І коридор заповнився людьми.
Мій тато не має жадних дивацтв. Він нічого не колекціонує, не грає на скрипці, не ганяється за жінками, не потерпає від фобій, не копирсає нігті гребінцем. При всіх його позитивних рисах — інтелігентності, порядності, інтелекті, — і при тій досить значній посаді, яку він обіймає в міській управі, тато має схильність до способу життя пересічного громадянина. Він регулярно ходить на службу, регулярно харчується, при чому поїсти любить, вечорами не проти полежати на канапі з газетою чи книжкою. В нього не буває потягу щось там підмайструвати або, скажімо, розгадувати без свідків кросворди. Кожне відхилення від усталеного порядку він намагається ліквідувати якнайшвидше і, — хоча йому вдається навдивовиж достойно виходити з незвичних, ба, навіть критичних ситуацій, — очевидно всіляке збурення забирає масу душевних сил, і тато вимушений скомпенсовувати подібні втрати тривалими прогулянками по лісі. Певно, за відсутністю інших дивацтв, можна вважати дивацтвом його потяг до самотніх лісових походеньок, але в такому разі нас усіх можна трактувати як патологічних збоченців. До того ж тато не визнає всіляких там полювань, збирання грибів чи рибальства. За це я його поважаю.
Моя повага до нього зародилась і утвердилася давно, ще коли я був підлітком. Добре пам'ятаю, як одного разу пізно вечері ми повертались із ательє, де мені мали пошити мої перші модні штани, і я, розімлілий від картини зоряного неба й передчуття модної обновки, запитав тата про сутність життя. Я перебував у тому щасливому віці, коли цілком щиро цікавляться такими речами і цілком щиро гадають, ніби кожне запитання має відповідь, а кожна річ — відповідний сенс. Можливо, саме тодішнє моє існування під таким-то небом, без таких-то штанів усе ж зародило підозру недоосмисленості існування, однак я все ще надіявся на чудо, на те, що сенс є, просто через свою незрілість я не можу його збагнути. Тато розвіяв мої останні сумніви. І, треба віддати йому належне, зробив це відверто, без недорікуватостей, але й без зайвої афектації.
Моя повага зросла і укріпилася, коли я згодом спостеріг батька на службі. Як уже згадувалося, він обіймав досить значну посаду в міській управі — голови комісії по контролю за навчальним процесом, або щось подібне. Для мене було відкриттям, що тато, такий м'який і поступливий удома, тут проявляв значну твердість і принциповість у керуванні різними лайдаками.
Взагалі, протягом життя мені часто траплялося відкривати для себе щось подібне, і це завжди лише зміцнювало батьків авторитет. Наприклад, коли всі довкола аж захлиналися від зненависті й зневаги до росіян, тато сказав: «Але ж не можна так просто відкидати великий нарід. Незважаючи на все (на будь-що, на ніщо), вони (росіяни) створили велику культуру». Подібна лояльність і толеранція відрізняли його в польському чи єврейському питаннях.
Ніколи не намагаючись вплинути на мене безпосередньо, батько все-таки мав значний вплив на формування моєї особистості. Мав привабливий імідж через витриману п[поведінку і достойний спосіб життя. Здавалося, він живе принципом — «марнота усе». І хоч ми рідко, — та майже ніколи, — не вдавалися до якихось відвертостей, т.зв. щирих розмов чи вивертання душ, я завжди цінував те відчуття єдності, котре притаманне лиш направду близьким людям.
Крім відсутності дивацтв, варто згадати ще й відсутність будь-якої атрибутики, за допомогою якої люди люблять набивати собі ціну, — стародавніх речей, цінних паперів чи, скажімо, сімейних реліквій. Так, наприклад, тато не мав навіть власної зброї[59].
Тому ми змушені були скористатися автомобілем.
До речі, машина в батька теж пересічна з пересічних, на теперішні часи, можливо, навіть надто незавидна.
На саме Різдво, добре повечерявши, ми сіли в машину, — батько за кермом, я поруч, — і поїхали на центральну площу. Їхали, як завжди, неспішно, майже обережно, свято дотримуючись правил дорожнього руху. На площі, навпроти ратуші світилася висока ялинка, довкола якої гуляли веселі хмільні городяни, співаючи колядок. Виїхавши на площу, ми трохи додали швидкості і, розбризкуючи талий сніг, врізалися в коло колядників. Перший заїзд був дуже вдалим, бо ніхто ще не встиг налякатися й утекти. Непоганою була і друга спроба, після розвороту, — причому кількох чоловік вдалося збити заднім ходом, — народ розгубився і якихось кільканадцять секунд не міг зорієнтуватися. Далі вже пішло складніше. Люди почали тікати в різні боки, і, хоча паніка й грала нам на руку, важко було вести прицільну гру, а випадкові жертви лише заважали рухові. Рятувала та обставина, що на мокрій бруківці машину постійно заносило, і так, юзом, ми збили чи не найбільше своїх співвітчизників. Однак важко було набирати швидкість, а повільна їзда робилася небезпечною — дехто з городян оговтався і, очевидно, вирішив вести з нами боротьбу. В руках у тих сміливців опинилися дрючки й камені, і вони використовували кожний момент, щоб завдати нам удару. Трупи, котрих було не так уже й багато, але досить, аби заважати рухові, позбавляли нас маневровості, і це додавало шансів нашим ворогам. Декількох, озброєних дрючками, нам вдалося збити, але збурені алкоголем і виглядом крові люди вже не реагували на небезпеку і являли собою серйозну загрозу. Зрештою, одному з них вдалося поцілити каменюкою в переднє шкло, і світ на мить щез із наших очей, покрившись густою сіткою тріщин. Я вдарив кулаком, шкло посипалося, холодне повітря шмагонуло по обличчях, і машина з розгону вперіщилась у стовбур ялинки. Каміння знову полетіло в наш бік, і нас швидко почали оточувати. Однак тато не розгубився, і за якусь секунду ми вже знову мчали на шеренгу нападників. Удари загепали по даху, посипалося й заднє шкло, кілька чоловік, очевидно втративши глузд, побігли навперейми, розставляючи руки, ніби мали зловити свиню. Тато був несхибним. По-моєму, вдалося покласти відразу трьох. Один труп затримався на капоті, і ми скинули його, різко загальмувавши.
— Ну все, досить, — крикнув батько. — Тріснув нам радіатор. Мусимо їхати, поки не заклинило двигун.
І ми залишили місто позаду.
Різдвяна ніч перетворилася на тихий ранок, і ми стояли з татом на даху автомобіля під розлогим деревом. Напевно, вперше за тривалий час тато був у лісі не сам. Він дивився на небо і на ворон, котрі обсіли гілки нашого дерева. А я дивився під ноги на нашу побиту машину.
— Ну що, jazda? — запитав я.
— Jazda, — сказав тато. — На рахунок три.
— Раз.
— Два.
— Три.
Тут, мушу зізнатися, я вперше обдурив свого батька, і, хоч він про це ніколи не дізнається, все ж серйозний гріх залишається за мною. Я вчинив так, як часто роблять хлопчаки, коли змагаються, хто довше пробуде під водою. На рахунок «три» всі пірнають, а один, найхитріший, стоїть собі й сміється, або пірнає пізніше. Так і я не скочив на рахунок «три» і бачив, як захиталося батькове тіло в петлі, і як злякані ворони метнулися до неба, і як тілом пробігла конвульсія. Я згрішив, але встиг перед смертю покаятись і скочити ще до того, як птахи повернулися на дерево.
Пояснювати чи в будь-який спосіб коментувати власний текст-заняття невдячне і певною мірою безглузде. Адже незважаючи на те, чи відомі читачеві різноманітні реалії, чи вловлює він приховані алюзії і неприховані цитати, добра література повинна говорити сама за себе і працювати сама на себе. Якщо твір не вдався — поясненнями не допоможеш, якщо ж навпаки — будь-які коментарі зайві.
Це з одного боку. З іншого — як читач я страшенно люблю коментарі і завше з насолодою занурююся в них паралельно із читанням основного тексту. Саме «занурююся» — це так, ніби плаваючи надумав пірнути углиб, де вже зовсім губиш зв'язок із звичним світом — від нього залишається лише порція повітря в легенях, і тільки від твоєї тренованості залежить, скільки зможеш пробути на глибині. Феномен автокоментування з рідкісною для себе дотепністю змалював Боргес у новелі «Алеф», персонаж якої Карлос Аргентіно перетворює тлумачення своєї графоманської поеми у справжнє мистецтво (хоча тут не завадила б і екзегеза власне Боргесівського тексту). Саме з огляду на фатальну відсутність коментарів я ніколи не купую бульварного чтива — ах, як би заіскрилися заяложені сюжети й невиразні образи, зазвучали б найбанальніші фрази, коли б за діло коментування взявся справжній майстер. Адже, як казав той же Боргес, краса «широко розповсюджена і підстерігає нас на випадкових сторінках посереднього автора або у вуличному діалозі».
В нашому переінформованому світі, де кількість навіть вартих уваги книг явно перебільшує хронологічні можливості людського читання, коментар набуває ще й іншої функції — досконалого дайджесту. Якщо школярсько-хрестоматійний підхід, по суті, пропонує ампутовані обрубки творів (або, — якщо кому більше до вподоби гастрономічні, а не хірургічні метафори, — з усього трапезного багатства книг видає школярам лише поспіхом зроблені канапки), то коментар є одночасно й квінтесенцією творива (ґатунок алхімічний) і містком (ранґ архітектонічний) до інших літературних надбань. Хороший коментар іноді вартує кількох прочитаних книг.
Однак я все ж не маю жодних намірів коментувати власні тексти — ані в сенсі академічному (на це в мене забракне досвіду), ані в сенсі ігровому (на це в мене забракне гумору). Мені лише цікаво поглянути на ці, доволі давно написані речі з певної дистанції. Поглянути не стільки для для того, щоб зрозуміти НАВІЩО я пишу (це, здається, вичерпно пояснив Ігор Бондар-Терещенко в рецензії на мій роман «Воццек», який безпосередньо пов'язаний із усією цією базграниною, що в свою чергу стане очевидним кожному, хто наважиться прочитати цю «необов'язкову» частину книги), скільки для того, аби усвідомити ЯК я пишу. Чомусь оте ЯК прийнято називати «письменницькою кухнею» (знову напрошуватимуться гастрономічні алюзії). Так от, цікаво було б зазирнути до цієї власної кухні, перевірити, чи все там в порядку з начинням, чи достатньо спецій у шафках, переглянути вміст холодильника (і з огляду на свіжість продуктів і з огляду, скажімо, на середній вміст холестерину в них), а також упевнитися в достатності запасів солі та круп, дізнатися нарешті, чи є у мене мікрохвильова пічка, чи я і далі змушений підігрівати все на пательні (яка вона, до речі, ота пательня — звичайна, з тефлоновим покриттям чи, може, фірми Zepter?), підрахувати, скільки порожніх пляшок від різноманітних напоїв (переважно міцних і дуже міцних) назбиралося під столом, провести санітарну інспекцію, і врешті-решт встановити, чи достатньо збалансовану і здорову їжу готую я на цій кухні для себе й своїх потенційних клієнтів-читачів, а чи, може, найвищий час видати вердикт про закриття цього підозрілого закладу із конфіскацією майна його власника.
Цілком можливо, що ця «розвідка» буде цікавою ще комусь, крім мене, то ж запрошую до кухонних посиденьок.
(Примітки, що складають цей розділ, рознесено до відповідних місць у тексті. — Прим. верстальника.)
І дібравшись нарешті до кінця, я бачу, що книга ця, мабуть, буде цікава хіба дуже вузькому колу людей, саме тих, які перебувають у тісних межах згаданої в передмові «інтертекстуальності». Власне кажучи, найцікавішою вона буде, мабуть, для мене самого, ба навіть ні! — найцікавіше вже сталося під час роботи над автокоментарем, оскільки це перша спроба якогось там самоаналізу, і цілком відверта демонстрація механіки виникнення текстів. Щоправда, механіка ця не раціональна чи контрольована, та саме через це й викликає найбільший інтерес. Зрештою, йдеться навіть не про мене. Оскільки коментар частіше апелює до якихось алюзій з романом «Воццек», аніж безпосередньо до текстів цієї книжки, можливо, це моя остання спроба розпрощатися з улюбленим героєм, можливо, — спроба самого Воццека зазирнути у власне минуле, оскільки майбутнього у нього немає.
Окрім того, сподіваюся, в певному сенсі це намагання з мого боку все-таки осягнути герменевтичні закони існування «івано-франківського феномену», який, можливо, насправді існує лише в уяві кількох людей. Тому передбачаю численні звинувачення в реґіональному нарцисизмі, чи в порушенні видавничої етики (якщо така існує), чи, зрештою, просто в невисокій художній вартості. Однак, розцінюючи книжку передовсім як факт матеріальної культури, а не як вмістилище текстів, я переймаюся насамперед її внутрішньою структурою. І майже певен, що структура цієї книжки буде найбільшою її вартістю, навіть якщо про це знатиму лише я сам.
Сеанс самолюбування закінчено. Екскурсія по письменницькій кухні припиняється. Нічого їстівного там не знайдено, і тому навіть санітарна інспекція втрачає будь-який сенс.
Писалося під джентлджайнт, проклгарум, дженізджоплін, фафромгоум, шігареттак.
(Тут і далі — авторські примітки, що складають зміст розділу «Автокоментар». — Прим. верстальника.) Вперше — «Сучасність» № 4'95 під редакцією Ігоря Римарука у варіанті, який дещо відрізняється від первотвору. Наступна за хронологією публікація — в журналі «Literatura nа świecie» (польський переклад Joanny Rachoń). Однак повністю відповідає авторському текстові лише публікація в часописі «Майдан» № 1'98. Друкуємо за цим виданням із незначними редакційними правками і, річ ясна, з оновленим коментарем.Щодо назви «Острів КРК». Пишучи, я був абсолютно певний, що це моя оригінальна вигадка, бо завжди надаю великої ваги назві твору (в чому якраз зовсім не ориґінальий). Вчувалися мені тут і «крик», і «крок», і «карк», і «крук», і корок», і ще кілька карколомніших трансформацій, що якимось чином відповідало понятійному полю повісті. До того ж, здавалося, — це досконалий логотип, який відразу западає в пам'ять. Один із моїх російськомовних знайомих, щоправда, ніяк не міг запам'ятати таке просте, як мені вдавалося, словосполучення і постійно збивався на якийсь острів PKP», заселений, очевидно, «реввоенсоветами», «ревизионными комитетами», «комиссиями по реабилитации», контрразведовательными управлениями» та іншими викопними рештками совдепівської ери. Втім, я не про те. Коли повість уже вийшла друком, моя дружина розповіла мені про оголошення однієї туристичної фірми, яка поміж іншим пропонувала подорожі «на острів Крк». Сказати, що я був шокований, означає нічого не сказати. Однак, коли я на власні очі побачив це оголошення, мені трохи відлягло від серця: жалюгідний клаптик паперу з рукописним текстом, та ще й погано відксерений — тут могла ховатися якась помилка, тобто будь-яка помилка, тобто будь-яка кількість будь-яких помилок, і я вже майже певний був, що так воно і є, що це просто глумлива усмішка бешкетницької долі. Але вірус уже було запущено, і я навіть почав розповідати друзям, що от, мовляв, як дивно матеріалізується написане, що хоч острова такого й немає, але заради підтвердження його існування виникла навіть туристична фірма і т.п. Так тривало аж до того моменту, поки хтось із знайомих, почувши цю оповідку сказав: «Чому ж не існує? Минулого літа я саме відпочивав на острові Крк. Це в Адріатичному морі». Не вірити йому не було підстав, та все ж я заглянув у мапу і, скажу відверто, побачивши біля берегів Хорватії вигаданий мною острів, якось несподівано повірив у власну талановитість — витвір моєї уяви втілився, вселився в світ, опанував простором, матерією, життям. Всі ці скелі, пісок, дерева, трави, птахи, і навіть небо, яке взагалі-то не може належати окремому острову, — все воно виникло із слів, із букв, із чорних значків на папері, будівельним матеріалом для цього маленького раю послужила абетка. [Тут, власне, найвищий час був би поговорити про відповідальність письменника в контексті матеріалізації написаного, але це зайняло б надто багато часу, та й зрештою, писанина про матеріалізацію теж має шанси матеріалізуватися, і я вже бачу схоластичні хащі, в які довелося б заглибитися, розпочавши подібні екскурси (чи то дискурси?)]. Отож я почувся справжнім деміургом, але замість радості відчув занепокоєння і страх: адже писання — це різновид психотерапії, ти просто переселяєш на папір власні проблеми, таким чином позбуваючись їх. І якщо вони потім із паперу так чи інакше потрапляють у площини реального світу, то чи не стоїть за цим якийсь страхітливий привид зачарованого кола? Чи не плодиться таким чином зло? Бо якщо всі химери, які живуть у моїй свідомості, вирвуться на волю, невідомо чи скомпенсується мені це на останньому суді появою одного, хоча й дуже гарного острова.Найвідраднішим у всій цій історії є те, що я не мушу витрачатися на туристичну подорож до Хорватії — адже я вже побував у місцині з дивною назвою Крк.
«Хрущ був за сценою…» — чоловік на прізвисько Хрущ справді мешкає в Станіславі. Особисто я з ним не знайомий, але за місцевою леґендою це напівбожевільний-напівгеніальний музикант.Весь епізод, властиво, має під собою реальне підґрунтя — в ньому химерно поєдналися описи двох різних подій: презентації журналу «Четвер» в Івано-Франківській філармонії та прем'єри поезоопери «Крайслер-Імперіал» у Львівському оперному театрі (1992 рік). Більшість підказок (поява на сцені Патріарха і Прокуратора знаменитого літгурту Бубабу, «хлопчики, чиїми голосами починалася й закінчувалася вистава», «прозора львівська ніч» тощо) свідчать про те, що дія відбувається таки у Львові. Втаємничені навіть зможуть відтворити в уяві архітектоніку оперного театру, однак поява Хруща зміщує картину, і зображення, покрившись на мить брижами, перетікає в інтер'єри станіславської філармонії, де на сцені той же Патріарх Бубабу Юрій Андрухович разом товариством презентує третє число легендарного насьогодні журналу «Четвер».
«весь той джаз» — «All that jazz», назва відомого фільму американського режисера Боба Фосса. Хоча, якщо говорити про образні конотації, то сьогодні мені радше згадується одна з пісеньок Бориса Гребенщикова — щось там таке було: «люби меня, храни меня, пока не начался джаз» (за точність цитати не відповідаю).
«сприйнявши його за черговий спецефект, котрими так багата була і котрими так славилася сьогоднішня вистава» — цього разу однозначне відсилання до поезоопери «Крайслер Імперіал» у постановці Сергія Проскурні. Публіку шокували видовищами на кшталт літаючої голови Віктора Неборака, Прокуратора Бубабу, чи муляжного бубабістського Підскарбія Сашка Ірванця з величезним і, але звичайно ж муляжним статевим органом. Усе це відбувалося в присутності не лише фестивальної «вивихівської» молоді, але й солідних державних службовців, а одного разу, здається навіть у присутності повноважного посла Австрії в Україні. За деталями відсилаю до есею Андруховича «Аве, Крайслер» («Четвер» № 6'95).
«…примарні тіні, світляні привиди, дурепи осяйні» — як тут з'явилися «осяйні дурепи» з вірша Андруховича «Любовний хід по вулиці Радянській» я, чесно кажучи, не знаю. Зрештою, це лише одна з багатьох нічим не мотивованих цитат у цьому лексично неврівноваженому і засміченому тексті. Використане словосполучення не має тут образного навантаження, котре присутнє у вірші (повз біржу казино мелодію міліцію / пастушки з вітражів упирки з вар'єте / дурепи осяйні вогненні янголиці / ці мальпи трохи мальви кожна з них цвіте), і його уживання є прикладом того, як перевантажена поняттями свідомість віддає перевагу фонетиці і ритму, не покладаючись більше на зміст.Іноді такі немотивовані запозичення цілком несподівано дістають друге життя при перекладі твору на іншу мову. Я довго сміявся, коли побачив, що в польському варіанті безневинні «осяйні дурепи» перетворилися на брутального лексичного монстра — в кінці речення з'явилась «jakaś pierdolona poświata».
«Здається, тоді ми розмовляли про музеї» — Її музеї і його музеї — це весь досвід, котрий вони мали до зустрічі, весь наш досвід, властиво.Любов до речей, розуміння речей, прийняття речей — все це суть речі (…).Чим більша колекція, тим рівноцінніші експонати, тим менша їх доречність, тим проблематичніший вибір. Життя в музеях породжує ненависть і жагу руйнації. Руйнувати, аби відгородитись від спокус. (Неможливо знищити музей, перебуваючи в його експозиції.)Він бачив зібрання вітрил посохлих, зморщених, зарослих павутинням, колекції крил нічних метеликів, нікчемних молів прах…«…я скидався на одного з персонажів твого вічного музею…» — так у розділі 7. образ знаходить своє відображення. (Симетричність, бінарність образів, як розкритих, так і зашифрованих — характерна риса методології «Острова».)
«каструльки з ілюстраціями до Льюїса Керрола» — Не можу втриматися, аби ще раз не прокоментувати польський переклад повісті, в якому Льюїс Керролл цілком несподівано перетворився на Ludwika Karola, сценами з життя якого і були, як виявляється, розписані злощасні каструльки. Це, здається, одне з багатьох промовистих свідчень багатоваріантності існування тексту в різних лінгвістичних структурах.
«ми поглинали в неймовірних кількостях червоний, жовтий і зелений перець» — тема їжі, як на мене, безпосередньо пов'язана з темою еротики. Це, звичайно, розповсюджений, мало не ходульний художній прийом, однак на те є серйозні причини. Спільність Ероса й Танатоса, яку так люблять смакувати на різних псевдонаукових конференціях, є набагато менш переконлива. Я завжди згадую блискучий вираз Сєчєнова: «Їжа — це найінтимніше спілкування людини з природою». Справді-бо, під час їжі наш контакт із зовнішнім світом є близьким до такої міри, що світ проникає в нас, оволодіває кожною клітиною нашого тіла, ба, навіть кожною молекулою. Він проникає в нас настільки, що іноді буває важко ідентифікувати себе як особу, світові не приналежну (йдеться зовсім не про шлункові розлади). Фактично, протягом життя ми просто профільтровуємо світ крізь себе. За це він дає нам енерґію для життя, але від цього ми врешті-решт помираємо.На жаль, люди ніколи не можуть досягти такої єдності між собою, такої взаємопроникності. Два тіла, що прагнуть якнайповніше з'єднатися, як тісно не проникали б одне в одне, завжди залишаються двома тілами. Двоє людей ніколи не здобувають неподільності. Межа фізичної оболонки виявляється непереборною. І в цьому найбільша нестерпність буття. Ну хіба що я перебільшую.
«А почалося все з простого запрошення на виставку» — цей абсолютно вигаданий образ настільки переслідує мене, що згодом я ввів його в художню канву роману «Воццек». Власне кажучи, образ запрошення переслідує мене так само, як саме запрошення — героя «Острова»: він ніяк не може позбутися його. Цілком можливо, що і я останній раз скористався ним, назвавши його у «Воццеку» «незнищимим, як інклюз». Про природу інклюзів мені майже нічого невідомо, тож звернуся за допомогою до професіонала, в даному випадку Володимира Єшкілєва, і зацитую фраґмент його феноменального есею «Князь жаху»:ІНКЛЮЗБожевільний дантист уявляє пекло Данта діркою в зубі Бога: природа всіх отворів демонічна. В Галичині віддавна визнано, що дірява монета може бути Інклюзом — незнищенним грошовим знаком, що завше повертається до свого власника. Іноді з прибутком.Історія Інклюзів почалась 5 квітня 28 року, коли Христос розігнав міняйлів з ґалерей Єрусалимського Храму. Розсипаний Сином Божим дріб'язок потрапив під владу Отця Мороку. Містики стверджують, що тих монет було 666.У першому томі «Знадоб до галицько-руської демонольогії», що був виданий етнографічною комісією НТШ у Львові 1904 року, Інклюзам присвячений цілий розділ (стор. 254–264). В оповідці № 380 мешканець Дрогобича Кучиндик розповів етнографові Левинському про існування у Львові сатанинського клубу Інклюзників, де бажаючі могли дістати чародійну монету. Це повідомлення підтверджує приватну інформацію екстрасенса Володимира Григоренка про те, що Львів був захоплений ґвардією Люцифера 10 жовтня 1858 року. Переродження астрального простору найбільшого міста Галичини сталося після великого зіткнення в духовних сферах сил Світла та Мороку. Оволодіти астралом Львова у демонічних сил і сатанистів спочатку не стало потуги. Але наприкінці вересня 1858 року з інфернальної безодні, яку Даниїл Андреєв визначає як Гашшарву, був піднятий могутній демон, число якого — 76. 3 його допомогою сили Мороку захопили астральний згусток в одному з ліхтарів поблизу монастиря урсулінок. Отримавши цей плацдарм, сатанинське військо матеріалізувало чотирнадцять демонів нижчого ранґу в Інклюзи та двох темних духів жіночої статі — в черниць-лесбіянок. Так чотирнадцять чортячих крейцарів почали своє мідне життя в Галичині. Керував ними могутній дух, що втілився в ропуху на дрогобицькі болоті.Класична історія Інклюзу така: чоловік знаходить на дорозі крейцар, купує щось на нього, потім знов знаходить монету в кишені і так до повного збагачення. Крейцар іноді тікає від господаря, після його втечі багатство пропадає разом з душею Інклюзника.Містики досліджували деякі Інклюзи. Так, у 1908 році доктор Тадеуш Колорка зі Львова визначив Інклюз у двокрейцаровику, відкарбованому у Відні 1894 року. Монета стрибала по мармуровій дошці в касі банку Гессінштайлерів — вірна ознака Інклюзу, що не переносить відшліфованого мармуру.Доктор Колорка помістив Інклюз у скляну скриню і піддав його білій магії за системою раввина Срулека. Виявилось, що сатанинське суще Інклюза було сконцентроване у короні австрійського орла на аверсі монети. Демонів в Інклюзі мешкало три. Називались вони Аббіль, Симер та Ходжейджадж. Симер був наймерзеннішим з трьох — задовго до вторгнення демонів в астрал Львова він мешкав у статевих органах Чингісхана.16 червня 1909 року доктор Колорка вмер у своєму ліжку під час побачення з гімназисткою Терезою. Інклюз при цьому стрибав у скрині і навіть (за свідченням гімназистки) верещав.Цікаво те, що золоті монети ніколи не стають інклюзами. Шляхетність металу відвертає від них демонів. Духовидець Сахе Хабіб вважав, що демони можуть опановувати лише нетривкі і недосконалі речі матеріального світу. Це не дивно, адже темні сили живляться передчуттям смерті. Спосіб їх існування — занепад: час та прості їх подрібнені на нецінні фраґменти. Жодному з демонів не вдасться захопити весь простір на поверхні монети. Філософ Мартін Гайдеґґер визначив простір як вивільнення місць, і ми даємо собі право припускати, що в малому Інклюзі число духовних осель безмежне. Допевне тому, що гроші так близько співіснують з людьми і гріються своєю іржавою недосконалістю побіля наших бажань…
«Nie wyobrażam sobie, miły…» — початок пісні «Jestem kobieta» легендарної польської групи «Maanam». Обличчям групи від початку і досьогодні залишається солістка із дивовижним сценічним іменем Кóра (О. Jackowska) і з не менш дивовижним поетичним обдаруванням. «Jestem kobieta» — одна з тих речей, що в «часи цитування та класифікації» оволоділи напівмістичною енергією концентрату (або, якщо звернутися до початку нашої розмови, фактично стали своєрідним суверенним коментарем). Так, інспірована цією піснею «Шафа» (невеличка новела, писана мною в 1984 році) майже дослівно повторювала прегарний епізод із «Нотаток Мальте Лаурідса Бріґґе» Рільке, який дозволю собі зацитувати:«А поруч ще були шафи, темні, коли їх відчинити, темні від наглухо запнутих одностроїв, які, здавалося, зносилися більше, аніж усе інше, і зовсім не бажали, щоб їх тут берегли.Кому ж видасться дивним, що я все це видобував і тягнув на світ Божий; що то одне, то інше прикладав до себе, накидав на плечі, що костюм, який видавався мого розміру, я похапцем натягував на себе, і згораючи від цікавості й збудження, кидався в сусідню кімнату до настінного дзеркала, складеного з окремих, нерівномірно зелених кавалків.(…)Тоді-то я дізнався, яку владу над нами має костюм. Тільки-но я наряджався в одне з цих вбрань, я змушений був визнати, що потрапив до нього в залежність; що він диктує мені рухи, гримаси і навіть примхи; рука, на яку все опадав мережаний манжет, уже не була звиклою моєю рукою; вона рухалася, ніби актор і сама собою милувалася, яким би перебільшенням це не здавалося.»Роман Рільке я вперше прочитав у 1988 році, і раціонального пояснення того, як чотирма роками раніше мені вдалося майже дослівно записати текст цього епізоду, немає. Втім, історія мала своє продовження. На обкладинці «Нотаток…» була відтворена старовинна французька шпалера, на якій зображалася сцена спокушання єдинорога Прекрасною Панною. Образ єдинорога якось архетипно-тотемічно заволодів мною відтоді, як я прочитав вірш Юрія Андруховича під такою назвою і написав до нього музику. Згодом я ілюстрував редаґований Андруховичем журнал «Перевал» різними мітичними створіннями, серед яких, звісно, був і єдиноріг. Навіть наше спільне видавництво ми згодом назвали «Unicornus» (логотипом якого став, до речі, той самий єдиноріг із обкладинки). Аж раптом, перечитуючи коментарі до роману Набокова «Подвиг», я довідався, що містичну істоту Індрика (не плутати з Іздриком), ворога Змія і змій, слов'янська традиція ототожнює з єдинорогом…Аж так далеко завела нас простенька пісенька Кори.
«Я нагадав собі старе Пепине оповідання» — Про Пепу, свого інститутського колегу, я писав уже так багато, що немає сенсу повторюватися. Здається, в мене немає жодного твору, в якому би він так чи інакше не з'являвся. Інтрига ж цього епізоду повністю запозичена з ранньої новели Пепи «Сад настрою». Наскільки мені відомо, на еміґрації Пепа облишив літературні вправи, то ж це, мабуть, його єдиний вклад у літературу. Тому мені видається симпатичним майже повністю відтворити його:САД НАСТРОЮСьогодні вранці, йдучи на роботу, я заглянув до свого ящика і витяг листа: «Шановний друже! Запрошуємо тебе оглянути наш сад настроїв. Чекаємо на тебе о 18.00 на вул. N-ській, 16. З повагою». Заінтригований, я одразу після роботи рушив у напрямку вул N-ської. Трамвай довіз мене до зупинки, розвернувся і поїхав назад — до міста.Назустріч мені йшла дівчина. Тримала в руках букет якихось квітів. Минаючи її, я помітив, що кілька квіток випали їй з рук і розсипалися на вологій від дощу бруківці. Допомагаючи їх позбирати, я ненароком доторкнувся до її руки. Рука в неї була не мала й незавелика. Вузька долоня з досить чітко помітними синюватими венами. Довгі пальці закінчуються акуратними нігтями. В її руці ясно читалася вся анатомія: кості, фаланги пальців, вени, сухожилля, м'язи, шкіра. Це не заважало милуватися нею. Не було блідої аморфності, анемічності, яка декого хвилює й надихає.Була одягнена в світлу сукню з відкритими руками і шиєю. Міцні засмаглі ноги взуті в низькі сандалики, з яких виглядали рожеві п'яти і гарно складені пальці. Волосся вільно зав'язане ззаду однією стрічкою. Воно тепле і м'яке. Зеленуваті очі дивилися трохи винно, без зверхності і переляку. Розлогі брови, повнуваті уста, ледь рум'яні щоки довершували справу. (…)Вона присіла до квітів, сукня трохи задерлася, і я побачив на мить її коліна. На одному з них ледь помітно білу рисочку — слід якоїсь подряпини.Сукня щільно облягала стегна, видаючи місце з'єднання ніг і живота. Невеликі пружні сідниці вгадувалися під тонкою тканиною. Коли рухалася, на шкірі виникали ледь помітні зморшки, і відразу ж зникали. На грудях сукня натягувалася, коли вона вдихала повітря. Груди були розставлені в боки, між ними можна було покласти долоню.«Дякую. Дуже дякую» — спокійно сказала вона і, повернувшись, пішла, вимахуючи вільною рукою. В поставі була легка втома.На хвилю я знерухомів, почуваючи тиху радість і смуток. Був по-доброму змучений. Отямився і рушив до будинку № 16. Подзвонив. Двері відчинив усміхнений чолов'яга. Запросив досередини. Я здивовано оглядався довкола. Кілька скульптур, картин. «А де ж ваш сад?» — запитав. «А ви вже відвідали його! — усміхнувся чолов'яга. — Заходьте ще колись».Я подякував і рушив на зупинку. Хай трамвай повезе мене додому.Надрукував оце і вкотре згадав Ахматову: «Когда б вы знали, из какого сора растут стихи, не ведая стыда».
«Lipstick on the glass» — назва ще однієї пісні «Maanam».
«велетенськими, в ріст людини вентиляторами» — Відсилання до образної системи фільму Алана Паркера «Серце ангела», де вентилятори були одним із візуальних знаків інфернального. Коли я вперше побачив цей фільм, враження від нього були радше клінічними, аніж естетичними — я мав страшенний напад лихоманки, який тривав майже цілу ніч, і який ледве вдалося перебороти. Загравання Паркера з темними силами (що, правда, дозволило йому зняти геніальний фільм) перебувають у кревних стосунках із булгаковськими ігрищами, тому закономірно, що з'являється на стор. 18… (далі відсилання до наступної примітки за № 16 — «смутний юний демон, майже воланд…» — Прим. верстальника).
«Тут панували драглисті філософи…» — один із перших для мене ґротескових описів івано-франківського бомонду. Та якщо тут я зумів ще витримати певну дистанцію і відстороненість, то у «Воццеку» в розділі «Прихід героїв» мені не вдалося дотриматися бодай елементарних норм коректності. Втім, можливо, це мої ретроспективні докори сумління. Адже поява Прокуратора Бубабу, львів'янина Віктора Неборака «з бляшанкою віденського пива» свідчить радше про те, що це бомонд львівський. Хтозна. По стількох роках правду відтворити важко.
«смутний юний демон, майже воланд, у котрого, як і годиться, одне око зелене і божевільне, а інше — порожнє і зовсім мертве» — Булгаков описує Воланда так: «Раньше всего: ни на какую ногу описываемый не хромал, и росту был не маленького и не громадного, а просто высокого. Что касается зубов, то с левой стороны у него были платиновые коронки, а с правой — золотые. Он был в дорогом сером костюме, в заграничных, в цвет костюма, туфлях. Серый берет он лихо заломил за ухо, под мышкой нес трость с черным набалдашником в виде головы пуделя. По росту — лет сорока с лишним. Рот какой-то кривой. Выбрит гладко. Брюнет. Правый глаз черный, левый почему-то зеленый. Брови черные, но одна выше другой. Словом — иностранец». (Виділення моє. — Ю.І.). Але повернемося ще на хвилю до стор. 18… (далі відсилання до попередньої примітки за № 15 — «Тут панували драглисті філософи…» — Прим. верстальника).
«футинути, штототакоє, ужастакой пріснілся, нікакой нікагда нєбило, нєт, ідажебиць німожет!» — Див. Юрій Тарнавський. «У РА НА». Харків — Нью-Йорк, 1992. — С.119. Юрій Тарнавський, як на мене, унікальний і абсолютно недооцінений український письменник. Один із учасників Нью-Йоркської групи. На жаль, я дуже мало знайомий із його текстами, але навіть те, що мені вдалося прочитати, вражає своєрідністю обдарування і широтою творчого діапазону. В кожному разі, мені не зрозуміло, чому, скажімо, роман «Вісім бльондинок і смерть» донині знайшов українського видавця. Гадаю, що відпало би дуже багато непотрібних розмов про український модернізм і український постмодерн, за які ще років десять тому вже годилося б карати не лише судом честі, а й адміністративними штрафами. Підозрюю, що поема «У РА НА» займає в творчості Тарнавського особливе місце, хоча б з огляду на її несамовиту дидактичність. Основним естетичним здобутком поеми є ненависть, та рафінована й незрівненна за силою ненависть, яку Юрій Андрухович із дещо іншого приводу нарік «святою». Можливо, я ніколи б не дозволив собі так відверто виявити с в о ю ненависть у «Воццеку», якби не був знайомий із текстом «У РА НИ».
«цього я навчився у Млинарського» — Маркус Млинарський — автор «Некрополю» (див.: Тарас Прохасько. Інші дні Анни. Некрополь. Київ. «Смолоскип», 1998), один з ідейних опонентів ліричного героя «Острова КРК». Власне кажучи, я не знайшов у «Некрополі» кадру, в якому б герой прикурював цигарку від цигарки, зате наткнувся на неперевершений за філіґранністю епізод, що стосується куріння, і не відмовлю собі в задоволенні зацитувати його:«Цілий вересень Млинарський працював по двадцять годин денно, укладаючи нескладний реєстр-опис схеми рекомбінацій. Першоструктурою він вибрав дію, дієслово. Дослідження мало вигляд переліку найчисленніших варіацій дій, що галузилися від кількох визначальних до все витонченіших і вишуканіших, все детальніших; від одного дієслова до цілих словосполучень, з підрядними реченнями, що характеризували найспецифічніші дії (наприклад, розділ «Курити» розтинався кількома десятками площин на кількасот підрозділів, таких як курити люльку, курити тонкі сигарети, курити тютюн, загорнений в газету — це за одною площиною розтину, а ще за іншими — курити в горах, курити в приміщенні, курити насамоті, курити цигарку за цигаркою (Ось воно, ось! — Ю.І.). І так дробилося аж до складнющих понять «курити в ліжку під ранок її сигарети витонченого смаку що майже невідчутно запаху обдимленості попільничка на грудях іноді попіл падає на простирадло перетворюється на сіру пляму від засильного струшування триває довше ніж звичайно лиш тримання цигарки стримує від сну однак те що говориться є вже фактично маренням свідомість погоджується з виміром заданим напрямами координатних шкал положення сигарет».Вперше я читав «Некрополь», набираючи його текст на комп'ютері для журналу «Четвер» (№ 4,93). І тоді я зрозумів, що темп читання, обмежений швидкістю друкування, у випадку з прозою Прохаська є оптимальним. Її варто читати з такою ж швидкістю, з якою сам Прохасько її пише. Інакше можна проґавити дуже багато суттєвих речей. І ніколи не навчитися прикурювати цигарки одну від одної.
«Пан цинамонових крамниць» — імовірний натяк на «Цинамонові крамниці» Бруно Шульца. Цілком можливо, теж викликаний ненавистю чи бодай антипатією, особливо, якщо зважити на подальше іронічне обігрування імені Шульца у «Воццеку».
«Люди-птахи-звірі, плазуни і гади і діти…» — Синонімічний (хоча чому синонімічний?) ряд, який є типовим прикладом згаданої вже лексичної засміченості тексту. Не розшифровуючи всіх можливих алюзій та квазіцитат, наведемо лише найоднозначніші паралелі: Чехов, Анна Середа, Ґеорґ Мальхерс, Пепа, Вернер Кохлер, Віктор Неборак, Юрій Андрухович, Чарльз Діккенс. (Відтворюю тут повністю попередній варіант коментаря і з певними докорами сумління усвідомлюю, що вже не пам'ятаю, хто такий, скажімо, Ґеорґ Мальхерс чи Вернер Кохлер. Підозрюю, що тут закладена якась доля «постмодерністських» забав, але яких саме, не збагну. Зате пригадую, ніби в тумані, імена Чехова та Діккенса. Всіх інших знаю особисто).
«…Бог — це морські камінці. Зате диявол виявився мухами і курячими лапками.» — Інтуїтивно відчуваю тут складну полісемічну гру, котру, втім, навіть я сам не годен зрозуміти до кінця. Бог в морських камінцях — це мабуть т.зв. «курячий бог», тобто пласкі камені з отвором природного походження, натяк на поганський характер релігійності героїні. Звідси перекидається семантична жердина до курячих лапок, які є одним з атрибутів сатанізму (а також одним із знаків-образів згаданого вже фільму Паркера «Серце ангела»). Те, що «Диявол виявився мухами», можливо, натяк на Баал Зебуба (що його ототожнюють з Вельзевулом), тобто «володаря мух», згадуваного в Старому Заповіті бога філістимлян (існують навіть археологічні знахідки у вигляді мухи, присвячені цьому божеству). Можливе також відсилання до роману Вільяма Ґолдінга «Володар мух».