На ґанку амбулаторії Аймі, схожої на житловий будинок, Канае на мить замислився. За ґратчастими розсувними дверима було видно на канапі кількох пацієнтів, що чекали своєї черги. Канае зазирнув у віконечко реєстратури ліворуч за тими дверима.
— Ви в нас вперше?
Підвівши голову, на нього глянула медсестра в білому халаті. Канае трохи зніяковів.
— Я б хотів негайно побачити сенсея.
— Значить, ви не на прийом?
— Ні. В мене інша справа.
— Сьогодні великий наплив людей і я не можу обіцяти, що ви скоро його побачите. А що у вас?
Канае завагався. Але ж його справа не терпіла зволікання. Він поклав портфель перед віконечком і витяг з внутрішньої кишені піджака візитну карточку.
— Ось хто я. Мені треба якнайшвидше з ним поговорити.
— Прийом починається зранку і в таку пору тут завжди багато хворих. Нема ради, доведеться вам зачекати.
Розгублений Канае обвів поглядом приймальню і побачив юнака, що сидів, обхопивши руками голову, літнього чоловіка з газетою, жінку в скромному кімоно і нарешті великий ієрогліф навпроти на стіні, що означав „гуманність”.
— А дружина сенсея вдома? Мені досить і її,— раптом похопився Канае.
Медсестра кивнула головою й віддала йому візитку.
— Тут недалеко від ґанку є боковий вхід. Зверніться туди.
Канае схопив портфель, швидко взувся і, щось сказавши на прощання, опинився надворі. Попід вікнами лікарського кабінету кам'яними плитами пройшов до бокового входу й натиснув кнопку дзвінка. По той бік шибок з'явилася молода жінка й відімкнула двері. Певно, це була служниця і то дуже привітна.
— Прошу, заходьте.
— Я хотів би побачити господиню. Ось хто я,— і Канае показав візитку, а тоді додав: — 3 приводу їхньої доньки.
Служниця начебто злегка спохмурніла, а тоді, вклонившись, залишила його в передпокої і зникла в глибині дому. Якийсь час навколо панувала тиша, а потім почулася легка хода — служниця знову повернулася.
— Пробачте, мені веліли запитати, що все-таки привело вас сюди?
Канае хотілося тупнути ногою з досади. Ледве стримуючись, щоб не закричати, він нарешті промовив:
— Я прийшов розповісти щось дуже важливе про Аяко-сан. Зрозумійте, мені ніколи. Навіщо ці формальності? Хіба господиня не могла б вийти сюди, якщо, звісно, вона дома?
Видно, служниця злякалася суворого вигляду Канае і знову щезла всередині будинку. Гість зиркнув нетерпляче на годинник. Була за дванадцять хвилин дванадцята. На пусті теревені часу зовсім не лишилося. Адже в цю мить Аяко, може, вмирає.
Знову з'явилася служниця й запросила Канае до кімната, та він заперечив:
— Можна ж і тут поговорити. Я дуже поспішаю.
— Так не годиться.
Не було іншої ради, і Канае перезувся в капці. Темним коридором його провели в затишну вітальню, теж похмуру. Канае обвів її поглядом: старомодні крісла, засклена шафа, вази для квітів, картини олійними фарбами, вікно з візерунчастими шибками.
— Зрозумійте, в мене обмаль часу. Поспішіть,— кинув він услід служниці.
Залишившись у вузенькій кімнатці один, Канае взявся нервово міряти її ногами. Видно, цей будинок не постраждав від війни. Та й, певно, уцілів під час великого землетрусу[25]. Здавалось, вітальня дихала старовиною. На стіні висів годинник з голубкою. Піч була газова, та в будь-який момент у ній можна було палити і дровами. Тоненький язичок газового полум'я ледь-ледь нагрівав повітря, і Канае морозило. „І чого так довго баритися?” — подумав він.
Нараз у дверях з'явилася жінка років сорока у вишуканому кімоно і, міцно стиснувши губи, зміряла гострим поглядом.
Канае не встиг і рота розтулити, як схоже на маску обличчя тяжко зітхнуло й випалило:
— Ми більше платити не можемо. Бо Аяко-сан уже не наша дочка.
Канае сторопів: зміст першого речення до нього не ходив, друге спалахнуло й затріщало в його голові наче феєрверк.
— Ви хочете сказати, що вам байдуже, жива вона чи мертва?
Приглядаючись до нього, жінка жестом руки запропонувала йому сісти. Канае стояв, як укопаний.
— А що вас привело сьогодні? — спитала вона холодно.
— Я вас не розумію.
— Може, ви й сьогодні скажете, що Аяко-сан потрібні гроші? Вас послав Йосіда-сан?
— Які гроші?! Ви гадаєте, я прийшов вимагати грошей? — спалахнув Канае.
— А хіба ви не від Йосіди-сана?
— Йосіди? А хто це такий?
Канае нарешті трохи опанував себе. Мабуть, вона вважає його за когось іншого. Видно, і жінка усвідомила свою помилку, бо нараз по її обличчю розлився спокій.
— Пробачте, що я вам наговорила грубощів. Річ у тому, що Йосіда вже не раз канючив у нас грошей для Аяко-сан. Останнім часом він не з'являвся, і я заспокоїлась, та коли служниця повідомила, що прийшов якийсь гість з приводу Аяко-сан, я згадала про нього. Очевидно, Аяко-сан давно порвала з ним.
Канае згадав повите таємничістю минуле Аяко Аймі, почуті одним вухом натяки про її душевну рану. Молода дівчина, що втекла з дому із своїм коханцем… То, може, його звали Йосідою?
— Я не маю з ним нічого спільного. Ви ж прочитали, хто я?
— Прочитала, — відповіла жінка, але на її обличчі не було виразу повної довіри. А зрештою, хіба можна вірити якомусь там редактору третьорядного видавництва?
— Я дуже спішу й забіг сповістити, що Аяко-сан начебто отруїлася в Хіросімі разом з художницею Мотоко Моегі, з якою жила на одній квартирі.
— Я вас не розумію…
Видно, до неї нічого не доходило, тому роздратований Канае вів далі:
— Аяко-сан спробувала накласти на себе руки. Про це говориться в телеграмі з Хіросіми. Я зараз туди їду.
— Накласти на себе руки? — перепитала жінка, дивлячись на Канае невидющими очима, ніби не збагнула, про що йдеться. А він кинув портфель на стіл і вийняв з кишені телеграму. Жінка взяла її.
— Невже це правда?
— Правда. Прочитайте.
Обличчя жінки зблідло.
— Вона померла?
— Ще невідомо. Тут лише написано, що вона в критичному стані.
Погляд жінки був неуважний. Її рука схопилася за спинку крісла. Та несподівано, ніби прийшовши до тями, вона побігла до дверей і вигукнула пронизливим голосом у коридор:
— Фусае! Фусае!
Здалека хтось тихо озвався, і жінка наказала:
— Скажи татові, щоб негайно прийшов сюди! Негайно!
Коли вона обернулась, її обличчя видалося Канае старішим, ніж досі.
— І чого така біда звалилася на нашу голову? — промовила вона мовби сама до себе.
— Я й сам не розумію, як це могло статися. І досі не можу з цим погодитись. Я навіть думаю, чи ця телеграма не помилка?
— А звідки ви знаєте Аяко-сан?
— Я її друг, — відповів Канае, але ця відповідь (певно, тому, що була надто швидкою) залишила в його душі гіркий присмак. Невже він і справді її друг? Чого ж тоді не наважився сказати, що любить її, а вона — його.
Все ще тримаючи телеграму в одній руці, а другою спираючись на спинку крісла, жінка дивилась на нього так, наче благала виправдання.
— Не пам'ятаю, щоб я чимось скривдила Аяко-сан. І навіщо їй було накладати на себе руки?
Канае відчув, як у його душі закипає гнів.
— Вона ще не вмерла! — кинув він.— Мені пора. Саме в ту хвилину прочинені двері раптом розчахнулись, в кімнату вбіг високий чоловік середніх літ у білому халаті.
— Що трапилося? Викликають під час прийому… Хто це?
Обличчям той лікар був навдивовижу схожий на Аяко Аймі.
— Я — друг Айко-сан. Мене звати Канае Сома.
Лікар кинув очима на гостя, потім на дружину,— здавалось, він почне їй докоряти. Жінка передала йому телеграму. Вона трусилась і щось мимрила.
— Що це таке? Без окулярів я не бачу.
— Прочитати? — запропонував Канае. Текст телеграми врізався йому глибоко в пам'ять.— „Минулої ночі в місцевому готелі Мотоко Моегі та Аяко Аймі зробили спробу отруїтися, сьогодні вранці їх привезено в нашу лікарню й надано медичну допомогу, але стан їх критичний. Просимо повідомити родичів і негайно приїхати. Передмістя Хіросіми, лікарня Фуцукаматі” . Ця термінова телеграма прийшла на їхню квартиру сьогодні о десятій годині ранку.
В кімнаті раптом стало тихо. Канае помітив, як дрібно затремтів лікар.
— Невже Аяко?..
У його голосі звучала недовіра. Та незабаром лікареве обличчя набрало такого вигляду, ніби в нього під ногами розверзлася безодня. Водночас побачив її й Канае.
— Вибачте, мені пора.
— А може, ще хоч трохи побудете? Розкажете про все докладніше…— силкуючись усміхнутися, лікар пропонував йому крісло.— Ми нічого не знаємо про Аяко, бо вона більше року сюди не показується.
— Я хочу сісти на експрес, що відправляється о дванадцятій тридцять п'ять. Щоб устигнути, мені треба мчати на токійський вокзал.
— То ви їдете в хіросімську лікарню?
— Так. А по дорозі заскочив до вас,— сказав Канае й рішучою ходою попрямував до дверей. Лікар потупцяв поруч з ним. Його дружина все ще стояла, зіпершись обома руками на спинку крісла.
— Я б теж поїхав, та вже не встигну на цей поїзд.
— Я сам упораюся. В усякому разі, подивлюся, що сталося. Буду в Хіросімі завтра вранці о пів на п'яту.
— Якщо в готелі вчасно похопилися, то, гадаю після промивання шлунку вони одужають.
Тим часом Канае вже був біля виходу. Присів на порозі й зашнурував черевики. Лікар стояв засмучений і дивився на нього.
— Жаль Аяко. Вона була на диво вперта, мене й дружину навіть не пробувала зрозуміти. Звичайно, в цьому є й наша вина, але вона за всяку ціну хотіла жити сама. Ще молодою зв'язалася з якимось пройдисвітом і зреклася нас. Та невже б ми її з'їли, якби вона повернулася? Так ні — соромилася. А хіба можна соромитися своїх невдач?
Канае підвівся і глянув на лікареве обличчя, на якому проступав насилу стримуваний вираз гіркоти.
— Вона нам така дорога. Молодшу доньку ми видали за між, а без неї сну спокійного не маємо. Я вас благаю: врятуйте її.
Канае відчув, ніби йому завдали найболючішого удару. Він подумав: Аяко втекла, бо вдома її не розуміли, мачуха обходилася з нею грубо, а батько не оточив її любов'ю та опікою.
— Я вас благаю…
— Зроблю все, що зможу,— запевнив Канае, стрепенувшись із задуми.
З-за лікаревої спини показалася його дружина. Вона витирала хусточкою кутики очей.
— А гроші на дорогу маєте?
— Маю. То пізніше хтось із вас туди приїде?
— Обов'язково. Я скоро приїду.
Канае мовчки вклонився. Ще мить — і він опинився за дверима.
— Це в лікарні Фуцукаматі?
— Ага. Бувайте! — не озираючись, відповів Канае.
Він промчав попід вікнами амбулаторії й вискочив за ворота. Таксі стояло на місці, водій знічев'я витирав лобове скло.
— Я спізнююся. Постарайтеся якомога швидше…Канае вмить забрався у машину.— За п'ять хвилин…
— Це майже неможливо. До виходу на вулицю Яесу вас влаштовує?
— Авжеж. Тільки б швидше…
Машина рушила. „Нещасна Аяко! Чого вона втекла з дому, коли в неї такі добрі батьки? Чому їй заманулося вкоротити собі життя? — упираючись ногами і тримаючись за ручку дверцят, Канае намагався зберегти рівновагу. -здається, образ А., виведеної в романі як віддзеркалення Аяко Аймі, починає набирати життєво правдивих рис”. При цих думках Канае раптом відчув провину. „Я вас благаю: врятуйте її…” Врятувати? А як?
Таксі мчало вздовж трамвайної колії. За його вік пропливало похмуро-сіре небо й такі ж ряди будинків. Мертве небо, з якого от-от мав випасти сніг… Мертві люди із згорбленими спинами… Мертві крамниці… Мертві машини… Мертва дорога… „Ні, ще не мертва”,— промимрив він.
Таксі круто повернуло, і Канае мало не звалився боком на сидіння. „В усякому разі, Аяко має батьків, і вони незабаром примчать у Хіросіму. А хто залишився в Мотоко? Хто їй зможе допомогти?” — зітхав він. Токійський вокзал був уже недалеко. Що ближче було до нього, то настирливіше нагадувала про себе невідступна думка: „Котру з них я кохаю?”.
Йдеться про великий землетрус 1923 року, який зруйнував добру частину Токіо.