, нi! Не оддадуть, — скрикнула вона, — я прийшла до вас просити, щоб батюшка охрестив мене.
— Тебе? Охрестити? — скрикнув Петро. — Та хiба ти?..
— Хочу бути християнкою, хочу бути вашої вiри, хочу любити вашого бога, доброго, лагiдного, милостивого, хочу пiзнати його й носити в своєму серцi, — схвильованим голосом заговорила Сара. — Якщо вас гонять, нехай гонять i мене разом з вами, якщо вас мучать, нехай мучать i мене, все, все хочу роздiлити з вами!
— Саро! — прошепотiв схвильованим голосом Петро й спинився.
— Голубко моя! — гаряче скрикнула Прiся i, обнявши молоду єврейку, почала її цiлувати.
— А чи подумала ти, Саро, про те, що батько проклене тебе, вижене з дому? — заговорив Петро.
— Я й сама не лишусь… Душно менi там, нудно! Туга гризе. Тяжко вiд їхньої ненавистi й злостi, — палко заговорила єврейка, i голос її затремтiв невимовною тугою. — Вони ненавидять усiх вас; в їхнiх душах тiльки злiсть i помста… Нi, нi! Не можу я жити з ними: чужi вони менi!
— Але ж ти їм не чужа. Вони цього не допустять, вони можуть тебе i вбити! — промовив Петро суворо, насупивши брови.
— Що ж, нехай убивають! — гаряче скрикнула Сара. — Душа моя дорожча за життя!
— Нiколи, нiколи не вб'ють! — швидко перебила її Прiся. — Хiба ми дозволимо тебе вбити? Ми сховаємо тебе, оборонимо… Ти житимеш з нами, ти будеш моєю сестричкою! Правда, Петре, правда? — перепитала вона кiлька разiв, пригортаючи й голублячи єврейку й ласкаво заглядаючи братовi в очi. — Та чого ж ти мовчиш, Петре, скажи, хiба ти дозволиш жидам убити Сару?
— За одну її волосинку я їм шкуру спушу! — несподiвано вирвалось у Петра, i очi його блиснули пiд чорними бровами. С ара потупила очi й зашарiлась.
— Тiльки чи погодиться панотець охрестити мене? — промовила вона тихим невпевненим голосом, зводячи на Петра знову глибокi, чудовi очi.
— Погодиться, погодиться! — жваво озвалася Прiся, схоплюючись з мiсця й беручи Сару за руку. — Ходiм до нього!
Сара й Петро пiдвелися з мiсця… Але несподiвано здалеку долинув швидкий тупiт кiлькох коней.
Усi хутко оглянулись.
Вулицею села мчало учвал кiлька озброєних козакiв. Поперед усiх летiв на чудовому бiлому, як снiг, конi якийсь ставний, широкоплечий козак.
— Братику, голубчику, та це ж вiн, вiн! — скрикнула Прiся тремтячим од хвилювання голосом i, вхопивши Петра за руку, гаряче стисла її в своїй руцi.
— Та хто вiн? Хто такий? — промовив здивовано Петро, та не встигла Прiся вiдповiсти братовi, як передовий вершник крикнув гучним голосом:
— Гей, хто там! Одчиняйте ворота! Приймайте далеких гостей!
— Полковник Залiзняк! — радiсно вигукнув Петро й прожогом метнувся одчиняти гостям ворота.
Коли минули першi хвилини радiсної зустрiчi, батюшка запросив дорогих гостей у хату вiдпочити й закусити, чим бог послав.
— Навiщо, отче Хомо, в хату? — весело вiдповiв Залiзняк, розправляючи свої могутнi плечi. — Тут, пiд божим наметом, i просторiше, i дихати вiльнiше!
— Ну й гаразд, — погодився батюшка.
За пiвгодини всi вже сидiли круг розстеленого рядна, на якому Прiся й Петро порозставляли все, що тiльки знайшлося кращого в них у господi. Круг рядна посiдали Залiзняк, троє його товаришiв, отець Хома й титар; Петро не посмiв сiсти в присутностi таких поважних гостей, а лишився стояти, прислужуючи гостям i часом вкидаючи до їхньої розмови й своє слово. Прiся ж спинилася в хатнiх дверях. Серце її калатало, личенько розчервонiлося й вiд клопоту, й вiд захвату, а очi так i сяяли, так i променились, одверто виявляючи всю палку радiсть, яка охопила її чисту iстоту. Вона не одривала очей вiд Залiзняка. Вся облита мiсячним сяйвом, маленька постать її вирiзьблювалась на тлi темних сiней якимсь легким, свiтлим видiнням.
— Еге ж, пане полковнику, — говорив з радiсною усмiшкою батюшка, звертаючись до Залiзняка, — i говорили менi дiти, що ти обiцяв заїхати до нас, а все-таки не вiрилося нам з титарем.
— Чому ж не вiрилось, отче Хомо? Хiба я коли забував давнiх друзiв, та ще яких давнiх! Хо-хо! Мабуть, рокiв двадцять знайомi: я ж тодi ще зовсiм безвусий хлопець був.
— Так, так, — батюшка ласкаво усмiхнувся. — Пам'ятаю, з батьком приїжджав. Багато вiдтодi часу минуло.
— Багато, — тихо мовив i титар, сумно киваючи головою.
— Багато, — зiтхнувши, промовив Залiзняк. — Багато й горя навалилося вiдтодi на нашi плечi. Ну, та що там горе лiчити, — перебив вiн сам себе з веселою усмiшкою, — не такої ми мудрої науки, щоб могли перелiчити все своє горе, — то вже панам-ляхам, єзуїтам або звiздарям якимсь легше зробити, а не нам! Та цур йому й пек! — вiн, усмiхнувшись, махнув рукою й, звернувшись до священика, додав: — Та як же ви живете, отче Хомо? Ми ж, либонь, рокiв десять з вами не бачилися.
— Так, так… десять. А що я? — старенький нiяково усмiхнувся. — Дякую roc-подевi милосердному: ось поховав панiматку… то пан титар прийняв мене до себе… годує й грiє, а я не можу нiчим i вiддячити йому, не можу через свою убогiсть…
— Панотче… ну й як таки отаке, — заговорив титар, увесь почервонiвши од хвилювання, — я для вас не те що, а навiть…
— Знаю, знаю, — з ласкавою усмiшкою перебив його отець Хома, — ти для мене нiчого не пошкодуєш, та тiльки не вартий я того, немiчний, убогий пастир!
— Ви не вартi? — вигукнув титар i, знiяковiвши, затнувся.
— Про це вже не вам судити, панотче, — зауважив i Залiзняк, — а нам, грiшним, що потребуємо молитов ваших. Ну, а як ти, пане титарю, — теж, видно, повдовiв?
— Осиротiв, пане полковнику, — журливо зiтхнувши, вiдповiв титар. — Зосталося ось тiльки двiйко дiток.
— Бачив, бачив: парубок хоч куди козак! Такого жаль дома держати. Чому не посилаєш сина на Запорожжя?
— Куди вже нам! Хiба пустять?
— А ти й не питай! Хе-хе! Хiба запорозькi землi од Польщi муром кам'яним одгородженi? Та вiльному птаховi й мури не стоять на перешкодi, от що! Парубок хороший, я його по дочцi твоїй признав, схожа на покiйницю матiр.
— Еге ж, усякий впiзнає.
— Красуня! — Залiзняк з усмiшкою глянув на Прiсю.
Пiд його поглядом дiвчина зовсiм знiяковiла й опустила очi.
— На горе собi, — важко зiтхнувши, вiдповiв титар.
— На горе собi? Вiдколи ж це, пане титарю, краса за горе стала вважатися?
— Вiдтодi, пане полковнику, як пани зовсiм опанували нас… Е, та що це ми, — перебив вiн себе, — такi розмови завели! Призволяйтесь, гостi любi, даруйте, немає господинi, дочка ще дитина зовсiм, а я не вмiю гаразд пригостити. Ось слив'яночка, ось варенуха, а це ось сало копчене, тараня, паляниця… Вибачайте, не звикли ви до такої їжi, та — що бог послав.
— Годi, годi, пане титарю, — перервали Залiзняк та його товаришi. — У нас руки звичнi, самi знайдуть дорогу, та й зубiв припрошувать не треба… а страва й питво — саме ласощi для нашого горла.
— Ну, а що ж ти поробляв, синку? — спитав священик.
— Я? — Залiзняк повiв бровою й вiдповiв загадково. — Та їздив же все… сiяв… у "хлiбороби" пошився… Не знаю тiльки, якi будуть "жнива". Правду кажучи, добре поливають люди землю i кров'ю, й слiзьми, можна б сподiватися добрих сходiв… Ну, поживем, побачимо. А тим часом одмовляв людей вiд поодиноких повстань, просив їх поберегти свої сили до слушного часу: та що робити, адже важко стримати того, кому до горла ножа приставили. — Залiзняк глибоко зiтхнув i додав уже iншим тоном: — А тепер ось до вас просто iз святого нашого града Києва.
— От, пане полковнику, i розкажи нам, що робиться там.
— Та що ж, панотче? Вiдомо, як у Києвi: все сяє лiпотою й благообразнiстю. Свята Лавра вся наново прикрашена. Дзвiницю таку побудували, що вершиною своєю мало хмар небесних не сягає. Був у отця архiмандрита, добре в нього: всюди лад, всюди достаток. Душа радiє, i просто подумав би, що в рай небесний попав, коли б не нашi прочани! Старцi, покалiченi ляхами, як почнуть розказувать про те, що дiється в них по селах, так од жаху волосся на головi пiдiймається. Не знаю, нащо люди мiстять пекло в серединi землi, коли воно в нас тут — у серцi України!..
— Ох, як тяжко нам, бiдолашним! — заговорив священик. — Зовсiм лишилися ми без голови; немає в нас нi митрополита, нi архiєрея, навмисне не допускають ляхи обрати їх, щоб ми заблудились усi в темрявi нiчнiй, як отара без пастуха. Звернулися ми, всi пастирi, до архiмандрита переяславського Гервасiя, щоб прийняв нас у свою єпископiю… i прийняв святий отець, не побоявся; та все ж таки далеко, через Днiпро; а до Києва близенько i своя земля… тiльки одiрвали нас…
— А що ж у вас, — спитав Залiзняк, — теж переслiдують?
— Та поки що цiєї убогої церкви нашої не чiпали, — вiдповiв батюшка, — а як уже людей мордують, то й сказати не можна!
— А хто ж у вас пан? — спитав один iз супутникiв Залiзнякових.
— Та пан-то Яблоновський, а править усiм губернатор Кшемуський.
— Кшемуський? — з подивом перепитав сивоусий козак, який супроводжував Залiзняка. — Ге, чув я давно це прiзвище!
— Еге ж, еге, знайоме щось, — докинули й обидва його товаришi.
— Старий вiн уже тепер, мабуть, — провадив сивоусий козак, спорожнивши кухоль i смачно закушуючи шматком сала з паляницею. — А рокiв двадцять п'ять тому, та, либонь, так, — то, їй-богу, звiр неситий був; певно, й серед ляхiв такого важхо було знайти. Боже, боже, чого вiн тiльки не виробляв по всiй околицi! Та ось розповiдають, — запорожець розправив свої богатирськi вуса й вiв далi. — Жив тут недалеко один наш запорозький козак. Виписався з коша, одружився, ну й зажив сiм'єю. Так на завадi стало, бач, пановi губернаторовi щастя бiдного козака; от i вигадав вiн, що козак бунтар, що навмисне оселився тут, щоб допомагати гайдамакам i бунтувати людей. Ну й вирiшив, що треба покарати його. От виждав вiн хвилину, коли козака не було дома, налетiв мов шулiка, спалив хату, жiнку виволiк i вiддав челядi, а дiтей — i сказати тяжко — звелiв на списи пiдняти. Ох, старий Таран мало розуму не одбiг. Налетiв вiн з товаришами на замок губернатора, спалив його, пограбував, але губернатор сам кудись сховався — не знайшов його Таран, так i не загоїв свого горя. Кажуть, вiн живий i досi, тiльки ховається десь, не хоче нi знати, нi бачити людей!
— Так, так, чув i я про це давнє дiло, — промовив Залiзняк.
— Не лiпшi й новi його витiвки, — похмуро мовив Петро, — катує вiн не тiльки пiдвладних людей, а й свого брата, шляхту.
— I нiде шукати на нього права, — додав титар, махнувши рукою, — сам тут королює над усiма! Кажуть, у нього вiд злостi розум каламутиться!
— У нього розум каламутиться, а ми повиннi у нього в послушенствi ходити, — iз злiсною посмiшкою мовив Петро. — Чого вiн тiльки не вигадує, щоб потiшити своїх гостей, i всi цi витiвки на наших спинах кiнчаються. Однi ось бенкети скiнчились, почнуться другi. Панство збирається: мабуть, затiває щось нове…
— Го-го! — значливо протяг Залiзняк. — I це ти, хлопче, напевне знаєш?
— А хто його знає, тiльки бачу, що все збираються пани, радяться про щось, а разом з цим, звичайно, й бенкети, й усiлякi забави, й знущання над хлопами, над схизматами.
— Треба б наглядати за ними, — промовив Залiзняк, поводячи бровою, — добру новину повiдомив ти нам, хлопче, їй-богу! Що б там не затiвали, однаково згоди мiж ними не буде, роздiляться вони на Потоцьких та Чарторийських i Радзiвiллiв та й заходяться воювати однi з одними, а тодi… — протяг вiн значливо й спинився.
— Що тодi? — швидко спитав Петро й подививсь на Залiзняка пильно й допитливо.
Залiзняк обернувся до хлопця й тiльки-но хотiв вiдповiсти йому, як бiля перелазу почулися кроки й голоси кiлькох селян.
— Петре, Петре! — загукав хтось. — А йди лишень сюди.
Петро пiдiйшов до перелазу. На вулицi стояло кiлька селян з шапками в руках.
— А що, хлопче, чи правда, що до отця Хоми завiтав з козаками полковник Залiзняк? — спитав його селянин iз смаглявим, подзьобаним вiспою обличчям, що стояв попереду.
— Тут вiн, у нас. А що?
— Та так, хотiли порадитися з його милостю.
— Порадитися, то йдiть, iдiть, панове; я радий з братами поговорити, — голосно обiзвався Залiзняк, встаючи з мiсця.
— Благослови, панотче! — звернулись селяни до батюшки.
— Iдiть, iдiть, дiти мої, - вiдповiв отець Хома, теж пiдводячись з мiсця. Селяни зайшли в двiр i спинилися коло ворiт. Залiзняк i отець Хома пiшли їм назустрiч; козаки, що сидiли навколо рядна, й титар теж попiдводились з мiсця й приєдналися до Залiзняка.
— Будь здоровий, батьку! — заговорили разом селяни, низько вклоняючись Залiзняковi.
— Здоровi були, братове любi, — вiдповiв Залiзняк i також уклонився їм. — А що скажете хорошого?
— Де вже там про хороше говорити?.. Порадитись прийшли… Що нам робити, батьку? — загомонiли разом селяни.
— А що сталося, друзi?
— Жити нам несила, — сказав селянин, що стояв попереду.
— Несила, — мов луною вiдгукнулися й iншi.
— Що ж таке? Нещастя якесь трапилося? Неврожай, пожежа?
— Яке нещастя? Що нам неврожай! Однаково пани все до рубця забирають, знущаються, катують! — заговорили одразу всi селяни.
— Та стривайте ж, не всi разом, — почулися голоси, — нехай Дзюба говорить.
— Та що ж тут говорити, — похмуро почав рябий селянин. — Сам, пане полковнику, знаєш, яке тепер наше на Вкраїнi життя? Ранiше, кажуть батьки, як оселились ми тут, то зобов'язалися пановi два днi на тиждень робити, а тепер уже так вийшло, що не маємо нi дня, нi ночi для своєї роботи. Немає нам i свята, день у день робимо на пана. Та не тiльки на панськi роботи, а й на панськi потiхи ганяють нас економи — i дiвчат, i жiнок, i старих, i хворих! А коли що вночi зробиш для себе, то все вiдберуть економи на замок! Б'ють, калiчать, безчестять сiм'ї нашi!
— Так, так, пане полковнику, — загомонiли селяни, обступивши Залiзняка.
— З церкви нашої глумляться, з вiри знущаються, — провадив далi Дзюба, — жидовi владу дали над храмом божим… дере вiн з нас за все — за хрестини, за вiнчання, за похорон, i багато хто, не маючи чим заплатити, дiтей не хрестять, покiйникiв без попа ховають.
— Несила терпiти! — заговорили кругом селяни, перебиваючи Дзюбу. — Несила!
— А хто ж вам велить терпiти? — спитав Залiзняк, блиснувши очима.
— Недоля наша! — почулось тихе у вiдповiдь.
— Що ж робити нам? — промовив Дзюба.
— Не впадайте в розпач, дiти мої, - заговорив отець Хома, — покладайте надiю на господа: вiн пошле вам свою ласку. Вiрте, дiти, ждiть i надiйтеся… отець Мельхi-седек поїхав до Петербурга просити за всiх нас!
— Поїхати-то поїхав, — сказав на це Залiзняк, — та, мабуть, дiла не буде. Вiрив би й я, коли б тут iшлося тiльки про наше благочестя; адже нiчого простiшого немає, як заступитися за вiру своїх землякiв; здається, вiд того нiкому б не сталося нiякої кривди. А тiльки поткнулася б Москва це зробити, i заварилася б тут каша. Вiрю я, що цариця заступилася б за благочестя наше, вiрю я i в те, що Москвi нiчого не варто знищити Польщу; та якби ж Польща сама була, в тiм-то й горе наше, що навкруги Польщi лежить ще кiлька панств i сидить кiлька королiв. Та й пани нiзащо не послухалися б, з доброї волi, слова царицi… Щоб ото вони дали вiльностi й права — дожидайтесь! Та швидше вони собi горлянки поперерiзують, анiж погодяться на це. Почали б оборонятися… розгорiлася б вiйна, а в вiйну встряли б сусiди… заварилася б каша, i в тому-то й рiч, що невiдомо, кому б тодi довелося висьорбати лихо! Тому я й кажу вам: нема чого сподiватись на чужу допомогу, нiхто заради нас не розпочне вiйни!
— То що ж робити, пане полковнику? Навчи! — заговорили селяни разом.
— Що робити? Треба самим за себе турбуватися, знаєте, як у приказцi говориться: хто дбає, той i має!
— Та чи ж ми не дбаємо, батьку? Ox-ox, — простогнав сивуватий селянин iз змученим обличчям. — Вночi встаємо, при мiсяцi сiємо, при мiсяцi жнемо, та яка з того користь? Наскочить економ i загарбає все, всю нашу працю, геть до зернини…
— Виходить, i дбаєте не собi, а своєму вороговi, одгодовуєте неситого собi на погибель!
— Та як же його позбутися? Як захиститися?
— А ви помiркуйте гарненько… В кожному селi набереться селян чоловiк iз п'ятсот, а то й тисяча, а в мiстечку — то й учетверо бiльше… Ну, а на селi сидить один жид, один економ i чоловiк десять коло нього надвiрної челядi…
— При замку набереться бiльше команди, — почулися понурi голоси.
— Авжеж, при замках, у мiстечках, набереться й селян бiльше, та й наш брат ще вештається… Одно слово, збери всiх економiв, усiх панiв з пiдпанками й жидiв та перемiшай з усiма нами, то в великiй громадi й не знайдеш їх, загубляться, мов кукiль у пшеницi.
- їй-богу, правда! Так, пане полковнику! — спiвчутливо й смiливо обiзвалося вже бiльше голосiв; але старi вперто мовчали, чухаючи потилицi.
— Так-то воно так, — зауважив Дзюба, — та ось що: в цiєї купки й списи, й шаблi, й рушницi, й гармати, а в нас кулаки тiльки та дрючки.
— Та сокири, та ножi, та вила, та коси, — перебив Залiзняк.
— Правда, правда, — запальне вигукнув Петро. — Ех, аж руки сверблять!
— Рушницi можна роздобути в панiв, — вiв далi Залiзняк, — якщо добре попросити, то вони "позичать"; i гармат можна прихопити в замках, адже коменданти теж "подобрiшають", коли до них гуртом звернутися…
В юрбi почувся смiх, похмурий настрiй поступово змiнювався бадьорiстю, i обличчя пожвавiшали не тiльки в молодих, але й у старих.
— А як же це так зробити? Важко, батьку, неможливо, — загомонiли у вiдповiдь селяни.
— Важко! Неможливо! — палко заговорив Залiзняк, пiдступаючи ближче. — Та хiба не було так само важко батькам нашим за славної пам'ятi Богдана? Було ще важче, нiж нам тепер, бо Польща тодi була страшна, сильна держава, грiзна й для своїх сусiдiв; одначе зумiли дiди нашi вiдстояти себе назавжди вiд напасникiв, вiд-сахнути навiки вiд своєї землi ненависних ляхiв, оборонити церкву свою вiд ксьондзiв!
— Та то ж був гетьман Богдан, пане полковнику, — несмiливо зауважив Дзюба.
— Знайшовся б i тепер такий самий, — мовив хтось iз Залiзнякових супутникiв.
— Справа не в гетьмановi, а в нас! Без нас, грiшних, i гетьман Богдан нiчого б не вдiяв! А що заважає нам, друзi мої, з'єднатися всiм знову — всiм, посполитим, мiщанам, козакам, гайдамакам, попам i дякам? Чого нам боятися й що нам втрачати? Знайте, що нiхто не пришле нiзвiдкiль допомоги… тiльки два шляхи зосталися нам: або терпляче ждати, поки ляхи здеруть з нас останню шкуру, або спробувати щастя; або запанувати в своїй хатi, або загинути, а якщо загинути, то перед смертю помститися як слiд ляхам!
— Слушно!!! Так, батьку!!! Правда!!! — побадьорiшали селяни.
— На бога, пане полковнику, схаменися! — схвильовано промовив отець Хома. — Подумай, на що ти намовляєш людей? На братовбивчу, жахливу вiйну! Правда, ляхи тяжко кривдять нас, але нехай господь судить їх за їхнi дiла. Згадай слово господа, спаса нашого: "Хто пiднiме меч — вiд меча й загине!"
— Нехай i загинемо, — палко заперечив Залiзняк, — та поки живi, ми захищатимем нашi святинi, нашу вiру й нашу землю! Свою кривду я ще можу простити, але дивитися склавши руки, як рiжуть брата мого, як блюзнiрствують над храмом господнiм, о, нi! Я терпiти не буду! Кiстьми ляжу за них… i хiба що через труп мiй пiдступить до них ворог… Ну, а тодi що ж! Мертвi сорому не вiдають!
У натовпi пробiг схвальний шепiт.
— Але господевi — вiдмщення… Вiн воздасть, — знову заговорив тихим, лагiдним голосом батюшка, — а нам лише без нарiкань скорятися його святiй волi… Що нам це земне життя? Одна мить, а потiм, — вiн показав на синю глибину неба, осяяну мiсяцем, — там чекає нас життя, йому ж не буде кiнця; там уготує милосердний блаженство для принижених i зневажених тут, на землi.
— Тим паче, любий панотче, — збуджено говорив далi Залiзняк, — нема чого й жалкувати за таким життям! Вiддамо його на захист святого благочестя й наших братiв!
— Нi, друже, не нам втручатися в дiла господнi; все дiється з його волi, i без неї не впаде жодна ваша волосина… — зiтхнув батюшка.
— От, от! — радiсно пiдхопив Залiзняк. — I якщо ми повстанемо на ворога й захистимо оружною рукою нашi святинi, то це вчиниться теж з волi господньої.
Серед натовпу почулися вже бiльш спiвчутливi голоси.
Батюшка розвiв безпорадно руками, схилив покiрно голову, одiйшов до дверей хати й сiв на призьбi.
— Я не пiдбиваю їх на помсту, на розбiй, — пiдвищив голос Залiзняк, щоб його чув i священик, — я їм кажу, що один порятунок для всiх — це боротьба… Боротьба проти нiкчемної держави, яка не має сили захистити своїх пiдданцiв од сваволi панiв.
— Все це так, — заговорив по хвилi мовчання Дзюба, — та чи вийде з цього дiло? Бували ж, та й тепер не перевелися, смiливцi, наскакували загонами на панськi добра, навiть на замки, i мстилися за свої кривди та образи: захлиналися кров'ю замки й палаци, а добра переходили до рук покривджених… Та чим це кiнчалося? Деякi щасливi й врятувались, а десятки невинних накладали за них своїми головами. Ось уже, либонь, з пiвсотнi рокiв триває гайдамаччина, а панського насильства не знищила: з кожним днем посилюють пани своє буйство й душать нас усе дужче й дужче.
Слова Дзюби знову гнiтюче вплинули на гурт, почулися тяжкi зiтхання.
— Спасибi, друже Дзюбо, — палко заговорив Залiзняк, — ти, може, й не хотiв, а пiдтримав мою мову. Хто такий гайдамака? Месник за свої кривди, за свою власну шкуру… Сам ти кажеш, що збереться загiн смiливцiв, котрим залили за шкуру сала, помститься кривдникам та й утече, а iншi за нього терплять… От i виходить, що всi тi загони виступали не за спiльне дiло, не за вiру, не за нашi права, а лише за свої кривди… Тому й ляхи їх мали за розбiйницькi ватаги, та й тi iншi, що за них терплять, теж, певно, не дякують їм. Тому-то за п'ятдесят рокiв гайдамаччина й не принесла краєвi користi, не захистила нас вiд напасникiв… Адже й ранiше, давно, ще до блаженної пам'ятi батька нашого Богдана, теж повставали, й не так, як гайдамаки, не заради особистої помсти, не для розбою, а щоб оборонити вiру й Україну, — i Наливайко, i Косинський, i Тарас Трясило, i Гуня… А дiло їхнє пропало, наклали вони буйними головами… А чому? Тому, що повстали не всi разом; а от як славний наш Хмель зняв завiрюху по всiй Українi, то й прикусили язика ляшки-панки й воскрес рiдний край, запанував давньою волею, радiсно задзвонив у всi дзвони.
— Тiльки ненадовго, — вiдповiв Дзюба. — Всi ми боролися, а скористалась тiльки половина, що по той бiк Днiпра, а ми, друга, нещасна половина, попали ще в гiршу неволю.
— То вина не Богданова, а iнших гетьманiв, — з гiркотою вiдповiв Залiзняк. — Попустили розiрвати нас надвоє, а от коли ми одiб'ємося вiд ляхiв, то Москва нас теж прийме пiд свою руку… Поки ми мовчимо, нiхто за нас не заступиться, а якщо ми самi почнемо боротися й не захочемо бути пiд кормигою ляхiв, тодi iнше дiло!
— Та де тепер нам, половинi, боротися? — не вгавав Дзюба. — Поляки ж зосталися тi самi, навiть поповнилися нашими перевертнями, а нас — жменя!
— Ну, Дзюбо, — засмiявся Залiзняк, — якi тi самi? Тодi в них було сильне вiйсько, а серед магнатiв зустрiчалися лицарi, завзятi вояки. А тепер: вiйська немає, ладу в Речi Посполитiй нiякого, а саме тiльки п'яне панство! Та й менше їх набагато стало: адже Москва вiдколола добру половину Литви. То воно й виходить, що коли прадiди нашi насмiлились повстати проти сильної оружної держави, то онукам пiти на теперiшнє дiло й бог велiв.
— Та хай заарканить мене татарин, коли все це не щира правда! — вигукнув Петро. — Що не скаже пан полковник, то наче залiзним цвяхом приб'є!
— На те вiн i є Залiзняк, славний Залiзняк, надiя наша й порада! Дай йому, боже, вiку довгого! — загомонiв пiдбадьорений натовп, пiдкидаючи шапки.
Раптом почувся верескливий крик у супроводi гуркоту колiс, i до ворiт батющиного будинку пiдкотила тарадайка. В нiй сидiв гладкий, широкоплечий єврей з вогненно-рудою бородою; на ньому був чорний лапсердак, висока хутряна шапка, з-пiд якої телiпалися довгi рудi пейси. Все обличчя його, червоне, гладке, з чорними банькатими очима й чорними ж широкими бровами, що сходилися над перенiссям, аж пашiло нахабством i пиховитiстю.
Довга тiнь, що простяглася вiд клунi уздовж двору, ховала гурт козакiв i селян, так що єврей зразу не помiтив їх.
— Гей ти, попе! — закричав вiн рiзким голосом, придержуючи коня. — Гершку, йди сюди.
— Чого тобi, Гершку? — обiзвався батюшка, важко пiдводячись iз призьби.
— Я не просто Гершко, я — пан Гершко! — крикнув єврей ще дужче. Залiзняк стиснув кулаки й так заскреготав зубами, що навiть селяни перезирнулись; але вiн стримав перший порив обурення.
— Слухай ти, попе, — говорив корчмар, — знову моя дочка сидiла тут у тебе? Що? Будеш брехати, що не була?
— Була.
— Була? Була?! Чуєш, коли я ще хоч раз дiзнаюсь, що вона була тут, то свiт тобi немилий стане!
— Я не кличу її, Гершку, — сама приходить.
— Сама? Сама?.. Брешеш! Ти її заманюєш, хочеш навернути в свою вiру. Постривай, постривай! Ось приїде сюди пан економ, вiн з вами розправиться!
— Не смiй казати так про вiру, не смiй кричати на панотця, а то ми тобi так боки полатаємо, що й чортам непереливки буде! — глухим од стриманого гнiву голосом промовив Петро, виступаючи наперед.
— Вус?' — закричав корчмар. — Ти ще смiєш тут патякати? Бунтiвник, гайдамака, ось як угрiю тебе батогом, то прикусиш язика.
Серед селян почулося глухе ремство. Гершко пiдвiвся в бричцi й тiльки тодi помiтив схованих у тiнi селян. Хоробрiсть його одразу де й подiлася, i вiн, злякано озираючись навколо, почав смикати за вiжки; але все ж таки, не бажаючи принизити себе перед хлопами, не переставав погрожувати їм, хоч i знизив тон.
— То вас тут цiла зграя! А, бунт затiваєте? Стривайте ж! Ми з паном економом вас прикрутимо ще не так! Якщо ви, свинi, насмiлитесь хоч писнути, то затрiщать у вас спини… Менi пан економ на вiдкуп вiддав усе село!
— Цить, поганець! — гучно крикнув Залiзняк, виступаючи з тiнi й кидаючись до ворiт. — Поки ти ще почнеш дерти з них шкуру, я тебе вб'ю, як погану гадину! Коли єврей побачив озброєного козака, душа його шугнула в п'яти.
— Ой, гевулт! Гайдамаки! — зарепетував вiн не своїм голосом i хотiв був уперiщити коня батогом, але в цей час залiзна рука Залiзнякова опустилася з такою силою йому на шию, що вiн похитнувся i впав на дно брички. Зляканий кiнь рвонувся й кинувся вбiк, але його вхопили за вуздечку двоє iз Залiзнякових супутникiв.
— Гей, хлопцi! — гукнув Залiзняк, не випускаючи з рук єврея. — Ану лишень пошукайте височенького дерева тут недалеко…
Почувши козаковi слова, єврей в одчаї засовався на днi брички.
— Змилуйтесь, ясновельможний пане, — забелькотiв тремтячим од страху голосом єврей, — я пожартував…
— Пожартував? Ось i я пожартую, — рикнув Залiзняк, придержуючи Героїка правою рукою, а лiвою стягаючи з себе довгого шовкового пояса, — пояса свого шовкового не пошкодую… Ну, не крутись, — штовхнув вiн його кулаком у спину i обкрутив йому шию поясом.
— На бога, що ти робиш, сину? — скрикнув батюшка, пiдступаючи до Залiзняка й хапаючи його за руку.
— А що ж, панотче? Може, скажете помилувати того, хто нахваляється з вас три шкури здерти? — промовив гнiвно Залiзняк i скрутив на потилицi в єврея свого пояса. — Ннi, хай же вiн тепер розплатиться за всi тi муки, котрих завдавав убогим людям! Тягнiть його, хлопцi!
Петро перший кинувся до Гершка, до парубка пристало ще двоє-троє з молодих селян.
— Спинися, сину! Спинися! Схаменiться, — батюшка кинувся рятувати єврея. — Подумай, що робиш?! Якщо ти повiсиш Гершка, наскочить економ i перевiшає усiх їх, — вiн показав на гурт селян. — Мало того, що вiн зруйнує церкву нашу, розорить усе село, але вiн не помилує нi жiнок, нi дiтей… Зглянься, сину… схаменись!
Залiзняк слухав батющинi слова, i обличчя його дедалi хмурнiшало.
— Правда твоя, панотче, слушний час iще не настав i суд попереду, — нарештi промовив вiн суворим голосом i, повернувши одним рухом руки до себе єврея, помертвiлого од жаху, промовив, карбуючи кожне слово таким тоном, вiд якого той весь з нiг до голови вкрився холодним потом.
— Слухай ти, жиде! Заради ось цих людей i святого отця я поки що дарую тобi життя.
— Ой вей! Пануню мiй золотий, ясновельможний гетьмане! — упав єврей на колiна, вiдчувши, що його вiдпустили гайдамаки, й не розумiючи з переляку, що йому каже Залiзняк. — Змилуйся! Пусти тiльки живого, пожалiй моїх дiтей, ой вей! Що з ними буде? Я все для пана, я озолочу пана… Ой мамеле! Не губiть! Це не я — це мiй дурний язик…
— Годi белькотiти! — тупнув ногою Залiзняк i, вхопивши єврея за бороду, пiдняв його майже до свого обличчя так, що Гершко витягся й перебирав ногами, шукаючи собi на землi опори. — Дивись на мене й запам'ятай моє обличчя, а ще краще запам'ятай, що я скажу, — карбував кожне слово Залiзняк. — Коли через тебе постраждає в цьому селi не те що дорогий наш панотець, свята наша церква чи хтось iз селян, але хоч найменша частка їхнього добра… то я з тебе живого шкуру здеру й живого посолю… Пам'ятай же моє слово, — трусив Залiзняк Гершка за бороду. — Пам'ятай i придивись добре до мого обличчя! Нiде ти од мене не сховаєшся: нi в Львовi, нi в Краковi, нi в Варшавi, сотнi очей стежитимуть за тобою, сотнi вух пiдслухуватимуть… i на днi моря знайду i тодi вже нiхто не захистить тебе — нi король, нi вся Рiч Посполита!
Очманiлий вiд страху, єврей не мiг промовити й слова: якiсь булькотливi звуки, що нагадували стогiн i схлипування, виривалися з його горла, а налитi кров'ю очi безпорадно озиралися й благали змилуватись.
Залiзняк зняв з шиї Гершка свiй пояс i зневажливим рухом руки штовхнув його до тарадайки.
— Гляди ж менi, жиде, — закiнчив вiн свою мову. — Про те, що сталося тут, анiтелень! Коли ж ти хоч щось насмiлишся бовкнути, то краще б тобi й на свiт не родитися.
Запорожцi пiдхопили корчмаря пiд руки й кинули на дно брички, потiм хльоснули коней, вони рвонули й помчали вчвал знайомою дорогою.
Якусь хвилину всi мовчали, приголомшенi цiєю сценою.
— Що ж, панотче, — схвильовано промовив Залiзняк, — скажете, що й тепер можна терпiти? Жид погрожує i погрожує насправжки — мало руку не здiймає на священика! А ви й далi мовчатимете?
— Не мовчатимемо бiльше! — запально крикнув Петро. — Годi!
— Годi! Скажи, пане полковнику, що нам робити? — почулися серед гурту селян глухi голоси.
— Я сказав, що робити тому, кому жити в ярмi тяжко, а кому солодко, тому нема чого й питатись мене.
— Та як же, батьку, — звернувся до Залiзняка Дзюба, виступаючи з гурту, — як же всiм нам разом повстати? Коли ми всi повстанемо, то знайдуться в Польщi добрi сусiди, якi допоможуть їй задушити нас.
— Але й ми знайдемо собi вiд них захист.
— Де?
Залiзняк показав рукою на пiвнiч i промовив твердим, упевненим голосом:
— У Росiї!
Схвильованi розмовою й сценою з євреєм i батюшка, й титар, та й сам Залiзняк зовсiм забули про Прiсю, а вона тим часом стояла в дверях блiда, приголомшена, ледве переводячи подих од хвилювання; за цi пiвгодини вона нiби вся переродилася: з блiдого личенька злетiла дитяча усмiшка, коло губ лягла скорботна риска, великi, потемнiлi вiд збудження очi її з застиглими слiзьми були сповненi невимовного жаху i страждання. Тримаючись за одвiрок, дiвчина вся подалася вперед i завмерла в нiмому поривi; вона жадала всiма фiбрами свого єства почути те, про що говорив Залiзняк, але не всi його слова долiтали до неї…
Раптом на вулицi почувся якийсь рух, i з-за рогу виступив гурт селян, — босi, з непокритими головами, сумнi, вони несли щось на марах, прикрите драною свиткою; за ними йшли, тихо плачучи, жiнки й дiти з клунками в руках. I Залiзняк, i всi, хто був у батющиному дворi, здивовано обернулися до вулицi. Процесiя, видно, посувалася саме сюди. Всi мовчки поскидали шапки.
— Небiжчик? — тихо спитав Залiзняк.
— Не розберу, — теж неголосно вiдповiв титар i знизав плечима. — Щось дивне, й люди не нашi.
Тим часом стогiн жiнок i плач дiтей розбудили мешканцiв села; з сусiднiх хат вибiгали молодицi, дiди, дiвчата й, здивованi несподiваною появою цiєї процесiї, юрмились на вулицi; через кiлька хвилин коло батющиного двору стояв цiлий натовп стривожених людей. Та ось переднi селяни, що несли мари, пiдiйшли до ворiт.
— Розступiться, розступiться! — почувся тихий голос. Натовп розступився, i в воротях панотця показалися мари, на яких лежав чоловiк; тiло його, до самої шиї, було накрите драною чорною свитою, й лише голова з довгим сивим чубом i такою ж бородою залишалась вiдкрита. На смертельно блiдому обличчi старого з заплющеними очима лежав вiдбиток нiмого страждання й суворого докору. Селяни обережно опустили мари на землю й поставали коло них. Батюшка пiдiйшов ближче i нараз одсахнувся.
— Що це, панове? — спитав вiн вражено. — Отець їларiон? Селяни ствердно похилили голови.
— Сконав! — з жахом прошепотiв старий, придивляючись до безкровного обличчя отця Iларiона.
— Одходить, — вiдповiв тихо один з тих, що несли мари.
— Що ж це з ним приключилося? Чи давно ж був у мене? — з болем прошепотiв отець Хома.
— Ксьондзи-базилiани одiбрали в нашого причту ругу; батюшка пiшов просити в губернатора поради й захисту… I от ляхи замучили його… — Селянин помовчав якусь хвилину й провадив далi, дивлячись у землю: — А потiм пан губернатор звелiв запалити для потiхи солому, що складена була на фiльварку за мiстечком; кругом того фiльварку тулилося хат iз двадцять сiльських, а в кiнцi й церква стояла; ну, вiтер перекинув огонь на виселок, i все геть-чисто згорiло, згорiла й церква наша, i все наше добро, лишилися ми на вулицi з малими дiтьми. На бога, дайте притулок хоч панотцевi! Одходить вiн… i нема йому де голови прихилити…
Тихi жiночi схлипування перервали його слова.
Усi стояли навкруги, занiмiлi вiд жаху та обурення.
— От до чого доводить ваше терпiння! — заговорив нарештi Залiзняк тремтячим вiд гнiву голосом, показуючи на нерухоме тiло, що лежало на марах. — I ви все ще не знаєте, на що зважитись?!
Старий священик, стоячи на колiнах бiля свого мученика-побратима, не чув тих докорiв. Очi його, повнi слiз, були зведенi до неба, рука лежала на сивiй головi вмираючого, а уста творили сповнену чистої вiри молитву.
Залiзняк теж пiдiйшов до вмираючого, i вигляд цього мученика сколихнув його душу й запалив серце вогнем.
— Цей мученик святий вопiє про помсту… вопiє до тих зiрок, що миготять нам з неба, нiби докоряючи… I я присягаюся, що помщуся за цю жертву! А ви, — зневажливо мовив вiн до занiмiлого натовпу, — терпiть, терпiть далi! Кращої долi ви не вартi! Прокляття пiде слiдом за вами, люди вiд вас одвертатимуться, звiрi дикi тiкатимуть, щоб не зустрiтися з вами, й господь вас забуде, забуде!
— Нi, нi! — пролунав у цей час iстеричний жiночий крик, i Прiся кинулася до нiг Залiзняковi. — Ми не залишимо своїх храмiв… ми все, все… все життя наше вiддамо, умремо всi… з тобою разом, а не вiддамо ляхам на наругу нашої святинi! Не вiддамо!
— Правда, дiвчино! Всi помремо! Правду сказала! Життя своє вiддамо! — пролунали кругом грiзнi вигуки.
— Господь заговорив до вас устами цiєї дитини, — зворушено промовив Залiзняк i, пiдвiвши Прiсю з землi, притулив її голову до своїх грудей.
— Готуйтеся ж i чекайте, коли я скажу: "Пора!" — сказав наприкiнцi Залiзняк. Тiєї ж ночi Залiзняк виїхав з Лисянки, давши пораду селянам з'єднатися громадою й наготувати колодiїв та списiв, бо й слiпий тепер бачить, що тiльки оружною рукою можна захистити своє життя, а безоружних i нерiшучих розчавить п'ята лютого ненависника. Батюшка не заперечував проти войовничих закликiв Залiзняка: його приголомшив вигляд умираючого…
Селяни, збудженi словами запорожцiв, пiдбадьорились, в очах у них заблищала вiдвага, щоправда, їх, непiдготованих до боротьби, бентежила думка про те, що зробить губернатор, коли довiдається про напад на Гершка, — а в тому, що шинкар донесе, нiхто не сумнiвався.
— Ось що, друзi, — сказав, вiд'їжджаючи, Залiзняк, — якщо шельма Гершко, незважаючи на мою пересторогу, вас викаже, то нехай хто-небудь навiдається в
Мотронинський лiс, у Вовчi Нори, а там уже покажуть, куди далi йти. Посвистом обiзвiться, й знайдуться помiчники: дадуть i товаришiв за халяву i самi прилетять побалакати з панами-ляхами. Воно хоч i не час вилiтати з своїх гнiзд орлятам, та коли вам буде скрут, то нехай спробують крила.
Це остаточно пiдбадьорило селян. Усi дякували, вклоняючись запорожцям, вихваляли Залiзняка й покладали на нього велику надiю. Петро зохотився негайно вирядитись у вказане мiсце для переговорiв, бо розбiйницького наскоку можна було чекати й на завтра. Залiзняк схвалив його намiр i сказав, що з такого юнака буде в пуття. Наприкiнцi вiн попросив селян, щоб в разi тривоги вони сховали батюшку в лiсi, бо на ньому першому окошиться злiсть ляхiв.
Але батюшка вiдповiв на це спокiйно й рiшуче, що нiкуди не пiде вiд храму, дорученого йому, служителю бога, що коли господь сподобить його мученицької смертi, то вiн умре тут, коло вiвтаря, а не зганьбить себе втечею. I, незважаючи нi на якi вмовляння Залiзняка, запорожцiв i селян, вiн лишився не похитним.
Нарештi прийшов час їхати; Залiзняк прощався з усiма, особливо зворушливо з батюшкою й титарем, i, перед тим як сiдати на коня, став шукати очима Прiсю. А дiвчина стояла тут же коло перелазу, схована тiнню осокора; не стримавши пориву почуттiв i висловившись так енергiйно перед старшими, а особливо перед Залiзняком, вона нiби злякалася свого зухвальства. Вся минула сцена, пiднесення духу в затурканих селян, запальна промова Залiзняка, висока рiшучiсть панотця, якого вона так любила, хвилювали її душу новими могутнiми враженнями й пере носили iз сфери дитячих, безтурботних мрiй у грiзний вир суворого життя, котре вимагало подвигiв: за цi кiлька годин Прiся змужнiла душею; вона тепер дивилася розчулено й з новим захопленням на цього прекрасного героя, оборонця й рятiвника їхнього вiд напасникiв, i вiдчувала, як у її молодих трепетних грудях росло й буяло таке свiтле, широке почуття, якого вона ранiше не знала.
— Де ж та дiвчина, що своїм палким словом осяяла нашi темнi душi? — спитав Залiзняк, обвiвши всiх очима.
У Прiсi пiд ногами похитнулася земля, й вона вхопилася рукою за дерево. Усi оглянулись. Петро помiтив сестру й, пiдiйшовши до неї, сказав:
— Вийди лишень: тебе шукають.
Але Прiся не могла рушити з мiсця. Залiзняк швидко пiдiйшов до неї i, взявши за руку, вивiв з тiнi в смугу мiсячного свiтла; дiвчина, спалахнувши рум'янцем, опустила голову.
— Спасибi тобi, голубко моя, за твоє палке слово, — урочисто сказав Залiзняк, — в ньому виявилась душа твоя, свiтла та хороша. Вiзьми ж на згадку вiд побратима цi святощi, — вiн зняв iз своєї шиї великого золотого хреста на ланцюжку i вклав його в похололу руку дiвчини, — iди з ним i за нього скрiзь! А тепер дозволь обняти тебе, як сестру. — I, не чекаючи дозволу остаточно розгубленої дiвчини, Залiзняк притиснув її до своїх могутнiх грудей, потiм, скочивши на коня й гукнувши "гайда", помчав iз своїми товаришами в срiблисту млу…
Усi кинулися за ворота побажати друзям своїм доброї путi, а Прiся нерухомо стояла з хрестом у руцi й не чула, як радiснi сльози котилися одна за одною по її зблiдлому личку…