«шепотіння й крики» — «Viskningar och rop», один із найвідоміших фільмів Інґмара Берґмана. Жодних конотацій із образною системою фільму тут, мабуть, не повинно прослідковуватися, оскільки його назву я знав задовго до того, як мав можливість подивитися на екрані. Та вже навіть, коли така нагода з'явилася, терпіння додивитися фільм до кінця в мене забракло. Чомусь більше від фільмів Берґмана мені подобається його книга «Laterna Magica». Принаймні з неї чітко зрозуміло, яким мудаком був її автор.А взагалі-то щойно зловив себе на тому, що дуже часто цитую назви фільмів, які мені подобаються, тобто не фільми, які подобаються, а назви, які подобаються. Іноді вони мають просто таки непереборну притягальність. Добра назва для мене завжди була прикладом своєрідної метамови, що володіє набагато більшою інформаційною потенцією, аніж і означений нею продукт.
«…згідно із Патріаршими метафорами, хрипуча і грішна сурма» — чергова цитата з вірша Юрія «Патріарха» Андруховича «Любовний хід по вулиці Радянській»:це час дерев і змій духмяний і такийщо виростає з ніг сурма хрипка і грішнавони ідуть а ти як той більярдний кийне в силі проказати навіть харе крішнаСаме ота «хрипка і грішна сурма» чомусь нагадала мені про Майлза Девіса, очевидно я теж не вільний від стереотипних асоціацій.
«Як старий змаразмілий Хем я любив і котів (…) Ймовірно, в мене був і свій Бойз…» — мається на увазі герой Гемінґвеївського роману «Острови в океані» Том Хадсон (чи вже, якщо Гемінґвей, то й Гадзон? Біда з цими новими правописами. Ще з Гемінґвеєм я так-сяк змирився, але назвати татуся Хема «Гемом» у мене язик не повертається. Можливо, тому, що я завше краще пам'ятаю візуальний образ слова, аніж фонетичний). Так от, йдеться про наступний епізод роману:«До кімнати зайшов Бойз і скочив йому на коліна. Стрибав він чудово й міг без видимих зусиль скочити на найвищу шафу у великій спальні. От і тепер, стрибнувши легко і м'яко, він умостився на колінах у Томаса Хадсона й почав любосно місити передніми лапами.— Я дивлюся на картини, Бою. Якби й ти любив картини, тобі б краще жилося.(…)— Цікаво, що б тобі могло подобатися, Бою. Мабуть, отой голландський період, коли малювали такі гарні натюрморти з рибою, устрицями та дичиною. Слухай, ану облиш. Надворі день божий. Ніхто не робить такого серед дня».
«без кінця брати…» — подальший синонімічний ряд у першій публікації був пропущений чи то з огляду на його позацензурність чи, може, з огляду на художню непереконливість. У мене були серйозні сумніви, чи варто залишати його в книжці. Все ж вирішив залишити, змінивши дещо авторську графіку. Взагалі бажання доробляти чи переробляти твори, написані кількома роками раніше, справа невдячна. Кожна річ має свій час народження, і спроби виправити її постфактум схожі на ідіотичне бажання влаштувати повторні пологи вже сформованої дитини.
«розмаїті венери, махи, комахи, данаї, дафнії і хлої» — за балаганністю цього дурнуватого вербального потоку важко розгледіти дійсних персонажів мого дитячого гарему. Можна лише з великою долею імовірності протиставити йому вишуканий візуальний ряд: спляча Венера Джорджоне, новонароджена Венера Боттічеллі, Венера Веласкеса, Єва з Ґентського вівтаря Ван Ейка, Єва Дюрера, оголена маха Ґойї, Даная Рембрандта, Олімпія Мане, денні красуні Ходлера і т.п. (Навіть в коментарі не вдається уникнути спокуси впхати куди-небудь назву якогось фільму — мабуть, це вже клінічний випадок. Хотів написати про картину Ходлера «День», а вийшло про Бунюелівську «Belle de jour»).
«ідентифікація жінки (…) блоу-ап» — ще один приклад використання кінематографічних назв. Цього разу фільмів Антоніоні «Identificazione di una donna» та «Blow up». До речі, останній фільм знято за мотивами новели Кортасара «Бабине літо» (ориґінальна назва «Las babas del diablo» дослівно перекладається як «Слина диявола»), загальний кліматичний настрій якої дуже близький настроєві «Острова». Те ж саме можна сказати про «Любовний хід по вулиці Радянській», сонячні відблиски якого ще не раз освітять острівний ландшафт.
«Ми йшли містом, через парк, через площу, повз театр, по стометрівці, попри кав'ярні і кафе» — мені завжди цікаво досліджувати сомнамбулічну топографію власних творів: майже ніколи не вдається вловити відповідність між реальним світом і світом, по якому доводиться блукати героям — міста зливаються, обмінюються вулицями, окремими будинками, фраґментами фактур. Однак у цьому епізоді, безперечно, йдеться про Івано-Франківськ, місто, з якого, фактично, почався «весь цей джаз», і яке згодом я зненавидів настільки, що присвятив йому цикл віршів «Станіслав і 11 його визволителів». Оскільки до цього часу в мене ще не було жодної поетичної публікації, то ліпшої нагоди виправити ситуацію годі й шукати. Цикл цей написано до 333-річчя міста (з цього приводу в день ювілею вдало пожартуй Матіяш Кудусай: «Половину свого терміну місто вже відбуло»), і він є своєрідною помстою, або ж навпаки — виявом невблаганної любові:СТАНІСЛАВ І 11 ЙОГО ВИЗВОЛИТЕЛІВПрисвячується Квентінові ТарантіноОСВАЛЬДЦе місто найперше з'являється в снах —жерці, деміурги, монахи, —ти без охорони. Ти в їхніх руках,нездара, незграба, невдаха.Тут злочин — зітхання, а дихання — гріх,а, отже, ти втрапив в тенета.Як регіт пекельний, приятельський сміхлунає із уст екзегета.Останні закляття згадаєш, немовнедовчені в школі завдання,і вибавить миттю тебе невгамов--ний Освальд від злого заклання.БРУНОЦе місто — музей афектованих діві див полювання за нами.Тут марева мають подобу мостів,що тануть у вас під ногами.Тут кожна дрібниця — ознака загроз,погроз, потойбічних оскаржень.Туг гра у «завмри» — назавжди і всерйоз,і я вже не рухаюсь майже,і я вже здаюся, й потвори несутьотруєний травами трунок…Й ніхто з нас не певен, чи визволить з путмене пророкований Бруно.ДАВИДЦе місто просякнуте димом пожеж,в котрих догорають невірні,і в кожній з його незбудованих вежі тиша, і спокій — позірні.Тут море сягає найнижчих вікон,а дно обіймає пивниці.Хоч риби й немає, та кожний балконвгинається з надміру птиці.Це птаство, як панство — не слухає сліз.Воно вимагає, щоб вмер ти.І хто його зна, чи Давид-птахорізтебе порятує від смерти.РІКАРДОЦе місто — спіраль зачарованих кіл,де тіло сплітається з тілом,і темрява тчеться від духу цих тіл.І ти відступаєш несміло.Імла насувається млосна, мов сікплодів екзотичних, незвиклих,і бачиш вже вістря осикових пік,і чуєш осиплий чийсь виклик.І кличеш вже сам, і кричиш від жахіть,і молиш, і квилиш, як жертва,щоб, може, хоча б в найостаннішу митьРікардо не дав тебе зжерти.НИКОЛАЦе місто для друзів, що прагнуть нірван,в повіках ховаючи рани.І от, наче смертники, пруть на тарансполохані їхні нірвани,і гусне повітря, бо це — сарана,що ґзиться і кпиться і харка…І ось цілий світ вже — суцільна стіна,велика, як справжня сідхартха.І ти замурований в сто насолод,і звідси не вийдеш ніколи…якщо не врятує проклятий народнепроклятий вершник Никола.АВЕСАЛОМЦе місто трьохсот тридцяти трьох утечй трьохсот тридцяти трьох повернень,бо календарям геть усім всуперечтриває постійно тут червень:черлені вітри і червінні дощіі спека, багряна до крові,у тріщинах мурів — пурпурні плющіі мох. Оксамитова повіньуже заливає гарячим виномтвою розпашілу горлянку…Хіба допоможе нам Авесаломдожити до світлого ранку?БЕРНАРДОЦе місце містичне: виходячи з ньо--го, знов повертаєш до нього.Це місто цинічне: тут кожне числона стінах зневажує Бога.Тікати звідсіль — наймарніша зі справ,бо кроки тамуючи тихі,ти знову вступаєш у клятий анклавкрізь браму із надписом «вихід».Коли вже рятунку не видно ніде,то, може, єдиний на світі,блажений Бернардо тебе проведекрізь мури з сумнівним ґрафіті.ВІНСЕНТЦим істинно райським куточком землія можу втішатись без краю.Це місто безглуздими робить наї--вні пошуки іншого раю.Усе і для тіла є і для душі —тут мавки, як мавпи хвостаті,а в пошуках морісона й анашішаркані блукають і таті.Любов нелюдська обіймає усіх:любися із різними різно!Хіба б тебе вихопив з моря утіхВінсент, справедливий і грізний.АРЕОПАГІТЦе місто — макдональд. В його берегахзливаються кетчупу ріки,що їх найзухваліший, рідкісний птахне зможе здолати довіку.Тут в храмах пельменних й мечетях пивнихжирують жерці обжиранняі моляться череву. Але для нихце, мабуть, молитва остання.Бо з ложкою в піхвах, з видельцем в руках,не битий ні в тім'я, ні в сім'я,іде рятівник мій сильніший, ніж Вакх.Ареопагіт йому ім'я.ТАРАСЦе місто, як тісто — липке і глевке,ні смаку, ні жесту, ні слова.Буття тут для тебе настільки легке,що ти ігноруєш основиі замки будуєш свої на піску,повітрі, воді, порожнечі,аж поки тягар хтось не скине на ску…на скурвлені легкістю плечі.І ось вже атлантом ростеш із стіни,тримаючи ветху терасу…Врятуй мене, хлопче, владарю війни,мій велетню, добрий Тарасе.ЮРІЙЦе місто в тобі. Територія злащоразу зростає. Покутауже не рятує. Порядок розла--мано. Перемогу забуто.І кожного вечора кожного дняу млявій, лінивій молитвіти падаєш долі, як вершник з коняу програній змієві битві.І все ж під склепінням цих тлінних небесможлива іще перемога.Якщо тільки Юрій самого себеврятує від себе самого.
«ти напевно помітив, що останнім часом все написане збувається» — пророчі слова ліричного героя не були б пророчими, якби самі не збулися. Про феномен матеріалізації текстів уже згадувалося у вступній частині.
«галявина (…) не більша за поштову марку, як пожартували б у Голівуді» — В романі Альва Бессі «Символ» знайдемо такий епізод: «Тоді в кадрі знову з'явилася я із своїм кавалером, і ми пішли танцювати на манюсінькій вільній місцині — не більшій за поштову марку». Годі й говорити, що такі книги, як «Символ» Альва Бессі, «Життя» Мопассана та «Декамерон» Боккаччо (дещо макабричне, щоправда, поєднання) були для радянських школярів єдиними підручниками сексуального життя, тож не дивно, що деякі фрази назавжди врізалися в пам'ять, набувши вартості нав'язливих ідіом.
«Дуже рання осінь в Кіото» — тут зашифровано певну особисту таємницю, розкривати котру я не маю наміру, однак подаю ключ до можливої розгадки: натякається на роман Ясунарі Кавабати «Стара столиця», тобто цей роман у даному випадку сам є натяком, можливо натяком на натяки, в яких нарешті зовсім губиться здоровий глузд.
«Мотлікрю, моторхед…» — подаються в українській транслітерації назви найвідоміших рокових груп. Один музикант, з яким у мене були доволі натягнуті стосунки, дочитавши до цього епізоду, перейнявся до мене повагою, з якимось навіть нальотом сантиментів. Однак він був би мабуть розчарований, довідавшись, що не всі з цих груп я чув, а більшість просто не толерую. До того ж тут явна містифікація: мені ще ніколи не доводилося бачити ґрафіті, присвячене, скажімо, Френкові Заппі — його фани, здається, не малюють по стінах, — або доісторичному Ті Рексові, котрого нині пам'ятають хіба що найвідважніші ветерани рок-альтернативи.
«Спроба утопії» — назва есею Андрія Бітова, опублікованого в журналі «Четвер»№ 4. Збіг очевидно випадковий.
«Візьми мене на своє свято, татусю Хеме» — натяк на роман Гемінґвея «Свято, що завжди з тобою». До чого він тут, не маю анінайменшого уявлення.
«вкляк перед Ельжбєтою» — костел свято Ельжбєти на Привокзальній площі Львова. Вважається архітектурною пам'яткою псевдоґотики. За радянських часів у ньому був господарський склад. Тато мені розповідав кілька цікавих історій про цю споруду, переповідати котрі тут не наважуся, аби не виставитися на посміховисько львів'янам, які ревно бережуть свою власну мітологію, не допускаючи туди чужинців.
«весь голубий, аж синій» — здається, вже востаннє цитується «Любовний хід…», а саме:або ось ти поет весь голубий аж синійщо трешся між купців з якихось абісиній
«хіппі, трава, Марлі» — Боб Марлі, відомий музикант, виконавець реґґі, один із ідеологів музично-нарко-молодіжної субкультури. В колах, які її сповідують, беззастережно вважається культовою постаттю разом із, скажімо, Гендріксом чи Моррісоном. Майже всі стовпи цієї субкультури від ними ж пропаґованого способу життя вже давно повмирали, але справа їхня, як писав Ірванець, «жиє і є, — бачиш?..»
«бременські музиканти, вільний дух Європи» — «Бременські музиканти», популярний в застійні часи мультик, в котрому, фактично, доволі відверто, як на ті часи, оспівувався хіппівський спосіб життя. Поки войовничі ідеологи дружно розносили ідейні позиції «дітей-квітів», мільйони радянських дітей вбирали з екранів леґалізовану романтику житія в комуні, вільного музикування, подорожей автостопом і т. д. Не йшлося там, щоправда, про траву і вільне кохання, але до цього вже було недалеко. Мушу щиро визнати, що я сам у ранній юності був симпатиком хіппі, їхньої гуманності і «непротивления-злу-насилием», аж поки не усвідомив, що ці миролюбиві нащадки 60-х, вудстоків і орієнтальних медитацій наробили стільки зла, скільки не снилося ніяким там, скажімо, панкам, котрих змальовували, як войовничих і аґресивних потвор. Досьогодні маю таку відразу до цих захайрених немитих інтелектуалів, що словосполучення вільний дух Європи» перетворилося для мене на певну саркастичну метафору бл(…)ства, бл(…)ства, бл(…)ства, про яке так встидливо написав: «братство, братство, братство».
«10(нічого)» — оте «нічого» згодом викристалізувалося у вірш, який за правилом єдності й боротьби протилежностей належить зовсім іншій кліматичній зоні, аніж сонячний, теплий, літній світ «Острова…» — вірш так і називається:ХОЛОДНЕЧАХолоднеча. Кохана, чи чуєш, яка холоднеча?«Смертний протяг», — сказала би Марта, а Марта знає сенс.Не врятує ніщо — ні мовчання, ні зустріч, ні втеча, —не врятує ніщо, бо у холод зникає все.Хоч неначе й немає зими — ні заметів, ані заметілі.Холоднеча суха, мов запущений туберкульоз.Лиш на тілі відбитки одеж, що недавно безславно зотлілив намаганні згоріти. Можливо, згоріти всерйоз.Проростає цибуля, і яблука в'януть потроху.Розсипається в прах великодній вінок на стіні.Допиваю вино, що бродило минулого року,і жбурляю пляшки за вікно, в неіснуючий сніг.Холоднеча стерильна, і марно чекати предтечу.Це Різдво не прийшло і, напевно, уже не прийде.Я ховаюсь в кімнатах, натягую шкури на плечі,та сховатись від цього, кохана, не можна ніде.Треба вбрати, кохана, ці шкури, поїджені міллю,і виходити з дому, і переступати поріг,і рушати на південь, у край, де ще є заметілі,щоб упасти обличчям у білий, незайманий сніг.
Вперше — в журналі «Четвер» № 3, 1992 в циклі «Апокриф». Цикл створювався спеціально для «глосарійного» числа журналу, тому в ньому переважають короткі шкіци, стилізовані під енциклопедичні гасла. Однак, у ньому є кілька новел, котрі можна вважати самостійними творами. П'ять із них «Батько», «Війна», «Вітер», «Вода», «Коридор» вміщено в цій книзі. Вони розміщені тут у зворотному, ніж у журналі порядку (тобто не за абеткою, а проти неї), оскільки так, на мій погляд, становлять певну цілість.Подаю за текстом «Четверга» із незначними змінами.
Новела написана влітку 1991 року в електричці «Трускавець-Львів» (Щасливий, я тоді ще міг писати в поїздах. Взагалі міг писати). Оскільки весь твір пронизано еротичними мотивами, мабуть, не дивно, що в процесі писання я переживав не тільки творче, але й сексуальне збудження. Пам'ятаю навіть здивовані погляди пасажирів — напевно любосні флюїди передалися не менш, ніж половині вагону. Пам'ятаю також, що у Львові я вийшов з поїзда червоний, знесилений і, мабуть, заслинений. Але справу було зроблено — в торбі лежав готовий рукопис.
«Італія, благословенна Італія лежала переді мною» — Коли Юрій Андрухович прочитав цю новелу, він сказав мені: «3наєш, старий, я збираюся писати книгу про Венецію, і якщо напишу, то перша фраза «Коридору» буде слугувати в ній епіграфом». Я звичайно потішився такій реакції, але розцінив це радше як жарт, аніж як обіцянку. Яким же було моє здивування, коли через кілька років, відкривши роман «Перверзія», я побачив на місці епіграфа це, можливо й гарне, але абсолютно голослівне твердження — адже я ніколи не був в Італії.
«Молодшій — років десять-дванадцять» — річ ясна, після «Лоліти» будь-які педофілійні мотиви звучать як постнабоковські, однак у 1991 році я ще не читав «Лоліти». Що, втім, не завадило Володимиру Єшкілєву писати через сім років у «Воццекургії Бет»: «Нам нічого не відомо про специфіку сексуальних уподобань самого Іздрика, але герменевтика уривків, подібних до коментованого, дозволяє припустити певну синхроністичність найглибших джерел «внутрішньої енциклопедії» авторів «Лоліти» і «Воццека». Досьогодні не знаю, як розцінювати цю заяву — як грубий комплімент чи як витончену образу.
«…що будь-який порух, вже навіть будь-який порух, або лише думка про нього, руйнують усі внутріші греблі, і бажаний-жаданий-бажаний струмінь витікає з тебе разом із свідомістю.» — Мені цікаво було прочитати ще раз цей фрагмент і порівняти його із подібним у «Воццеку»: «…бо врешті-решт ставала очевидною неможливість будь-якого поруху — бо зціплених відчаєм щелеп, ледь помітного напруження шийних м'язів, ковтального рефлексу чи навіть тремтіння повік виявлялося достатньо, щоб лещата болю стискалися ще на один хід, і ще на один, і ще, аж поки всередині зболеної оболонки не розливалася вода чистого прозріння…» Що це — автоплаґіат, самоповтори чи, може, образи, що переслідують?
Новелу написано 1991 року. Створена спеціально для циклу «Апокриф», вона дещо непереконливо виглядає, висмикнута з контексту стилізованої псевдоепічної форми. Я на початку сумнівався, чи не зайве подавати її до збірки, однак вона видалася мені вартою уваги з огляду на те, що була своєрідним школярським вправлянням із темою «великої води», яка згодом посяде одне з центральних місць в романі «Воццек». Це, безумовно, найрозповсюдженіший eсхатологічний метаобраз і, як написала у післямові до «Воццека» Лідія Стефанівська, «тільки нечисленні здають собі справу в тому, що велика вода вже вивільнила свою руйнівну міць». (NB: варто додатково зауважити ще одне вправляння — вивчення механізму передачі «сну уві сні», що п'ятьма роками пізніше втілиться в «Синдромі Любанського»).Зрештою, есхатологічне напруження свідомості (передане в цій новелі з деякою технічною переускладненістю), вже не притаманне героєві «Воццека». Він перебуває за межею цього напруження. Він чекає великої води як вибавлення, як чистоти, як життя-в-небутті, як «вологи блаженства». Він знає, що найпевніший спосіб уникнути загрози — самому перетворитися на воду, адже тільки тоді можна повністю з'єднатися із світом і проникнути в сутність тих, кого кохаєш.Цікавим для мене є і те, що в цій новелі вперше з'являються образи риб — поки що неясні й невидимі в каламутних глибинах, а тому — незрозумілі й ворожі. Та згодом іхтіологічна сфера настільки заволодіє мною (передовсім у візуальному мистецтві), що це дозволить Володимиру Єшкілєву не без елегантного зухвальства говорити про мою «нестримну пристрасть до рибної тематики». В кожному разі зараз я не можу згадати жодної літературної спроби, де поєднювалися б тема риб і тема води, окрім вірша із дещо несподіваною назвою:БОГИДощ над озером (.) означає для риблиш дорогу до неба, сусіднього з раєм,але зграї сріблясті пірнають углибі вмирають беззвучно. А ми не вмираєм.Ми ховаєм в кишенях тютюн про запас,номери телефонів, ключі, амулетивід зрад, але зради весь часпереслідують нас. Пролітають комети,у вологій траві прослизають вужі,саламандри мандрують, повзуть черепахи.Нам ніколи, мабуть, не дійти до межі,за котрою немає ні смутку, ні страху,бо під дахом чужим ми марнуємо нічвіч-на-віч із собою, безжальні, мов діти,і крізь сльози не бачимо власних облич,і крізь сміх не уміємо просто радіти.Наші вікна виходять на площі й мости,на перони вокзалів, на вежі і брами.Вечорами складаємо довгі листи,та під ранок лиш попіл летить за вітрами.Нам апостолів не призбирати й восьми,але й ті розбіжаться. Ми завжди в дорозі —на гучних перехрестях стрічаємось миі прощаємось похапцем десь там на розі.Нас ніхто не впізнає, хоч знають усі,отже, завжди втікати — це просто потребаабо звичка. Принаймні ще й досі осіобертання не знайдено нашому небу.Ми любити себе дозволяєм, аленам любити навзаєм не вільно нікого.І життя наше вічне нікчемно малеі безглузде в відсутності справжнього Бога.Нам би крихту надії. Повітря б. Води б.Адже нас небагато. А скільки — не знаю.Дощ над озером що означає для риб?(.) Для нас він нічого (.) не означає.
Новелу написано 1991 року. Першим її читачем (чи то пак слухачем) був Тарас Прохасько. Сюжет, та навіть не сюжет, а настрій, інспіровано уривком якогось фільму, назву якого я вже, мабуть, ніколи не довідаюся.
«short distanse — long distance» — одна із композицій знаменитої групи «YES». Назву альбому зараз відновити проблематично, так як кілька років тому я подарував усю свою фонотеку приятелеві. В інститутські часи в мене була заповітна мрія — зібрати всю дискографію «YES». Коли ж мрія здійснилася, я вже почав орієнтуватися на іншу музику — мені видалися ближчими «King Crimson» і «Gentle Giant». І все ж «Short Distanse — Long Distance» залишається одним із улюблених творів цієї претензійної і дещо одіозної групи, без котрої, втім, важко уявити собі історію рок-музики.
«А Пепа в Канаду виїжджає, знаєш» — остання, дякувати Богу, згадка про Пепу в цій книжці. Він таки виїхав до Канади і навіть зумів, затримавшись там, перетягти за собою сім'ю, хоч я досьогодні не певен, чи має він офіційне громадянство. Тому писав про нього у «Воццеку»: «геніально-нелеґальний мешканець Канади». Але досить про це.
«…пташку-невдашку…» — спотворена назва оповідання Селінджера «Тупташка-невдашка». Свого часу мені ніяк не вдавалося зрозуміти, що це за дивна така пташка із префіксом «ту-», аж поки хтось не пояснив мені, що неологізм походить від слова «тупати». Але в мізках вже міцно засів орнітологічний мотив, і якось треба було його позбутися.
«Дві кузьки вам у пуську і одну в наше знайомство» — достеменна цитата з Гемінґвея, правдоподібно з «Островів в океані», але мені ліньки вишукувати, звідки точно. Очевидно, що це геніальний виверт перекладача, який із цілком зрозумілих причин не міг відтворити Гемінґвеївську лайку дослівно. Один з найчарівніших евфемізмів, які мені тільки доводилося зустрічати.
«Поли плаща розвівалися, наче крила» — подібний кадр є в фільмі Микити Михалкова «Незакінчена п'єса для механічного піаніно». Не певен, чи справді я намагався цитувати фільм, швидше за все — це один із прикладів неусвідомленого цитування, яке все більше переходить зі сфери психології у сферу комбінаторики й статистичних закономірностей.
«На західному фронті без перемін» — назва відомого роману Еріха Марії Ремарка. Тема Першої світової війни, яка породила, крім усього іншого, й т.зв. «загублене покоління» (що до нього належать і згаданий вже Гемінґвей, і Ремарк, і багато інших літературних кумирів мого, теж у дечому загубленого покоління), не випадково виникає у наступній новелі, котра так і називається — ВІЙНА.
«Хліб свій пускай по воді» — як це часто буває, не просто безпосереднє цитування Біблії, але іронічна віртуалізація проповідництва сектантського штибу. В зв'язку з цим варто згадати одноіменний роман Ірвіна Шоу, просякнутий духом дешевого американського місіонерства.
«deja vu» — психологічний феномен, який базується на відчутті точного повторення пережитих подій. Раціонального пояснення не має, і з цієї причини, мабуть, часто використовується сумнівними ідеологами сумнівних релігій для підтвердження, скажімо, теорії інкарнацій та інших нісенітниць.
«Зате в госпіталі я зустрівся з Анною» — одна з перших появ в антропонімічних реєстрах «івано-франківського феномену» імені Анна, яке згодом настільки міцно ввійде в практику місцевої літературної номінації, що дозволить Володимиру Єшкілєву небезпідставно стверджувати, ніби ім'я Анна для Івано-Франківська сакральне.
«…підсуваючись одне до одного з протилежних сторін шахівниці, е-2, е-4» — мене не полишає враження, що цим прийомом, апелюванням до топографії шахових переміщень, користалося незалежно один від одного дуже багато людей. В кожному разі, якщо говорити про запозичення, то посилання на найочевидніший авторитет у ґросмейстерських метафорах — Набокова видається мені надто претензійним і не зовсім чесним.
Новела написана, здається, 1992 року. Хоча, можливо, це всього лиш аберація пам'яті. Її двочастинна будова виникла не в результаті попереднього задуму, а, мабуть, внаслідок якогось тектонічного зсуву, що відбувся за час продукування тексту в нетрях нейрофізіологічних порід — я почав писати простий і безсторонній портрет свого батька, і за винятком кількох дрібних неточностей це майже документальна річ, за стилістикою близька до звичайної канцелярщини; однак в якийсь момент вона перетворюється у макабричну візію, що нагадує, либонь, похмурі фантазії сюрреалістів. Батько цілком спокійно поставився до цієї новели, хоча тепер я вже ніколи наперед не зможу з впевненістю сказати, як ми проводитимемо наступне Різдво.
«…варто згадати ще й відсутність будь-якої атрибутики, за допомогою якої люди люблять набивати собі ціну, — стародавніх речей, цінних паперів чи, скажімо, сімейних реліквій. Так, наприклад, тато не мав навіть власної зброї.» — згодом цей мотив буде продовжено у «Воццеку» в розділі «Про мудаків»: «Мудаки кохаються в талісманах, сувенірах і відзнаках, байдуже яких — від поштівок і брелоків до вірчих грамот і фамільної зброї. Мудак, який не має браслета або персня, кульчика чи шворочки, а, може, татуювання, а, може, значка на лацкані, а, може, анаграми на білизні — такий мудак не мудак або не зовсім мудак. У кожному разі я взяв би під сумнів його мудакуватість як неповноцінну і підозрілу».